Скільки коштує правосуддя в Україні?

Володимир Дон,
член Національної спілки журналістів України

Досить довго та інтенсивно займаючись аналізом практики вітчизняної системи правосуддя, добре знаючи та реально розуміючи фактичну ситуацію в судовій владі і на тлі існуючої безнадійності та безвиході, автора відвідала наступна ілюзія або химера:

ВИРОК «Відповідно до ст. 375 Кримінального кодексу України за постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного рішення по справі № 904/2607/23 від 11 квітня 2024 року притягнути до відповідальності у вигляді позбавлення волі на строк п’ять років колишніх суддів Верховного Суду ОСОБА 1, ОСОБА 2, ОСОБА 3… Ось такий цілком законний і заслужений вирок міг би набути законної сили, якби …

Загалом по темі

Існує два види судових рішень: ті, які є неправосудними, та ті, які неможливо оскаржити. Причини, через які й існують оці «якби», завдяки чому сотні українських суддів перебувають на волі і продовжують «вершити правосуддя» Іменем України, необхідно не лише визначити, а й ліквідувати. Це – вимога як народу України, так і міжнародної спільноти. При цьому ліквідувати негайно, оскільки кожне неправосудне рішення, кожен випадок хабарництва та зловживання такого служителя Феміди – це ще й своєрідне сприяння ворогові в досягненні його цілей щодо знищення народу України. Слід зазначити, що нечесні судді, як і російські загарбники, ламають долі людей, убивають не лише тіла, а й душі, знищують українську державність. Істотна відмінність між ними полягає в застосовуваній зброї – носії мантій, звісно, не скидають бомби на мирні міста, не стріляють у потилицю військовополоненому та цивільному населенню, вони знищують та витравлюють властиву українському суспільству віру в перемогу, законність та справедливість, у щасливе та забезпечене життя на рідній землі.

Читайте також: Чому довіра до податкових органів в Україні гірша, аніж до судів? Про базові «стовпи» державних доходів і ще дещо

Серед загроз, які стоять перед Україною, практично з перших днів після звільнення від комуністичного режиму й дотепер, є відсутність незалежної, справедливої системи правосуддя, яка відповідає європейським стандартам.

Тут необхідно звернути увагу на існування в Україні ще з радянських часів традиції, згідно з якою судова система завжди обслуговувала інтереси влади. На жаль, указаний ритуал, звичай, чи як зараз прийнято говорити спадщина, за роки української незалежності не набув принципових змін.

Турбота та дбайливе ставлення влади до судової системи пояснюється єдністю інтересів – взаємне збагачення. При цьому треба віддати належне з одного боку фантазії, а з іншого – аморальності, фарисейству та лицемірству нинішніх чиновників, які, на відміну від радянсько-партійних поводирів, не закликають суспільство до виснажливої праці «на благо Вітчизни». Проблема полягає у відсутності можливості в громадян захистити результати своєї праці, свої цивільні та майнові права в законний спосіб. Злочинна ідеологія «ви працюйте, а ми знайдемо спосіб застосування результатів вашої праці», є типовою характеристикою та основною причиною слабкості і бідності України.

У цих умовах зміст ст. 3 Конституції України «Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст та спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» сприймається як глузування та знущання над основними цінностями людського буття. Ті нечисленні інформаційні сплески, коли виконавча влада, топнувши ногою, подає нам факти хабарництва, зловживань носіїв мантій, по-перше, не призводять до реальної відповідальності, обвинувальних вироків та термінів позбавлення волі, а по-друге, абсолютно не впливають на покращення ситуації в системі правосуддя, по-третє, розглядаються суспільством виключно, як дешеві (копійчані) приклади пересічної пропаганди.

Корупція в системі правосуддя

Істотно посилює ситуацію факт того, що, на думку експертів, рівень латентної (прихованої) злочинності у сфері корупційних злочинів взагалі досить високий, а в системі правосуддя, зокрема досягає 90–97%. Ті численні перетворення у судовій системі, які вже відбулися, перегляд і реформування основних законів, не змогли подолати опір носіїв мантій у боротьбі за збереження феодального права розпоряджатися законом на власний розсуд.

В умовах існування системної корупції, яка свого часу практично стала способом державного управління в нашій країні, корупція серед суддів робить їх залежними від виконавчої влади, дозволяє чинити на них тиск при прийнятті рішень, що в результаті й призводить до уповільнення процесу побудови громадянського суспільства та правової держави, а також є причиною, а з іншого боку доказом того, що Україна застрягла при здійсненні транзиту від авторитаризму до демократичної держави.

Читайте також: Аграрії та юристи найчастіше закривали бізнес за час повномасштабної війни

Оцінюючи корупцію в системі правосуддя як фатальне зло, Консультативна рада європейських суддів (далі – КРЄС) заявляє, що «ефективне запобігання корупції в судовій системі значною мірою залежить від політичної волі у відповідній країні щодо забезпечення інституційних, інфраструктурних та інших організаційних заходів. Найважливішим засобом запобігання корупції серед суддів, мабуть, є розвиток та зміцнення справжньої культури доброчесності в судовій системі». На думку тої ж КРЄС, існують різні причини корупції всередині судової системи. Вони відрізняються від зовнішнього неправомірного впливу на судову систему і їх можна згрупувати в декілька категорій: структурні, економічні, соціальні та особисті. Часто два або більше факторів тісно пов’язані між собою. Однак усі наведені нижче фактори, що сприяють корупції серед суддів, мають спільну рису – вони становлять загрозу незалежності та доброчесності суддів (Консультативна рада європейських суддів (КРЄС), висновок КРЄСС № 21 (2018 р.). «Про запобігання корупції серед суддів». м. Загреб, 9 листопада 2018 р. с. 14, 3. 16).

Судова корупція як дзеркало стану в суспільстві

Таким чином, найважливішою складовою судової корупції є стан корупції в суспільстві в цілому, а також взаємодія між судовою корупцією та толерантністю, поблажливим ставленням до таких проявів в масштабах держави. До того ж, неналежний «клімат» усередині судової системи, також є стимулюючим фактором для вчинення корупційних правопорушень. Як на мій погляд, сьогодні суддя має бути поставлений у такі умови, за яких він не зможе ухвалювати неправосудних корупційних рішень. А якщо він продовжить своє суб’єктивне свавілля, то система має оперативно відруагувати на це, а сам суддя має бути невідворотно притягнутий до відповідальності (В. Ф. Сіренко. Кому вигідна корупція у судах?).

Відсутність у законодавстві досить суворих та чітких норм дозволяють суддям здійснювати подібні маніпуляції, як існування надзвичайно варіабельного та гнучкого алгоритму прийняття рішення в зв’язку з тим, що при розгляді справи суд керується: принципом верховенства права, внутрішнім переконанням, практикою Верховного Суду, аналогією закону (права), які, по суті, і є основою прийняття протиправних рішень та живильним середовищем корупції і зловживань у судовій системі України.

Прикриваючись принципом незалежності суддів, суспільство намагаються ввести в оману в зв’язку з тим, що основною причиною виникнення та існування корупції в системі правосуддя є можливість тим чи іншим способом впливати з боку законодавчої, виконавчої влади та того ж бізнесу як на окремих суддів, так і на систему судочинства в цілому для отримання контролю над судовою владою.

Така специфічна модель незалежності українських суддів дозволяє їм, а з їх допомогою і чиновникам та політикам, залишатися безкарними. З мого погляду, безкарність суддів під ширмою недопустимості впливу та посягань на їхню незалежність – це дискримінація прав громадян на доступ до правосуддя, підрив віри в державу, справедливість та, природно, недовіра до судів, рівень якої в Україні зашкалює. У цьому плані абсолютно справедливо і актуально нині звучить вірш 48 Євангеліє від Луки «а той, хто заслужив покарання, але не знав, отримає мало ударів. Кому багато дано, з того багато й вимагатимуть, а кому багато довірили, з того більше спитають».

У зв’язку з вищевикладеним, надзвичайно важливою є позиція Європейського суду з прав людини, яка визначає пріоритетом захист конвенційних прав і свобод людини, а, відповідно, незалежність судової влади розглядається як засіб реалізації встановлених національними законодавствами прав і свобод. Таким чином, ЄСПЛ наголошує на первинності прав і свобод людини, й відповідає на надзвичайно актуальне в українських реаліях запитання: «Хто для кого – суд для людини чи людина для суду?» Судова влада, відповідно до Конституції України, як і решта гілок влади, служить народу, забезпечуючи захист гарантованих законодавством України прав і свобод шляхом прийняття об’єктивних, законних та справедливих рішень. Громадяни України, як платники податків забезпечили суддів досить високою щомісячною винагородою та таким же довічним утриманням, які в десятки разів перевищують аналогічні виплати «носію суверенітету та єдиного джерела влади в Україні – народу» (ч. 1 ст. 5 Конституції України). Відтак, зважаючи на вищевикладене абсолютно незрозумілою є ситуація з реалізацією правосуддя в Україні, за якої народ як «єдине джерело влади в Україні» зазнає принижень, поборів, незаконних санкцій у тому числі позбавлення волі та фінансових втрат з боку служителів Феміди.

Слід зазначити, що збереження в існуючому вигляді статусу суддів є правомірним та виправданим виключно в разі, якщо переважна більшість населення довіряє судовій системі та вірить у справедливість та законність судових рішень. Сучасна ситуація в Україні (при рівні довіри 7,7 – 25,2 %, мінімальному рівні довіри до системи правосуддя серед усіх інших інститутів влади, максимальному антирейтингу з довіри) є відкритим проявом байдужості та ігнорування думки українського суспільства. Про яке правосуддя в Україні можна говорити, якщо екс-голова Конституційного суду Олександр Тупицький ховається десь в Австрії.

Відповідно до очільника КСУ оголошено в міжнародний розшук, його звинувачують у скоєнні низки кримінальних злочинів проти правосуддя. Більше того, в грудні 2021 року стосовно О. Тупицького запроваджено санкції США із формулюванням «за серйозні корупційні дії, включаючи отримання грошового хабаря під час служби в українській судовій системі». Відповідно до інформації ДБР, О. Тупицькому пред’явлено підозри в рамках статей 361, 384 та 386 ККУ. Він звинувачується в тому, що, виходячи з корисливих мотивів та діючи в інтересах свого знайомого – колишнього голови Вищого господарського суду України, він здійснював підкуп свідка, аби той відмовився від надання свідчень чи надавав завідомо неправдиві свідчення в кримінальному провадженні, пов’язаному з протиправним заволодіння майновими активами ЗАТ «Зуєвський енергомеханічний завод».

Читайте також: Громадян, які платять податки не менше мінімальної зарплати, пропонують бронювати автоматично

Інший кричущий приклад. У травні 2023 р. Національне антикорупційне бюро та Спеціалізована антикорупційна прокуратура задокументували отримання майже 3 млн доларів головою Верховного Суду В. Князєвим. При тому заява НАБУ свідчила, що Князєв – не єдиний підозрюваний, ідеться про масштабну корупцію в суді, до якої причетні як його керівництво, так і рядові судді. У цій справі одночасно проходили обшуки у всіх 18 суддів Верховного Суду, причетних до розгляду однієї справи.

Пізніше, на пленумі ВС його секретар Д. Луспеник заявив: «Ми шоковані тим, що сталося. Репутації та авторитету правосуддя завдана непоправна шкода. Це – чорний день в історії Верховного Суду».

Тут варто згадати і той факт, що перед цим, у жовтні 2022-го ВС струсонув черговий скандал – у зв’язку з наявністю в судді Богдана Львова російського громадянства. Пізніше, в березні 2023 року, суддя Верховного Суду В. Сімоненко подала заяву про відставку у зв’язку з наявністю в неї російського громадянства, при тому вона як суддя мала отримувати довічне грошове утримання в сумі близько 200 тисяч гривень на місяць.

У цьому плані можна згадати й те, що голова колишнього вже Окружного адміністративного суду Києва (у народі «вовчого суду») П. Вовк і низка його суддів, підозрюються в різних злочинах, як то недостовірне декларування та захоплення влади тощо. Нині Вовк ховається від українського правосуддя в тій же Австрії.

Із практики КСУ

А говорячи про Конституційний Суд України, створюється стійка думка про те, що починаючи з лютого 2019 р. вказаний суд суттєво активізував свої дії, спрямовані на послаблення антикорупційного законодавства загалом та звільнення від відповідальності нечистих на руку представників Феміди, зокрема. Першою «ластівкою» стало рішення КСУ № 1-р/2019 від 26.02.2019 р. (далі Рішення № 1-р/2019) у справі за конституційним поданням 59 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) статті 368-2 Кримінального кодексу України «Незаконне збагачення», яка вперше була внесена до ККУ відповідно до Закону № 3207-VI (3207-17) від 07.04.2011 р. Тобто цілих вісім років зазначена стаття була конституційною, а в зв’язку з указаним рішенням КСУ (від 26.02.2019 р.) перестала бути такою: «Визнати невідповідною Конституцію України (неконституційною) ст. 368-2 Кримінального кодексу України». Таким чином КСУ дійшов висновку, що придбання особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі, законність підстав для придбання яких не підтверджена доказами, не є кримінальним діянням і дана особа не може бути притягнена до кримінальної відповідальності. У зв’язку з цим, що відомо, багато тисяч підозрюваних та обвинувачених, серед яких була й достатня кількість суддів, залишилися на волі.

Досить яскравий приклад відкритої зневаги до інтересів держави і суспільства, Конституційний Суд України продемонстрував і в червні 2020 р. (рішення КСУ у справі про конституційне подання 55 народних депутатів України про відповідність Конституції України (конституційності) статті 375 Кримінального кодексу України № 7-р/2020 (Справа № 1-305/2019 (7162/19)) (далі – Рішення № 7-р/2020), визнавши неконституційною ст. 375 «Постанова суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови». Слід зазначити, що основним аргументом щодо визнання вказаної статті неконституційною, на думку КСУ, є те, що поєднання слів «заздалегідь неправосудне» запозичене зі ст. 176 Кримінального кодексу Українського PCP 1960 року (пізніше – Кримінального кодексу України), в якій була встановлена відповідальність за винесення суддями за корисливими мотивами або іншою особистою зацікавленістю вироку, рішення, ухвали або постанови.

У зв’язку з цим судді КСУ вважали, що в історичному контексті стаття 375 Кодексу дає підстави оцінювати її як невдале запозичення в юридичній практиці радянської держави, внаслідок чого радянська юридична та політична системи дозволяли використання такої норми для контролю над суддями та впливу на них. «Характерні для радянської держави та її конституції запозичення відображають систему принципів та цінностей, що суперечать Конституції України, її принципам, зокрема верховенству права».

Дане твердження КСУ можна розглядати як безуспішну спробу ідеологічної спекуляції, в основі якої лежить абсолютно хибне твердження про те, що нині в сучасній Україні суддями не виносяться за корисливими мотивами чи іншою особистою зацікавленістю неправосудні вироки, рішення, постанови чи ухвали. З таким самим успіхом можна визнати такими, що не відповідають Конституції, й переважну більшості статей Кримінального кодексу України, за винятком тих, які відображають злочини, пов’язані з розвитком сучасних технологій, особливо комп’ютерних (Розділ XVI. Кримінальні правопорушення у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп’ютерів), систем, комп’ютерних мереж та мереж електрозв’язку).

Про невдалі «запозичення» і дещо інше…

Історія розвитку злочинності носить багатовіковий характер і кримінальне законодавство, забезпечуючи захист громадян від протиправних зазіхань, активно адаптується і розвивається відповідно до нових викликів, не упускаючи тих видів злочинів, що вже стали традиційними. Що стосується «невдалого запозичення з юридичної практики радянської держави», то варто зазначити, що подібному запозиченню схильна більшість норм, що характеризують склад злочинів у чинному Кримінальному кодексі України. Більше того, слід визнати, що багато складів злочинів взагалі мають столітню історію «запозичень» з актів права часів імперій, князівств, які існували на території сучасної України, а тому така спадковість у кримінальному законодавстві не є підставою для визнання цих складів злочину та криміналізуючих норм такими, що не відповідають Конституції України.

Слід зазначити, що кримінальна відповідальність суддів за прийняття завідомо неправосудного рішення існує в національному законодавстві низки держав. Аналогічні норми присутні в кримінальних кодексах Німеччини, Франції, Іспанії, Данії, Латвії, Норвегії, Пенітенціарному кодексі Естонії – державах, в яких рівень довіри до судової системи значно вищий, аніж в Україні, а випадки ухвалення неправосудних рішень чи, не дай Боже, корупції у судовій системі розглядаються як катастрофа або трагедія вселенського масштабу.

Читайте також: Тиск на бізнес триває. Нові виклики для підприємців

Сумно те, що ухвалюючи Рішення № 7-р/2020 Конституційний суд вкотре керувався не інтересами держави та правами громадян, а переслідував цілі, жодним чином не пов’язані зі здійсненням правосуддя – захистити власні, в переважній більшості випадків сумнівні та навіть корисливі цілі, якими пронизана практично вся судова система України. Безкарність, особливо в судовій системі – смертоносний вірус, який із часом вражає навіть тих, хто спочатку стояв на позиціях правосуддя, законності та справедливості. Для того, аби не піддатися законному переслідуванню, не варто вдаватися до різноманітних хитрощів, на кшталт немає статті – немає й відповідальності, набагато простіше, надійніше і спокійніше просто не порушувати закони.

І знову про практику КСУ

Наступним кроком для захисту корупціонерів стало рішення Конституційного суду від 16.09.2020 р. № 11-р/2020 у справі про конституційне подання 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України». У результаті КСУ визнав такою, що не відповідає Конституції України, низку положень зазначеного закону, що вплинуло на його практичну реалізацію.

Іншим прикладом протистояння КСУ антикорупційним органам, зокрема НАБУ, є рішення Конституційного Суду № 9-р/2020 від 28 серпня 2020 р. у справі про конституційне подання 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції (конституційності) Указу Президента України «Про призначення О. Ситника Директором Національного антикорупційного бюро України». Відповідний Указ було прийнято 16.04.2015 р. (Указ Президента України «Про призначення О. Ситника Директором Національного антикорупційного бюро» № 218/2015 від 16.04.2015 р.), у зв’язку з цим виникає цілком резонне запитання: а чому це раптом, через більш ніж п’ять років у народних обранців виник інтерес до питання про конституційність призначення А. Ситника та 15.05.2020 р. було подано відповідне подання, а практично через три місяці КСУ визнав цей Указ Президента таким, що не відповідає Конституції.

Нагадаю й кілька досить цікавих епізодів, що яскраво висвітлюють послідовну боротьбу Конституційного Суду України за корпоративні інтереси суддівського корпусу. Одним із них є рішення КСУ № 2-р/2020 від 18 лютого 2020 р. та № 4-р/2020 від 11 березня 2020 р. У тезовому викладі цих рішень КСУ це виглядає так: Конституційний Суд України категорично проти:

• припинення діяльності Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів у зв’язку з проведенням судової реформи та створення Верховного Суду, а також призначення суддів Верховного Суду за результатами конкурсу;
• скорочення суддівської винагороди під час виконання суддею своїх повноважень та щомісячного довічного грошового утримання після припинення повноважень судді;
• включення до складу Вищої кваліфікаційної комісії суддів України дванадцяти членів, які призначаються Вищою радою правосуддя за результатами конкурсу;
• створення Комісії з питань доброчесності та етики, а також наділення цієї комісії необхідними повноваженнями;
• змін, спрямованих на підвищення ефективності та об’єктивності здійснення дисциплінарного провадження та притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності.

А черговою демонстрацією захисту інтересів корупціонерів стало рішення КСУ № 13-р/2020 від 27.10.2020 р. у зв’язку з визнанням неконституційними окремих положень Закону «Про запобігання корупції», Кримінального кодексу України (ст. 366-1), Цивільного кодексу України, законів України «Про прокуратуру», «Про Національне антикорупційне бюро України», «Про Державне бюро розслідувань», «Про Національне агентство України з питань виявлення, пошуку та управління активами, отриманими від корупційних та інших злочинів».

Дане рішення Конституційного Суду унеможливило реалізацію положень ЗУ «Про запобігання корупції», позбавивши НАЗК практично всіх функцій, що дозволяють:

•  уповноваженим особам Національного агентства із запобігання корупції мати доступ до документів та інформації, в тому числі з обмеженим доступом, здійснювати перевірки з питань, що належать до компетенції НАЗК, складати протоколи про адміністративні правопорушення (ст. 13, ч. 2);
• оцінювати корупційні ризики, виявляти випадки виникнення конфлікту інтересів та вживати відповідних заходів, перевіряти своєчасність подання декларацій, розглядати інформацію щодо порушення вимог Закону (ст. 13-1, ч. 2);
• урегулювати конфлікт інтересів у діяльності Президента України, народних депутатів, членів КМУ, суддів, суддів Конституційного Суду України тощо. (ст. 35);
• здійснювати контроль та перевірку декларацій (ст. 48);
• встановлювати факт своєчасності подання декларацій, а в разі порушення термінів, інформувати про це спеціально уповноважений державний орган (ст. 49);
• здійснювати повну перевірку декларації з метою визначення достовірності задекларованих активів (ст. 50);
• проводити моніторинг способу життя суб’єктів декларування з метою визначення відповідності їхнього рівня життя отриманим доходам (ст. 51);
• здійснювати додаткові заходи фінансового контролю, в тому числі шляхом визначення порядку інформування НАЗК про відкриття валютних рахунків у банках-нерезидентах та суттєві зміни у майновому положенні (ст. 52). І найголовніше – скасування ст. 65 «Відповідальність за корупційні чи пов’язані з корупцією правопорушення».

У пункті 10 рішення № 13-р/2020 КСУ намагається обґрунтувати скасування положень Закону у зв’язку з тим, що наявність цих норм може вплинути на незалежність судової влади, причому абсолютно не вказуючи яким чином. У даному випадку складається думка, що суд керувався не принципом ne eat iudex extra petita (суддя не повинен виходити за межі петиції), а принципом «гуляти, так гуляти».

Станом на момент ухвалення Рішення у провадженні НАБУ перебувало 110 кримінальних справ, за 180 фактами умисного внесення посадовими особами недостовірних відомостей в е-декларації. У зв’язку із цим рішенням КСУ зазначені справи були закриті.

Суд для людини чи людина для суду?

Варто зазначити й те, що прецеденти в сфері правосуддя, створені Конституційним Судом України та Верховним Судом, викликають найгострішу необхідність аналізу роботи всієї судової системи держави в зв’язку з наявними корупційними ризиками. Періодичні корупційні скандали та викриття в судах, починаючи від районних і закінчуючи Верховним та Конституційним судами, стали в Україні практично звичним явищем.

Більше того, привертає увагу факт того, що законодавство України прописане так, начебто країна перебуває в стані постійної змови проти суддів, а громадяни України тільки й думають про те, як би порушити права та незалежність служителів Феміди. Насправді ж проблема у відсутності паритету прав між громадянами та суддями, звітності суддів перед суспільством. У зв’язку з цим особливої актуальності набуває вже згадане риторичне питання: «Хто для кого: суд для людини чи людина для суду?».

Цілком очевидно, що на даному етапі розвитку державності в Україні ліквідація суддівських преференцій у зв’язку з «незалежністю» та недоторканністю суддів, здійснення звітності судової влади перед суспільством та можливістю суспільства впливати на усунення таких явищ, як корупція і зловживання у судовій владі, є неминучими способами та засобами.

А поки що, в існуючих межах вседозволеності та безкарності повернемося до витоків вироку, з якого й почалася дана публікація.

Приймаючи неправосудне рішення, суддя має робити це надзвичайно ретельно. На сторінках ЮВУ вже озвучувалася ситуація, пов’язана з досить «оригінальним» рішенням господарського суду Дніпропетровської області (суддя Дупляк С. А.) та постановою Центрального апеляційного господарського суду в складі колегії суддів: Верхогляд Т. О., Мороз В. Ф., Парусніков Ю. Б., у зв’язку з можливістю поширення Закону про ОСББ на мешканців індивідуальних житлових будинків (садиб). Не вдаючись у подробиці, викладені в попередніх публікаціях, необхідно звернути увагу на явну брехню та фальсифікації, що виразились у збоченому цитуванні текстів законів, перекручуванні фактів з метою прийняття «правильного» рішення.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути