Connect with us

Думка експерта

Ще один крок до міжнародних стандартів, або Сучасна вітчизняна модель організації пенітенціарної охорони здоров’я

Закінчення. Початок у № 9.

Андрій ГЕЛЬ, кандидат юридичних наук, доцент кафедри патологічної анатомії судової медицини та права Вінницького національного медичного університету імені М. І. Пирогова

Як було раніше і як стало сьогодні

Наразі проаналізуємо, як саме відбувалася трансформація пенітенціарної медицини в процесі реалізації заходів, визначених Концепцією, та що саме ми маємо на сьогодні в цій царині. Зауважимо, що ще донедавна в Україні застосовувалася виключно відомча модель організації пенітенціарної охорони здоров’я, сутність якої полягала в наступному. Медичний персонал у кожній пенітенціарній установі (виправній чи виховній колонії) перебував у штаті цих установ і, відповідно, підпорядковувався як адміністрації установи (начальнику установи та його заступнику), так і вищестоящим органам управління — міжрегіональним управлінням з питань виконання кримінальних покарань та відповідним структурним підрозділам Мін’юсту. Порядок організації та надання медичної допомоги засуджених визначався (до речі, чинним і донині) спільним наказом Мін’юсту та Міністерства охорони здоров’я від 15.08.2014 р. № 1348/5/572 «Про затвердження Порядку організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі». Цю модель можна назвати відомчою в «чистому вигляді». На початку реформи (станом на 01.11. 2017 р.) штатна чисельність медперсоналу ДКВС України становила 2 559 посад, з яких було укомплектовано 2 051,5 (або 80%.), а система пенітенціарної охорони здоров’я ДКВС включала: медико-санітарні частини — у 108 установах виконання покарань; фельдшерські пункти — у 4 установах; 18 лікарень, з яких 10 — багатопрофільних (в тому числі — 1 психіатричного спрямування) та 8 — туберкульозних.

Для забезпечення реалізації заходів, передбачених Концепцією, Мін’юстом було підготовлено та видано наказ «Про утворення Державної установи «Центр охорони здоров’я Державної кримінально-виконавчої служби України» від 2.11.2017 р., № 3394/5, яким одночасно було затверджене й Положення про ДУ «ЦОЗ ДКВС» (далі — Положення). Як вказується в цьому документі, ЦОЗ ДКВС є бюджетним неприбутковим закладом охорони здоров’я, створеним для виконання завдань ДКВС із забезпечення якісних медичних послуг засудженим та особам, узятим під варту, державного санітарно-епідеміологічного нагляду в установах виконання покарань (далі — УВП) та слідчих ізоляторах (далі — СІЗО) ДКВС України, що належать до сфери управління Мін’юсту. Діяльність ЦОЗ ДКВС спрямовується і координується заступником міністра юстиції відповідно до розподілу обов’язків. Очолює ЦОЗ ДКВС директор, який призначається і звільняється з посади Державним секретарем Мін’юсту у встановленому законом порядку. В структурі ЦОЗ ДКВС функціонують відокремлені структурні підрозділи (далі — ВСП), у складі яких діють адміністративні підрозділи, медичні частини та лікарняні заклади, які й провадять господарську діяльність з медичної практики. Забезпечення медичної допомогою засуджених та осіб, узятих під варту здійснюється шляхом укладення УВП та СІЗО договорів із ЦОЗ ДКВС, згідно з якими відповідні послуги надаватимуться ВСП ЦОЗ ДКВС, положення про які затверджуються директором ЦОЗ ДКВС.

До основних завдань ЦОЗ ДКВС Положенням віднесено:

1. Реалізація державної політики у сфері охорони здоров’я в УВП та СІЗО.

2. Здійснення заходів щодо:

  • медичного забезпечення персоналу ДКВС, засуджених та осіб, узятих варту;
  • профілактики та зниження захворюваності серед засуджених та осіб, узятих під варту, зменшення первинного виходу на інвалідність та смертності;
  • санітарно-гігієнічного та протиепідемічного контролю в УВП та СІЗО.

3. Координація та контроль за виконанням заходів із надання медичної допомоги, що здійснюється ВСП;

4. Визначення потреби у видатках бюджету на утримання ЦОЗ ДКВС та здійснення заходів з медичного обслуговування засуджених та осіб узятих під варту і персоналу ДКВС.

Для виконання поставлених завдань ЦОЗ ДКВС наділяється низкою функцій та отримує відповідні повноваження, зміст яких деталізується в розділах ІІІ-ІV Положення.

Наказом Мінюсту від 22.11.2017 р. № 4610/к «Про затвердження структури ДУ «ЦОЗ ДКВС України» визначено, що структура ЦОЗ включає керівництво, підрозділи апарату управління ЦОЗ та відокремлені структурні підрозділи (ВСП) — філії ЦОЗ в областях (на сьогодні їх 20). Загальна штатна чисельність ЦОЗ була визначена в 2 559 штатних одиниць (в тому числі керівництво та апарат управління ЦОЗ — 81).

Безпосереднє здійснення діяльності з надання медичної допомоги засудженим та особам узятим під варту в УВП та СІЗО покладається на відповідні філії ЦОЗ в областях, які, як ми вже зазначали вище, є ВСП ЦОЗ та діють на підставі відповідних Положень, що затверджуються наказами ЦОЗ. Філії не є юридичними особами і здійснюють частину делегованих функцій ЦОЗ відповідно до мети (цілей), завдань та функцій. У складі філій ЦОЗ діють медичні частини та лікарняні заклади, які провадять господарську діяльність з медичної практики відповідно до законодавства. До основних завдань філії ЦОЗ віднесені наступні:

1. Забезпечення надання екстреної, первинної, вторинної (спеціалізованої) та паліативної допомоги засудженим та особам, узятим під варту.

2. Здійснення відповідно до законодавства та в межах компетенції заходів щодо:

  • профілактики та зниження захворюваності серед засуджених та осіб, узятих під варту;
  • зменшення первинного виходу на інвалідність та смертності;

3. Здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду та контролю за усуненням причин і умов виникнення та поширення спалахів інфекційних хвороб, епідемій та епізоотій, отруєнь і радіаційних уражень в місцях провадження господарської діяльності філії та на її територіях.

4. Здійснення медичного забезпечення та профілактичного оздоровлення персоналу ДКВС.

Філію ЦОЗ очолює начальник (призначається на посаду та звільняється з посади директором ЦОЗ), до компетенції якого й належить призначення на посади, переміщення та звільнення працівників філії.

Якщо проаналізувати заходи, визначені Концепцією з метою реформування пенітенціарної медицини та порівняти їх зі змістом наведених вище нормативно-правових актів Мін’юсту та ЦОЗ, що покликані забезпечити їх реалізацію, можна дійти наступного висновку. Фактично в Концепції визначено три основних етапи реформування системи охорони здоров’я ДКВС. Перший — це створення ЦОЗ ДКВС і побудова моделі, яка передбачає незалежність медичного персоналу від адміністрації УВП та керівництва територіальних органів управління Мінюсту з питань виконання кримінальних покарань (міжрегіональних управлінь), проте допускає збереження його підпорядкування посадовим особам ДУ ЦОЗ ДКВС — інституції, що є закладом охорони здоров’я й перебуває у сфері відання Мін’юсту, який, у свою чергу, є державним органом, відповідальним за реалізацію державної політики у сфері виконання покарань. Другий етап — створення належних передумов законодавчого, організаційного, фінансового, інформаційного та матеріально-технічного характеру для подальшої передачі пенітенціарної медицини у підпорядкування МОЗ України. І, нарешті, третій — це заміна моделі організації пенітенціарної охорони здоров’я на позавідомчу й повна її передача до сфери відповідальності МОЗ України.

Отже, підсумуємо — чого саме досягнуто в процесі трансформації системи пенітенціарної охорони здоров’я ДКВС, і до якої саме моделі організації можна її віднести. Зокрема, можна констатувати, що хоча в цілому модель організації вітчизняної пенітенціарної медицини по своїй суті продовжує залишатися відомчою, проте її не можна вважати відомчою «в чистому вигляді», адже запроваджені новації дозволити позбутися головного недоліку, на якому акцентували увагу як міжнародні, так і вітчизняні експерти та правозахисники, — безпосереднього впливу на професійну діяльність лікарів з боку адміністрації УВП. Дійсно, оскільки медичний персонал виведений зі штатів УВП і перебуває виключно у штаті філій ЦОЗ в областях — і адміністрація УВП, і керівництво територіальних органів управління (міжрегіональних управлінь) практично позбавлені можливості впливати на професійну діяльність медичних працівників, їх призначення на посаду, переміщення, звільнення, заохочення, стягнення тощо, що створює належні передумови для забезпечення повної професійної незалежності медичного персоналу в майбутньому.

Щодо відповідності вітчизняної моделі вимогам міжнародних стандартів

Проте нам необхідно отримати відповідь ще на одне важливе запитання, а чи не суперечить сучасна вітчизняна модель організації пенітенціарної медицини, яка продовжує залишатися відомчою, вимогам відповідних міжнародних стандартів, що регламентують сферу поводження із засудженими? Для вирішення цього питання проаналізуємо зміст відповідних положень Мінімальних стандартних правил ООН поводженням із в’язнями (в ред. 2015 р.) та Європейських пенітенціарних правил.

Насамперед проаналізуємо «Правила Мандели» — осучаснений та оновлений у 2015 р. варіант Мінімальних стандартних правил ООН поводження із в’язнями. Загальні засади організації медичного обслуговування ув’язнених закріплені в Правилі 24, яке, зокрема, передбачає, що здійснення медико-санітарного обслуговування ув’язнених є обов’язком держави. Ув’язненим повинні бути забезпечені ті ж стандарти медико-санітарного обслуговування, які існують у суспільстві, і їм має бути забезпечений безоплатний доступ до необхідних медико-санітарних послуг без будь-якої дискримінації за ознаками їх правового статусу. Медико-санітарне обслуговування необхідно організовувати в тісному контакті із системою державних органів охорони здоров’я, й таким чином, щоб забезпечити безперервність лікування та догляду, в тому числі у зв’язку з ВІЛ, туберкульозом та іншими інфекційними захворюваннями, а також із наркозалежністю.

Європейські пенітенціарні правила (2006 р.) у положеннях щодо організації медичного обслуговування в пенітенціарних закладах (Правило 40) передбачають, що медичні послуги в пенітенціарних закладах мусять організовуватися в тісній співпраці із цивільними органами охорони здоров’я громади чи країни. Політика охорони здоров’я в пенітенціарних установах повинна бути невід’ємною частиною національної системи охорони здоров’я та сумісна з нею. Ув’язнені мусять мати доступ до медичних послуг, які існують у країні, без дискримінації за ознакою їхнього правового становища. Медичні послуги в пенітенціарних установах мусять бути спрямовані на виявлення та лікування фізичних та психічних хвороб або дефектів, на які можуть страждати ув’язнені. Всі необхідні медичні, хірургічні та психіатричні послуги, в тому числі наявні в цивільних установах, мусять бути надані ув’язненим для цього.

Наведені вище положення міжнародних актів свідчать, що ані «Правила Мандели», ані Європейські пенітенціарні правила не містять категоричних вимог щодо організації пенітенціарної медицини виключно за позавідомчою моделлю — з її обов’язковою інтеграцією в національне міністерство охорони здоров’я, а отже, на мою думку, й допускають (оскільки прямо не забороняють) відомчу модель її організації за умови забезпечення професійної незалежності медичної працівників, що повною мірою відповідає сучасній вітчизняній моделі.

У контексті викладеного доцільно звернути увагу й на той факт, що Комітет Міністрів Ради Європи в офіційному коментарі до Правила 40 Європейських пенітенціарних правил (2006 р.) все ж таки наголошує, що найбільш ефективним способом реалізації Правила 40 було б включення питань забезпечення медичного обслуговування в пенітенціарних закладах до сфери відповідальності державних органів охорони здоров’я, як це зроблено в деяких європейських країнах. Проте це лише рекомендація, і Комітет не є категоричним у цьому питанні, оскільки далі в коментарі зазначає: якщо медичне обслуговування організоване іншим способом, то між в’язничним медико-санітарним персоналом і медичним персоналом поза межами пенітенціарної установити необхідно встановити як можна більш тісні зв’язки, що сприятиме не лише безперервності лікування, а й дозволить медичним працівникам пенітенціарного закладу та засудженим користуватися новими сучасними досягненнями у сфері лікування, професійних стандартів та підвищення кваліфікації. Отже, сучасна вітчизняна відомча модель організації пенітенціарної медицини жодним чином не суперечить вимогам основних міжнародних стандартів у цій сфері діяльності.

Висновки

  1.  В Україні зі створенням ДУ «ЦОЗ ДКВС» та запровадженням повноцінного функціонування філій ЦОЗ в областях практично завершено становлення нової моделі організації пенітенціарної охорони здоров’я ДКВС, яка хоча й поки ще залишається відомчою, проте практично унеможливлює (або суттєво обмежує) вплив адміністрації УВП та керівництва міжрегіональних управлінь з питань виконання кримінальних покарань Мін’юсту на професійну діяльність медичного персоналу та кардинально збільшує обсяг його професійної незалежності.
  2.  Сучасну модель організації пенітенціарної медицини ДКВС можна вважати цілком прийнятною в контексті дотримання прав засуджених та належного поводження з ними, оскільки її зміст не суперечить вимогам міжнародних стандартів та правил, що регламентують організацію медичного обслуговування у пенітенціарних закладах.
  3.  Наступним кроком в реформуванні пенітенціарної медицини повинно стати міцне закріплення досягнутих змін та створення передумов для переходу на позавідомчу модель.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Що приховує «розвантаження» Верховного Суду?

Андрій ПОМАЗАНОВ, заслужений юрист України

Під виглядом оптимізації роботи Верховного Суду і судової системи законопроектом, який вніс Президент, пропонуються загрозливі зміни в законодавство.

«Турборежим покращення» нової влади змушує щодня замислюватися над тим, як же він впливає на життя кожного з нас. Черговий законопроєкт (№ 2314) щодо оптимізації роботи Верховного Суду України та судової системи в цілому, який вніс на розгляд Верховної Ради Президент України Володимир Зеленський як невідкладний 25 жовтня — не виняток. У ньому пропонуються дійсно загрозливі зміни до законодавства. Наразі наша найближча правова реальність залежить лише від оперативності реагування громадянського суспільства на такі кроки влади.

Перш ніж аналізувати президентське «ноу-хау», нагадаю, що згідно зі статтею 55 Основного Закону права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

За даними опитувань Центру Разумкова, 34% громадян вказали, що ті чи інші рішення суду були незаконними й несправедливими, 7,4% при цьому зазначили, що від реформування судової системи очікують забезпечення верховенства права. На запитання про те, в якому суді (вітчизняному чи в Європейському суді з прав людини) громадянин України має більше шансів отримати справедливе судове рішення у своїй справі, 68% проголосували за ЄСПЛ і лише 3% досі покладають надії на вітчизняні суди. Зрозумілим у такому розрізі є першочергова потреба гарантування громадянам доступу до правосуддя як складової частини права на справедливий суд, гарантованого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Але Президент, як суб’єкт законодавчої ініціативи, легких шляхів не шукає. Про це свідчить виправдання абсолютно химерних, з точки зору захисту прав людини, законотворчих пропозицій такими загальними поясненнями, як «зменшення навантаження на Верховний Суд», «недопущення зловживання процесуальними правами», «забезпечення швидкого розгляду справ».

Цим законопроєктом передбачаються суттєві обмеження щодо оскарження окремих судових рішень — малозначними за ціною позову та тих, що можуть згідно з нормами процесуального законодавства розглядатися в спрощеному порядку. Серед основних аргументів, озвучених представниками Офісу Президента під час засідання профільного парламентського комітету, було, по-перше, зосередження ВС на забезпеченні єдності судової практики. Саме це, на їхню думку, є основною функцією касаційної інстанції. Між тим, функції цієї інстанції є комплексними, і навряд чи може йтися про перевагу одних завдань суду над іншими, адже це створює дисбаланс у вирішенні правової проблеми, яку громадянин виносить на судове вирішення.

По-друге, йшлося про те, що суд касаційної інстанції не має вирішувати так званих «індивідуально визначених» спорів, з чим також важко погодитися, адже тим самим: а) звужується право людей на справедливий суд; б)громадянин значно швидше вичерпує національні засоби захисту, а отже, набуває підстав для звернення до ЄСПЛ (думаю, очевидно, у скільки разів зросте як кількість звернень до суду, так і обсяг бюджетних витрат на виконання рішень останнього).

Водночас проєктом фактично пропонується «фільтрувати» доступ до касаційної інстанції саме найбільш вразливих категорій справ — аліментних, споживчих, трудових, зважаючи на їх так звану «малозначність», і тут також є справедливим попередній висновок очікуваного вкрай несприятливого впливу на подальшу якість судових розглядів відповідних спорів.

По-третє, цей законопроєкт, за словами представників Офісу Президента, спрямований на розвиток положень підтриманої, але досі не схваленої підписом Президента, «судової реформи». Чи варто говорити, що в правовій державі такий крок навряд чи є можливим?

І на цьому експерименти над людськими долями, як виявилося, не завершуються. Офіс Президента вважає за можливе «з’ясувати у 6-місячний строк, чи достатнім для забезпечення правосуддя є 100 суддів ВС, і яка оптимальна кількість суддів?». Однак, є «незначна» поправка: судову реформу вже схвалив парламент, і незабаром касаційна інстанція діятиме в такому скороченому складі. Чи достатнім він буде для забезпечення правосуддя для громадян, її ініціатори фактично пропонують замислитися колись, потім. Нібито, й не було зауважень міжнародної спільноти, українських юристів та правозахисників, парламентарів, і, що найцікавіше, буцімто існує цілісне бачення реформування відповідної сфери, а не «точкові» законопроєкти, які пропонують лише фрагментарні відповіді на основні запитання.

Тим часом ЄСПЛ у своїй практиці повсякчас наголошує, що право на доступ до суду, закріплене в ст. 6 Конвенції, вимагає за своєю природою державного регулювання, однак суд повинен ухвалити в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції, переконатися в тому, що право доступу до суду не обмежується.

Підсумовуючи, можна констатувати: реалізація пропонованого Президентом підходу є вкрай небезпечною не тільки для подальшої долі української судової системи, але й для доль мільйонів українців, які потребуватимуть захисту своїх прав у суді.

Джерело: Юридичний вісник України

 

Читати далі

Думка експерта

Чому протестують аграрії, або Двадцять два кроки земельної реформи

Ольга ХОДАКІВСЬКА, громадський діяч, науковець,
доктор економічних наук

Тисячі людей раніше протестували під Верховною Радою, а днями перекривали дороги по всій країні, і все через анонсований владою запуск ринку земель. Чому?

Маски зірвані

Усе, що можна сказати про законопроект, внесений урядом у Верховну Раду, — це варіації на тему «олігархічних хотєлок». Вони виписані в інтересах кількох сімей, орієнтованих на подальшу сировинну експлуатацію галузі. Селяни, представники малого й середнього бізнесу, що стояли під стінами парламенту, це розуміють. А ось чи розуміють це державні керманичі, ті, кого ми делегували у владу? Дуже хотілося б вірити, що голос народу почують. Хочу лише зауважити, що досі на всі наші крики «Рятуйте!» й заклики до діалогу влада лише відмахувалася формальними заходами. Зауваження, озвучені аграрними асоціаціями, які представляють інтереси тисяч аграріїв, враховано не було. Про міфи і загрози оприлюдненої концепції говорилося раніше; зараз же хотілося б зосередити увагу на тому, як бажано завершувати земельну реформу, щоб угіддя працювали в інтересах українців і України, а не олігархів і латифундистів.

Крок перший. Мета

Земельна реформа, яку нині роблять під диктовку олігархату і за активного втручання міжнародних кредиторів, принесе в майбутньому проблеми країні, в тому числі й загострення демографічної й екологічної кризи. З огляду на це нам украй важливо чітко визначити, чого хочемо досягти на кінцевому етапі. А тому маємо ставити за мету — збереження села, розвиток сільських територій, малого (сімейного) фермерства і середніх форм господарювання, ефективне та екологічне використання сільгоспугідь. Також маємо гарантувати конституційні права власності на землі народові України. І вже відштовхуючись від мети, втілювати організаційно-економічний механізм державного регулювання обігу земель сільськогосподарського призначення.

Крок другий. Земельна децентралізація

Землі державної власності за межами населених пунктів державної власності мають бути передані територіальним громадам.

Крок третій. Стратегія

Впровадити на рівні територіальних громад стратегічне планування розвитку земельних відносин та землекористування. Запровадити зонування угідь залежно від придатності їх до цільового використання та визначити природоохоронні й технологічні обмеження у використанні земель.

Крок четвертий. Інвентаризація

Провести інвентаризацію земельного фонду та запровадити облік земель у межах територіальних громад — за кількістю і якістю та формами власності. Ці відомості мають бути внесені до Державного земельного кадастру.

Крок п’ятий. Повнота кадастру

Державний земельний кадастр має бути єдиною державною системою достовірних і актуальних баз даних, де містяться всі відомості про земельні ділянки приватної, державної та комунальної власності. Його наповнення потрібно завершити якнайшвидше.

Крок шостий. Надійність баз даних

Забезпечити надійне функціо нування баз даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, Державного земельного кадастру та їх повну взаємодію й інтероперабельність із Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, впровадивши при цьому сучасні й надійні системи захисту даних.

Крок сьомий. Чіткі межі

Забезпечити впорядкування адміністративно-територіального устрою. Слід розробити та затвердити документацію із землеустрою, в якій будуть чітко встановлені межі населених пунктів, об’єднаних територіальних громад, районів, областей, і внести ці відомості до Державного земельного кадастру. Ввести в законодавче поле, насамперед у Конституцію України, суб’єктність та повноваження об’єднаних територіальних громад (ОТГ).

Крок восьмий. Розв’язання спорів

Вирішити організаційно-правові й технічні проблеми в земельних відносинах, які накопичилися за роки проведення земельної реформи. Зокрема, йдеться про накладення меж суміжних земельних ділянок; межові спори; наявність двох і більше державних актів на одну і ту ж земельну ділянку тощо.

Крок дев’ятий. Прибрати помилки

Запровадити механізм виділення ділянок із земель запасу та резервного фонду для людей, які отримали землі із грубими помилками під час видачі державних актів. Непоодинокі випадки, коли під час виділення ділянок були оформлені відповідні державні акти двом і більше власникам.

Крок десятий. Фермерські землі

Слід обов’язково врегулювати правовий режим земель, наданих у постійне користування та довічне успадковуване володіння фермерським господарствам у період із 1991 по 2001 роки. Буде справедливо, якщо дати змогу нині діючим господарствам викупити ці землі за нормативною грошовою оцінкою із розстроченням платежу на 20 років.

Крок одинадцятий. Землі запасу

Врегулювати питання перерозподілу земель запасу та резервного фонду. Мають бути враховані інтереси громади щодо відведення земельних ділянок для суспільних потреб, формування екологічної і рекреаційної мережі, розвитку соціальної та інженерної інфраструктури, створення громадських пасовищ.

Крок дванадцятий. Паювання

Завершити паювання нерозподілених земель, які зберегли статус колективної власності (крім земель загального користування). Невитребувані паї передати до комунальної власності територіальних громад. Розпаювати землі державних підприємств (або їх частини) серед працівників та пенсіонерів, які не брали участі у паюванні раніше.

Крок тринадцятий. Модель обігу земель

Ринковий обіг земельних ділянок потрібно відкривати поетапно. На першому етапі слід ввести обмеження в одні руки — не більше 200 гектарів. Також на цьому етапі дозволити купувати землю лише громадянам України, державі й територіальним громадам. На наступному етапі, який можна розпочати не раніше ніж через 5 років, покупцями вже можуть бути українські юридичні особи. Дозволити купувати угіддя слід лише тим юридичним особам, кінцевими бенефіціарами яких є виключно громадяни України. Також маємо убезпечити земельний ринок від спекулянтів. Зокрема, треба визначити, що купувати землю можуть юрособи, які протягом останніх трьох років 75% свого доходу отримували від продажу сільськогосподарської продукції. Визначити, що пріоритет у прид банні угідь належить територіальним громадам.

Крок чотирнадцятий. Переважне право

Забезпечити реалізацію першочергового права на купівлю земель громадянами України для сімейного фермерства, однак лише в своїй громаді або ж у радіусі не більше ніж 20 кілометрів.

Крок п’ятнадцятий. Додаткові обмеження

Задля захисту інтересів територіальної громади та врахування регіональних особливостей ОТГ повинні мати право встановлювати додаткові обмеження щодо обігу прав на земельні ділянки (приміром, щодо максимальної площі в одні руки); встановлювати кваліфікаційні вимоги до покупців, суб’єктного складу тощо.

Крок шістнадцятий. Контролер без корупційного шлейфу

Створити нову інституцію, за якою не тягнутиметься корупційний шлейф. Вона має регулювати земельні відносини і проводити їх моніторинг на всіх рівнях — від місцевого до регіонального та загальнодержавного. Ця інституція повинна виконувати контрольні функції з питань законності укладених угод у разі переходу прав власності на земельні ділянки. Це може бути Національне земельне агентство або Фонд українських земель.

Крок сімнадцятий. Фінансування ринку

Слід створити Фонд гарантування кредитів для малого і середнього агробізнесу. Основний акцент при цьому зробити на наданні позик сімейним фермерським господарствам для придбання землі, сільськогосподарської техніки та інших виробничих активів. Запустити механізм пільгового довгострокового кредитування на купівлю земель державної й комунальної власності фермерським господарствам, а нинідіючим слід надати розстрочку платежу на 20 років, новоствореним молодим фермерам — на 30 років.

Крок вісімнадцятий. Стимулювання орендних земельних відносин

Необхідно стимулювати довгострокову оренду комунальних земель громад. Так можна зберегти цілісність масивів, стале землекористування, надходження до бюджетів і зайнятість місцевого населення.

Крок дев’ятнадцятий. Захист від монополізації

Встановити обмеження на максимальну площу земель, яка може бути в користуванні однієї особи (зокрема й через пов’язаних осіб). Звісно, слід враховувати регіональні особливості та природно-ресурсний потенціал сільгоспугідь. При цьому не допускати концентрації земель в одних руках більше ніж 35% від площі угідь ОТГ чи адміністративного району.

Крок двадцятий. Облік податкових надходжень

Створити автоматизовану систему обліку платників земельного податку й плати за оренду земель сільськогосподарського призначення, забезпечивши доступ до неї територіальних громад. Крок двадцять перший. Кадри Забезпечити підготовку та перепідготовку фахівців у сфері земельних відносин, землеустрою, кадастру, оцінки земель, ведення земельних реєстрів, починаючи від рівня територіальної громади. Крок двадцять другий. Громадське суспільство Сприяти формуванню організацій громадянського суспільства у сфері земельних відносин, раціонального й екологобезпечного землекористування та протидії тіньовим оборудкам і незаконному відчуженню земельних ділянок, у тому числі рейдерським захопленням.

Лише за умови виконання всіх пунктів та поетапного впровадження ринкового обігу прав на земельні ділянки сільгосппризначення зможемо захиститися від спекуляцій, монополізації та забезпечити умови, за яких земля дійсно стане найціннішим національним багатством.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Цивільна конфіскація: вовк в овечій шкурі

Денис БОНДАР, корпоративний юрист,
керівний партнер юридичної фірми Patriot.Legal,
співзасновник аудиторської компанії Patriot.Audit

Не так давно Верховна Рада проголосувала в цілому за чергову спробу повернути до Кримінального кодексу України статтю про незаконне збагачення.

Після того, як Конституційний суд 26 лютого визнав статтю 368-2 ККУ такою, що не відповідає Основному Закону, НАБУ закрило 65 кримінальних проваджень, розпочатих за відповідною статтею, питання незаконного збагачення перейшло в політичну площину. За відновлення відповідних норм виступили, зокрема, країни G7 і Світовий банк.

На перший погляд, український парламент разом із Президентом виконали домашнє завдання й зробили крок у боротьбі з корупцією. Однак, що ж насправді було зроблено? Після того, як під законом поставить підпис глава держави і його буде опубліковано, в Україні запроваджується цивільна конфіскація (confiscation in rem).

Після цього не потрібно буде рішення суду з обвинувальним вироком у кримінальному правопорушенні, достатньо прокурорам САП звернутися до суду з цивільним позовом про визнання необґрунтованими активів. В такому разі перестає застосовуватися стаття 62 Конституції про презумпцію невинуватості, яка стосується виключно злочинів.

Кримінальна відповідальність згідно з новою статтею 368-5 ККУ загрожує тільки тим чиновникам, які набули активів на понад 6,24 млн грн, що перевищують законні доходи. До речі, в порівнянні зі статтею 368-2 поріг піднято в 6,5 разів.

Кого ж може зачепити цивільна конфіскація? Далеко не лише чиновників, а без перебільшення всіх. Позов про визнання необґрунтованими активів може бути пред’явлено до інших фізичних чи юридичних осіб, якщо САП вирішить, що відповідні активи набуті за дорученням чиновника, або цей посадовець, навіть опосередковано, користується такими активами. Тобто йдеться навіть не про кошти родичів, що зазначено в пп. 7 і 8 ч. 1 ст. 46 Закону «Про запобігання корупції». Коло значно ширше й обмежується хіба що мінімальним порогом для подачі цивільного позову в мільйон гривень (500 прожиткових мінімумів). Цілком реально під ударом можуть опинитися середній прошарок, малі та середні підприємці, тобто проактивна частина суспільства.

Ще одна деталь. Чотири роки — саме стільки законодавці прописали позовну давність за вимогами про визнання необґрунтованими активів та їх стягнення в дохід держави. Пам’ятаєте, колись була вимога зберігати платіжки за послуги ЖКП три роки. Щоб не стати жерт вою цивільної конфіскації, тепер бажано навести лад із власною фінансовою історією зі збереженням необхідних документів.

Варто розуміти, що віднині банківська таємниця — теж під питанням. НАБУ під приводом виявлення необґрунтованих активів для збору доказів може запитувати в банківських установ інформацію щодо рахунків, вкладів, правочинів, операцій за рахунками або без відкриття рахунків конкретної юридичної особи, ФОПа або фізичної особи за конкретний проміжок часу із зазначенням контрагентів. Для цього достатньо запиту по електронній пошті. Активи людини навіть можуть конфіденційно арештувати на запит антикорупціонерів без повідомлення власника, як це робиться класично в наших умовах, обґрунтовуючи «забезпеченням позову».

Рано чи пізно своє слово скаже і Конституційний Суд України. До другого читання з тексту законопроекту була вилучена норма про те, що цивільний позов може бути поданий до набутих протягом чотирьох років активів до дня набрання чинності закону. Тобто спочатку взагалі пропонувалося запровадити, що закон має зворотну в часі дію. Народні депутати не ризикнули лишати настільки контроверсійну норму в тілі законопроекту. Однак можна з легкістю спрогнозувати, що в недалекому майбутньому буде підготовлено подання з вимогою ухвалити рішення про неконституційність нового закону про незаконне збагачення.

Для того, щоб цивільна конфіскація працювала, як це відбувається в західних країнах (США, Великобританія, Ірландія, Канада, Нідерланди та низка інших), уряду було необхідно провести загальне декларування українських громадян, а також провести амністію капіталів. Однак відповідні речі поки що так і лишилися на папері передвиборчих обіцянок.

Таким чином, на сьогодні визначити різницю між набутими активами та законними доходами об’єктивно неможливо. До всього, слід ще й зважити на рівень тіньової економіки в нашій державі. Загальне декларування доходів громадян дозволить провести червону риску та гарантувати в подальшому неупередженість у разі проведення перевірки активів на законність. Власне нульова, разова декларація або спеціальне декларування — це і є інструмент відбілення коштів та майна перед державою.

Сьогодні у Верховній Раді зареєстровано чотири законопроекти на цю тему. По суті, вони пропонують схожий механізм легалізації — добровільно заплативши до 10% з тих активів, з яких раніше не було сплачено податок на доходи фізосіб. Аналогічна ситуація з амністією капіталів, яка за 5% дозволить легалізувати активи юросіб, вивівши їх із тіні та з офшорних юрисдикцій. Якщо ми хочемо паритетних відносин з державою, то ці кроки є обов’язковими і мають слідувати до запровадження цивільної конфіскації.

Народні депутати в погоні за політичною доцільністю проголосували за закон, що містить неузгодженості, не враховує конституційних приписів та низки європейських стандартів. Фактично вони дали можливість суддям Вищого антикорупційного суду велике поле для дій, де головну роль гратиме не закон, а суб’єктивізм конкретного судді. А де є суб’єктивізм — там, в українських реаліях, і корупція. У зв’язку з цим, у суспільстві гостро стоятиме питання легітимності кожного рішення суду в частині цивільної конфіскації.

Запускаючи цивільну конфіскацію в нинішньому вигляді, влада надає безпрецедентні повноваження антикорупційним органам, повну свободу дій суддям ВАКС і водночас створює тотальну незахищеність українських громадян, яких через відповідний механізм можуть несправедливо позбавити коштів та майна. Очевидним є й те, що застосування цивільної конфіскації на практиці змусить законотворців повернутися до цього питання, ще раз.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.