Думка експерта
Справедливість у кримінальному праві: міфічність та реальність
Право завжди, а особливо в часи соціальної турбулентності, повинно нести собою складні обов’язки, пов’язані з упорядкуванням соціального становища, наданням йому більшої виваженості та реальності в процесі суспільного життя. Кримінальне право виступає однією з основних складових такого процесу, на яке покладається завдання – створення правової бази для встановлення й охорони правопорядку, який встановлений в Україні. Звичайно, складність соціального становища потребує постійного пошуку «важелів», які зможуть зробити такі процеси більш якісними, що певною мірою відображається і на заходах реформування національного законодавства, в тому числі й кримінального. Сьогодні свої міркування стосовно таких процесів у кримінальному праві висловлює доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент НАПрН України, заслужений діяч науки і техніки України Євген Львович Стрельцов.
Питання, які надалі розглядатимуться в цій публікації (безумовно, в тезисному вигляді), стосуються всіх напрямків, образно кажучи, «використання» кримінального права в сучасному житті. Це, на мою думку, необхідно, бо дуже багато сьогоднішніх подій об’єктивного та суб’єктивного характеру породжують ініціативи, які певною мірою ставлять «під сумнів» багаторічні постулати національного кримінального права. Безумовно, праву взагалі та кожній його галузі в будь-якій розвинутій країні завжди притаманні стабільність та розвиток (далі буде детальніше). Тому сучасні події, їх складність, часткова невизначеність та інше потребують «відображення» у відповідних правових положеннях. Проте реформування не повинно виступати самоціллю. Реалізація правової політики загалом, в тому числі і кримінальної як її частини, включає в себе дуже багато складових, і право виступає лише однією з них. При цьому завжди потрібно дуже й дуже ретельно аналізувати проблеми, які виникають через реалізацію такої політики в загальному плані та на рівні окремих напрямків. Звичайно, тут є багато умов, спрямованих на її, як наразі кажуть, оптимізацію. У будь-якому разі, причому не тільки в Україні, постійно виникають запитання: чому результати від реалізації такої політики завжди, так би мовити, нижче тих «надій», які в неї від самого «спочатку» закладалися? Що «сприяє» цьому: «могутні» соціальні детермінанти, які право не в змозі «подолати»; неефективність правової бази (через зміст та/ або форму); проблеми з практикою застосування відповідного законодавства на різних етапах, чи ще щось? Можливо, положення додатково ускладнюється через «існування» в суспільстві правового нігілізму або навіть правового «пофігізму», коли, так би мовити, вважається, що те, що «проголошено» – це одне, а те, що відбувається – інше? При тому приклади із суспільного життя, навіть під час війни, це постійно «підтверджують». У будь-якому разі, повторюсь: вважати «винним» в усіх проблемах, в тому числі і в кримінальних, тільки законодавство та сподіватися, що його «зміна», тим більше «принципова», все «раптом» вирішить, потребує глибокого обґрунтування, враховуючи те, що будьякі пропозиції з цього приводу матимуть суто гіпотетичний характер (наукове припущення), розуміння чого вимагає, особливо щодо кримінально-правового напрямку, їх детального розкриття, аргументованих доказів, обговорення на різних рівнях.
Читайте також: “Поняті” в українському законодавстві – формальність чи потреба?
Загалом, на мою думку, реформування «всього» кримінально-правового «впливу» потрібно починати із загальних положень, в першу чергу з кримінальної політики. Спочатку повинна бути проаналізована сучасна ситуація в суспільстві, в тому числі й пов’язана з наявністю різних видів суспільно небезпечних, включаючи й кримінально-протиправні, діяння; визначені загальні (наприклад, соціально-економічні) та спеціальні (наприклад, кримінологічні програми детермінант) напрямки і форми державного реагування на такі діяння та тенденції, що їх породжують, а вже потім, у межах відповідної «дорожньої карти», – «звернутися» до положень кримінального права. Саме з урахуванням цих міркувань, які, безумовно, можливо в наступних публікаціях розширити, маю намір викласти своє стисле бачення положень існуючого кримінального права, реалізації в них справедливості, врахування чого дозволить ще раз звернути увагу на «необхідність» та «допустимість» багатьох його положень, ще раз уточнити його суто практичне значення тощо.
Ще одна важлива теза щодо аналізу кримінального права: це право, як відомо, може використовуватися в різних значеннях: як галузь права, як галузь законодавства, як навчальна дисципліна та як науковий напрямок. В цій публікації право і законодавство використовуватимуться як тотожні поняття (хоча розуміється, що право ширше за законодавство), але в необхідних випадках, під час їх «розмежування», це буде спеціально уточнюватися.
Загальні положення
Коли ми аналізуємо поступовий розвиток кримінального права та всі напрямки його можливого (необхідного) вдосконалення, то виникає необхідність звернення до основних положень демократичного суспільства, які забезпечують всім своїм членам рівні права і можливості, які визнаються, закріплюються й охороняються правом. Справедливість, яка має свої проявлення (закріплення) в праві, надає таким положенням більшої моральності, сприяє трансформації права в моральнісно-правовий імператив, що надає їй більшої обґрунтованості. Але між так званою проголошеною (задекларованою) справедливістю та реальною справедливістю існує, в тому числі й у кримінальному праві, зрозумілий «розрив». Виникають, наприклад, певні складнощі з правовим визначенням і трактуванням понять «справедливість», «соціальна справедливість», «принцип справедливості», «ідеал справедливості» тощо.
Поняття «справедливість» пройшло довгий шлях в своєму розвитку, починаючи від визначення, яке сформулював древній афінський філософ класичного періоду Стародавньої Греції Платон, вважаючи, що справедливість – це частина людської чесноти та ті ниточки, які зв’язують людей у суспільстві. З того часу це поняття зазнало багато змін в своєму визначенні та трактуванні. У будь-якому разі, про такі «неузгодженості» можна продовжувати говорити, але для того, аби надати відповідному аналізу «зв’язку» між справедливістю та кримінальним правом більш реалістичного характеру, нагадаю поступово основні положення, які прагматично (не ідеалістично) характеризують це право.
Про право загалом
Згадати про це необхідно тому, що незважаючи на всю зовнішню «наївність», такі питання, як «для чого взагалі існує кримінальне право (вище було зазначено, що це і право, і законодавство), яку воно виконує роль у державі, суспільстві, в житті конкретної особи (їх сукупності), яке місце посідає цей суспільний «інструмент» не тільки в правовій системі та системі права, а й у структурі державного та суспільного устрою в цілому?» тощо, продовжує мати дуже багато «відповідей», що вносить певну плутанину в його теоретичне розуміння та практичне застосування. В зв’язку з цим логічно уявляється почати такий аналіз з більш загальних положень. Тому спробуємо піти саме цим шляхом, хоча й тут, з одного боку, все, нібито, зрозуміло, а з іншого, – не все так однозначно.
Загалом право в своєму сприйнятті має, так би мовити, різні «відображення», починаючи від свого «походження» й до сучасного трактування. Так, згідно з одним підходом право виступає у вигляді загальнообов’язкових норм, діяльності відповідних структур та організацій правової спрямованості, тобто реалізується в вигляді правових реалій, з якими людина стикається (може стикатися) у своєму повсякденному житті. Згідно з іншим «відображенням», право виступає у вигляді складної підсистеми в суспільстві, яка існує в соціальному житті поруч з іншими складними соціальними утвореннями, зокрема державою, мораллю та ін. Право може проявлятися і як явище світоглядного порядку, тобто як певний та необхідний прояв життя «розумного людства». Багато в чому це відбувається тому, що поняття «право» трактується (може трактуватися) по-різному в залежності від загальної концепції його «розуміння», яка домінує в конкретній державі (групі держав) та в тій системі праворозуміння (філософської, прагматичної тощо), яка має «перевагу». Навіть якщо розглядати право з філософсько-правових позицій, то й тут трактування його з позицій онтології або гносеології, або аксіології, або антропології, або герменевтики, або логіки буде неоднаковим. Безумовно, всі такі підходи не тільки мають право на існування: вони, за великим рахунком, корисні, особливо в науковому «світі», бо сприяють більш детальному, та предметному підходу до розуміння права. Єдина засторога – будь-яка точка зору не повинна представлятися як єдина й остаточно правильна. Але якщо дотримуватися більш реалістичної позиції стосовно «сприйняття» права (Правова концепція проф. Рудольфа Ієрінга) як системи унормування суспільних відносин, які існують в суспільстві та державі, як певний засіб конструювання соціальної реальності, то можна вважати, що право – це універсальна форма впорядкування соціального життя.
Виходячи з такого посилу, призначення права в цілому полягає в упорядкуванні, унормуванні всіх сфер суспільного життя, у створенні таких умов, відповідно до яких як усе суспільство, так і кожен його член могли б нормально існувати й розвиватися (Тацій В. Я. Соціальна функція кримінального права. Проблеми наукового забезпечення, законотворення та правозастосування: матеріали міжнародної науково-практичної конференції, 12–13 жовтня 2016 р./редкол.: В. Я. Тацій, В. І. Борисов та ін. Х.: Право, 2016, с. 4). Саме тому право «з’являється» й існує там, де виникає державне утворення, навіть на своєму первісному рівні, тому що, більш-менш організоване колективне проживання людей потребує визначення «межі» людської свободи шляхом встановлення загальних та обов’язкових правил поведінки для всіх членів такої спільноти. Вважається, що, умовно кажучи, синонімом «межі» свободи в праві виступає відповідальність.
За такого підходу до розуміння цієї проблеми держава виступає як сфера «існуючого», а право – як сфера «належного». Стосовно кримінального права, то зарубіжні фахівці вносять певні уточнення, вважаючи, що для досягнення необхідної стабільності в суспільстві відповідним засобом виступає офіційна система правового примусу, яка починає «працювати» після того, як порушуються встановленні заборони щодо конкретних вчинків (Тоні Оноре. Про право. Короткий вступ. Київ, видавництво «Сфера», 1997, с. 7). Тому саме на кримінальне право покладаються основні «обов’язки» щодо застосування примусових заходів у разі порушення встановлених правових заборон.
Про властивості кримінального права та його «суверенітет»
У той же час, розглядаючи право загалом та на галузевому рівні, зокрема й кримінальне право, не бажано це робити, так би мовити, спрощено. Кожна галузь права, поруч із суто правовими «можливостями», має й більш загальну соціальну цінність та призначення, відповідні соціальні властивості та характеристики. Зрозуміло, що цілі, які ставляться під час розробки та прийняття норм права в загальному плані, поділяються на два види: юридичні та соціальні. Юридичні цілі пов’язуються із забезпеченням реального впливу прийнятих норм права, їх реалізацією в конкретних відносинах чи дотриманням встановлених заборон. Однак подібні результати не є «самоціллю» права, вони лише постають необхідною умовою досягнення очікуваних правотворчим органом позитивних змін у соціальній сфері: економіці, політиці, освіті, науці тощо, та розуміються як соціальні. Тому цілі, орієнтовані на отримання соціально корисних результатів під час реалізації права в суспільстві та державі, розуміються як соціальні. Але тут необхідні певні уточнення. Отже, при характеристиці кожної галузі права існують різні позиції щодо виділення та трактування його основних характеристик, які слід визнати основними (суттєвими) при здійсненні такого аналізу. В нашому випадку це рельєфно проявилося на прикладі кримінального права, коли кожна його характеристика може не мати відокремленого визначення, або не «співпадає» їхня кількість, або відбувається певна «заміна», або «змішання» таких характеристик.
Читайте також: Іван ВИГІВСЬКИЙ: Злочини СНПК однозначно кваліфікуються як воєнні
Повертаючись до соціальних характеристик права, відзначимо, що фахівці вже почали говорити про так зване «соціальне право» в широкому розумінні (не змішувати з правом соціального забезпечення»), що породжує відповідний соціальний «менеджмент». В останні роки українськими вченими вже більш предметно аналізується й соціальна функція кримінального права (Н. О. Гуторова, С. Я. Лихова О. О. Житній, В. І. Шакун та ін.) Але поруч з цим важливо звернути увагу і на соціальні властивості, які «оприлюднюються» за рахунок тієї соціальної ролі, яку відіграє кожна галузь права. Традиційно соціальні властивості кримінального права акцентуються на, умовно кажучи, різних його «можливостях» щодо створення правової бази для протидії кримінально-протиправним посяганням. Але це лише, так би мовити, «звичайне» відображення соціальних властивостей цього права. Потрібно враховувати, що саме соціальні властивості кримінального права проявляються також і в тому, що воно виступає в якості необхідного індикатора («через» соціально-негативні показники) визначення та ієрархії соціальних цінностей, які існують у суспільному житті.
«Беручи» (отримуючи) під охорону відповідні суспільні цінності – людину (її життя та здоров’я, права та свободи, майнові інтереси тощо), суспільство (його основні сфери), державу (основні напрямки функціонування), тим самим визначається, що саме ці цінності визнаються основними та потребують саме кримінально-правової охорони. Це багато в чому відбувається завдяки тому, що саме кримінальне право потрібно визнати, в порівнянні з іншими галузями, найдієвішим засобом охорони соціальних цінностей, або «інструментом» забезпечення найвищого рівня їх охорони. Варто зазначити, що «перелік» таких цінностей може бути різним у залежності від основних характеристик відповідної держави, але те, що кримінальне право, завдяки своїй охоронній «оцінці», визначає сутність та ієрархію основних цінностей, які існують на певному етапі соціального розвитку, необхідно обов’язково враховувати.
Є ще одне дуже важливе положення, яке не часто обговорюється, особливо коли це стосується положень кримінального права, а коли таке й відбувається, висвітлюються, як правило, інші аспекти. Ідеться про державний суверенітет, який знаходить своє підтвердження «завдяки» положенням кримінального права, або, іншими словами, мова про кримінально-правовий «суверенітет». Так, наприклад, процеси міжнародної інтеграції в усіх своїх проявах потребують певного узгодження правового унормування суспільних відносин, які притаманні таким процесам. Стосується це й кримінального права. Розуміючи, при цьому, необхідність «узгодження» правового упорядкування на міжнародному рівні, на рівні міждержавних відносин, із врахуванням існуючих обставин, які потребують дотримання так званого «суверенітету» кримінального права.
У першу чергу це стосується осіб, які можуть підлягати (підлягають) кримінальній відповідальності за вчинення певних вчинків. При цьому потрібно обов’язково враховувати, що в таких випадках ідеться про відповідальність в основному громадян України, тобто про населення, яке проживає в державі, що має відповідний політико-економічний стан, розвиток соціальної сфери, формує загальний кругозір та особисту свідомість, і яке, тою чи іншою мірою, «відчуває» все це на собі. Це, якщо говорити в загальному плані, громадяни України, що необхідно обов’язково враховувати, особливо, коли йдеться про національну ідентичність. Тому встановлення і підстав кримінальної відповідальності, і форм та видів покарання потребує обов’язкового врахування, бо мова про громадян незалежної держави, які мають свою національну ідентичність, а тому будь-які «відповідні» заходи «стосовно» цієї соціальної спільноти, особливо, якщо вони носять примусово-жорстокий характер, не повинні мати характер суто механічного «копіювання» міжнародних та зарубіжних кримінально-правових положень (заходів). Звичайно, існуюча (можлива) різниця в проблемах правового унормування повинна не стільки додатково «роз’єднувати», скільки, навпаки, сприяти певному узгодженню відповідних положень. Але, якщо говорити загалом, правовий «суверенітет» кримінально-правової спрямованості, в будь-якому разі повинен передбачати державну волю на національному рівні та узгодженість, рівноправність держав на міжнародному рівні.
Також багато в чому в залежності від основних характеристик держави визначається й зміст права. Саме тому будь які зміни в таких характеристиках конкретної держави (групи держав), в першу чергу політичної та економічної спрямованості, безпосередньо «породжують» значні, а інколи навіть і принципові, зміни в положеннях кримінального права. Наприклад, злочинні дії за часів соціалістичної системи господарювання, в першу чергу спекуляція, комерційне посередництво, приватнопідприємницька діяльність та ін., зараз не тільки декріміналізовані, вони в умовах ринкової економіки стали одними з найпрестижніших видів бізнесу.
Потрібно зазначити, що зміст права багато в чому «породжує» відповідні функції, які повинні бути притаманні системі права в цілому та кожній галузі права окремо. Їх зміст також визначає (повинен визначати) ціль та завдання і системи права, й кожної галузі права відокремлено. Інколи вважається, що функція права і ціль права – це синоніми. Якщо більш предметно аналізувати функції кримінального права, то слід зазначити, що у вітчизняній науці триває перманентна дискусія стосовно їх загальної кількості, «субординації», змістовної насиченості тощо (про функції більш детально далі). При цьому необхідно враховувати, що функції та ціль права, будучи, з одного боку, «породженими» змістом права, з іншого боку, можуть зворотно впливати на зміст права і, тим самим на функціонування держави. Це також потрібно завжди мати на увазі під час реформування системи права в цілому або конкретної галузі (конкретних галузей) права.
Сутність права полягає в тому, що воно за своєю природою є певним засобом загальнодержавного (владного) характеру, який повинен створювати правові умови (базу) для погодження інтересів між групами та/або окремими особами в конкретному суспільстві, досягнення (існування) соціального компромісу, підтримки правопорядку та ін., встановлюючи певні орієнтири свободи життя і діяльності та визначаючи умови відповідальності за порушення встановлених стандартів. Отже, зміст права буде впливати (може впливати) на зміст та напрямки такого засобу в загальному та в галузевому планах (більш імперативне або більш диспозитивне), але розуміння сутності права в загальному вигляді від цього не змінюється.
Сутність кримінального права, говорячи без «зайвої» ідеалізації, полягає в тому, що в ньому систематизована сукупність правових норм, які визначають кримінально-протиправні посягання та ті санкції (правові наслідки), які застосовує (може застосувати) держава за вчинення діянь, нею заборонених. При цьому потрібно обов’язково враховувати, що основні норми кримінального права, які «відображають» його сутність та зміст, виступають імперативними нормами публічного права. Тому, коли йдеться про кримінальне право, потрібно враховувати, що воно на загальному рівні унормовує (повинно унормовувати) взаємовідносини між приватними особами, або такі самі взаємовідносини між особою та суспільством тощо. Відтак використання положень кримінального права в першу чергу здійснюється для застосування (можливості застосування) державою примусового накладання, так би мовити, «стягнення» на відповідну особу, вчинки (діяння) якої становлять загрозу для суспільного життя. Кримінальне право, як би ми не намагалися, особливо останнім часом, «ревізувати» його сутність, залишається, за великим рахунком, соціальноправовим засобом «відплати».
Ознаки права, в тому числі й кримінального. Тут теж, про що йшлося вище, існують неоднакові підходи, в першу чергу щодо кількості таких ознак та їх змісту. Але практично завжди виділяють такі ознаки: нормативність (встановлює правила поведінки загального характеру); загальнообов’язковість (правові положення поширюються на усіх чи велике коло суб’єктів); гарантованість державою (підкріплено заходами державного примусу); системність (внутрішня узгодженість); формальна визначеність (норми права виражені в офіційній формі) та ін. Усе це додатково підкреслює державно-вольовий характер правових положень, оскільки саме в них ( через їх приписи) держава визначає майбутню поведінку особистості: дозволеної, погодженої, забороненої; діяльність організацій та їх видів; реалізацію об’єктивних інтересів та суб’єктивних потреб, досягнення заздалегідь запланованих цілей.
Форми виразу права існують різні. Це: нормативно-правовий акт (норма права), прецедент, правовий звичай, певною мірою правові доктрини тощо.
Ще одне важливе положення, яке стосується необхідності «збереження» в праві і певної стабільності, і необхідного розвитку. Це важливо завжди, але стає особливо доцільним в умовах принципових соціальних реформ, які відбуваються (можуть відбуватися) в конкретній державі (групі держав), наприклад, зміни які тривають вже понад тридцять років у державах колишнього так званого Варшавського договору та колишніх республіках Радянського Союзу. В Україні це додатково ускладнюється воєнними діями, а перед цим – пандемією COVID-19. Тому повторимо, дві обставини, які завжди «супроводжують» право, це його стабільність та розвиток.
Стабільність права (його необхідна сталість). Отже, принципові реформи можуть впливати на правові положення, в тому числі й достатньо загальні, але за будь-яких умов право має (повинно мати) стійкі, стабільні, практично незмінні положення, які засновані (враховують) на основних суспільно-правових постулатах. Важливо враховувати, що це не лише формальна умова. Стабільне законодавство позитивно позначається на функціонуванні громадянського суспільства, правовій культурі, правовій свідомості тощо. Водночас недотримання таких умов може породити певний хаос у суспільному житті, що, до деякої міри, ми сьогодні спостерігаємо.
У той самий час розвиток права виявляється в його «рухливості», можливості внесення необхідних змін у правові положення, що «слідкують», «відображають», унормовують процеси, які відбуваються в суспільстві. Найнаочніше це, як вже зазначалося, проявляється в період бурхливих соціально-економічних і політичних перетворень. Саме в такий час інтенсивно змінюються та скасовуються «минулі» нормативні правові акти, активно розробляються й приймаються нові. Отже, нові правові положення можуть мати певну «неузгодженість» з «минулими» положеннями. Однак ця вимога не повинна ускладнювати об’єктивно-необхідний процес функціонування права, бо це є об’єктивна вимога суспільного життя. Таким чином, у праві завжди повинні поєднуватися стабільність та розвиток.
(Далі буде…)
Джерело: Юридичний вісник України
