Connect with us

Думка експерта

Залежність правоохоронної системи від глобального капіталу

Дата публікації:

Олексій БОЧКОВИЙ, провідний фахівець науково-дослідної лабораторії з проблем попередження, припинення та розслідування злочинів територіальними органами Національної поліції України Луганського державного університету
внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка, кандидат юридичних наук, старший дослідник

Ми живемо в час, коли великий бізнес дуже сильно переплітається з політикою. Й у цьому не було б нічого особливого, якби більша частина вітчизняних топ- чиновників, безпосередньо чи через підставних осіб активно не займалися бізнесом. За таких обставин прийняття відповідальних рішень в управлінні державними органами відбувається з урахуванням бізнесових інтересів самого чиновника.

Звісно, зв’язок бізнесу і політики є нормою для більшості країн, проте, якщо в розвинених країнах простежується забезпечення розумного поєднання інтересів бізнесу й захисту суспільства в цілому від загальнокримінальної злочинності, то в Україні такого розмежування не існує. Лобіюючи та приймаючи закони в інтересах свого бізнесу, чи бізнес-партнерів, законодавці приймають нормативно-правові акти, які забезпечують отримання прибутку. Часто такий прибуток забезпечується шляхом створення монополій чи інших шляхів пригнічення конкуренції. При цьому доволі низький рівень законотворчої техніки призводить до того, що узаконені засоби захисту власного бізнесу, які прийнятні у сфері фінансів, застосовуються до інших суспільних відносин, у тому числі й у сфері розслідування кримінальних правопорушень загальнокримінальної спрямованості.

Зокрема, якщо застосування принципу захисту комерційної чи банківської таємниці при розслідуванні фінансових правопорушень є обґрунтованим та цілком виправданим, то застосування такого принципу при розслідування розбоїв, викрадень людей, незаконного заволодіння майном, розкрадання бюджетних коштів тощо є неприпустимим. Забюрократизовані процедури отримання дозволу на доступ до банківських рахунків осіб, які обґрунтовано підозрюються в розповсюдженні наркотичних засобів, унеможливлюють сьогодні ефективну протидію цьому явищу в Україні. Самі правоохоронці визнають, що процедурні аспекти документування злочинної діяльності повністю їх обеззброюють перед злочинцями.

Таким чином, глобальні капіталістичні процеси, без яких неможливе функціонування жодної економіки в світі, впливають і на Україну, диктуючи свої правила гри. От тільки в розвинених країнах ці процеси відбуваються під контролем та під наглядом держави з урахуванням інтересів суспільства, а в Україні такий контроль відсутній. Адже особи, які мають контролювати цей процес, зацікавлені у збільшенні прибутку, а суспільство не настільки відкрите, щоб адекватно реагувати на ігнорування своїх інтересів. При цьому, розмірковуючи про відкрите суспільство, ми маємо на увазі не концепцію Карла Поппера, сформовану на підставі досліджень Анрі Бергсона та досліджену у працях сучасників (О. Литвинов), а відкрите суспільство як об’єктивну реальність. Відкрите суспільство — це ментальна готовність активної поведінки задля суспільної безпеки, в тому числі й застосовуючи сучасні інформаційно-технічні досягнення. Глобальний фінансовий ринок нагадує перегони, де кожен етап закінчується грошовою винагородою. Адже, як влучно зауважує Дж. Сорос, панівною цінністю глобальної капіталістичної системи є гонитва за грішми.

При цьому суперництво у сфері фінансів відбувається за відповідними правилами, порушення яких передбачає санкції, здебільшого економічні. Як тільки хтось із гравців фінансового ринку виходить за його межі та допускає вчинення злочину, вступають інші важелі впливу — правоохоронні. У всякому випадку, так відбувається в цивілізованих країнах.

Конкуренція в корупції

Навіть процеси впливу бізнесу на законотворчість у розвинених країнах чітко регламентовані для мінімізації зло вживань. Адже така практика природна для законотвор чої діяльності й її ігнорування з боку законодавця, як це відбувається в Україні, призводить до негативних наслідків у формі політичної корупції. Хоча дорікати владі за корупцію — українська національна риса. При цьому більша частина суспільного невдоволення виходить від представників громадськості, які в минулому були чиновниками або політиками й втратили свої владні позиції. Тобто фактично відбувається дорікання в тому, що не вони займаються корупцією, а хтось інший. Така собі «конкуренція в корупції».

Якщо дивитися на увесь цей процес з боку, складається враження повного абсурду: багато хто в суспільстві знає або здогадується про рівень корупції, політики теж знають про свою корупцію, так само як і чиновники, але всі роблять вигляд, що нічого не відбувається. Таке ставлення сформоване історично. Адже всі, хто жив за СРСР, чудово пам’ятають, а ті, хто не жив, чули з розповідей, що працівники всіх без виключення підприємств, заводів, фабрик тощо, несли з роботи необліковану продукцію, водії виливали паливо на узбіччя для «виконання» норми, завідувачі складів укривали продукцію для формування дефіциту. Цей ряд можна продовжити. Усе це відбувалося десятками років й усі про це знали, але ніхто не намагався виправити такий порядок. Чому? Бо тих, яким це було вигідно, була більшість! Люди працювали на заводі за незначну заробітну плату, бо можна ще було винести частину продукції. З роботи звільняли лише тих керівників, які не давали співробітникам красти, а тому на них жалілися ті, хто допускав, що крадуть без їх участі.

Таке ставлення до державного майна та до власності взагалі сформувало в більшості суспільства доволі негативну ментальну позицію: «я не зацікавлений у майбутній долі підприємства, на якому працюю, адже воно державне, тобто нічиє, а тому буду його використовувати в своїх цілях, але дуже хочу, щоб держава забезпечувала високий рівень мого життя й надійно захищала мене від протиправних посягань». Таке ставлення тривало настільки довго, що більшість населення перестала усвідомлювати взаємозалежність вказаних вище факторів: безвідповідальне ставлення до державного майна не сприяє розвитку соціальних стандартів, адже багато ресурсів іде на нейтралізацію наслідків такого ставлення.

Лобізм і законотворчість

Така ж ситуація з участю громадян у процесах державотворення та підтримання публічного порядку. Більшість населення не вважає за потрібне цікавитись законодавством, сподіваючись, що обрані ними депутати тільки те й роблять, що переймаються покращенням їх доброту. Та реальність така, що більшість нормативно-правових актів, які розглядаються Верховною Радою України, приймаються в інтересах не пересічних громадян, а бізнесу. А сучасний рівень відкритості законотворчого процесу та лобіювання не дозволяє встановити осіб, які зацікавлені у прийнятті того чи іншого нормативно-правового акта, щоб оцінити їх мотиви та можливі негативні наслідки.

При цьому, ознайомившись із працями В. Ф. Нестеровича, можна впевнено стверджувати, що законодавче регулювання лобізму в деяких державах є яскравим прикладом відкритості суспільства та політичних процесів. Усі знають, що крупні корпорації чи фірми так чи інакше впливають на політичні процеси та законотворчу діяльність. То чому б цьому процесу не надати статусу законного? Адже такі процеси все одно відбуваються й будуть відбуватись. А їх тінізація створює велику кількість суперечностей та ризиків. Основним із них є прийняття нормативно-правових актів з прихованими мотивами, а однією із суперечностей — діяльність самих лобістів, яка прирівнюється до політичної корупції виключно через відсутність нормативного регулювання.

Вплив капіталу на протидію злочинності

Та повернемося до впливу капіталу на протидію злочинності. В Україні за рахунок тотальної політизації суспільних процесів фінансові правила розповсюдились на всі інші відносини: рішення правоохоронних органів та суду в більшості випадків залежать від соціального чи матеріального статусу особи, яка допускає порушення закону. А порядок збору доказової інформації не відповідає ні цілям та завданням кримінального процесу, ні сучасним суспільним потребам.

Крім того, особи, які володіють бізнесом та мають надприбутки, живуть в іншій реальності, адже об’єктивно їх безпека знаходиться на іншому рівні, ніж захищеність середньостатистичного громадянина. Шанс отримати тілесні ушкодження в темному провулку бізнесменом високого рівня чи топ-чиновником надзвичайно низький. Саме тому, питання, пов’язані з безпекою суспільства від злочинів загальнокримінальної спрямованості для політичної еліти країни не розглядаються та навіть не беруться до уваги під час розробки чергових нормативно-правових актів, ця проблема для них непомітна. Це так само, як людина, яка народилася й прожила у багатоповерхівці мегаполісу, не може зрозуміти проблеми сільського жителя з утилізацією відходів, водопостачанням тощо.

Звісно, така ситуація притаманна будь-якій державі. Але в інших країнах для формування норм законодавства, які віддзеркалюють реальні суспільні відносини, створені спеціальні дієві процедури, за якими суспільні запити, у формі пропозиції, через відповідних фахівців доводяться до законодавчих органів. Зокрема, в разі виникнення організаційних чи правових проблем щодо протидії злочинності у Швеції, за твердженням заступника головного прокурора Управління боротьби з економічними злочинами Яна Тіблінга, який був учасником міжнародного семінару у лютому 2017 р., керівники зацікавлених підрозділів готують свої пропозиції та подають їх відповідному міністру. Вирішення необхідних організаційних проблем, у більшості випадків, здійснюється негайно. Якщо ж потрібні законодавчі зміни, то через встановлені законом процедурні моменти прийняття необхідних поправок може зайняти декілька місяців. При цьому, якщо правоохоронні органи подали обґрунтовані пропозиції, то вони неодмінно будуть реалізовані.

Правоохоронна діяльність і комунікація із суспільством

Важливо, що в західних державах постійно відбувається комунікація із суспільством. Адже ефективність правоохоронної діяльності прямо залежить від відкритості доступу до інформації про будь-які асоціальні прояви. А в українських реаліях поки що передчасно говорити як про відкритість суспільства, так і про ефективний інформаційний обмін між суспільством та правоохоронними органами. Адже, на відміну від розвинених країн, замість єдиного інформаційного простору, в Україні існують закриті корпоративні інформаційні системи без налагодженої комунікації. Навіть між службами та підрозділами МВС України до цього часу не налагоджено інформаційної комунікації, більшість інформаційних запитів реалізовується через паперові носії, як і 100 років тому. А озвучені плани запровадження електронного кримінального провадження чи оперативно-розшукової справи не передбачають спрощення процедурних аспектів. Різниця між звичайним прова дженням й електронним лише в тому, що в першому випадку ми документ читаємо з паперу, а в другому — з монітору, хоча в разі необхідності погодження все одно потрібно друкувати паперовий носій. Самі практичні працівники скаржаться, що введення «електрон ного документообігу» додало тяганини, адже тепер кожен документ потрібно роздрукувати, підписати і потім сканувати, щоб «завантажити в комп’ютер».

У той же час в Україні є й успішні приклади реалізації електронного документообігу. Наприклад, у сфері господарських відносин, податкових, банківських тощо. Достатньо успішно реалізується спосіб електронного підпису при реалізації різноманітних прав з достатньою захищеністю інформації. Чому до цього часу це не реалізовано у кримінальному процесі?

Україна на міжнародній арені доповідає про значні успіхи у протидії злочинності чи корупції, а насправді така протидія відбувається лише на папері чи у ЗМІ, адже чинні нормативно-правові акти, зокрема ті, які регулюють кримінальний процес та оперативно-розшукову діяльність, не дають можливості ефективно протидіяти злочинності. Заради справедливості зауважимо, що складності у протидії загальнокримінальній злочинності в більшій чи меншій мірі є у всьому світі, чому активно сприяє глобальний капіталізм. Яскравим прикладом вказаного стану речей є захист комерційної таємниці, яка не розголошується корпораціями навіть тоді, коли доступ до неї правоохоронних органів є єдиним засобом запобігання тяжким злочинам. Один із найгучніших випадків був пов’язаний з терактом у США, коли злочинець Саїд Фарук користувався смартфоном від Apple і, можливо, здійснював підготовку до теракту та вів переговори з його допомогою. ФБР звернулося до компанії Apple з вимогою прибрати обмеження на кількість спроб введення пароля, щоб мати можливість розблокувати смартфон злочинця. На цю вимогу керівництво відповіло відмовою. Глава компанії Тім Кук у своєму відкритому листі заявив, що в Apple не будуть створювати лазівки в операційній си стемі, а конфіденційність особистої інформації — один з основних пріоритетів. Справа закінчилася тим, що спецслужбам вдалося вирішити завдання без допомоги Apple. Методом напилення металу виготовили копію пальцевого відбитка власника смартфона й отримали доступ до інформації. Але найчастіше втрата часу загрожує настанням тяжких наслідків.

І цей випадок яскраво демонструє наступне. Приватні корпорації з метою власного збагачення та отримання прибутку створюють певні продукти, які захищаються комерційною таємницею з боку держави. І навіть тоді, коли розкриття комерційної таємниці може убезпечити суспільство від шкоди, держава стає на бік корпорацій, а не суспільства, яке вона зобов’язана захищати. Чим не вплив глобального капіталу на протидію злочинності?

Виходячи з логіки закону, закладеної з давніх віків, держава втілює в собі організацію, яка повинна забезпечувати безпеку суспільства і захищати від антисуспільних проявів. Таким чином, правоохоронна система повинна бути інструментом у руках держави на боці суспільства. Сьогодні ж ми спостерігаємо ситуацію, коли правоохоронна система, як і судова, являють собою арбітрів у протистоянні суспільства й антисуспільного елементу. При цьому другий має більший обсяг прав, ніж перший.

Дещо про докази та їх співвідношення

Не до кінця, з точки зору логіки та здорового глузду, зрозумілим видається й співвідношення доказів, отриманих оперативним шляхом, процесуальним чи пересічними громадянами. Одна й та ж інформація оцінюється по-різному залежно від того, хто її надав. Такий підхід виправданий у разі, коли є сумніви в її правдивості, але навіть тоді, коли таких сумнівів немає, інформацію не будуть брати до уваги в суді, якщо її надали оперативні працівники правоохоронних органів без відповідного підпису судді в одному з дозвільних документів.

Сьогодні оперативно-розшукова діяльність, завдяки якій виявляється та розкривається понад 80% злочинів, взагалі позбавлена ефективних механізмів документування злочинної діяльності. Будь-яка дія оперативного співробітника щодо документування злочинної діяльності, мало того, що позбавлена оперативності як основного принципу протидії злочинності, так ще й розцінюється прокуратурою та судом як провокація.

Зокрема, Україна вже декілька років потерпає від телефонного шахрайства. Про це постійно повторюють у ЗМІ. При цьому за чинним законодавством протидіяти цим фактам правоохоронні органи не можуть, адже до того часу, поки поліція отримає дозвіл та фактичну змогу відстежити й зафіксувати номер телефону, з якого вчиняється шахрайство, злочинець десять разів змінить телефон, карту та навіть місце проживання. Адже на процедуру отримання доступу може піти один, а то й кілька тижнів.

Більше того, сам факт існування двох нормативно-правових актів — КПК та «закону про ОРД», — не сприяє ефективності правоохоронної діяльності, особливо в умовах, коли останній ігнорується судами при прийнятті рішень. Сучасний стан протидії злочинності вказує на значне відставання правоохоронних засобів та методів від злочинних. І подальше ігнорування запитів суспільства на підвищення ефективності в протидії злочинності призводить до втрати й без того невеликої довіри до правоохоронної сфери держави.

Нещодавно був прийнятий закон щодо відкритості обліку осіб, які притягуються до відповідальності за сексуальне насильство стосовно дітей. Такий запит суспільства. А чи не має запиту суспільства щодо таємниці банківської, комерційної тощо?

Так, глобальний капітал впливає на правоохоронну систему в Україні та в інших країнах, як і на всі інші сфери життя суспільства, але рівень такого впливу має бути прогнозованим та контрольованим з боку суспільства, яке має бути достатньо відкритим, щоб це реалізувати.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Лояльність чи професіоналізм: за що ЄС критикує кадрову політику України

Опубліковано

on

Кирило КЛИМЕНКО,
член Ради експертів з державного управління,
адвокат, кандидат юридичних наук

Як і планувалося, 23 лютого Верховна Рада зібралася на термінове засідання, аби спробувати відновити конкурси на держслужбу, як того вимагає ЄС. Нагадаємо, що тиждень тому парламент уже ухвалив закон, який мав вирішити цю проблему, але його несподівано ветував Володимир Зеленський. Цього разу Рада мала визначитися, долати вето чи підтримувати запропоновані Президентом зміни? І робити це було потрібно швидко, щоб не підставити країну під нову порцію критики міжнародних партнерів. Утім проблемою, що заблокувала закон, стали не самі конкурси, а те, що в одному законі Рада поєднала вирішення декількох різних проблем, не всі з яких стосуються держслужби.

Кінець кадрового «турборежиму»

Перш за все – про суть законопроекту № 4531, який Верховна Рада ухвалила 16 лютого. Він передбачає наступне:

– відновлює конкурси на посади державної служби, що були скасовані навесні минулого року під приводом запобігання коронавірусу;

– скасовує можливість політичного звільнення топ-чиновників (держслужбовців категорії «А»), запроваджену в «турборежимі» у вересні 2019 року законом про перезавантаження влади;

– забороняє призначати на посади виконувачів обов’язки міністрів осіб, за яких у Раді не знайшлося голосів для призначення на посаду міністра, припиняючи в такий спосіб практику маніпуляцій, коли постійні керівники міністерств призначаються в обхід парламенту (кейси Вітренка, Буславець та інших);

– обмежує повноваження виконувачів обов’язки міністрів після 60 днів виконання ними таких обов’язків, стимулюючи Прем’єр-міністра завчасно знаходити та пропонувати парламенту компромісні кандидатури на посади в уряді (кейси Супрун, Мартинюка та багатьох інших).

Здавалося б, що ж тут поганого? Думається, тому закон підтримали аж 289 депутатів, а вже наступного дня його підписав спікер та передав документ на підпис Президенту. Однак чутки про заплановане для закону вето з’явилися одразу ж після голосування.

І справді, не минуло й дня від передачі закону на Банкову, як Президент його ветує та натомість пропонує провести позачергове засідання парламенту для розгляду його зауважень. Чому так швидко? Напевно, на Банковій щось «підгоряє», якщо там зважуються на таке? Тим більше, що графік, запропонований Президентом, суперечить законодавству. За регламентом, після надходження ветованого закону до парламенту мало би бути відведено 10 днів (тобто до 1 березня) на надання висновків від комітетів, потім – ще три дні на ознайомлення депутатів до їхнього розгляду Верховною Радою. Тобто пропозиції глави держави могли бути розглянуті не раніше 5 березня.

Натомість профільний комітет невідкладно розглянув пропозиції Президента і вже 19 лютого рекомендував врахувати їх у повному обсязі попри протилежну позицію Головного науково-експертного управління парламенту.

Постає питання: що є причиною такої поквапливості? І чим же такі дорогі ці 10 днів, що вимагають невідкладного напруження сил усіх основних інституцій влади?

Горе «попередникам»

Чому важливо повернути конкурси на держслужбу? У рамках реформування держслужби з травня 2016 року новий закон «Про державну службу» запровадив розділення політичних та бюрократичних державних посад. Політиків обирає або народ (Президента й депутатів), або інші політики (міністрів та їхніх заступників тощо), а керівників-бюрократів, аж до держсекретарів, призначають за результатами конкурсів на п’ять років із суворо обмеженими можливостями дострокового звільнення. Цей закон виконали, тож усі вищі бюрократичні посади у виконавчій владі були заповнені за часів уряду Гройсмана.

Щоправда, дехто з цих призначенців зажив одіозної слави. Наприклад, очільник податкової Роман Насіров, керівники ДАБІ, Укравтодору, Держрезерву тощо. Тож одразу після приходу до влади Володимира Зеленського постало питання про необхідність негайного перезавантаження влади, а деякі гарячі голови взагалі пропонували скасувати закон про держслужбу. Як компромісне рішення у вересні 2019 року Рада запровадила можливість політичного звільнення топ-чиновників із вищих бюрократичних посад держслужби.

Ці зміни, які тоді гаряче підтримав і уряд, дали змогу швидко замінити багатьох «попередників», однак це у перспективі поглинуло й самих ідеологів цих змін. Багато керівників державних органів, призначених за часів уряду Гончарука, також отримали мітку «попередників» і були звільнені. А далі уряд, так би мовити, увійшов у смак. До того ж, трапилася пандемія, що давало можливість виправдати будь-які «тимчасові» заходи високою метою «запобігання». Відтак 13 квітня минулого року в законі, який мав на меті утворити Фонд боротьби з COVID-19 та невідкладно спрямувати фінансування на медичні цілі та підтримку бізнесу, з’явилися норми, які «на період карантину» зупинили проведення конкурсів на посади державної служби та ввели «тимчасовий» добір за контрактом для виняткових випадків забезпечення функціонування органів влади. Наразі, за даними Національного агентства з питань держслужби (НАДС), за 10 місяців проведено понад 24,5 тисяч «псевдоконкурсів» без належного оцінювання компетентності кандидатів, за допомогою яких змінили майже 14% усіх держслужбовців.

Самокритичний уряд

«Ковідні конкурси» неодноразово критикував Євросоюз. Востаннє – 11 лютого в резолюції Європарламенту про виконання Угоди про асоціацію, наголосивши, що державна служба має бути фаховою та поза політикою. Держслужба – це м’язи, які приводять у рух весь організм за командами нервової системи, попри їхні симпатії чи антипатії до неї. Не буде «м’язів» – жоден політик не зможе реалізувати нічого. Щоб виправити цю ситуацію, влада зробила декілька спроб. Зокрема, законопроект № 3748 вперше спробував скасувати політичні звільнення та «ковідні конкурси». Він був підготовлений НАДС та внесений урядом на розгляд Верховної Ради, проте був відхилений у вересні минулого року.

Надзвичайно цікаво, що уряд сам просив парламент скасувати право урядовців на політичні звільнення «оскільки [вони] призводять до свавільних, необґрунтованих звільнень державних службовців. Наслідки застосування таких норм є грубим порушенням прав державних службовців та принципів стабільності й послідовності проходження державної служби».

Парадокс, але попри таку самокритику уряд продовжував «свавільні звільнення». Крім того, групою народних депутатів від «Слуги народу» був внесений законопроект № 3491, який також скасовував «ковідні конкурси». Відповідний закон був ухвалений 3 липня, але вже 27 липня отримав вето Президента, а 16 грудня був взагалі відхилений Радою. Інші спроби навіть не дійшли до голосування. Тож вочевидь бачимо зачароване коло та шалений спротив «закриттю цієї лавочки». Зараз, після нескінченних швидких призначень та безпідставних звільнень, здається, уже всі підтримують необхідність якнайшвидшого відновлення конкурсів у прозорий та чесний спосіб. Про його підтримку заявляє і Президент, але при цьому знаходить недоліки в законах, які саме це питання намагаються й вирішити.

Справжні причини вето

Приводом для останнього вето стали норми про обмеження повноважень виконувачів обов’язків міністрів, які зовсім не стосуються питань державної служби. Й саме ці, заветовані Президентом правки підтримав 321 депутат, тобто конституційна більшість! Хоча лише в листопаді 2020 року повноваження в.о. міністрів були обмежені іншим законом (і не з 60-го, а з найпершого дня), а Прем’єр-міністр був зобов’язаний вносити кандидатури на вакантні посади міністрів у 30-денний термін. Проте тоді це не викликало заперечень з боку Президента. (виправлено — початково текст містив помилкову тезу про те, що ухвалення пропозицій Президента поверне закон до редакції листопада-2020, — Авт.).

Та, схоже, ще однією реальною підставою для президентського вето стала інша норма. Це – заборона призначати виконувачів обов’язки міністрів осіб, кандидатури яких були відхилені парламентом на посади міністрів. Головні аргументи Президента такі: «Верховна Рада України фактично самоусувається від виконання конституційних повноважень із призначення за поданням Прем’єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України», і далі: «Пропонований Законом підхід порушує конституційні засади формування та функціонування державної влади […] її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, [а також порушує систему] їх взаємостримувань і противаг».

Однак Конституція не зобов’язує парламент обов’язково призначити на посаду міністра будь-якого запропонованого кандидата. Не дарма добір і відповідальність за внесені кандидатури є обов’язком не парламенту, а саме Прем’єр-міністра.

До того ж, встановлений Конституцією порядок призначення міністрів є проявом принципу стримувань та противаг у системі державного управління, згідно з яким виконавча влада не має права призначати керівників міністерств в обхід влади законодавчої. Це й створює баланс сил, коли Прем’єрміністр, делегований більшістю (коаліцією) у парламенті, може лише пропонувати кандидатури міністрів, а президент, навіть із монобільшістю, взагалі не має до цього стосунку.

Який же вихід?

Наразі ані в депутатів, ані в Президента, на жаль, немає цілісного уявлення про модель державного управління, яку вони хотіли б побудувати в Україні. Відсутність такої візії призводить до хаотичних спроб «підрихтувати» законодавство, вирішуючи точкові проблеми. І, схоже, бракує розуміння, що державній службі потрібні найкращі професіонали, особливо коли йдеться про керівників та працівників державних агентств, інспекцій і служб.

Тому зараз вкрай важливо:

– впровадити збалансовану модель конкурсів на державну службу, які би повноцінно оцінювали професійні компетентності кандидатів та були достатньо швидкими і гнучкими;

– забезпечити максимальну безпеку для всіх учасників в умовах карантину, що включає можливість проведення конкурсів за допомогою сучасних цифрових технологій, що вже зробили багато інших країн;

– припинити тимчасові добори та відновити прозорі й ефективні конкурси, що викликатимуть довіру громадян до їхньої фаховості й об’єктивності.

Маємо остаточно перегорнути ганебну сторінку історії українського урядування, коли лояльність переважає професійність.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Спеціалізований фінсуд як сигнал для інвесторів. Чи з’явиться він в Україні?

Опубліковано

on

Андрій ГМИРІН,
доцент кафедри кримінального права та кримінології
Університету державної фіскальної служби України

Схоже, вакханалія з масовою невиплатою кредитів і неправомірним тиском на позичальників добігає кінця. В Нацбанку та уряді активно заговорили про створення спеціалізованого суду для врегулювання спорів щодо непрацюючих кредитів та захисту інвесторів. Питання лише в тому, як швидко з’явиться цей суд і чи не стане він суто декларативним проектом?

Реформаторські зусилля Кабміну

Реформаторським зусиллям Кабміну можна аплодувати. Здається, ще вчора аналітики лише обговорювали появу в Україні нового правоохоронного органу — Бюро економічної безпеки, яке б забрало собі частину функцій СБУ та поставило крапку в існуванні податкової міліції. І тут же в міністерських кабінетах почали виношувати ідею створення спеціального фінансового суду. Мовляв, фінансова система держави потерпає від боргових суперечок між банками й позичальниками. Так звані «непрацюючі» кредити ставлять під сумнів її стабільність.

Вочевидь, що ідейним натхненником цього концепту виступає МВФ. До речі, так само, як і з БЕБ. Однією з підстав для створення спецсуду експерти називають ситуацію довкола Приватбанку (далі — ПБ). Нагадаю, що до своєї націоналізації ПБ вважався найбільшим і чи не найуспішнішим комерційним банком України. Але результати державного аудиту засвідчили факти критичної недокапіталізації фінустанови та велику частку сумнівних кредитів в його кредитному портфелі. Тоді ж було оприлюднено інформацію, що понад 80% суми проблемних кредитів становили позики особам, пов’язаним із групою Приват.

Відтак в уряді зважилися на непросте рішення — націоналізацію ПБ та його докапіталізацію за рахунок державних коштів. Історія на цьому не завершилася — колишні акціонери ПриватБанку домагаються аби суд визнав його націоналізацію незаконною. Отже, саме для «розрулювання» подібних конфліктів в уряді і хочуть створити окремий суд. Автори ідеї вважають, що це дозволить колегії суддів швидше розглядати профільні питання.

Також у КМУ зазначають, що близько 50% українського фінансового сектору перебуває в державній власності, а, мовляв, це створює системні ризики для його успішного розвитку. Виправити ситуацію може скорочення частки державних активів до 25% і залучення у фінансову сферу інвесторів. Захист їхніх інтересів Кабмін хоче покласти на спеціалізований суд.

Проблема «непрацюючих кредитів» обопільна

Звісно, що звинувачувати в усіх фінансових гріхах лише позичальників було б неправильно. Часом кредитори вдаються до неприпустимого тиску на своїх клієнтів, використовуючи колекторські контори. Методи впливу цих мисливців за чужими боргами подекуди виходять за межі правового поля й навіть здорового глузду. Отже, проблему неврегульованості стосунків між кредиторами й отримувачами позик сторони створюють обопільно.

До речі, аби читачі не думали, що «кредитне» питання є малозначущим для фінансової стабільності держави й загалом економіки, наведу дані від очільника Нацбанку Кирила Шевченка. У нещодавньому інтерв’ю інформагентству Reuters він зазначив, що обсяг кредитів у банківській системі України сягає понад 1 трлн грн. А частка несплачених позик становить 42%. Це дуже велика сума й великі відсотки, погодьтеся.

Поява фінсуду — безперечний плюс

Підсумовуючи свій невеличкий огляд, віддам належне авторам ідеї спеціалізованого фінансового суду. Адже його поява стала б помітним сигналом для потенційних інвесторів, ознакою того, що будь-які конфлікти й непорозуміння у фінансовому секторі України вирішуватимуться суто в правовому полі, а участь держави зведеться до мінімуму.

Але є дещо, що мене в таких випадках завжди непокоїть, — це брак у наших високопосадовців комплексного підходу до вирішення проблеми. Що я маю на увазі? Ми знаємо, що судоустрій в Україні складають Конституційний суд та суди загальної юрисдикції — місцеві, апеляційні та Верховний Суд (касаційна ланка). Вочевидь, фінансові конфлікти між кредиторами й позичальниками мають проходити всі три стадії розгляду — від судів першої інстанції до касаційної.

І тут можливі два варіанти: створення на рівні апеляційної і касаційної ланок відокремлених судів або передача відповідних справ на розгляд існуючих судів. У першому випадку ми отримаємо необґрунтовано розширений суддівський апарат. У другому — нівелюємо саму ідею створення спеціалізованого фінансового суду. Адже, зважаючи на нинішню завантаженість судів, зіткнемося з тим, що всі справи «зависнуть» на стадії розгляду судами вищих інстанцій. Вихід із цієї непростої ситуації я бачу у створенні в межах існуючих судів спеціальних колегій для розгляду зазначених фінансових спорів. Це не потребуватиме збільшення апарату судів і розширення штату чиновників. Ефективніше вдосконалити систему й механізми, що вже існують, ніж створювати нові.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Критичний аналіз офіційних визначень доказів

Опубліковано

on

Демократизація суспільних відносин зумовила появу конституційних норм, згідно з якими правосуддя здійснюється виключно судами. А принцип єдності судової влади орієнтує на необхідність уніфікації судової системи на основі створення єдиного й рівного для кожної особи публічного суду з покладанням на нього здійснення функцій судочинства у справах, що виникають з будь-яких правовідносин у визначеному законом єдиному процесуальному порядку. Водночас в Україні організаційна та процесуальна єдність судової системи фактично відсутня. Як наслідок, тут функціонує кілька «автономних» судових систем, кожна з яких має «своє» кадрове забезпечення, свої органи суддівського самоврядування, ради суддів, кваліфікаційні комісії тощо.


Олександр КОТЮК,
кандидат юридичних наук


Іван КОТЮК,
доктор юридичних наук, професор

 

 

Актуальною є й необхідність уніфікації та вдосконалення як законодавства, яким регламентована діяльність органів судової влади, так і її теоретико-правових орієнтирів, одним із яких є її понятійно-категоріальний апарат. А для успішного розв’язання вказаних проблем необхідні не тільки їх розуміння та наявність для цього «політичної волі», а й переосмислення чинних методологічних настанов, згідно з якими на сьогодні в Україні кожен із видів судочинства має «власне» процесуальне забезпечення, у кожному з них є «своє» розуміння основних категорій доказового права, що яскраво ілюструється на прикладі техніко-юридичних підходів у них до розуміння таких понять як «докази» та «доказування». Більше того, в Україні «своє» розуміння доказів є вже навіть у виборчому законодавстві.

Те, що вимагає першочергової уваги

Зрозуміло, що все це суперечить конституційним засадам здійснення судової влади, тим більше, що в кожному з видів судочинства у визначенні цих категорій, крім позитивних аспектів, є й «власні» методологічні та техніко-юридичні недоліки, які стають особливо очевидними при їх дослідженні з позицій новітніх положень теорії права, настанов теорії судового пізнання та методів логіки, системно-структурного та порівняльно-правового аналізу.

Зокрема, згідно зі ст. 76 Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК), «доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги й заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи». Якщо ж порівняти це визначення із визначеннями доказів, у Кодексі адміністративного судочинства (КАС) та Кримінальному процесуальному кодексі (КПК), то виявиться, що спільним у них є лише поняття «дані». Що ж до інших їх аспектів, то кожен з них потребує критичного аналізу, результати якого дають підстави для висновку, що їхні відмінності зумовлені не стільки особливостями предмету правового регулювання, як низкою інших причин.

Так, привертає увагу те, що якщо в ст. 69 КАС та ст. 84 КПК зазначається, що закріплені в них визначення стосуються відповідно лише адміністративного та кримінального судочинства, то в ст. 76 ЦПК таке застереження відсутнє. А це є підставою для висновку, що, нібито, воно універсальне, що, звичайно, не так.

Що ж до поняття «дані», то про них йдеться лише у ЦПК, а в КАС та КПК — про «фактичні дані». Більше того, якщо згідно з ЦПК це «будь-які дані», згідно з КАС — «будь-які фактичні дані», то згідно з КПК — це не будьякі, а «фактичні дані, отримані у визначеному цим Кодексом порядку». Важливо й те, що однією з конституційних засад судочинства є засада змагальності, однак в офіційних визначеннях доказів вона не простежується.

На перший погляд зазначені розбіжності формальні, але фактично вони свідчать про різні підходи до розуміння визначуваного поняття, а тому для їх розуміння потрібно виходити з того, що логічне і судове (процесуальне) доказування — не одне й те ж, і, як наслідок, їхня структура істотно відрізняється. Так, у логічному доказуванні розрізняють тезу, тобто певне судження, істинність або хибність якого необхідно довести за допомогою інших — істинних суджень (аргументів), та процес оперування цими аргументами з метою доведення істинності або хибності тези, який називається демонстрацією.

Що ж до судового доказування, то оскільки воно відзначається пізнавально-практичною спрямованістю й здійснюється з метою розв’язання конкретного юридичного спору державної ваги, то реалізується таке доказуваня в ході відповідних правовідносин. А це означає, що кожна його складова визначена законом, який орієнтує на те, що в ньому необхідно розрізняти предмет доказування, який визначає його мету і завдання, докази, суб’єктів, засоби і процес доказування, оцінку його ходу й результатів та ухвалення на цій основі відповідного процесуального рішення.

Обґрунтування

А оскільки підставами виникнення, зміни й припинення правовідносин є юридичні факти, то саме тому у визначенні доказів мало б йтися не про «обставини (факти)», як про це говориться в ст. 76 ЦПК, і, тим паче, не про «обставини», як це зафіксовано в ст. 69 КАС (в якій про «факти», тобто те, що є головним у доказуванні, просто забули), а про факти та істотні обставини, які ці факти супроводжують, і є предметом доказування, який, як відомо, повинен бути чітко визначений законом, а кожен його елемент має бути не просто встановлений, а обов’язково обґрунтований доказами.

Логічним було б і те, щоб в аналізованих визначеннях зазначалося, що в них ідеться саме про судові (процесуальні) докази, якими є не просто дані, а дані, що стосуються конкретного юридичного факту та обставин його вчинення, тобто перебувають з ним у причиново-наслідковому зв’язку, що охоплюється поняттям «стосуються справи» й зумовлює їхню назву «фактичні дані».

Суперечить законам логіки й те, що згідно зі ст. 76 ЦПК, як і згідно зі ст. 69 КАС та ст. 84 КПК доказами є лише «фактичні дані», змістом яких є відповідні відомості. Адже наявність передбачених ст. 97 ЦПК, ст. 80 КАС та ст. 98 КПК речових доказів цей підхід спростовує. А про важливість речових доказів свідчить те, що фактичні дані, отримані з їх допомогою, як правило, суперечать даним, отриманим із показань, які були спотворені умисно. От тому не випадково їх часто називають «німими свідками».

Більше того, висновок, що доказами є лише фактичні дані, суперечить і п. 1 ч. 2 ст. 76 ЦПК, згідно з якою засобами доказування є також «письмові, речові та електронні докази». Все це й зобов’язує рахуватися з тим, що доказами є не лише фактичні дані, а й матеріальні об’єкти, які виступають носіями таких даних, що й мало би бути відображене у визначенні доказів.

Важливо, що і фактичні дані, і матеріальні об’єкти для того, аби стати доказами в процесуальному розумінні, повинні бути відповідним чином «заюридизовані», тобто зафіксовані у визначений законом спосіб, що б давало можливість долучити їх до матеріалів справи, а, відтак, й аналізувати та досліджувати їх, а також оперувати ними в ході доказування. І саме це й зумовлює необхідність не ототожнювати ні понять «процесуальні джерела доказів» та «докази», ні визначених законом вимог, яким неодмінно повинне відповідати кожне з них.

Тобто в даному контексті важливим є й те, що доказами є не просто «будь-які фактичні дані», а дані, що відповідають визначеним у законі вимогам, які стосуються їхнього: змісту, форми, джерел, способу отримання та фіксації, суб’єктів та процедури отримання, оцінки, використання тощо і які передбачені відповідними статтями кожного процесуального кодексу. От тому слід визнати, що наявність у передбаченому ст. 84 КПК застереженні, щодо того, що доказами є не будь-які фактичні дані, а лише ті з них, які «отримані у визначеному цим Кодексом порядку», є слушним. Водночас оскільки воно стосується лише визначеного законом порядку отримання доказів, що охоплюється поняттям «допустимість доказів», то продуктивнішою тут виглядає конструкція «що відповідають визначеним цим Кодексом вимогам», які стосуються не тільки порядку їх отримання, а й інших їхніх аспектів.

Таким, що суперечить вимогам логіки виглядає й те, що як згідно зі ст. 76 ЦПК, так і відповідно до статей 69 КАС та 84 КПК, призначення доказів, нібито, полягає в тому, що на їх підставі «суд встановлює» факти й обставини, які мають значення для вирішення справи. Адже поняття «встановлення», на відміну від поняття «доказування», є непроцесуальним, а тому встановлені, але не доведені у визначеному законом порядку, факти юридичного значення не мають. І саме тому й відбувається їх «доказування», яке здійснюється за допомогою доказів шляхом оперування ними у визначений законом спосіб. А це й дає підстави для висновку, що метою використання доказів є не «встановлення», а доказування, в ході якого саме доказами підтверджуються або спростовуються факти та обставини, на яких базуються відповідні вимоги й заперечення в цивільному та факти й обставини, що підлягають доказуванню в кримінальному судочинстві.

Суб’єктами цього доказування є лише визначені законом особи, кожна з яких уповноважена діяти лише в межах своєї компетенції, а його процедура повинна здійснюватись тільки у визначеному законом порядку та процесуальних формах. А оскільки однією з конституційних засад судочинства є засада змагальності сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості (п. 3 ст. 129 Конституції України), то у визначенні доказів мало б простежуватися те, що в доказуванні домінує не суд, а учасники справи, які на засадах змагальності підтверджують або спростовують відповідні вимоги. Що ж до загальної оцінки отриманих доказів та ухвалення на їхній підставі від імені України відповідного процесуального рішення, як і його проголошення, то на це уповноважений лише суд. Важливим є й те, що оспорювання та перегляд судового рішення може здійснюватися лише за наявності визначених для цього законом підстав та у визначений законом спосіб.

У контексті даного дискурсу важливим є й те, що ідея створення єдиної системи публічних судових органів, з покладанням на них функцій судочинства у справах, що виникають з будь-яких правовідносин у визначеному законом єдиному процесуальному порядку, орієнтує й на необхідність формулювання єдиного — універсального — визначення доказів для всіх видів судочинства, або, принаймні, для судочинства, що виникає з публічних та судочинства, що виникає з приватних правовідносин.

Висновки

З урахуванням наведених аргументів, ст. 76 ЦПК могла б бути викладена так: «процесуальними доказами є фактичні дані, що відповідають визначеним цим Кодексом вимогам, на підставі яких учасники справи обґрунтовують наявність або відсутність фактів та обставин, якими вони підтверджують свої вимоги і заперечення, що є предметом доказування, та інших обставин, які мають значення для вирішення спору та ухвалення судом по його суті відповідного процесуального рішення».

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram