Ще один крок до міжнародних стандартів, або Сучасна вітчизняна модель організації пенітенціарної охорони здоров’я

Закінчення. Початок у № 9.

Андрій ГЕЛЬ, кандидат юридичних наук, доцент кафедри патологічної анатомії судової медицини та права Вінницького національного медичного університету імені М. І. Пирогова

Як було раніше і як стало сьогодні

Наразі проаналізуємо, як саме відбувалася трансформація пенітенціарної медицини в процесі реалізації заходів, визначених Концепцією, та що саме ми маємо на сьогодні в цій царині. Зауважимо, що ще донедавна в Україні застосовувалася виключно відомча модель організації пенітенціарної охорони здоров’я, сутність якої полягала в наступному. Медичний персонал у кожній пенітенціарній установі (виправній чи виховній колонії) перебував у штаті цих установ і, відповідно, підпорядковувався як адміністрації установи (начальнику установи та його заступнику), так і вищестоящим органам управління — міжрегіональним управлінням з питань виконання кримінальних покарань та відповідним структурним підрозділам Мін’юсту. Порядок організації та надання медичної допомоги засуджених визначався (до речі, чинним і донині) спільним наказом Мін’юсту та Міністерства охорони здоров’я від 15.08.2014 р. № 1348/5/572 «Про затвердження Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі». Цю модель можна назвати відомчою в «чистому вигляді». На початку реформи (станом на 01.11. 2017 р.) штатна чисельність медперсоналу ДКВС України становила 2 559 посад, з яких було укомплектовано 2 051,5 (або 80%.), а система пенітенціарної охорони здоров’я ДКВС включала: медико-санітарні частини — у 108 установах виконання покарань; фельдшерські пункти — у 4 установах; 18 лікарень, з яких 10 — багатопрофільних (в тому числі — 1 психіатричного спрямування) та 8 — туберкульозних.

Для забезпечення реалізації заходів, передбачених Концепцією, Мін’юстом було підготовлено та видано наказ «Про утворення Державної установи «Центр охорони здоров’я Державної кримінально-виконавчої служби України» від 2.11.2017 р., № 3394/5, яким одночасно було затверджене й Положення про ДУ «ЦОЗ ДКВС» (далі — Положення). Як вказується в цьому документі, ЦОЗ ДКВС є бюджетним неприбутковим закладом охорони здоров’я, створеним для виконання завдань ДКВС із забезпечення якісних медичних послуг засудженим та особам, узятим під варту, державного санітарно-епідеміологічного нагляду в установах виконання покарань (далі — УВП) та слідчих ізоляторах (далі — СІЗО) ДКВС України, що належать до сфери управління Мін’юсту. Діяльність ЦОЗ ДКВС спрямовується і координується заступником міністра юстиції відповідно до розподілу обов’язків. Очолює ЦОЗ ДКВС директор, який призначається і звільняється з посади Державним секретарем Мін’юсту у встановленому законом порядку. В структурі ЦОЗ ДКВС функціонують відокремлені структурні підрозділи (далі — ВСП), у складі яких діють адміністративні підрозділи, медичні частини та лікарняні заклади, які й провадять господарську діяльність з медичної практики. Забезпечення медичної допомогою засуджених та осіб, узятих під варту здійснюється шляхом укладення УВП та СІЗО договорів із ЦОЗ ДКВС, згідно з якими відповідні послуги надаватимуться ВСП ЦОЗ ДКВС, положення про які затверджуються директором ЦОЗ ДКВС.

До основних завдань ЦОЗ ДКВС Положенням віднесено:

1. Реалізація державної політики у сфері охорони здоров’я в УВП та СІЗО.

2. Здійснення заходів щодо:

• медичного забезпечення персоналу ДКВС, засуджених та осіб, узятих варту;
• профілактики та зниження захворюваності серед засуджених та осіб, узятих під варту, зменшення первинного виходу на інвалідність та смертності;
• санітарно-гігієнічного та протиепідемічного контролю в УВП та СІЗО.

3. Координація та контроль за виконанням заходів із надання медичної допомоги, що здійснюється ВСП;

4. Визначення потреби у видатках бюджету на утримання ЦОЗ ДКВС та здійснення заходів з медичного обслуговування засуджених та осіб узятих під варту і персоналу ДКВС.

Для виконання поставлених завдань ЦОЗ ДКВС наділяється низкою функцій та отримує відповідні повноваження, зміст яких деталізується в розділах ІІІ-ІV Положення.

Наказом Мінюсту від 22.11.2017 р. № 4610/к «Про затвердження структури ДУ «ЦОЗ ДКВС України» визначено, що структура ЦОЗ включає керівництво, підрозділи апарату управління ЦОЗ та відокремлені структурні підрозділи (ВСП) — філії ЦОЗ в областях (на сьогодні їх 20). Загальна штатна чисельність ЦОЗ була визначена в 2 559 штатних одиниць (в тому числі керівництво та апарат управління ЦОЗ — 81).

Безпосереднє здійснення діяльності з надання медичної допомоги засудженим та особам узятим під варту в УВП та СІЗО покладається на відповідні філії ЦОЗ в областях, які, як ми вже зазначали вище, є ВСП ЦОЗ та діють на підставі відповідних Положень, що затверджуються наказами ЦОЗ. Філії не є юридичними особами і здійснюють частину делегованих функцій ЦОЗ відповідно до мети (цілей), завдань та функцій. У складі філій ЦОЗ діють медичні частини та лікарняні заклади, які провадять господарську діяльність з медичної практики відповідно до законодавства. До основних завдань філії ЦОЗ віднесені наступні:

1. Забезпечення надання екстреної, первинної, вторинної (спеціалізованої) та паліативної допомоги засудженим та особам, узятим під варту.

2. Здійснення відповідно до законодавства та в межах компетенції заходів щодо:

• профілактики та зниження захворюваності серед засуджених та осіб, узятих під варту;
• зменшення первинного виходу на інвалідність та смертності;

3. Здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду та контролю за усуненням причин і умов виникнення та поширення спалахів інфекційних хвороб, епідемій та епізоотій, отруєнь і радіаційних уражень в місцях провадження господарської діяльності філії та на її територіях.

4. Здійснення медичного забезпечення та профілактичного оздоровлення персоналу ДКВС.

Філію ЦОЗ очолює начальник (призначається на посаду та звільняється з посади директором ЦОЗ), до компетенції якого й належить призначення на посади, переміщення та звільнення працівників філії.

Якщо проаналізувати заходи, визначені Концепцією з метою реформування пенітенціарної медицини та порівняти їх зі змістом наведених вище нормативно-правових актів Мін’юсту та ЦОЗ, що покликані забезпечити їх реалізацію, можна дійти наступного висновку. Фактично в Концепції визначено три основних етапи реформування системи охорони здоров’я ДКВС. Перший — це створення ЦОЗ ДКВС і побудова моделі, яка передбачає незалежність медичного персоналу від адміністрації УВП та керівництва територіальних органів управління Мінюсту з питань виконання кримінальних покарань (міжрегіональних управлінь), проте допускає збереження його підпорядкування посадовим особам ДУ ЦОЗ ДКВС — інституції, що є закладом охорони здоров’я й перебуває у сфері відання Мін’юсту, який, у свою чергу, є державним органом, відповідальним за реалізацію державної політики у сфері виконання покарань. Другий етап — створення належних передумов законодавчого, організаційного, фінансового, інформаційного та матеріально-технічного характеру для подальшої передачі пенітенціарної медицини у підпорядкування МОЗ України. І, нарешті, третій — це заміна моделі організації пенітенціарної охорони здоров’я на позавідомчу й повна її передача до сфери відповідальності МОЗ України.

Отже, підсумуємо — чого саме досягнуто в процесі трансформації системи пенітенціарної охорони здоров’я ДКВС, і до якої саме моделі організації можна її віднести. Зокрема, можна констатувати, що хоча в цілому модель організації вітчизняної пенітенціарної медицини по своїй суті продовжує залишатися відомчою, проте її не можна вважати відомчою «в чистому вигляді», адже запроваджені новації дозволити позбутися головного недоліку, на якому акцентували увагу як міжнародні, так і вітчизняні експерти та правозахисники, — безпосереднього впливу на професійну діяльність лікарів з боку адміністрації УВП. Дійсно, оскільки медичний персонал виведений зі штатів УВП і перебуває виключно у штаті філій ЦОЗ в областях — і адміністрація УВП, і керівництво територіальних органів управління (міжрегіональних управлінь) практично позбавлені можливості впливати на професійну діяльність медичних працівників, їх призначення на посаду, переміщення, звільнення, заохочення, стягнення тощо, що створює належні передумови для забезпечення повної професійної незалежності медичного персоналу в майбутньому.

Щодо відповідності вітчизняної моделі вимогам міжнародних стандартів

Проте нам необхідно отримати відповідь ще на одне важливе запитання, а чи не суперечить сучасна вітчизняна модель організації пенітенціарної медицини, яка продовжує залишатися відомчою, вимогам відповідних міжнародних стандартів, що регламентують сферу поводження із засудженими? Для вирішення цього питання проаналізуємо зміст відповідних положень Мінімальних стандартних правил ООН поводженням із в’язнями (в ред. 2015 р.) та Європейських пенітенціарних правил.

Насамперед проаналізуємо «Правила Мандели» — осучаснений та оновлений у 2015 р. варіант Мінімальних стандартних правил ООН поводження із в’язнями. Загальні засади організації медичного обслуговування ув’язнених закріплені в Правилі 24, яке, зокрема, передбачає, що здійснення медико-санітарного обслуговування ув’язнених є обов’язком держави. Ув’язненим повинні бути забезпечені ті ж стандарти медико-санітарного обслуговування, які існують у суспільстві, і їм має бути забезпечений безоплатний доступ до необхідних медико-санітарних послуг без будь-якої дискримінації за ознаками їх правового статусу. Медико-санітарне обслуговування необхідно організовувати в тісному контакті із системою державних органів охорони здоров’я, й таким чином, щоб забезпечити безперервність лікування та догляду, в тому числі у зв’язку з ВІЛ, туберкульозом та іншими інфекційними захворюваннями, а також із наркозалежністю.

Європейські пенітенціарні правила (2006 р.) у положеннях щодо організації медичного обслуговування в пенітенціарних закладах (Правило 40) передбачають, що медичні послуги в пенітенціарних закладах мусять організовуватися в тісній співпраці із цивільними органами охорони здоров’я громади чи країни. Політика охорони здоров’я в пенітенціарних установах повинна бути невід’ємною частиною національної системи охорони здоров’я та сумісна з нею. Ув’язнені мусять мати доступ до медичних послуг, які існують у країні, без дискримінації за ознакою їхнього правового становища. Медичні послуги в пенітенціарних установах мусять бути спрямовані на виявлення та лікування фізичних та психічних хвороб або дефектів, на які можуть страждати ув’язнені. Всі необхідні медичні, хірургічні та психіатричні послуги, в тому числі наявні в цивільних установах, мусять бути надані ув’язненим для цього.

Наведені вище положення міжнародних актів свідчать, що ані «Правила Мандели», ані Європейські пенітенціарні правила не містять категоричних вимог щодо організації пенітенціарної медицини виключно за позавідомчою моделлю — з її обов’язковою інтеграцією в національне міністерство охорони здоров’я, а отже, на мою думку, й допускають (оскільки прямо не забороняють) відомчу модель її організації за умови забезпечення професійної незалежності медичної працівників, що повною мірою відповідає сучасній вітчизняній моделі.

У контексті викладеного доцільно звернути увагу й на той факт, що Комітет Міністрів Ради Європи в офіційному коментарі до Правила 40 Європейських пенітенціарних правил (2006 р.) все ж таки наголошує, що найбільш ефективним способом реалізації Правила 40 було б включення питань забезпечення медичного обслуговування в пенітенціарних закладах до сфери відповідальності державних органів охорони здоров’я, як це зроблено в деяких європейських країнах. Проте це лише рекомендація, і Комітет не є категоричним у цьому питанні, оскільки далі в коментарі зазначає: якщо медичне обслуговування організоване іншим способом, то між в’язничним медико-санітарним персоналом і медичним персоналом поза межами пенітенціарної установити необхідно встановити як можна більш тісні зв’язки, що сприятиме не лише безперервності лікування, а й дозволить медичним працівникам пенітенціарного закладу та засудженим користуватися новими сучасними досягненнями у сфері лікування, професійних стандартів та підвищення кваліфікації. Отже, сучасна вітчизняна відомча модель організації пенітенціарної медицини жодним чином не суперечить вимогам основних міжнародних стандартів у цій сфері діяльності.

Висновки

1.  В Україні зі створенням ДУ «ЦОЗ ДКВС» та запровадженням повноцінного функціонування філій ЦОЗ в областях практично завершено становлення нової моделі організації пенітенціарної охорони здоров’я ДКВС, яка хоча й поки ще залишається відомчою, проте практично унеможливлює (або суттєво обмежує) вплив адміністрації УВП та керівництва міжрегіональних управлінь з питань виконання кримінальних покарань Мін’юсту на професійну діяльність медичного персоналу та кардинально збільшує обсяг його професійної незалежності.
2.  Сучасну модель організації пенітенціарної медицини ДКВС можна вважати цілком прийнятною в контексті дотримання прав засуджених та належного поводження з ними, оскільки її зміст не суперечить вимогам міжнародних стандартів та правил, що регламентують організацію медичного обслуговування у пенітенціарних закладах.
3.  Наступним кроком в реформуванні пенітенціарної медицини повинно стати міцне закріплення досягнутих змін та створення передумов для переходу на позавідомчу модель.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути