Співвідношення понять «завершення» і «закінчення» досудового розслідування в контексті реалізації прав учасників кримінального провадження: проблеми правової регламентації

Віра МИХАЙЛЕНКО, суддя Вищого антикорупційного суду,
кандидат юридичних наук

Період досудового розслідування в Кримінальному процесуальному кодексі України визначений двома моментами — початком і кінцем. Так, відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 3 КПК України досудове розслідування починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Термінологічна основа проблеми

Отже, закінчення досудового розслідування закон пов’язує з постановленням процесуального рішення — постанови про закриття кримінального провадження, або вчинення комплексу процесуальних дій, пов’язаних з направленням до суду обвинувального акта або відповідного клопотання. Параграф перший глави 24 КПК України розкриває відповідні форми закінчення досудового розслідування. Системний аналіз норм КПК України дає можливість визначити наслідки закінчення досудового розслідування — унеможливлюється подальше проведення слідчих (розшукових) дій (у тому числі негласних), відповідно, збирання доказів; припиняються повноваження щодо постановлення процесуальних рішень і вчинення процесуальних дій суб’єктами досудового розслідування; закінчується функція судового контролю за дотриманням прав та інтересів осіб під час досудового розслідування.

Разом із тим, закон містить також поняття «завершення» — як проміжний етап досудового розслідування, однак не розкриває його сутність і процесуальні наслідки. У зв’язку з цим на практиці виникають проблемні питання в реалізації учасниками кримінального провадження їхніх процесуальних прав заявляти клопотання, отримувати й подавати докази, а також у вчиненні процесуальних дій та прийнятті процесуальних рішень суб’єктами досудового розслідування після завершення, але до закінчення досудового розслідування. Отже, виникає питання співвідношення понять закінчення й завершення досудового розслідування, особливо в контексті реалізації функції захисту та реалізації прав потерпілого.

Поняття «завершення досудового розслідування» має нормативну і практичну об’єктивізацію, в першу чергу через статтю 290 КПК України. Так, визнавши зібрані під час досудового розслідування докази достатніми для складання обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру прокурор чи слідчий за його дорученням зобов’язаний повідомити підозрюваному, його захиснику, законному представнику та захиснику особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, про завершення досудового розслідування та надання доступу до матеріалів досудового розслідування. Як вбачається з цієї норми, момент завершення досудового розслідування залежить від рішення прокурора, коли, на його думку, наявні достатні докази для складання обвинувального акту або клопотання про застосування примусових заходів. Одночасно ч. 4 ст. 110 КПК України закріплює, що обвинувальний акт є процесуальним рішенням, яким прокурор висуває обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення і яким завершується досудове розслідування. При закритті кримінального провадження або зверненні з клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності питання завершення досудового розслідування не виникає.

За такої правової регламентації напрошується висновок, що досудове розслідування, яке має наслідком закриття або звернення до суду з клопотанням про звільнення від кримінальної відповідальності, має два визначальних моменти — початок (який визначається внесенням відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР) і закінчення (винесення постанови про закриття кримінального провадження або звернення до суду з клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності). В свою чергу досудове розслідування, яке має наслідком звернення до суду з обвинувальним актом або з клопотанням про застосування примусових заходів, має три ключових віхи:

1) початок — визначається внесенням відомостей до ЄРДР;

2) завершення — пов’язується з фактом складання обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру;

3) закінчення — фіксується направленням до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру.

Якщо природа періоду з початку до завершення логічна й зрозуміла, то процесуальні можливості учасників кримінального провадження в період із завершення до закінчення досудового розслідування потребують конкретизації й більш чіткої нормативної регламентації. І це при тому, що кінцевим моментом строку досудового розслідування є саме його закінчення, як це передбачено в ст. 219 КПК України, яка встановлює загальні правила їх обчислення. Можливість продовження строку також пов’язана із закінченням досудового розслідування. Нормативна прогалина в цьому питанні й зумовлює ряд теоретичних та практичних проблем.

Проблема повноважень прокурора

По­перше, відповідно до ч. 3 ст. 37 КПК України прокурор здійснює свої повноваження в кримінальному провадженні з його початку до завершення. Тут виникає питання: чи відноситься прокурор до суб’єктів, які здійснюють кримінально­процесуальну діяльність в період із завершення до закінчення досудового розслідування? Або встановлення кінцевої точки повноважень прокурора при завершенні досудового розслідування зумовлює ситуацію, за якої в цей період процесуальне керівництво досудовим розслідуванням не здійснюється і, відповідно, повноваження прокурора відсутні як такі. І чи може буквальне тлумачення цієї норми може призвести до того, що будь­яке рішення або дія прокурора в цей період є незаконною, адже винесене/здійснена поза межами його повноважень? У першу чергу це може стосуватися погодження прокурором клопотань про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, з якими сторона обвинувачення вправі звертатися після виконання вимог ст. 290 КПК України до направлення до суду обвинувального акту.

Ознайомлення з матеріалами досудового розслідування

По­друге, стаття 221 КПК України передбачає ознайомлення з матеріалами досудового розслідування до його завершення. Так, слідчий, прокурор зобов’язаний за клопотанням сторони захисту, потерпілого, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, надати їм матеріали досудового розслідування для ознайомлення, за винятком матеріалів про застосування заходів безпеки щодо осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, а також тих матеріалів, ознайомлення з якими на цій стадії кримінального провадження може зашкодити досудовому розслідуванню. Відмова в наданні для ознайомлення загальнодоступного документа, оригінал якого знаходиться в матеріалах досудового розслідування, не допускається. Під час ознайомлення з матеріалами досудового розслідування особа, що його здійснює, має право робити необхідні виписки та копії.

З урахуванням завдань кримінального провадження, суті досудового розслідування та необхідності збереження в таємниці відомостей досудового розслідування вбачається логічним, що до певного часу для ознайомлення надаються не всі матеріали досудового розслідування. Обсяг таких матеріалів визначається слідчим, прокурором, виходячи з конкретних обставин кримінального провадження та потреб досудового розслідування зберігати в таємниці певні відомості. Відповідний обов’язок прокурора або слідчого надати доступ до всіх матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні, встановлений ч. 2 ст. 290 КПК України, і компенсує тимчасову законодавчо регламентовану необізнаність захисту та потерпілого з усіма матеріалами досудового розслідування до моменту його завершення. Однак тут виникає питання: чи зможе захист або потерпілий після ознайомлення з повним комплектом отриманої слідчим інформації якимось чином використати таку обізнаність зі стадії досудового розслідування? Тим більше, що саме після відкриття всіх матеріалів досудового розслідування в сторони захисту і в потерпілого складаються «пазли» матеріалів кримінального провадження і, відповідно, формується остаточна стратегія своєї подальшої процесуальної поведінки. Отже, в процесі виконання статті 290 КПК України може виникнути потреба в проведенні додаткових слідчих (розшукових) дій, а в цьому питанні представники сторони захисту і потерпілий, як відомо, залежать від слідчого або прокурора.

Щодо реалізації прав потерпілого

Особливо цікавим є питання співвідношення понять, що розглядаються, для реалізації прав потерпілого. Так, відповідно до ч. 7 ст. 290 КПК України про відкриття сторонами кримінального провадження матеріалів (з чим закон пов’язує завершення досудового розслідування) прокурор або слідчий за його дорученням повідомляє потерпілого, після чого останній має право ознайомитися з ними за правилами, викладеними в цій статті. А пункти 2 і 5 ч. 2 ст. 56 КПК України, яка закріплює загальні права потерпілого, надає йому право бути повідомленим про закінчення досудового розслідування. Отримувати ж копії матеріалів, які безпосередньо стосуються вчиненого щодо нього кримінального правопорушення, він має після закінчення досудового розслідування, тобто з урахуванням п. 5 ч. 1 ст. 3 КПК України — після закриття кримінального провадження або направлення обвинувального акту чи відповідного клопотання до суду. Отже, буквальне тлумачення вказаних положень КПК України може звужувати права потерпілого в моменті отримання копій матеріалів й обізнаності щодо руху кримінального провадження.

Реалізація прав при виконанні статті 290 КПК України

Із цього виникає третя проблема, пов’язана з реалізацією своїх прав стороною захисту та потерпілим. Положення, які окремо регламентують право певних суб’єктів на заявлення клопотань про виконання будь-яких процесуальних дій і обов’язок їх розгляду, відносить його реалізацію протягом всього досудового розслідування. Клопотання сторони захисту, потерпілого та його представника чи законного представника, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, про виконання будьяких процесуальних дій та іншої особи, права чи законні інтереси якої обмежуються під час досудового розслідування, або її представника слідчий, прокурор зобов’язані розглянути в строк не більше трьох днів з моменту подання й задовольнити їх за наявності відповідних підстав. Про результати розгляду клопотання повідомляється особа, яка заявила клопотання. Про повну або часткову відмову в задоволенні клопотання виноситься вмотивована постанова, копія якої вручається особі, яка заявила клопотання, а в разі неможливості вручення з об’єктивних причин — надсилається їй.

Право заявляти такі клопотання протягом всього досудового розслідування до його закінчення витікає із самої назви статті 220 КПК України: «Розгляд клопотань під час досудового розслідування». Це, на відміну від назви статті 221 КПК України, яка обмежує свою дію моментом завершення досудового розслідування, адже сама назва статті звучить як «Ознайомлення з матеріалами досудового розслідування до його завершення». До цього слід додати, що законодавчі обмеження на проведення слідчих (розшукових) дій «прив’язані» до закінчення, а не завершення досудового розслідування. Так, ч. 8 ст. 223 КПК України встановлює, що слідчі (розшукові) дії не можуть проводитися після закінчення строків досудового розслідування, крім їх проведення за дорученням суду. Як уже згадувалося, порядок обчислення строків досудового розслідування та їх закінчення регламентований ст. 219 КПК України і не має точок дотику із завершенням досудового розслідування.

Однак практика свідчить, що під час надання доступу до матеріалів досудового розслідування та інших дій, пов’язаних з виконанням вимог статті 290 КПК України, слідчий, прокурор відмовляють у задоволенні клопотань сторони захисту або потерпілого про проведення процесуальних дій з посиланням на те, що досудове розслідування завершено. Хоча об’єктивним є те, що закінчення цього досудового розслідування, з чим закон пов’язує неможливість проведення слідчих (розшукових) дій, може мати місце через досить значний проміжок часу.

Співвідношення понять та тримання під вартою

Окреме питання співвідношення понять завершення — закінчення досудового розслідування виникає під час продовження строку тримання під вартою. Адже п. 2 ч. 3 ст. 199 КПК України встановлює додаткову вимогу до клопотання про продовження строку тримання під вартою. Таке клопотання, крім загальних відомостей, повинно містити виклад обставин, які перешкоджають завершенню досудового розслідування до закінчення дії попередньої ухвали про тримання під вартою. Разом із тим чинний кримінальний процесуальний закон не деталізує особливості продовження тримання під вартою під час виконання вимог статті 290 КПК України, тобто в період між завершенням та закінченням досудового розслідування, який може тривати місяцями.

Питання підсудності

Із поняттям закінчення досудового розслідування чинний КПК України пов’язує визначення територіальної підсудності. Коли місце вчинення кримінального правопорушення встановити неможливо, кримінальне провадження здійснюється судом, у межах територіальної юрисдикції якого закінчено досудове розслідування (ст. 32 КПК України). Такий підхід законодавця не дає змогу визначити суд, який має розглядати справу, адже, як встановлено п. 5 ч. 1 ст. 3 КПК України, досудове розслідування якраз і закінчується направленням до суду обвинувального акта або відповідного клопотання. Тому в контексті територіальної підсудності доцільно використовувати термін «завершення» — коли місце вчинення кримінального правопорушення встановити неможливо, кримінальне провадження здійснюється судом, у межах територіальної юрисдикції якого завершено досудове розслідування.

Висновки

Отже, в площині періоду між завершенням і закінченням досудового розслідування лежить ряд практичних проблем, пов’язаних із повноваженнями прокурора, можливостями сторони захисту та потерпілого заявляти клопотання про проведення процесуальних дій, проведенням слідчих (розшукових) дій, продовженням запобіжного заходу у виді тримання під вартою й визначення належного суду у кримінальних провадженнях, в яких неможливо встановити місце вчинення правопорушення. Ці питання потребують більш чіткого нормативного врегулювання, оскільки кримінальний процесуальний закон має бути чітким, однозначним і зрозумілим, що обумовлює його якість і, відповідно, сприяє учасниками кримінального провадження у належній реалізації їхніх процесуальних прав.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути