Розуміння сутності національної безпеки: світоглядно-понятійні й науково-теоретичні засади (частина 2)

Олександр СОСНІН, доктор політичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України

Продовження. Початок

Фундаментальні інтереси й цінності

Оскільки зовнішнє середовище в умовах сучасних глобалізаційних процесів є вкрай неоднорідним, то й інтереси стосовно його компонентів істотно відрізняються. Незважаючи на це, вважається за доцільне підкреслити, що при взаємодії з будь-яким актором постійними залишаються фундаментальні інтереси, якими за всіх часів, для всіх держав і суспільств є територіальна цілісність, незалежність, або політичний суверенітет, економічний розвиток і процвітання, збереження існуючого політико-економічного режиму. Беттлер А. до фундаментальних інтересів цілком обґрунтовано пропонує віднести й підтримку національно-культурної самобутності країни — феномен, для визначення якого на Заході використовують термін «identity» (Бэттлер А. Национальные интересы, национальная и международная безопасность. Полис. 2002. № 4. С. 152). Даний термін останнім часом усе частіше використовується в публікаціях дослідників проблем безпеки, однак у вітчизняній науковій парадигмі слово «ідентичність» здебільшого вживається у значенні «схожість».

Крім фундаментальних інтересів і цінностей мають місце стратегічні й тактичні інтереси. Ці інтереси є динамічними, мінливими, вони постійно коригуються, залежно від міжнародної обстановки, що складається. Їхня реалізація покликана збільшити ступінь задоволення фундаментальних інтересів даної держави, наприклад, розширити її територію за рахунок інших держав, забезпечити контроль над певними суб’єктами світової політики, дозволити нав’язувати іншим свою систему правління, цінності тощо. Однак сам по собі інтерес не перетворюється в конкретну діяльність (політику), оскільки конкретна політика починається тоді, коли інтерес трансформується в мету. Спільність між інтересом і метою полягає в тому, що й те, й інше віддзеркалює об’єктивні потреби суспільства; розбіжність — у тому, що інтерес просто усвідомлюється, а мета припускає суб’єктивну діяльність через інституціональні механізми суспільства або держави. Мета — це інтерес у дії. Отже, на нашу думку, зовнішню мету можна розглядати як деякий закон, що визначає характер діяльності і спосіб дії соціального суб’єкта в умовах зовнішнього соціополітичного (соціокультурного) середовища. Іншими словами, суспільні й державні цілі в сфері національної безпеки втілюються в категорії «діяльність щодо забезпечення безпеки», що, в свою чергу, описується (а на практиці — здійснюється) за допомогою ланцюжка термінів — «дія», «вплив», «взаємодія», «відносини», «активність». Сукупність соціально-політичних явищ, які виражаються через категорію діяльності, в контексті національної безпеки є не що інше, як політика. Тому можна стверджувати, що зовнішня політика є свідомою діяльністю держави, спрямованою на досягнення зовнішніх цілей відповідно до національних інтересів.

Для того, аби зовнішня політика могла бути реалізована, потрібен відповідний апарат, головна функція якого — реалізовувати політику, в тому числі й політику безпеки, кінцева мета якої полягає, як мінімум, у захисті фундаментальних інтересів і цінностей, як максимум — у безмежному розширенні їхнього обсягу. В свою чергу, політика безпеки дробиться на безліч напрямків, аспектів (так званих політик безпеки) залежно від їхньої функціональної спрямованості й сприйняття «загроз»: політика воєнної, економічної, технологічної, екологічної, інформаційної, культурної та іншої безпеки.

Варто також враховувати, що названі категорії зв’язані з іншим ланцюгом категорій, в яку вбудована й зовнішня політика. Це — могутність держави, сила її впливу, що корелює з категорією престижу, сама зовнішня політика, з якою сполучаються категорії ролі й сили держави. Через даний ланцюг категорій фактично визначається співвідношення між економічним потенціалом держави й здатністю останньої реалізовувати свої зовнішні цілі. На думку А. Беттлера, аналіз усіх цих співвідношень вимагає введення категорії сприйняття, вивченням якої займається самостійний науковий напрямок — «теорія сприйняття» (або, в західному варіанті, перцепціологія). Саме на даному рівні формулюються доктрини (теоретико-пропагандистське забезпечення державної політики) і концепції (сукупність поглядів і рекомендацій щодо політики в даний історичний період) зовнішньої політики, в тому числі національних інтересів і безпеки.

Необхідність розмежування категорій націнтересів і політики безпеки

Таким чином, короткий екскурс у теорію підтверджує необхідність понятійного розмежування категорій національних інтересів і політики безпеки. Ці категорії відображають зокрема різні функції зовнішньополітичного процесу, що поділяється на дві фази: фазу формування й формулювання зовнішньої політики і фазу її реалізації в системі міжнародних відносин.

Категорія інтересу відноситься до першої фази, безпеки — до другої. Інтерес — це філософська категорія, що відображає усвідомлення (суб’єктивацію) об’єктивних потреб держави. Зовнішньополітичний інтерес, тобто національні інтереси зовні, є вираженням загальних і приватних потреб держави, що випливають з її соціально-політичної природи, а також її місця й ролі в системі міжнародних відносин. Національна безпека є категорією соціальної філософії, яка визначає способи, засоби й форми забезпечення національних інтересів держави як всередині країни, так і в системі міжнародних відносин. Міжнародна безпека — соціально-філософська категорія, що фіксує такий стан міжнародних відносин, при якому реалізуються фундаментальні національні інтереси всіх суб’єктів світової політики. Іншими словами, в першому випадку йдеться про діяльність (політику), у другому — про стан.

У реальній соціальній дійсності, в конкретному суспільстві й державі існує дуже широкий спектр інтересів, що охоплюють усі сфери життєдіяльності — політику, економіку, культуру, соціальне життя, відносини з іншими державами. Національні інтереси динамічно змінюються, коригуються, уточнюються, знову формулюються залежно від мінливої ситуації в світі, його регіонах, тій чи іншій країні. На кожному конкретному історичному етапі розвитку певної соціальної системи можуть формулюватися життєво важливі інтереси, реалізація яких є для неї пріоритетною метою чи завданням. Істотним фактором появи таких інтересів є внутрішні і зовнішні загрози.

У сукупності національні інтереси представляють собою досить різноманітну й суперечливу картину, що ускладнює процес їх методологічного аналізу. Аналіз сутності й змісту національних інтересів сучасних суспільств дозволяє констатувати, що вони відображають фундаментальні цінності та прагнення народів, їх потреби в гідних умовах життєдіяльності, а також цивілізовані шляхи їх створення та способи задоволення. Як справедливо вважають сучасні вітчизняні дослідники, національні інтереси соціальних систем (суспільств) та їх пріоритетність обумовлюються конкретною ситуацією, що складається в тій чи іншій країні та за її межами. Так, наприклад, у Законі України «Про національну безпеку України» зазначено, що фундаментальними національними інтересами України є:

— державний суверенітет і територіальна цілісність, демократичний конституційний лад, недопущення втручання у внутрішні справи України;

— сталий розвиток національної економіки, громадянського суспільства і держави для забезпечення зростання рівня та якості життя населення;

— інтеграція України в європейський політичний, економічний, безпековий, правовий простір, набуття членства в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору, розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами.

За суб’єктивною підставою носіями суспільних інтересів є особистість, суспільство і держава. Підкреслимо, що інтереси особистості полягають у реалізації конституційних прав і свобод, у забезпеченні особистої безпеки, в підвищенні якості й рівня життя, у фізичному, духовному й інтелектуальному розвитку людини і громадянина; інтереси суспільства — у зміцненні демократії, в створенні правової, соціальної держави, в досягненні й підтримці суспільної злагоди, в духовному відновленні суспільства; інтереси держави — у непорушності конституційного ладу, суверенітету і територіальної цілісності, в політичній, економічній і соціальній стабільності, в безумовному забезпеченні законності й підтриманні правопорядку, в розвитку взаємовигідного міжнародного співробітництва.

За своїм обсягом і глибиною усвідомлення та формулювання зазначені інтереси є непорівняними, далеко не тотожними, специфічними, але, як уявляється, в них є спільний «знаменник»: органічна включеність в єдине цілісне утворення — соціум, буття нації в історичному часі і просторі. Це створює передумови для консолідації інтересів окремих громадян, соціальних груп суспільства в цілому, але за умови стабільності суспільно-державної системи.

Всенародний і приватний (особистий) інтерес

Свого часу відомий філософ І. Ільїн відзначав, що держава має справу винятково з загальним всенародним інтересом, бо приватний й особистий інтерес громадян не може братися в розрахунок, оскільки він може бути сприйнятим і витлумаченим як інтерес спільний і всенародний. Головна проблема в консолідації національних інтересів, на нашу думку, полягає в тому, як сполучити безпеку й забезпечення свободи кожної окремої людини з безпекою суспільства і безпекою держави, як уникнути соціальних конфліктів, як налагодити соціальний мир. Вирішення цієї проблеми — необхідна умова можливості досягнення стану громадянського суспільства.

Із точки зору внутрішньої безпеки, інтереси особистості, суспільства і держави є взаємозалежними за рядом основ: по-перше, непорушність конституційного ладу, політична, економічна й соціальна стабільність, що є інтересом держави, підтримуються інтересом суспільства в досягненні й підтримці суспільної злагоди та інтересом особистості в реалізації конституційних прав і свобод; по-друге, інтерес особистості в забезпеченні особистої безпеки підтримується інтересом суспільства в зміцненні демократії, державотворення та інтересом держави в безумовному забезпеченні законності й підтриманні правопорядку. Усе це сприяє реалізації їхнього загального інтересу в забезпеченні внутрішньої безпеки суспільства.

Включення поняття «національні інтереси» у розшифровку терміну національна безпека може носити неконструктивний і навіть агресивний характер. Це видно, наприклад, з абсолютизації силового компоненту в забезпеченні умов захищеності, що спостерігається в американській традиції. Такому підходу відповідає і «класичне визначення» американських політологів Ф. Трейгера і Ф. Саймона: «Політика національної безпеки — це частина діяльності уряду, що має метою створення внутрішніх і зовнішніх умов, які сприяють захисту і поширенню життєво важливих національних цінностей в умовах реально існуючих і потенційних загроз» (Trager F., Simone F. An introduction to the Study of National Security. National Security and American Society: Theory, Process and Policy / еd. by Trager F., Kronenbery P. Lawrence: University of Kansas Press, 1973. Р. 46).

Як зазначалося вище, система національної безпеки будьякої держави припускає захист інтересів особистості і суспільства від різного роду небезпек та загроз. З точки зору логіки, це близькі за змістом, але не тотожні поняття. На нашу думку, небезпека — це наявність і дія реальних чи потенційних сил і факторів, що можуть стати дестабілізуючими стосовно особистості, якої-небудь соціальної чи природної системи в нанесенні їм збитку, дезорганізації або повного знищення. По мірі актуалізації небезпеки, перетворення її з можливості в дійсність, вона може виступати у формі загрози чому-небудь або кому-небудь.

Загроза: сутнісні ознаки

Будь-яку загрозу характеризують, як мінімум, чотири найважливіші сутнісні ознаки. По-перше, вона є найвищим ступенем перетворення небезпеки з можливості в дійсність. По-друге, загроза — висловлений намір одних суб’єктів завдати шкоди іншим. По-третє, це готовність здійснити насильство для заподіяння збитку. І, нарешті, це — динамізована небезпека. Звідси загроза — це актуалізована форма небезпеки в процесі її перетворення з можливості в дійсність, суб’єктивну готовність одних суб’єктів завдати шкоди іншим.

Попередні авторські наукові дослідження надають підстави стверджувати, що система внутрішніх загроз безпеці таких країн є сукупністю економічних, політичних, соціальних, етноконфесійних та інших факторів, що дестабілізують внутрішній розвиток держави і суспільства та представляють собою безпосередню небезпеку заподіяння збитку їх життєво важливим інтересам і безпеці. Внутрішні загрози є детермінованими, насамперед, об’єктивними факторами, зокрема, перехідним етапом державного будівництва. Наприклад, українська соціокультурна реальність свідчить, що країна виявилася втягненою в глобальну кризу, що охопила всі без винятку сфери життя суспільства: економічну, політичну, соціальну і духовну. І керівництво країни, і державні інститути, й саме суспільство виявилися непідготовленими до протидії новій системі внутрішніх загроз інтересам безпеки особистості, суспільства і держави.

Існуючі в сучасних умовах внутрішні загрози безпеці мають різний характер: воєнний і невоєнний (власне економічний, політичний, соціальний, інформаційний тощо). Необхідно відзначити, що якщо у відносно недавньому радянському минулому суспільство зрідка зіштовхувалося з негативними внутрішніми факторами (економічними й соціально-політичними), які загрожували стабільності, то із внутрішніми загрозами, зокрема воєнного характеру, таким країнам ще не доводилося зіштовхуватися після закінчення другої світової війни. До них відносяться: протиправна діяльність сепаратистських, організацій чи утворень, яка здійснюється з використанням збройного насильства та спрямована на дестабілізацію внутрішньої обстановки, порушення територіальної цілісності; спроби дезорганізації функціонування органів державної влади й управління; створення і діяльність незаконних збройних формувань; зростання організованої злочинності, контрабандної діяльності в масштабах, що загрожують безпеці громадян і суспільства; незаконне поширення на території країн зброї, боєприпасів, вибухових речовин та інших засобів здійснення диверсій і терористичних актів, а також протиправний обіг наркотиків.

Внутрішні джерела воєнних загроз носять, як правило, прихований характер і для протидії їм відповідно до чинного законодавства не можуть залучатися збройні формування воєнної організації держави. Не менш складно протидіяти дестабілізуючим внутрішнім факторам, що не мають вираженого воєнного характеру. Насамперед, тому, що вони в мирний час носять, як правило, латентний характер, поступово й непомітно підточують могутність держави, завдають значної шкоди її безпеці. За умов бойових дій (як широкомасштабних, так і локальних) у сучасних умовах так званих гібридних війн спостерігається збалансування загроз між власне воєнними й інформаційними силами та засобами (Інформаційна війна: соціально-онтологічний та мілітарний аспекти: монографія / Р. В. Гула, О. П. Дзьобань, І. Г. Передерій, О. О. Павліченко, Г. О. Філь. Київ: каравела, 2020. 288 с).

Загрози виявляються в різних сферах. В Україні, наприклад, в економічній сфері інтересам безпеки загрожують падіння виробництва, імпортизація ринку, деградація технологічного та промислового потенціалу, інфляція, неплатежі й доларизація фінансового сектору економіки. В таких умовах рівень національної безпеки знижується, її складові опинилися у вкрай важкому становищі.

У політичній сфері загрози безпеці за гостротою не поступаються загрозам економічним. Колишня політична система, що спиралася на комуністичну ідеологію, дискредитована й демонтована. Соціалістична система політичних цінностей і норм зникла (загальна рівність, соціальна справедливість, пріоритет духовних цінностей над матеріальними, братерська дружба народів, колективізм і взаємовиручка, активна життєва позиція тощо), а західні політичні цінності (демократія, лібералізм, поділ влади, громадянське суспільство й правова держава, плюралізм, парламентаризм, права людини, безпека, свобода тощо) на переважній більшості пострадянських теренів приживаються повільно, нерідко трансформуючись у спотворені форми (Дзьобань О. П. Національна безпека в умовах соціальних трансформацій (методологія дослідження та забезпечення): монографія. Харків: Константа, 2006. 440 с.; Дзьобань О. П. Національна безпека України: концептуальні засади та світоглядний сенс: монографія. Харків: Майдан, 2007. 284 с.). Так, замість ліберальної демократії, що гарантує права і свободи індивіда (демократія в широкому розумінні), в Україні, наприклад, затвердилася «вузька» демократія, коли демократія сприймається всього лише як процедура виборів керівництва і порядок прийняття ним політичних рішень.

Свобода, що розуміється на Заході як свобода дій у межах закону, в Україні нерідко розуміється як вседозволеність, звідси широкий прояв аномії, правового нігілізму й сепаратизму, що представляє загрозу безпеці. Поділ влади набуває зазвичай форми протистояння виконавчої й законодавчої гілок влади, судова влада практично не змогла зайняти належного місця в суверенній Україні. Також цілком очевидно, що політика вестернізації знайшла підтримку переважно серед тих, кого називають «новими» українцями. Водночас цінності ліберальної демократії, незважаючи на всю їхню привабливість, не сприйняті значною частиною населення. Прихильність різних соціальних груп суспільства до протилежних політичних цінностей та інтересів призвело до їх зіткнення, що перетворило потенційну загрозу стабільності суспільства й цілісності самої держави в реальне збройне протистояння, внутрішнє переміщення населення України та інші викликані ними соціокультурні катаклізми.

Кримінальна загроза безпеці

Глобальну небезпеку внутрішній (і соціальній у цілому) безпеці переважній більшості сучасних суспільств представляє кримінальна загроза. Для України, наприклад, прогноз останньої є найпесимістичнішим, оскільки вона пов’язана з повсякденною психологією мільйонів громадян із різних соціальних груп. Більше того, життєвий досвід дає підстави стверджувати, що й криваві бойові дії на сході України, й інші небезпеки досить часто замішані на криміналі й повсюдно супроводжуються ним. На тлі триваючих соціально-економічних криз криміналізація всіх життєво важливих сфер життєдіяльності суспільств набуває небувалого рівня. Кримінальні проблеми переростають у політичні і стають однією з істотних загроз національній безпеці.

Складові проблеми криміналізації

У цій сфері можна виділити внутрішні і зовнішні складові проблеми криміналізації. До зовнішніх складових відносяться незаконна міграція іноземних громадян через прилягаючі кордони, торгівля зброєю, наркотиками, «живим товаром»; до внутрішніх — незаконний обіг зброї, боєприпасів, вибухових та отруйних речовин, який за останні два роки набув небаченого раніше розмаху, радіоактивних матеріалів, розкрадання людей, проституція, економічні злочини й відмивання «брудних» грошей.

У світовій практиці критичним вважається рівень злочинності, що дорівнює 5—6 тисячам злочинів на 100 тис. населення. В українському ж суспільстві такі показники є вражаючими (Так, за офіційною інформацією, в Україні усього обліковано 444 130 кримінальних правопорушень, серед яких 15368 особливо тяжких і 140 468 тяжких. І навіть ці цифри не відображають усієї картини — не враховані Крим і окуповані РФ частини Донецької та Луганської областей. Інакше ці показники були б ще вищими (Див.: Показники про стан та структуру кримінальних правопорушень в Україні за 2019 р. та 2018 р. URL: https://ivpz.kh.ua/uk/

З огляду на фактичні дані можна стверджувати, що в сучасних умовах проблеми внутрішньої (а, значить, і соціальної) безпеки надзвичайно актуалізуються. Тому необхідним є адекватне розуміння основних понять і категорій цієї сфери соціальної реальності для опрацювання з наукової точки зору основних напрямків забезпечення національної безпеки в соціальній сфері.

Таким чином, вся методологія комплексного дослідження проблем безпеки повинна ґрунтуватися на фундаменті понятійного апарату загальної теорії національної безпеки. Ключовими поняттями цієї методології є: «безпека», «національна безпека», «безпека особистості», «безпека суспільства», «безпека держави», «внутрішня безпека», «суспільна безпека», «національний інтерес», «загроза національній безпеці» тощо.

Головними складовими національної безпеки виступають безпека особистості, безпека суспільства і безпека держави, які пропонується об’єднати під назвою «соціальна безпека». Крім того, в сучасній науці виділяють поняття «внутрішня і зовнішня безпека», а за сферами життєдіяльності — безпеку економічну, політичну, соціальну, екологічну, інформаційну, оборонну (воєнну) тощо. Саме в них зароджуються й розвиваються протиріччя, загострення яких зумовлює виникнення різних внутрішніх джерел небезпеки, в тому числі й кримінальних.

Глобальна безпека

Окрім розглянутих аспектів внутрішньої безпеки для сучасних суспільств надзвичайно актуальними є аспекти безпеки, які стосуються зовнішніх суспільних відносин. Тут передусім доцільно виділити термін глобальна безпека. Результати філософського аналізу проблем глобальної безпеки надає підстави стверджувати, що під цим терміном доцільно розуміти таке функціонування й розвиток міжнародного співтовариства, за якого зменшується загроза самим принципам і факторам виживання людства як біологічного й соціального організму.

Традиційна міжнародна безпека одержала назву колективної безпеки, що є певною системою взаємовідносин держав з метою підтримки міжнародного миру і безпеки, регламентованих принципами і нормами Статуту ООН. Вона містить:

1) основні принципи міжнародного права (заборона застосування сили або загрози силою, мирне вирішення протиріч, суверенна рівність держав, територіальна цілісність, невтручання тощо);

2) процедури мирного вирішення протиріч;

3) колективні дії для запобігання й усунення загроз миру, порушень миру, актів агресії;

4) повноваження Генеральної Асамблеї і Ради Безпеки ООН із розгляду питань роззброювання й обмеження озброєнь.

Поняття міжнародна безпека також пов’язують, як правило, з особливим станом світового співтовариства й міждержавних (у тому числі міжкоаліційних) відносин, за якого досягається їхня стійкість до впливу дестабілізуючих факторів загроз, що не перевищують припустимого рівня при відповідному балансі національних і регіональних інтересів, узгодженій економічній політиці і військовій діяльності.

Як засвідчила міжнародна практика останніх років (анексія Криму Російською Федерацією, зухвале втручання РФ у події на сході України, в Нагірному Карабаху, Сирії тощо), традиційна система колективної безпеки продемонструвала свою неспроможність вирішувати покладені на неї завдання.

Національна безпека будьякої сучасної країни також тісно зв’язана з безпекою глобальною. Дійсно, міжнародна безпека може бути досягнута лише за умови, що всі держави знаходяться в рівних умовах забезпечення власної національної безпеки. Тобто безпека повинна бути загальною і рівною для усіх.

Є всі підстави стверджувати, що вирішення проблеми національної безпеки окремої держави в системі колективної безпеки може досягатися шляхом:

— проведення узгодженої зовнішньополітичної і внутрішньополітичної діяльності,

— організаційного оформлення міжнародних структур, що акумулюють матеріальні ресурси і засоби для безпосереднього забезпечення національної безпеки окремих держав.

Разом із тим економія матеріальних ресурсів і засобів у межах системи колективної безпеки (глобальної чи локальної) може досягатися лише за рахунок обмеження національного суверенітету з передачею окремих гарантій безпеки з національного на коаліційний рівень. Тому важливим елементом міжнародної безпеки виступає система регіональної безпеки, сформована шляхом узгодження інтересів суб’єктів відносин, що не виходять за межі розглянутого регіону. Ця система може бути дієздатною й конструктивною, якщо вона не суперечить основним принципам і вимогам стратегічної стабільності й природно вписується в систему міжнародної безпеки. Тому міжнародна безпека характеризується таким станом світового співтовариства, за якого надійно забезпечується поступальний духовний і матеріальний розвиток людства на основі балансу національних і регіональних інтересів та їх гарантованого колективного задоволення.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути