Connect with us

Думка експерта

Публічні закупівлі, або Дещо про здійснення закупівель для потреб держави газорозподільними підприємствами

Микола ШИЯН, начальник управління у Львівській області
АО «Правовий Альянс»

Що означає наявність спеціальних або ексклюзивних прав у законодавстві про публічні закупівлі? Як такі права пов’язані зі здійсненням закупівель для потреб держави або територіальних громад на прикладі діяльності з розподілу природного газу? Прогалини українського законодавства в регулюванні ролі газорозподільних підприємств у забезпеченні загальносуспільних інтересів.

В українському сегменті мережі Інтернет були широко висвітлені та проаналізовані зміни, які запровадив законодавець новою редакцією Закону України «Про публічні закупівлі», котра набере чинності 19.04.2020 р. (проект Закону №1076, який ще неформально називають ProZorro 2.0). Однак поза увагою спільноти залишилося те, що відтепер до замовників, які мають здійснювати публічні закупівлі, належать суб’єкти господарювання, які провадять діяльність у сфері розподілу природного газу.

Простіше кажучи, так звані облгази можуть чи повинні купувати товари, роботи і послуги для забезпечення потреб держави та територіальних громад. Одразу ж виникає запитання: «У зв’язку з чим, здебільшого приватним компаніям, надано такі повноваження (чи покладено обов’язки)? Та хто виділятиме кошти для цих потреб?».

Виникнення спеціальних або ексклюзивних прав

Проте замовниками газорозподільні компанії будуть лише тоді, коли матимуть спеціальні або ексклюзивні права.

Законодавець не дає нормативного визначення умов, за яких можуть виникнути «спеціальні або ексклюзивні права», обмежуючись вказівкою, що вони надаються в межах повноважень органом державної влади або органом місцевого самоврядування на підставі будь-якого нормативно-правового акта та/або акта індивідуальної дії, що обмежують провадження діяльності у сферах, визначених цим законом (прим. Законом «Про публічні закупівлі»), однією чи кількома особами, які істотно впливають на здатність інших осіб провадити діяльність у зазначених сферах. Не вважаються спеціальними або ексклюзивними права, надані за результатами конкурсів (тендерів, процедур закупівель), інформація про проведення яких разом з критеріями відбору попередньо оприлюднювалася та була наявна в публічному доступі, можливість участі в подібних конкурсах не була обмежена та якщо надання таких прав здійснювалося на основі об’єктивних критеріїв.

Логіка «від зворотного»

Інформаційний лист Мінекономрозвитку від 12.05.2016 р. №3302—06/13747— 07 пропонує конкретні критерії для визначення наявності спеціальних та ексклюзивних прав у контексті Закону «Про публічні закупівлі» формулювати на підставі таких міркувань, які побудовані на логіці «від зворотного», тобто через розуміння випадків, коли спеціальне/ексклюзивне право не виникає. На думку міністерства, спеціальне/ексклюзивне право не виникає в разі, якщо:

  • особи володіють такими правами не на підставі нормативно-правових актів та/або актів індивідуальної дії органів державної влади або органів місцевого самоврядування;
  • особи володіють такими правами, однак такі права не обмежують провадження діяльності у сферах, визначених цим законом, однією чи кількома особами та не впливають істотно на здатність інших осіб провадити діяльність у зазначених сферах;
  • особи отримали такі права за результатами конкурсів (тендерів), інформація про проведення яких попередньо оприлюднювалася, якщо надання цих прав здійснювалося на основі об’єктивних критеріїв.

У цьому листі наводиться також приклад — рішення Кабінету Міністрів України про покладання виконання функцій національного оператора поштового зв’язку на Українське державне підприємство поштового зв’язку «Укрпошта» (розпорядження КМУ від 10.01. 2002 року № 10), внаслідок якого лише ДП «Укрпошта», як національному оператору поштового зв’язку, надані виключні права на провадження певних видів діяльності у сфері надання послуг поштового зв’язку. Одразу зауважимо, що приклад невдалий, бо покладення обов’язку надавати послуги загального інтересу (характеру) ще не означає надання якихось прав чи привілеїв, що й спробуємо обґрунтувати далі.

Навіщо державі надавати такі повноваження приватним структурам?

Однак ми знову ж не маємо відповіді на запитання: «Навіщо державі надавати такі повноваження, ще й приватним структурам»? Більшу ясність вносить Антимонопольний комітет України у своєму роз’ясненні з питань застосування законодавства у сфері державної допомоги від 20 березня 2018 р. № 3 рр/дд. АМКУ особливо наголошує, що документ підготовлено з урахуванням інформації, отриманої від проекту технічної допомоги Європейського Союзу «Підтримка Антимонопольного комітету України у впровадженні правил державної допомоги» та базується на судовій практиці Суду Європейського Союзу, а також інших джерелах тлумачення згідно зі статтею 264 Угоди про асоціацію з ЄС.

Комітет звертає увагу на таке. Згідно з частиною першою статті 1 Закону України «Про природні монополії» природна монополія — стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв’язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб’єктами природних монополій, не можуть бути замінені в споживанні іншими товарами (послугами), у зв’язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги).

У той час як українське законодавство містить чітко визначене поняття «природна монополія», у первинному та вторинному законодавстві Європейського Союзу воно відсутнє. Натомість існує інше зіставне положення, що стосується законної монополії. Поняття законної монополії означає наявність спеціальних та виключних прав, які держава може надати підприємствам (як правило державним) з метою забезпечення виконання публічних обов’язків. Так, відповідно до статті 106 (1) Договору про функціонування Європейського Союзу, держава може зобов’язати певного суб’єкта господарювання бути оператором, що надає послуги загального економічного інтересу (далі — ПЗЕІ). У такому випадку суб’єкти господарювання, що надають ПЗЕІ або ті, що мають характер прибуткової монополії, підпадають під дію правил конкуренції лише тією мірою, якою це не перешкоджає виконанню дорученого їм спеціального завдання.

Законна монополія існує тоді, коли надання такої послуги на законодавчому рівні або регулюючими заходами покладено на ексклюзивного надавача, з явною забороною будь-яким іншим підприємствам надавати таку послугу (навіть не задовольняти можливий попит з боку певних груп покупців). Проте сам факт надання публічних послуг конкретним підприємством не означає, що таке підприємство користується законною монополією.

«Природна монополія» й «законна монополія»

Одразу ж зауважимо на таких речах:

1) Антимонопольний комітет при порівнянні поняття «природна монополія» й «законна монополія» вжив термін «зіставне» (що включає схожі й відмінні ознаки, універсальні та унікальні явища й зовсім не означає аналогії чи цілковитої схожості);

2) Закон України «Про природні монополії» не зараховує поштового зв’язку до сфери діяльності суб’єктів природних монополій, а ДП «Укрпошта» не включений у Зведений перелік суб’єктів природних монополій;

3) комітет згадав поняття «послуги загального економічного інтересу». Чому ця ремарка є настільки важливою, стане зрозуміло далі.

Скептики резонно зауважать: «Яким чином це роз’яснення АМКУ та ПЗЕІ стосуються публічних закупівель»?

Відповісти на це запитання допоможе преамбула нової редакції Закону «Про публічні закупівлі», де вказано, що цей закон має на меті адаптувати законодавство України acquis Європейського Союзу на виконання Угоди про асоціацію з ЄС.

Про який саме «доробок спільноти» йдеться, розкрито в пояснювальній записці до проекту Закону № 1076. Зміни були підготовлені з метою імплементації до законодавства України ключових понять та базових елементів Директив 2014/24/ЄС та 2014/25/ЄС. У контексті теми даної статті нам цікава Директива 2014/25/ЄС Європейського парламенту та Ради Європи від 26 лютого 2014 року щодо здійснення закупівель організаціями, які працюють у водогосподарському, енергетичному, транспортному секторах та секторі поштових послуг, яка скасовує Директиву 2004/17/EC (ще відома як Директива щодо закупівель у сфері комунального господарства).

У Збірнику директив ЄС з питань державних закупівель роз’яснено, що Директива про здійснення закупівель у комунальній сфері поширює свою сферу дії на так звані «відповідні заходи» в межах секторів водо- та енергопостачання, транспорту тощо. Відповідні заходи чітко визначені та зазвичай сфокусовані на управлінні публічними мережами. Це тому, що саме ці види діяльності, які зазвичай розглядаються як суспільні, повинні забезпечуватися за допомогою комунальних операторів. Директива складається з обов’язкового юридичного тексту (статей), якому передує преамбула, в якій пояснюється її мета та індивідуальні положення. Преамбула є джерелом тлумачення статей Директиви. Прикладом тут може бути концепція «спеціальних та ексклюзивних прав» про здійснення закупівель у комунальній сфері, де в Преамбулі пояснюються причини для закріплення такої концепції, що не було б зрозуміло в іншому випадку. У багатьох випадках Суд ЄС у своїх рішеннях робив посилання на положення преамбули — хоча сам її текст не є обов’язковим з точки зору закону. У випадку, якщо складно зрозуміти положення якоїсь зі статей, буде корисно перевірити, чи про щось сказано в преамбулі Директиви щодо мети такого положення.

У перших артиклях преамбули Директиви 2014/25/ЄС пояснюється, що мета її впровадження — забезпечити існування конкуренції між суб’єктами, що здійснюють діяльність у сфері водопостачання, енергетики, транспорту та поштових послуг, зокрема участі малих і середніх підприємств у державних закупівлях та надання суб’єктам, що здійснюють закупівлі, можливості ефективніше використовувати державні закупівлі для досягнення спільних суспільних цілей.

Однією з причин для збереження регулювання закупівель у цих секторах є закритість ринків, на яких працюють організації з цих секторів, через існування спеціальних або ексклюзивних прав, наданих державами-членами, що стосуються постачання до мереж, призначених для надання відповідної послуги, надання таких мереж або їх експлуатації. Важливими є роз’яснення пункту 20 преамбули, в якому вказано, що поняття «спеціальні права» або «ексклюзивні права» має ключове значення для визначення сфери охоплення цієї Директиви, оскільки на організації, що не є ані державними замовниками, ані державними підприємствами в значенні цієї Директиви, дія її положень поширюється лише в тому разі, якщо вони здійснюють один з відповідних видів діяльності на основі таких прав. Права, надані за допомогою проведення процедури, в рамках якої використовувалися об’єктивні критерії, зокрема відповідно до законодавства ЄС, та був забезпечений належний розголос, не представляють собою спеціальні чи ексклюзивні права для потреб цієї Директиви.

У пункті 20 преамбули також пояснюється, що організація, яка одержала ексклюзивні права на надання конкретної послуги в конкретному географічному районі за підсумками процедури, в основі якої лежать об’єктивні критерії і для якої забезпечено належну прозорість, не буде сама організацією-замовником, якщо вона є приватною організацією, — вона буде єдиною організацією, що може надавати цю послугу в цьому районі. А в пункті 21 спеціально вказується, що приватні компанії, які працюють в опалювальній галузі, підпадають під дію цієї Директиви за додатковою умовою функціонування на основі спеціальних або ексклюзивних прав. І, нарешті, в частині 3 статті 4 Директиви 2014/25/ЄС (на відміну від українського законодавства) чітко вказано, що метою надання «спеціального або ексклюзивного права» є намір обмежити однією або кількома організаціями кількість тих, що можуть здійснювати види діяльності у комунальній сфері.

Чи є діючі газорозподільні підприємства замовниками в розумінні ЗУ «Про державні закупівлі»?

На основі наведеного вище ми вже можемо перейти до практичного аналізу питання «чи є діючі газорозподільні підприємства замовниками в розумінні Закону України «Про публічні закупівлі»»? Однак для більшої об’єктивності та розуміння звернемося до відомої правозастосовної практики Європейського Союзу. Навіщо і за яких умов держава може надавати ексклюзивні (виняткові права), добре роз’яснено в повідомленнях Європейської Комісії (вищий орган виконавчої влади Європейського Союзу, який приблизно відповідає ролі і функції уряду в системах національних держав):

— послуги загального інтересу в Європі (COMMUNICATION FROM THE COMMISSION Services of General Interest in Europe. URL: https://ec.europa.eu/commission/presscorner/detail/en/DOC_00_25);

— повідомлення Комісії щодо поняття державної допомоги згідно зі статтею 107(1) ДФЄС (Повідомлення ЄК щодо поняття державної допомоги згідно зі статтею 107(1) ДФЄС).

Єврокомісія, зокрема, зазначає, що послуги загального економічного інтересу відрізняються від звичайних послуг тим, що органи державної влади вважають, що їх потрібно надавати навіть тоді, коли ринок може не мати достатніх стимулів для цього. Якщо держава вирішила, що певні послуги становлять загальний інтерес, а сили ринку не можуть призвести до їх задовільного надання, органи влади встановлюють ряд спеціальних положень зобов’язального характеру про надання послуг для задоволення цих потреб. Виконання таких зобов’язань може ініціювати, хоча й не обов’язково, надання спеціальних або виключних прав, або забезпечення механізмів спеціального фінансування.

Європейська комісія особливо наголошує, що в держави є декілька варіантів забезпечити надання послуг, які становлять загальний інтерес — від відкриття ринку для конкуренції з накладенням зобов’язань у сфері громадських послуг до надання виняткових або спеціальних прав одному оператору або обмеженому числу операторів, або без надання фінансування.

У повідомленні щодо надання державної допомоги в контексті доручення державними органами повноважень із надання суспільних послуг вітчизняній компанії ВК надає визначення законної монополії, про яке говорить АМКУ в згаданому вище роз’ясненні: «Законна монополія існує у випадках, коли право надання певної послуги за законом або на основі заходів регулювання закріплене за певною компанією на умовах встановлення чіткої заборони надавати відповідну послугу для інших суб’єктів (навіть для задоволення можливого залишкового попиту у певних групах споживачів). Однак сам факт доручення надання суспільних послуг певному суб’єкту господарювання не означає створення законної монополії».

У той же час, Єврокомісія визначає природну монополію як таку, коли (на відміну від законодавчої заборони) конкурувати невигідно економічно: «За певних обставин деякі об’єкти інфраструктури прямо не конкурують з іншими об’єктами того самого або іншого типу, які надають ті самі послуги або послуги, що характеризуються значним рівнем взаємозамінності (наприклад, послуги, які надаються оператором поромного сполучення, можуть конкурувати з послугами платного проїзду через мости або тунелі). Відсутність прямої конкуренції між об’єктами інфраструктури, ймовірно, свідчить про існування комплексних інфраструктурних мереж (у випадку інфраструктурної мережі, різні її елементи доповнюють один одного, замість того, щоб конкурувати між собою), які є природними монополіями та для яких дублювання послуг є економічно невигідним». Цю ремарку ми зробили для того, щоб підкреслити, що природний монополіст (якими, без сумніву, є газорозподільні підприємства) зовсім не означає законодавчої монополії та наявності ексклюзивних прав.

Важливою для розуміння поняття «ексклюзивних прав» також є думка Європейської Комісії відповідно до статті 15 (1) Регламенту Ради 1/2003 від 16 грудня 2002 року про імплементацію встановлених правил щодо конкуренції в статтях 81 та 82 Договору про ЄС та відповідно до статті 10 Договору про ЄС Вільнюський районний суд, справа № 2—1068—52 / 05 (Opinion of the European Commission pursuant to Article 15(1) of Council Regulation 1/2003 of 16 December 2002 on the implementation of the rules on competition laid down in Articles 81 and 82 of the EC Treaty and pursuant to Article 10 of the EC Treaty Vilnius District Court, Case No 2­1068­52/05. URL: https://ec.europa.eu/competition/court/kaunas_municipality_opninion_en.pdf). У пункті 16 цього документу ЄК вказала, що «Особливі або ексклюзивні права у значенні статті 86 (1) ЄС можуть бути надані на цілій національній території або лише її частині. Виключні права існують там, де монополія була надана державою суб’єкту господарювання на конкретний економічний характер діяльність на ексклюзивній основі».

Варто також звернути увагу на рішення Європейського суду справедливості від 19 травня 1993 року у справі C­320/91 в межах кримінального провадження проти Пола Корбо (Judgment of the Court of 19 May 1993. — Criminal proceedings against Paul Corbeau. — Reference for a preliminary ruling: Tribunal correctionnel de Liège — Belgium. — Competition — Postal monopoly — Scope. — Case C­320/91.

У цій справі суд висловив такі позиції:

— 9. Далі слід нагадати, що Суд послідовно вважав, що підприємство, що має встановлену законом монополію на значну частину спільного ринку, може вважатися таким, що має домінуюче становище в значенні статті 86 Договору (див. Рішення у справі C—179/90 Merci Convenzionali Porto di Genova [1991] ECR I—5889 у пункті 14 та у справі C—18/88 RTT проти GB—Inno—BM [1991] ECR I—5941 у пункті 17).

— 14. Останнє положення, таким чином, дозволяє державам­членам надавати зобов’язання (прим. у випадку із «зобов’язаннями» правильно було б перекласти «покладати зобов’язання», а слово «надавати» вже стосується поняття «виключні права», проте в розумінні європейської спільноти ПЗЕІ саме уповноважують, а не зобов’язують надавати), яким вони доручають функціонування послуг загального економічного інтересу, виключні права, що можуть перешкоджати застосуванню норм Договору про конкуренцію в частині обмеження конкуренції, або навіть виключення всієї конкуренції з боку інших економічних операторів необхідне для забезпечення виконання конкретних завдань, покладених на підприємства, що володіють виключними правами.

— 16. Отже, питання, яке слід враховувати, полягає в тому, наскільки обмеження конкуренції або навіть виключення всієї конкуренції з боку інших економічних операторів є необхідним для того, щоб дозволити власнику виключного права виконувати завдання, що становлять загальний інтерес, і, зокрема, щоб мати перевагу на економічно прийнятних умовах.

— 17. Вихідним моментом такої експертизи має бути передумова, що зобов’язання підприємства, на яке покладено це завдання, виконувати свої послуги в умовах економічної рівноваги передбачає можливість компенсації менш прибуткових секторів проти прибуткових секторів і отже, виправдовує обмеження конкуренції з боку окремих підприємств, що стосуються економічно вигідних галузей.

— 18. Дійсно, надання дозволу окремим підприємствам конкурувати з власником ексклюзивних прав у галузях, які вони вибирають, відповідним цим правам, дозволило б їм сконцентруватися на економічно вигідних операціях та запропонувати більш вигідні тарифи, ніж ті, які приймає власник ексклюзивних прав, оскільки на відміну від останніх вони не зобов’язані з економічних причин компенсувати збитки в збиткових секторах за рахунок прибутку в більш прибуткових секторах.

У контексті теми нашого дослідження не варто забувати й про те, що підприємства, яким надані спеціальні або виключні права, згадано в Угоді про асоціацію між Україною та ЄС (Офіційний текст Угоди про асоціацію англійською мовою можна знайти тут: URL: http://www.europarl.europa.eu/RegistreWeb/search/simple.htm?language=EN&reference=COM_COM%282013%290290). Така згадка є в двох главах Угоди: Глава 8 «Державні закупівлі» та Глава 10 «Конкуренція» Так, у ч. 2. ст. 149, розміщеній у Главі 8, вказано, що ця Глава застосовується до будь­якого органу та будь­якої організації, що здійснюють закупівлі, які відповідають відповідним визначенням у праві ЄС у сфері державних закупівель (далі — замовники). Це визначення включає також органи й суб’єкти господарювання, які регулюються публічним правом і здійснюють діяльність у комунальному або інфраструктурному секторах, такі, як державні підприємства, що здійснюють відповідну господарську діяльність, а також приватні суб’єкти господарювання, які здійснюють відповідну діяльність на підставі спеціальних та виключних прав у комунальному або інфраструктурному секторах.

Стаття 257 Угоди вимагає, щоб в Україні до підприємств, яким надані спеціальні або виключні права застосовувався Закон України «Про захист економічної конкуренції».

Крім того, Сторони Угоди мають забезпечити, щоб фінансова та організаційна структура будь­якого підприємства, яке користується спеціальним чи виключним правом, наданим Україною або державою­членом Європейського Союзу, або є уповноваженим на надання послуг, що мають загальний економічний інтерес, і яке отримує компенсацію за надання публічних послуг в будь­якій формі щодо такої послуги, була коректно відображена в окремих бухгалтерських рахунках, таким чином, щоб чітко відстежувалося таке: a) витрати та доходи, пов’язані з усіма товарами або послугами, щодо яких підприємству надано спеціальне або виключне право, або всіма послугами, які мають загальний економічний інтерес та які підприємство уповноважене надавати, і, з іншого боку, витрати та доходи, пов’язані з кожним іншим окремим товаром або послугою, щодо яких підприємство здійснює діяльність; b) повна інформація щодо методів, відповідно до яких витрати та доходи призначаються або розподіляються за різними видами діяльності. Ці методи мають базуватися на принципах бухгалтерського обліку — обумовленості, об’єктивності, прозорості та послідовності відповідно до міжнародно визнаних методологій бухгалтерського обліку, зокрема калькуляції витрат за видом діяльності, та мають базуватися на даних аудиту (див. ст. 263(4) Угоди про асоціацію).

А саме визначення поняття виключних та спеціальних прав міститься в додатку XXIII до Глави 10 «Глосарій термінів»:

(e) Виключні права: це права, які надаються державою-­членом певному підприємству будь-­яким законодавчим, регуляторним чи адміністративним актом, що забезпечує йому право надавати послугу чи здійснювати діяльність у межах певної географічної одиниці.

(f) Спеціальні права: це права, надані державою-­членом обмеженій кількості підприємств, які в межах певної географічної території та в інший спосіб, ніж обумовлено об’єктивними, пропорційними та недискримінаційними критеріями:

– обмежують до двох чи більше кількість таких підприємств, яким дозволяється надавати послугу чи здійснювати діяльність, або

– визначають декілька конкуруючих підприємств, яким дозволяється надавати послуги чи здійснювати діяльність, або

– надають будь­якому підприємству або підприємствам будь­які правові чи регуляторні переваги, які істотно впливають на здатність будь­якого іншого підприємства надавати таку ж послугу або здійснювати таку ж діяльність у межах тієї ж географічної одиниці за практично однакових умов.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Роль права в мінімізації ризиків цифрової економіки

Оксана ВІННИК, доктор юридичних наук, професор, членкореспондент НАПрНУ, головний науковий співробітник відділу правового забезпечення ринкової економіки НДІ приватного права
і підприємництва імені академіка Ф.Г. Бурчака НАПрНУ

Визнання слова «діджиталізація» словом 2019 р. (за версією словника сучасної української мови/UA.NEWS), як і насичення суспільного життя появою нових явищ так званого віртуального світу, символізує перехід до широкого використання цифрових технологій та їх сприйняття більшістю громадян – кимось із захватом, іншими вимушено, оскільки значна частина послуг (платежі, зокрема) переходить у режим он-лайн, досить зручний, але й ризикований. Справа в тому, що цифровізовані явища (такі як електронні платежі, віртуальні підприємства, віртуальні офіси, електронні кабінети, бізнес-сайти, інтернет-шопінг, зберігання інформації в «хмарі», доповнена реальність, боти, штучний інтелект, криптовалюти тощо) потребують відповідних знань та навичок, набути та підтримувати які непросто. А їх відсутність у цифрову епоху загрожує не лише ймовірністю матеріальних втрат у відносинах зі спритними шахраями, які зазвичай краще знаються на можливостях цифрових технологій, ніж сумлінні громадяни, а й навіть фактичним безправ’ям, зумовленим відсутністю необхідних для цього можливостей (не говорячи про вади нормативного регулювання, в тому числі відсутність закріпленого на рівні закону поняття цифрових прав).

Цифровізація: реалії сьогодення

Цифрові технології, забезпечуючи цифровізацію економіки та інших сфер суспільного і приватного життя, зазвичай пропагуються як надзвичайно прогресивні, такі, що забезпечать прорив в усіх напрямах суспільного буття, зробивши його більш ефективним, приємним та легким, звільнивши людей від рутинних дій (зокрема, пошуку інформації про товари, роботу, навчання тощо). Проте кожне суспільне явище не можна визначити як суто позитивне, чи суто негативне, оскільки тут традиційно присутні дві сторони. Цифровізація не стала винятком.

Серед її переваг – швидкість (обміну інформацією, пошуку необхідних рішень, оцінки ситуації, оплати тощо), зручність (без обов’язкової за традиційних зв’язків присутності заінтересованих осіб у певному місці, в певний час), висока ефективність (наукових та маркетингових досліджень, бізнес-операцій), доступність (можливість використання незалежно від місця перебування замовника/покупця та виконавця/ продавця, надавача послуг), економічність (зменшення витрат), транснаціональність (широкі можливості замовлення товарів/ пошуку контрагентів за кордоном), необмеженість у часі (без перерв, режиму роботи й вихідних) тощо. Проте крім згаданих переваг, цифровізованим явищам притаманні значні ризики, повязані з недобросовісним та/або неконтрольованим їх використанням.

Серед основних ефектів застосування згаданих технологій – можливість діяти в інтернет-просторі анонімно, забезпечуючи максимальну не лише швидкість операцій, пов’язаних із поширенням/пошуком/ використанням інформації, та їх приватність, а, отже, й залучення до відповідних процесів максимальної кількості заінтересованих осіб. З іншого боку, використання такої анонімної приватності недобросовісними особами суспільно небезпечна, оскільки ускладнює, а нерідко й унеможливлює визначення відповідальної особи, що своїми недобросовісними діями у віртуальному просторі (зазвичай в мережі інтернет та/або з використанням мобільних телефонів/смартфонів) завдає шкоди іншим особами, та притягнення її до відповідальності. Крім того, Інтернет-простір – транснаціональний, а отже, діяти в ньому можна незалежно від місця фактичного перебування, яке до того ж нерідко важко визначити, якщо заінтересована в цьому особа не називає себе або надає хибну інформацію, бажаючи уникнути відповідальності за зловживання приватністю на шкоду інших учасникам відносин. Виявлення подібних осіб потребує участі компетентних органів різних держав, що зумовлює й необхідність і встановлення відповідних правил їх взаємодії на транснаціональному рівні.

Ризики тотальної цифровізації

Особливо небезпечним є використання надбань цифровізації криміналом, який, за оцінкою скандально відомого підприємця Джона Макафи, історично завжди був першим у застосуванні новітніх технологій на фоні відставання влади щодо запобігання недобросовісного їх використання (https://forklog.com/dzhon-makafi-ispolzovanie-kriminalom-anonimnyh-kriptovalyut-predveshhaet-ih-shirokoe-prinyatie/). Це стосується не лише вдосконалення вірусів, що вражають електронні носії й завдають їм та їх власникам значної шкоди через витік конфіденційної інформації та/або грошових втрат, а, в першу чергу, – штучного інтелекту, який Ілон Маск вважає чи не найбільшою загрозою людству, оскільки надмірний і неконтрольований з боку уряду розвиток цієї сфери може загрожувати людям безробіттям, нестабільністю в соціальній сфері або почати поширювати фейкову інформацію й маніпулювати нею, а найгірше – може стати безсмертним дисктором, «від якого ніхто не зможе втекти» (https://zik.ua/news/2018/04/10/ilon_mask_shtuchnyy_intelekt_mozhe_staty_bezsmertnym_dyktatorom_1301427).

Технічний директор EOS- стартапа Block.one Ден Лаример, говорячи про ризики цифровізації, пропонує повернутися до паперовимх носіїв інформації, оскільки електронні легко знищити, а програмне забезпечення в перспективі «буде лише за інклюзивним доступом» (https://forklog.com/den-larimer-tehnologicheskie-giganty-vedut-mir-v-oruellovskuyu-antiutopiyu/). У зв’язку з цим пригадуються переважно песимістичні картини кіберизованого суспільства, описані фантастами, які, як виявилося, багато в чому були праві.

Негативні сторони використання штучного інтелекту

Негативні сторони використання штучного інтелекту та інших досягнень цифровізації вже давно дають взнаки, хоча повідомляється про це значно рідше, ніж про революційні її (цифровізації) переваги. Йдеться про: поки що поодинокі випадки нападу роботів на людей (на фоні незначного їх використання) можуть мати катострофічні наслідки при масовому застосуванні роботів; заволодіння фінансовою інформацією громадян та комерційних структур з метою отримання доступу до їх грошових активів; удосконалення вірусів, що вражають комп’ютери, смартфони та інші електронні пристрої; поширення так званої фейкової інформації, в тому числі щодо товарів, робіт, послуг; численні кібератаки на сайти державних установ, бізнес-організацій тощо, що завдають значної шкоди, паралізуючи на певний час їх діяльність, у зв’язку з чим низка країн вимагає поширення на них (кібератаки) спеціального режиму санкцій, передбаченого за застосування хімічної зброї (https://ua.news/ua/evrosoyuz-obsudyt-vvedenye-sanktsyj-protyv-rf-y-kytaya-za-kyberataky/).

Хоча ризики тотальної цифровізації дедалі стають все більш явними, проте в популярних джерелах (в основному статтях) акцентується увага на перевагах цифрових явищ, що змінюють світ. На спалах б’ють лише окремі знавці цих технологій і серед них Ілон Маск, якого важко звинуватити в їх незнанні або фінансовій заінтересованості критики, відсутності адекватної реакції урядів провідних країн світу на цифрові ризики (https://ipress.ua/news/ilon_mask_shtuchnyy_intelekt_ie_naybilshoyu_zagrozoyu_lyudstvu_218751.html), включаючи відповідне вдосконалення нормативно-правового регулювання. Американський економіст Адріан Сливоцький застерігає: «Те, що відбувається з коронавірусом, одного дня станеться у цифрових мережах», тому важливо вчасно відреагувати на загрози, адже запобігти легше, аніж наздоганяти прогавлене (https://www.radiosvoboda.org/a/30470059.html).

Проблема цифрової нерівності

Це особливо важливо з точки зору так званої цифрової нерівності і, відповідно, відсутності у більшості пересічних громадян-споживачів необхідних цифрових можливостей (знань, навичок, пристроїв, коштів на їх отримання/придбання та захисту прав, порушених у процесі використання цифрових ресурсів). Так, більшість наших співвітчизників сприймають цифровізовані явища як реальні, що існують в аналоговій економіці. Серед них:

– віртуальне підприємство: сприймається багатьма як належним чином легалізоване підприємство зі статусом юридичної особи, натомість це група осіб (фізичних та/або юридичних), заінтересованих у використанні одного електронного (зазвичай Інтернет) ресурсу (бізнес-сайту, зокрема), проте без оформлення їх організаційної єдності як юридичної особи або партнерів на підставі угоди про спільну діяльність;

– інтернет-магазин: нерідко сприймається як електронна версія звичайного магазину з його власником, хоча в дійсності це сайт, на якому його користувачі (а їх може бути кілька або навіть багато) розміщують інформацію про пропоновані до продажу товари; вітчизняне законодавство, грунтовним знанням якого можуть похвалитися навіть не всі професійні юристи, визначає веб-сайт як сукупність програмних засобів, розміщених за унікальною адресою в обчислювальній мережі, у тому числі в мережі інтернет, разом із інформаційними ресурсами, що перебувають у розпорядженні певних суб’єктів та забезпечують доступ юридичних та фізичних осіб до цих інформаційних ресурсів й інших інформаційних послуг через обчислювальну мережу (ст. 1 Закону Україні від 05.10.2017 р. «Про електронні довірчі послуги»;

– боти (англ. bot, від robot — «робот»): сприймається як реально існуюча особа (підприємець, організація чи її працівники), хоча є програмою, що забезпечує виконання автоматично та/або за заданим розкладом (алгоритмом) комплексу послідовних дій, і має в цьому певну подібність із людиною; боти зазвичай (проте не завжди) відносять до штучного інтелекту/ШІ (англ. Artificial intelligence, AI); система ШІ є одним із найперспективніших напрямків комп’ютерних наук, що вивчає методи розв’язання задач, для яких не існує способів вирішення, дозволяючи оперувати даними та самонавчатися; має необмежені сфери застосування – від створення роботів, які самостійно приймають рішення, до машин з автопілотом чи онлайн-перекладачі в реальному часі (http://ai.lviv.ua/ais/). Разом із тим, проблема використання ШІ з точки зору етичності та відповідності встановленим правилам зумовлює встановлення основних засад його використання. В ЄС визначили 7 принципів застосування ШІ, відповідно до яких ШІ повинен: (1) заслуговувати на довіру, відповідати законам та правилам; 2) контролюватися людиною, розроблятися з повагою до інтересів суспільства та прав людини, не зменшувати та не обмежувати право людини на прийняття рішень; 3) бути надійним і безпечним на випадок помилок або дисфункції; 4) застосовуватися з повагою до приватних прав людини та до безпеки баз даних, аби такі дані не використовувалися проти людини; 5) бути прозорим з точки зору наявності у людини можливості відслідковувати результати функціонування ШІ або відповідних систем; 6) застосовуватися на недискримінаційній основі, що передбачає: доступність для всіх людей, врахування всіх людських особливостей, включаючи фізичну спроможність, навички та потреби; 7) мати спрямованість на розвиток суспільства та вирішення проблем охорони довкілля, що передбачає принцип відповідальності людини за наслідки використання систем ШІ (https://www.ukrinform.ua/rubric-technology/2676698-v-evrosouzi-rozrobili-etiketdla-stucnogo-intelektu.html).

Відповідальність людини за використання цифрових ресурсів

Слушність таких правил не викликає заперечень, проте вони потребують нормативного закріплення, що особливо важливо для реалізації принципу відповідальності людини за використання цифровізованих явищ/ресурів (включаючи ШІ, бізнес-сайти, віртуальні підприємства). Для цього слід запровадити реєстрацію їх власників та фактичних користувачів у публічних сферах діяльності (бізнесу, зокрема) та визначити основні засади відповідальності за неналежне їх використання, в тому числі зловживання, оскільки за цим фактично стоять особи з аналогового світу й саме вони (організатори/головні учасники віртуальних підприємств) мають відповідати або забезпечити можливість визначення особи, що недобросовісно використала бізнес-ресурс групового/ колективного використання (бізнес-сайт, зокрема).

Подібні правові механізми доцільно закріпити на рівні закону, зокрема, кодифікованого, який би забезпечив соціальне спрямування цифровізації. Крім згаданих, такий акт має включати й правові механізми подолання цифрової нерівності та підтримання цифрової грамотності громадян-споживачів на рівні, що відповідає практиці використання цифрових технологій, із закріпленням відповідних обов’язків за уповноваженим у сфері цифровізації органом.

Висновки

Вирішення порушених тут проблем має бути першочерговим, інакше переваги цифровізації можуть обернутися згодом на суцільні ризики. Проте, в цих складних умовах замість удосконалення, в тому числі оптимізації чинного нормативно-правового регулювання відносин у сфері економіки, пропонується скасування Господарського кодексу України (проект Закону України № 2635 від 19.12.2019 р. // URL : http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=67704), попри наявність у нього значного потенціалу щодо закріплення саме основних засад цифровізації економіки та ролі в цьому держави як організатора господарського життя. Приклад країн, на які посилаються автори законопроекту, враховується фрагментарно, оскільки не береться до уваги основне: значна стабільність правового регулювання, що не виключає внесення адекватних змін в економіці нових положень та скасування застарілих, але такі акти, як, наприклад, Торговельне уложення Німеччини, прийняте ще в 19 столітті, ще діють з відповідними змінами досі. Натомість законодавство незалежної України не може похвалитися навіть відносною стабільністю, а непоодинокі революційні спроби його кардинального реформування згодом отримують адекватну критику, але, на жаль, є значним стресом не лише для правової системи України, а й позбавляють можливості пересічних громадян-споживачів орієнтуватися в ньому й захищати свої права та законні інтереси в разі їх порушення. Можливо, варто прислухатися до поради Адріана Сливоцького й запровадити законодавчі бар’єри для зловживань цифровими технологіями (аби згодом не шкодувати про втрачені час і можливості), використавши для цього потенціал ГК України як акту, що в комплексі забезпечує регулювання відносин з урахуванням інтересів бізнесу та соціальне спрямування економіки, яким відповідно до Конституції України (ст. 13) опікується держава. Амбіції же противників Господарського кодексу можуть задовольнятися на наукових конференціях, що менш шкідливо, ніж часті (і в основному – без ґрунтовних на те підстав та врахування громадської думки, як це робиться в ЄС) реформи в законодавстві.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Ключ до успіху України — мінімізація корупції (досвід Сінгапуру)

Закінчення. Початок 1, 2

Олена БУСОЛ,
доктор юридичних наук,
головний науковий співробітник
Міжвідомчого НДЦ з проблем боротьби
з організованою злочинністю при РНБО України

Залучення потужних іноземних інвесторів

Розуміючи, що корупція стримує інвестиції, уповільнює економічне зростання, спричиняє бідність й істотно обмежує можливості боротьби з нею, уряд спрямував свої зусилля на залучення іноземних інвестицій шляхом створення вигідних умов для притоку капіталу. Передусім, було скасовано податок на вивіз доходів, отриманих вкладниками-нерезидентами, а по-друге, уряд персонально пропонував потенційним компаніям вкласти кошти в сінгапурську економіку. Зокрема, представники влади їздили у найбільші компанії світу і в індивідуальному порядку пропонували інвесторам вкласти кошти в Сінгапур. Ці представники мали чи не найкращу освіту після проходження військової служби й, таким чином, добре розуміли логіку та специфіку транснаціональних компаній.

Для залучення інвесторів було облаштовано бізнес-інкубатори — торгові майданчики, де зустрічаються продавці та покупці проектів. За відкриття країною такого бізнес-інкубатора сінгапурський уряд платить гроші. Це було вигідним, адже в цій державі зареєстровані 4 тис транснаціональних компаній, які готові купувати нові проекти. Завдяки цьому відділи R&D більшості міжнародних компаній знаходяться саме в Сінгапурі.

Від оподаткування доходу до оподаткування споживання

Зрозуміло, що для інвестора дуже важливою є податкова система, тож Сінгапур перейшов від оподаткування доходу до оподаткування споживання. Так, у 1965 році ставка податку на прибуток корпорацій була 40 %, у 1996 р. — 26 %. У Сінгапурі не оподатковується приріст капіталу. Витрати на соціальні програми та держапарат також невисокі — приблизно в 2 рази нижчі, ніж у країнах «Великої сімки». Також був скасований податок на вивіз капіталу для нерезидентів. При цьому стратегічно важливим є те, що уряд утримував низький рівень державних і соціальних витрат, тим самим підтримуючи високий рівень заощаджень та інвестицій.

Держава забезпечила найсприятливіший клімат для того, щоб інвестиції йшли в країну не лише на глобальному економічному рівні, а й на рівні психології кожного окремого інвестора. Наприклад, багато уваги в Сінгапурі приділяється озелененню міста. Коли іноземець приїздить до цієї країни й виходить з аеропорту, то одразу потрапляє ніби до раю — скрізь величезна кількість квітів, які неймовірно пахнуть. Вважається, що це формує позитивне ставлення та довіру до держави.

Водночас сінгапурці залучали інвесторів, орієнтуючись передусім на компанії з відомими світовими іменами. Один із власників найбільшого комп’ютерного концерну «Hewlett-Packard» свого часу прийняв відповідне запрошення. Він навіть запропонував розмістити своє виробництво в єдиному пристойному будинку — шестиповерховому корпусі колишньої військової бази Великобританії, що дісталася остров’янам у спадщину. З цією метою магнат був готовий взяти один із верхніх поверхів цього корпусу й терміново вилетів до Сінгапуру, щоб на власні очі переконатися, наскільки слова відповідають реальності. Але попри серйозний зовнішній вигляд, усередині будинок був напівзруйнований. Керівництво держави розуміло, що людина такого рівня не звикла до незручностей. Тому терміново пустили на шостий поверх суперсучасний ліфт, протягнувши для цього кабель з іншого будинку. Не скупилися також і на відповідне оздоблення кімнати переговорів. Відтоді компанія «Hewlett-Packard» працює в Сінгапурі й досить успішно.

Усе повинно бути найкращим!

Візит бізнесмена виявився потужним стимулом для запровадження принципу «усе мусить бути найкращим» у ранг державних пріоритетів. Так, одним із перших кроків Лі Куан Ю, коли той став запрошувати інвесторів, було прийняття програми «Чисте місто». Відповідно до неї було побудовано дорогу від аеропорту до центру міста з шикарною алеєю. Таким чином, усе місто вибудовувалося з двох боків від цієї траси. У даному разі керівництво країни, розуміючи, що немає коштів на створення повної інфраструктури, використало найдешевший ресурс — інтелектуальні зусилля, щоб сформулювати мету, а потім популярно її розяснило, ця мета — зробити Сінгапур процвітаючою державою, й усі ресурси направлялися на досягнення. А люди крок за кроком переконувалися, нехай у незначних, але реальних проміжних результатах, а значить, і в тому, що вони недарма терплять нестатки.

Принципи побудови системи державних інституцій

Саме з урахуванням цих принципів — логіки та доцільності — побудовані всі державні інституції Сінгапуру, в кінцевому рахунку їх філософія, а саме:

1. Найважливіший ресурс — люди.

Лі Куан Ю чи не найбільше працював над тим, щоб об’єднати навколо себе таланти. В результаті «розумні люди змогли підняти країну».

2. Кожній державі потрібен лідер.

Лі Куан Ю не розробляв усі реформи для Сінгапуру самостійно, але саме він створив команду однодумців, яка й стала двигуном цих змін. Він і був тим лідером, здатним об’єднати й надихнути людей.

3. Врахування іноземного досвіду.

Сінгапур не створював «з нуля» свою податкову систему чи пенсійну реформу. Уряд запозичив світовий досвід, проаналізувавши як досягнення, так і помилки зарубіжних країн.

4. Державі потрібні стратегія та цілі, про які повинен знати кожен громадянин.

На сьогодні Сінгапур має план розвитку на 100 років уперед. Саме така планованість та фокусованість на досягненні цілей і дозволили країні стати настільки потужною. Наприклад, є програма розвитку туризму — будуються найкращі готелі; є план розвитку медицини — створюються найкращі лікарні; є програма розвитку Сінгапуру як транзитної країни — збудовано потужний аеропорт й один із найкращих у світі портів.

5. Для успішних реформ необхідно змінювати свідомість населення.

Наприклад, вищезгадане озеленення міста мотивує жителів і вражає іноземців. Кожен сінгапурець упевнений, що його місто — найкраще в світі, а жити та працювати в ньому надзвичайно приємно, а це є стримую- чим фактором від еміграції жителів за кордон. Наступний приклад — державна компанія «Сінгапурські авіалінії». В аеропорту психологічно комфортно завдяки тому, що в ньому немає обшуків осіб та багажу, все гранично коректно й упорядковано, хоча й обійшлося Сінгапуру в кілька десятків мільйонів доларів. На одну лише охоронну систему було витрачено 8 млн доларів (підозрілий предмет у багажному відсіку накривають спеціальною капсулою й відразу перевіряють на небезпеку).

Але такі витрати вже окупилися й тепер Сінгапурський аеропорт — великий вузол міжнародних авіаліній, обладнаний для цілодобових польотів у будь-яких погодних умовах. Це — один із найсучасніших і найкомфортабельніших аеропортів світу.

Із вищезазначеного видно, що рушійною силою, яка забезпечила високу ефективність антикорупційних реформ Сінгапуру, була політична воля.

Герої кіноекрану стають президентами й поводяться так, ніби вони все ще на екрані

«Найбільше нам потрібні стабільність, визначеність і безпека, — говорив Лі Куан Ю. — Демократія не працює в умовах хаосу. Закони не діють, коли немає порядку. Важливо пам’ятати, що для створення політичної конкуренції й вільних ЗМІ потрібно, щоб 40—50 % населення належали до середнього класу, тобто мали дохід до п’яти тисяч доларів на місяць і добру освіту. Скажімо, на Філіппінах немає середнього класу. Освічених людей з нормальними доходами там лише 15 %. Так, країна має вільну пресу. Але там панує цілковитий безлад, щодня вибухають скандали. А кого вони вибирають? Шахраїв, акторів. Герої кіноекрану стають президентами і поводяться так, ніби вони все ще на екрані. Катастрофа!».

Якщо в солдата немає свого будинку, він не захищатиме майно заможних

Лі Куан Ю сформував середній клас не лише завдяки підвищенню доходів населення, а й за рахунок програми будівництва доступного житла, забезпечивши кожному громадянинові частку в багатстві держави. Він створив суспільство домовлас- ників, а не орендарів житла: «Це стабілізує політичну ситуацію в країні і робить людей патріотами. Батьки повинні мати той отчий дім, який захищають їхні сини, служачи в армії Сінгапуру. Якщо в сім’ї солдата немає свого будинку, він не захищатиме майно заможних».

Реформа збройних сил — акцент на формування еліти

Була започаткована реформа служби офіцерів в армії. Вирішено призивати на службу не лише фізично розвинених юнаків, а й найрозумніших студентів. Так, були відібрані найкращі студенти, які підписували 8-річний контракт на службу в збройних силах. За цей період вони навчалися 2—3 рази за кордоном. Спочатку це було спеціальне навчання на військового фахівця, потім — штабне та командне навчання в Сполучених Штатах Америки або Великий Британії, а після того — курси ділового (МВА) або державного (МРА) адміністрування в Гарварді чи Стенфорді. Після 8-річного терміну служби офіцеру надавався вибір: або йти в державне управління, або в приватну сферу, або ж лишатися на військовій службі. Таким чином була сформована еліта, яка увібрала в себе найкращі світові знання, військову дисципліну й працювала на державу.

На момент здобуття незалежності Сінгапур мав 2 батальйони по тисячі солдатів, при тому більшість із них складали малайці, на яких не варто було покладати багато надій. Отже, за розпорядженням уряду в армію почали набирати людей різних національностей у приб- лизно рівних пропорціях. Це дало вражаючий ефект: держава отримала не лише багаточисельну, боєздатну та надійну армію, а й модель дружби та взаєморозуміння. Війська стали прикладом для мирного населення (оскільки воно також складалося з представників різних національностей), що, в свою чергу, ліквідувало будь-які можливі міжетнічні сутички.

Сьогодні в жодній державі держслужбовець не отримує більше, ніж у Сінгапурі. Таким чином, Сінгапур отримав змогу запрошувати до себе найкращих менеджерів з Європи та США, особливо китайців та індусів, які раніше працювали в західних компаніях, оскільки для них бізнес-культура Сінгапуру була набагато ближчою, аніж американська чи європейська. Зараз уряд Сінгапуру дійсно ефективно функціонує, а рівень корупції є найнижчим у світі.

Талановиті люди як найбільша цінність

Надзвичайно болючим у час проведення реформ було питання офіційної мови. Оскільки на території Сінгапуру проживало 3 нації, то й існувало 3 розмовні мови — китайська, малайська й тамільська, які не схожі між собою, через що виникало багато проблем. Особливо це відчувалося в армії, де солдати іноді не розуміли один одного. Задля вирішення цієї проблеми офіційними були визнані три мови і додатково англійська мова (все ділове адміністрування велося саме цією мовою). Таким чином, зникла загроза всіх можливих конфліктів. Зараз практично кожен мешканець Сінгапуру вільно володіє англійською. А це дало неймовірний стрибок у міжнародному бізнесі та підвищило конкурентноздатність Сінгапуру як держави. Хоча був також і негативний результат — близько 10 % випускників сінгапурських університетів їхали працювати за кордон, оскільки вони вільно володіли англійською. Але й це питання було вирішено: представники сінгапурського уряду щороку «вербують» із найкращих університетів світу талановитих студентів з Індії та Китаю. Лі Куан Ю вважав, що талановиті люди є найбільшою цінністю для держави. Він також розумів, що чим більше талантів працює в державі, тим кращі її результати. Тому система була вибудувана так, щоб чоловіки з вищою освітою одружувалися з жінками, які також мають університетські дипломи, й виховували розумних дітей. Уряд мотивує такі сім’ї народжувати більше дітей, зменшуючи податки та надаючи дітям безкоштовну високоякісну освіту.

Реальні соціальні гарантії

Перерозподіл національного багатства відбувався не через субсидіювання споживання, а через накопичення власності. Лі Куан Ю вважав, що кожна сім’я береже свою власність, і тому краще давати їй це право власності, аніж покривати споживання. Особливо це стосувалося житла. Тепер практично кожен громадянин Сінгапуру має власний пенсійний фонд, що гарантує йому стабільність після завершення кар’єри. Це — додаткові активи для держави, а тому пенсійний фонд Сінгапуру має величезний інвестиційний потенціал. Турботу влади про громадян наочно демонструє процес приватизації компанії «Сінгапур Телеком» — значна частина акцій була продана населенню за півціни при забороні їх перепродажу, завдяки чому зараз сінгапурці отримують значні дивіденди.

У Сінгапурі діє дуже жорстка система штрафів, а також немає автоінспекції — лише відеоспостереження, яке автоматично фіксує порушення правил дорожнього руху. В разі виявлення фактів збуту або розповсюдження наркотиків за законодавством Сінгапуру застосовується смертна кара. Ці жорсткі правила дозволили дисциплінувати суспільство й змусити людей не здійснювати правопорушення та не вчиняти злочинів.

Щодо прав людини

Правозахисні міжнародні організації критикують Сінгапур за порушення прав людини, диктат правлячої партії, обмеження свобод, на що колишній керівник Сінгапуру спокійно відповідав: «Західні журналісти вважають, що ми маємо бути абсолютно такими ж, як вони. Я пояснюю, що у нас інше історичне минуле й інші соціальні цінності. Саме вони й сприяли швидкому зростанню економіки. Так, у нас впроваджена смертна кара. Але якби ми її не мали, то перетворилися б на міжнародний центр злочинності й стали б перехрестям світової наркоторгівлі».

Як зберегти чесний уряд

Між усіма вищезгаданими реформами проглядається якісна методика управління організацією. Разом з тим, необхідно відмітити, що, по-перше, іншим державам важко відтворити Сінгапурську антикорупційну стратегію в цілому, оскільки Сінгапур має унікальні історичні, географічні, економічні, демографічні та політичні риси. По-друге, немає гарантій того, що уряди інших держав готові заплатити високу ціну за успіх, адже це вимагає великих економічних і політичних витрат. Проте, аналізуючи Сінгапурську всебічну антикорупційну стратегію, можна зробити висновки для інших держав. Так, політичне керівництво має бути налаштоване на знищення корупції й демонструвати зразкову поведінку, вести скромний спосіб життя та уникати залучення до корумпованих дій.

Кожен, хто визнаний винним у вчиненні корумпованих дій, повинен бути покараний, незважаючи на його (її) посаду і становище в суспільстві. Поки що Україна далека від цього. Якщо «велика риба» захищена від звинувачень у корупції й лише «маленька риба» ловиться та карається (як відбувається в Китаї), то антикорупційній стратегії бракує надійності й вона не схожа на успішну. Антикорупційне законодавство повинне бути всеосяжним. Щоб запобігти всім способам ухилення від закону, з метою внесення актуальних поправок законодавство треба періодично переглядати.

Антикорупційне агентство само по собі повинне бути некорумпованим. Задля забезпечення цього, воно повинне контролюватися або знаходитися під наглядом політичного лідера, який не схильний до корумпованих дій. Ці посади повинні займати чесні та компетентні особи.

Підсумовуючи все вищесказане, стає очевидним, що секрет успіху Сінгапуру в мінімізації корупції може бути визначений, як подвійна політика зменшення як можливості, так і стимулу до здійснення корумпованих дій. Досвід Сінгапуру в контролі над корупцією демонструє можливість її мінімізації, якщо присутня сильна політична воля. Поки ще такої волі в Україні, попри очікування громадян, на жаль, не спостерігається. Сінгапур же довів, що система чистих, вільних від олігархів виборів, допомагає зберегти чесний уряд. Отже, українцям є над чим працювати.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Право інформаційної діяльності громадянина і політологія як джерела утворення інтегрованої науки про інформаційно-комунікаційну діяльність у демократичній державі

Олександр СОСНІН, доктор політичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України

Лариса ЛЯХОЦЬКА, кандидат педагогічних наук, доцент, професор кафедри відкритих освітніх систем та інформаційно-комунікаційних технологій Університету менеджменту освіти

Цифрова революція: загрози державній безпеці

Історія вчить нас, що орієнтація виключно на переможну ходу досягнень науково-технічного прогресу не веде до гармонійного розвитку суспільства. От і сьогодні, набуваючи ознак критичної інфраструктури й головного ресурсу розвитку, інформація та ІКТ за відсутності збалансованих норм права дедалі більше починають виступати в якості об’єктів загроз, які породжують глобальну проблему інформаційної безпеки особистості, суспільства і держави. Так, державній безпеці цифрова революція загрожує за наступними напрямками, як то: інформаційно-комунікаційна злочинність, а саме так звані кібертероризм і кібершпіонаж, що ведуться іншими країнами та іноземними терористичними й злочинними організаціями, а також окремими особами і групами осіб, злочинних угрупувань і терористичних організацій з метою розкрадання фінансових коштів з рахунків як громадян, так і юридичних осіб; ухилення від оподаткування, незаконного вивезення капіталу, відмивання злочинно отриманих доходів.

Здійснення незаконної підприємницької діяльності за допомогою використання мережі іnternet, включаючи електронну торгівлю й фінансові послуги, поява нових можливостей для незаконної фінансової діяльності набули в Україні ознак пандемії, що може спричинити навіть втрату державою монополії на емісію національної валюти. Наведемо деякі інші негативні наслідки розвитку цифрової електроніки для суспільства, особистості і держави:

— технологічна вразливість створеної в процесі масової інформатизації 1990-х років інформаційно-комунікаційної інфраструктури. Розробники не врахували, що з розвитком цифрової техніки «розумнішими» стають пристрої знімання інформації і тим самим потенційно підвищують рівень її вразливості, а орієнтація на поширення технологій іnternet взагалі зробила людину фактично «прозорою» для будь-яких зацікавлених осіб і структур, що, в свою чергу, безумовно, породжує сьогодні попит на:

— розвиток технологій інформаційно-комунікаційної безпеки;

— зростання технологічної залежності України від іноземних виробників техніки і, як наслідок, конкурентної боротьби з ними, ослаблення технологічної та економічної безпеки країни в цілому, її окремих галузей і підприємств;

— швидке старіння техніки, і, як наслідок, наявність проблеми її утилізації. Поки проблема утилізації «електронних відходів» не перебуває в центрі суспільної уваги і, як наслідок, вони не переробляються відповідно до екологічних вимог, які будуть постійно зростати й вимагатимуть захисту країни нормами права;

— зникнення й ряду масових і традиційних для України професій, що веде до безробіття та соціальної напруги в суспільстві. За прогнозами, при зростанні безробіття сукупні доходи суспільства зменшуються, що на рівні особистості веде до скорочення особистого простору й спрощує маніпулювання громадською думкою.

Сьогодні, коли цифрові ІКТ дедалі більше проникають у всі сфери життєдіяльності людини, а інформація у цифровому вигляді більш повно унаявлює всі відомості про навколишній світ, про процеси, що протікають у ньому і сприймаються людиною, живими організмами, керуючими машинами та інформаційно-комунікаційними системами. На нашу думку, потрібно постійно й зважено оцінювати як величезні можливості, які надає цифровізація для розвитку суспільства і бізнесу, так і загрози, які вона несе, перш за все економічній і національній безпеці держави, а тому безпека може бути забезпечена виключно за умови інтегрального системного комплексного політико-правового підходу, коли інформаційно-комунікаційне середовище, в якому ми існуємо, представляється як сукупність цифрових технологій та інформації, яка нас оточує незалежно від форми її подання (письмової, усної, графічної) в цифровому форматі.

Складові інформаційно-комунікаційного середовища

Інформаційно-комунікаційне середовище має дві складові: інформаційно-технічну (штучно створену людиною — світ техніки, технологій тощо) та інформаційно-психологічну (світ живої природи, який включає й саму людину). Як наслідок, у загальному випадку інформаційну безпеку особистості, суспільства (держави) можна представити двома складовими частинами: інформаційно-технічною безпекою і інформаційно-психологічною (психофізичною) безпекою. Підвалини проблеми було закладено й зафіксовано ще в 1948 році у Загальній декларації прав людини (прийнята на третій сесії Генеральної Асамблеї ООН резолюцією 217 А (III) від 10 грудня 1948 року), в ст. 19 якої зазначено: «Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати й поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів».

Масова глобальна інформатизація України оголила всі ці питання, винесла їх на поверхню й, з одного боку, сьогодні дійсно сприяє інтелектуалізації людської діяльності, формуванню в національних державах наднаціональних структур щодо їх вивчення, але, як і будь-який процес, привела суспільство до певних небезпек та загроз в інформаційно-комунікаційній сфері, а тому забезпечення безпеки в інформаційно-комунікаційному середовищі стає пріоритетним напрямком науково-технічної діяльності, вимагаючи істотної уваги й зусиль з боку людини, суспільства, владних структур і юридичної науки держави.

Необхідність нормативного оформлення ключових понять

Ми дослідили, що інформаційно-комунікаційна безпека особистості, суспільства і держави визначається рядом ключових понять, які треба терміново оформляти нормами права, як то:

інформаційна загроза — потенційна можливість певним чином порушити інформаційну безпеку. Найчастіше ця загроза є наслідком наявності вразливих місць у захисті інформаційних ресурсів або систем при спробі реалізації інформаційної загрози називається інформаційною атакою;

— інформаційна небезпека — обставини, при яких інформація або її похідні можуть вплинути на людину або обставини таким чином, що це призведе до її виправлення або спотворення, тобто унеможливлення її подальшого функціонування й розвитку в позитивному напрямку. Під інформаційною небезпекою можна розуміти й появу відчутної ймовірності настання небажаних подій;

— інформаційний захист — процес забезпечення безпеки інформації. При цьому варто розуміти, що при якісному забезпеченні процесу захисту безпека буде забезпечена (або зведені до мінімуму небезпеки та загрози);

— інформаційна безпека особистості — це стан й умови життєдіяльності особистості, при яких реалізуються її інформаційні права і свободи. До життєво важливих інтересів особистості в інформаційній сфері відносяться: дотримання й реалізація конституційних прав на пошук, отримання, виробництво й поширення інформації; використання інформації з метою духовного, фізичного, інтелектуального розвитку; захист прав на об’єкти інтелектуальної власності; забезпечення прав громадянина на захист свого здоров’я від неусвідомлюваної людиною шкідливої інформації;

— інформаційна безпека суспільства — це стан суспільства, в якому йому не може бути завдано істотної шкоди шляхом впливу на його інформаційну сферу. Інформаційна безпека суспільства може досягатися як у результаті проведення заходів, спрямованих на підтримку самого інформаційного середовища в безпечному для об’єкта захисту стані, захист об’єкта від деструктивного впливу, так і шляхом зміцнення імунітету й розвитку здатності суспільства та його членів ухилятися від деструктивного інформаційного впливу;

— інформаційна безпека держави — стан збереження інформаційних ресурсів держави й захищеності законних прав особистості і суспільства в інформаційній сфері. Іншими словами, інформаційна безпека держави — це такий стан держави, при якому не може бути завдано шкоди його інформаційному середовищу, а також не може бути завдано шкоди його системам за допомогою використання інформаційних ресурсів та систем; інформаційна безпека держави — складова частина національної безпеки країни, її забезпечення здійснюється шляхом комплексної організації всіх ресурсів і систем;

— інформаційна війна — використання й управління інформацією з метою отримання конкурентної переваги над противником. Інформаційна війна може включати в себе збирання інформації з метою її викривлення або спотворення в процесі пропаганди потрібних для перемоги дій та дезінформації з метою деморалізації противника;

— інформаційний тероризм — гранично небезпечне соціально-політичне явище, яке виникло як наслідок дій розвідок, спрямоване на дезорієнтацію свідомості людей з метою деструктивних видозмін знань та світогляду;

— інформаційна залежність — залежність від різних джерел інформації, нав’язливе бажання отримувати інформацію за будьяку ціну, хвороблива нездатність відмовитися від безперервного отримання інформації.

Інформаційнокомунікаційна безпека

Питанням інформаційно-комунікаційної безпеки присвячена зростаюча кількість досліджень, в яких існує безліч трактувань самих термінів «інформаційна безпека», «комунікаційна безпека» або «інформаційно-комунікаційна безпека». Дані терміни в різних контекстах вживаються по-різному та мають різний зміст, і це, само по собі, стає величезною проблемою для юридичної науки, призначення якої й полягає в її вирішенні. Основним юридичним документом, що регулює сферу інформаційної безпеки в Україні, є Доктрина інформаційної безпеки України (затверджена Указом Президента України від 25 лютого 2017 року № 47/2017) (далі — Доктрина інформаційної безпеки), яка достатньо повно визначає інформаційну безпеку як стан захищеності національних інтересів в багатогранній і багатовимірній інформаційно-комунікаційній сфері.

Не важко помітити, всі ці характерологічні особливості проблеми мають формальний характер, тобто, стосуються тільки форм її існування, зовсім не торкаючись сенсу, а, як відомо, розвиток можливий виключно за умов прогресу в розумінні сенсу, а не тільки форми. За цим, безумовно, стоїть зміна уявлень про соціальну реальність, оскільки проблема інформаційно-комунікаційної безпеки є сукупністю всіх суспільно-політичних відносин, які можуть усвідомлюватися або не усвідомлюватися, усвідомлюватися адекватно або неадекватно, поглинають фундаментальне право громадян на інформацію. На тлі цих тенденцій зовсім не випадково наприкінці XX століття стали популярними мислителі, які поставили за мету знищити все, що було опорою людству. «Хибними» були оголошені такі поняття, як народ, нація, клас, держава, родина, культура, розум, наука.

Різні популяризатори гуманітарних теорій «віртуальних світів» спираються при цьому на природничо-наукові теорії «паралельних світів», коеволюції, упускаючи, що вчені при цьому зовсім не стверджували про одночасне існування кількох об’єктивних реальностей, що суперечило б самому принципу науковості, а розглядали свої теорії лише як різні моделі або сценарії. Філософи постмодерністської хвилі не зрозуміли свого часу повноти проблеми і сьогодні часто свідомо відмовляються від поняття об’єктивної реальності, стверджуючи абсолютний релятивізм і суб’єктивізм у пізнанні, але якщо визнання абсурду буття не залишається на рівні інтелектуальної гри, то його політизація, як правило, призводить до ідеології повного заперечення законів реального світу, що виявляється в реальній практиці в актах екстремізму і тероризму — закономірних підсумків використання етичного в якості політичного засобу.

Вічний конфлікт «батьки і діти» та реалії сьогодення

Несправедливо сьогодні звинувачувати всіх у гонитві за матеріальними або віртуальними цінностями. Абсолютна більшість навчається і працює. У пошуках «свого» місця людина є дуже критичною, успадковуючи досвід минулого, часом категорично не сприймає його досягнення і навіть мораль. Вічний конфлікт «батьки і діти» заснований на споконвічній чистоті людської душі, як і сто–двісті років тому так само входять у суперечність із «прозою» реального життя, до якої доросла людина звикла, але молода — ніколи. Тому й виглядає часом безапеляційною, часом агресивною, що є цілком закономірним.

За останнє півстоліття масовій свідомості людини завдано непоправних морально-психологічних травм процесами «дикої» приватизації, масової інформатизації тощо. За нашим дослідженням людство (в загальному понятті цього терміну), безсумнівно, усвідомлює глибину цих проблемі розпочинає шукати їх вирішення. На думку вчених, потрібно розпочинати з вирішення проблем інформаційно-комунікаційної безпеки. Вони інтегрують у собі умови формування у свідомості людини правильних переконань, намірів, мови, поведінки, правил існування й організації своєї волі.

Керуючись методами кібернетико-системного підходу, щонайпершим завданням правознавців стає проведення аналізу ряду кейсів технологічного виховання громадян своєї країни. Та спочатку про затвердження в Китаї державного кібернетико-системного управління, за допомогою big data — системи «соціального кредиту». У цій системі передбачається зовнішнє управління всіма соціальними сферами діяльності людей. Інший кейс — програмування сприйняття дійсності через сервіс «активний громадянин», формально за своїм задумом має за мету процеси артикуляції громадської думки, а в реальності підміняє власні погляд та інтереси людей, за допомогою різних технологій маніпуляції. Другим завданням є прагнення спираючись на дослідження і за допомогою феномен-соціологічного підходу, показати, як в intertet-сфері відбувається прояснення в діалозі власних смислів людей як індивідуальних особистостей і потім артикулюється на політичному рівні. Це, в цілому, служить розкриттю творчих можливостей особистості.

Таким чином, сьогодні перед людством ХХІ століття стоїть завдання практично навчитися регулювати нормами права інформаційно-комунікаційні відносини, які носять часто транскордонний характер, а тому вимагають при вирішенні знань міжнародних політичних процесів і необхідність корегувати технології політичної діяльності всередині країни, зокрема щодо формування у своїх громадян цілісного світогляду на основні світові тенденції технологічного розвитку. Правознавці, фахівці з державного управління та інших соціально-політичних наук усього світу мають об’єднатися для спілкування й обміну думками на відкритій платформі знань з політології, філософії, психології.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.