Connect with us

Думка експерта

Стан дотримання конституційних прав громадян під час досудового розслідування. Дотримання конституційних прав і свобод громадян окремими правоохоронними органами: аналіз за 2017 рік (частина перша)

Олексій Баганець, заступник Генерального прокурора України (2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.), кандидат юридичних наук, адвокат, заслужений юрист України

Найвищою гарантією прав та свобод людини і громадянина є стабільний конституційний лад у державі, заснований на неухильному дотриманні Конституції та законів України, Європейської конвенції з прав людини і основоположних свобод, практики Європейського суду з прав людини та загальновизнаних принципів і норм міжнародного права. Саме тому питання дотримання основоположних прав та свобод людини і громадянина тісно пов’язані з функціонуванням ефективної правоохоронної та справедливої судової систем, у тому числі і в площині кримінального процесу.

Основи забезпечення прав громадян

Суб’єктом, на якого покладаються обов’язки щодо гарантування забезпечення прав та свобод людини і громадянина є держава, головну роль якої прямо визначено в Конституції України. В свою чергу ця функція держави реалізується за допомогою різних правових засобів через усю систему органів державної влади, в тому числі й через систему правоохоронних органів та суду. До того ж, згідно з положенням ст. 21 Основного Закону, всі права і свободи вільних та рівних за своєю гідністю суб’єктів є невідчужуваними та непорушними, вони за жодних умов не можуть скасовуватися (ч. 2 ст. 22), а при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається також і звуження їх змісту та обсягу (ч. 3 ст. 22).

Проте на практиці застосування цих принципів і норм у контексті здійснення оперативно-розшукових заходів та проведення досудового розслідування досить часто пов’язане з труднощами, що виникають на ґрунті суперечностей між спрямованістю правоохоронної діяльності на боротьбу зі злочинністю та потребою «вторгнення» суб’єктів виконання цих заходів (правоохоронних органів і слідчих суддів) у сферу дотримання прав і свобод громадян, які опинилися з різних причин у сфері кримінального провадження.

Тобто, виходячи з умов покращення ефективності протидії злочинності в процесі захисту прав і законних інтересів особи, держави та суспільства від злочинних посягань, доводиться визнати можливість застосування до деяких учасників кримінального провадження низки правових обмежень. Але, знову ж таки, введення таких обмежень допускається лише за умови дотримання правоохоронцями ряду законних вимог і умов, узгоджених із суспільно значущими цілями, заради захисту й досяжності яких, власне, і визнається виправданість обмеження деяких прав і свобод людини. Як справедливо наголошено в ст. 18 Європейської конвенції з прав людини, «обмеження, які дозволяються цією Конвенцією щодо згаданих прав і свобод, можуть застосовуватися лише з тією метою, з якою вони передбачені». Тому й невипадково наше національне кримінально-процесуальне законодавство передбачає права громадян на справедливий суд, особисту недоторканність, презумпцію невинуватості, таємницю листування та інших комунікаційних зв’язків, які перераховані в ст. 7 КПК України, що і є загальними засадами кримінального провадження.

Незважаючи на практичну необхідність під час боротьби зі злочинністю втручатися в сферу здійснення громадянами своїх прав і свобод, проведений мною аналіз стану їх дотримання протягом 2017 року під час боротьби із злочинністю дає можливість зробити висновок, що нинішні наші правоохоронці під час реалізації своїх повноважень протягом останніх кількох років все частіше порушують основні завдання кримінального провадження: захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожен, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура. Ще більш неприйнятним є те, що такі порушення прав і свобод громадян вчиняються свідомо, як заради власного піару та «показової» статистики про досягнуті неіснуючі «успіхи» в боротьбі зі злочинністю та корупцією, так і на «замовлення», або в результаті вкрай низького професійного рівня слідчих і прокурорів, в зв’язку з чим ця проблема заслуговує на широке обговорення в суспільстві, чого, на жаль, не роблять ані Президент нашої держави, ані Верховна Рада, ані Кабінет Міністрів України. Але головним є те, що й Генпрокурор зі своїми підпорядкованими прокурорами, які продовжують на підставі норм КПК України і Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» здійснювати нагляд за додержанням законів під час оперативно-розшукової діяльності та на досудовому розслідуванні, цих законних вимог не виконують, стан дотримання в ході кримінального провадження прав і свобод громадян не узагальнюють і не аналізують, причин цих порушень закону не встановлюють, перед суспільством не звітують і адекватних заходів реагування на такі факти беззаконня не вживають.

Одночасно з цим викликають щире здивування, а з іншого боку — і не розуміння, поведінка та позиція різноманітних громадських як вітчизняних, так і міжнародних правозахисних організацій, в тому числі й тих, які з’явилися в Україні після Революції Гідності, які протягом 2014-2018 років вперто не звертають увагу на цю гостру проблему. До речі, в мене склалося враження що вони це роблять навмисно.

Тому саме з метою звернути увагу суспільства, влади та небайдужих законодавців і політиків на цю сферу діяльності правоохоронців та суду мноюй був проведений такий аналіз. Хоча й цього разу не виключаю, що на нього, як це було в 2017 році, ніхто не зверне уваги, в крайньому випадку — зараз. Але, маю надію, що ці дослідження будуть корисними для майбутньої влади, яка змушена буде фактично рятувати нашу країну від правового хаосу, який царить в країні сьогодні.

Для того, аби чітко усвідомлювати роботу кожного окремого правоохоронного органу в частині дотримання конституційних прав і свобод громадян, слід розглядати їх діяльність не лише узагальнено, а й окремо один від одного.

Робота органів прокуратури

Так, аналізуючи з цього приводу роботу слідчих органів прокуратури, включаючи й військову прокуратуру, необхідно зазначити, що в 2017 році в провадженні слідчих прокуратури знаходилося 46 059 кримінальних проваджень, що дійсно значно більше ніж у попередні роки (у 2016 році — 43 370, у 2015 — 42 482, у 2014 — 23 083, у 2013 — 30 228), але це може пояснюватися не лише зростанням злочинності, а й порушенням органами прокуратури правил про підслідність, чим особливо «грішать» військові прокурори. Тим більше, що закінчено слідчими прокуратури розслідуванням лише 17 509 проваджень (з повторно закінченими), що становить всього 38%, з яких 11 731 провадження закриті за відсутності події, складу злочину чи достатніх доказів вчинення злочину, що становить 67% від загального числа закінчених проваджень! Для порівняння, кількість закритих у 2017 році проваджень значно більша ніж, наприклад, у 2014-му — 9 677.

Сам факт такої великої кількості закритих проваджень може свідчити і про порушення прав і свобод громадян, тим більше, що в минулому році із загальної кількості закінчених проваджень до суду направлено 75 клопотань про звільнення підозрюваних від кримінальної відповідальності, що також суттєво більше ніж у минулі роки (у 2016 році — 55, у 2015 — 44, у 2014 і — 70). Хоча, ради об’єктивності, не можна виключати і того, що на цей негативний показник вплинула й недосконала норма КПК 2012 року, яка зобов’язує слідчих і прокурорів реєструвати всі без винятку заяви і повідомлення про злочини.

Разом із тим викладені вище статдані дають підстави допустити, що стосовно понад 11 тисяч осіб у 2017 році проводилися необґрунтовані слідчі (розшукові дії) та негласні слідчі (розшукові) дії: обшуки, ймовірно в них вилучалось майно, накладалися на нього арешти, висувалися підозри, може частину таких осіб навіть і затримували, в тому числі й безпідставно, або застосовувалися заходи процесуального примусу.

Про суттєве погіршення протягом останніх років, в тому числі й у 2017 році, стану дотримання конституційних прав і свобод громадян у діяльності слідчих прокуратури свідчить і той факт, що кількість виправданих судами осіб у розслідуваних ними кримінальних провадженнях у 2017 році значно збільшилася порівняно з попередніми періодами й становила 51 (у 2016 році — 42, у 2015 — 29, у 2014 — 29, а в 2013 — взагалі 2), а з останнім дореволюційним роком — майже в 25 разів! При цьому, слід звернути увагу і на той факт, що кількість виправданих осіб (тобто незаконно притягнутих до кримінальної відповідальності) в результаті такої діяльності слідчих прокуратури протягом останніх 4-х років постійно зростає. Ще більш загрозливою є та обставина, що із числа виправданих осіб у 2017 році — 14 трималися під вартою, в той час як у 2014 та 2016 роках їх було всього 2, а в 2015 році взагалі лише 1 людина, тобто кількість осіб, які утримувалися незаконно під вартою, збільшилася в 2017-му в понад 7 разів! Це означає, що права цих виправданих осіб були необґрунтовано обмежені на стадії досудового розслідування, при чому — найбільш жорсткою та винятковою мірою запобіжного заходу — триманням під вартою, при обранні і призначенні якої повинні були враховуватися наявність обґрунтованої підозри та передбачених законом ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені ч. 1 ст. 177 КПК України (переховуватися від слідства, знищити докази, перешкоджати кримінальному провадженню і вчинити інше кримінальне правопорушення). На превеликий жаль, цього дотримано не було ні слідчими, ні прокурорами, ні, тим більше, слідчими суддями.

У розрізі цієї проблеми звертає також на себе увагу й залишок незакінчених слідчими прокуратури кримінальних проваджень на кінець звітного 2017 року, який становив 9 229 проваджень, що майже вдвічі чи навіть і в 4 рази більше ніж у попередні роки (у 2016 — 5 409, у 2015 — 5 082, у 2014 — 4 478, у 2013 — 2 035), з яких лише в 397 провадженнях (або у 4,3%!) особам повідомлено про підозру! Таким чином, із цих порівняльних статданих можна зробити висновок про те, що більшість зареєстрованих, але не закінчених, проваджень не мають жодної судової перспективи (в тому числі й через малозначність) і в майбутньому будуть закриті, особливо, якщо врахувати нові вимоги КПК про те, що в разі неповідомлення протягом 18 місяців особі про підозру у вчиненні навіть тяжкого або особливо тяжкого злочину такі провадження підлягають закриттю. До речі, про це може свідчити й той факт, що за незакінченими слідчими прокуратури кримінальними провадженнями під вартою трималися лише 69 осіб, що менше ніж у попередні роки (у 2016 — 79, у 2015 і — 109, у 2014 — 88), з яких зі строком понад 60 днів лише 32 особи.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Запобіжники земельної реформи: як вони працюють у ЄС?

Максим ОЛЕКСІЮК,
партнер юридичної фірми
«ВТС консалтинг

Метою запровадження ринку землі повинно стати залучення широких верств українців у фермерство задля збільшення кількості економічно самодостатніх громадян. Чи розуміє це уряд?

Під час обговорення рішення ЄСПЛ у справі «Зелечук і Цицюра проти України» ніхто не звернув уваги, що суд узагальнив практику обмежень на ринку землі на прикладі європейських держав і вивів загальноприйнятні цілі обмежень. Мова йде про ефективне користування землею, уникнення надмірної концентрації земельної власності, залучення до місцевого сільського життя та фермерства. Тож обираючи модель ринку, варто було би врахувати висновки ЄСПЛ, щоб результат тяжів до європейського з багатомільйонним прошарком заможних фермерів, ефективним та екологічно відповідальним господарством, а не до досвіду Аргентини, Бразилії, Ефіопії чи Мадагаскару, де все відбулося навпаки.

Жодна європейська країна не має ринку землі без суттєвих обмежень, це доведено ЄСПЛ. Ми заборонили продаж частини аграрної землі — європейці суттєво обмежують її придбання. Обмежують так, що доступ до агровиробництва в Польщі, Угорщині, Німеччині, Франції та Англії набагато складніший, ніж в Україні.

На відміну від України, де аграрну землю недорого і без обмеження кількості можуть орендувати навіть іноземці чи іноземні юридичні особи, в більшості держав ЄС отримати землю в обробіток може лише особа, що займається фермерством у цій країні певну кількість років, інколи навіть вимагається спеціальна освіта. В Австрії, Франції, Німеччині, Угорщині, Литві, Норвегії, Польщі, Словаччині, Словенії та Швеції для передавання права власності на сільськогосподарську землю потрібний дозвіл спеціального органу державної влади. В деяких випадках для отримання дозволу претендент мусить надати гарантії власноручного обробітку землі, а інколи — і проживання на цій землі. У багатьох країнах Євросоюзу іноземці не мають права купувати сільськогосподарські землі. Та ж Польща лише недавно дозволила купівлю земель громадянам ЄС.

Коли кажуть, що взірцем агровиробництва для України повинна бути Польща, Німеччина або Франція, а ринок землі мусить бути без обмежень, — це щонайменше маніпуляція. Саме вказані обмеження створили основу для непоганого існування великого класу фермерів, понад 2 млн в тій же Польщі, які забезпечують свої сім’ї, сплачують податки і не навантажують систему соціальної допомоги. Парафразом встановлених ЄСПЛ цілей може бути таке: обмежену кількість землі може придбати лише громадянин, який довів свою здатність ефективно вести сільськогосподарське виробництво (для початку на орендованій землі), гарантує власноручне ефективне використання придбаної землі та є залученим до місцевого сільського життя, тобто проживає в цій місцині та підтримує громаду. Натомість проведене в Україні розпаювання землі призвело до низки негативних наслідків. Земля належить здебільшого (90%) тим, хто її не обробляє та не має наміру це робити. Розділення поля на дрібні паї, що не мають окремого під’їзду, зменшує ліквідність цих ділянок та потенційний дохід теперішніх власників від продажу і збільшує прибуток тих, хто агрегує ці ділянки для перепродажу.

Перепродаж земель, об’єднаних у ліквідні масиви, відбуватиметься за кордоном шляхом продажу компаній, яким належать ці ділянки. Тому обіцяних фантастичних надходжень грошей в Україну від продажу землі не буде. Це не припущення — так продаються всі значні об’єкти в Україні.

Дописувачі з теми ринку землі часто називають аграрні холдинги противниками ринку, мовляв, вони платять мізерну орендну плату, а ринок її підвищить. Проте холдинги є природними агрегаторами землі, бо вони є держателями головного обтяження ділянки — оренди, яка зберігає свою чинність під час продажу землі. Який сторонній інвестор купуватиме ділянку, яка на 25 років передана холдингу в оренду за 50 дол. за га та ще й оточена землями цього підприємства? Так, оренда колись закінчиться, але не одночасно всіх ділянок на полі, тому ситуація, коли єдиним потенційним покупцем цієї землі є аграрний холдинг, може тривати вічно.

Отже, саме в холдингів найбільші шанси викупити неліквідні паї за розрахованою Світовим банком низькою ціною (до 1,5 тис. дол), сформувати ліквідні масиви, а потім продовжити господарювати або продати інвестору з «довгими» грошима, наприклад, західному інвестиційному фонду за «польською» ціною 16–20 тис. євро.

Саме аграрним холдингам невигідне дотримання критеріїв обмежень ринку землі, які сформулював ЄСПЛ та які застосовуються в країнах Євросоюзу. Структура власників найбільших аграрних холдингів, які після черги криз та банкрутств змінили своїх бенефіціарів, дає розуміння сценаріїв викупу землі. Теза про відсутність грошей у холдингів на це легко відкидається готовністю фінансових інститутів кредитувати агрегаторів під іпотеку їх земельних банків. До того ж, тільки 10,4% власників паїв мають намір негайно продати їх після зняття мораторію. Багато хто з них думає, що почекає підняття ціни до польського рівня, а тоді продасть на якомусь уявному вільному ринку з великою кількістю покупців. Натомість покупець буде лише один — холдинг, що орендує цю та сусідні ділянки.

Можна також ірраціонально сподіватися, що покупці не стануть вдаватися до фізичного «заохочення» селян до продажу землі, як це відбувається в Бразилії. У нас же правова держава, рейдерство відсутнє, судова і правоохоронні системи працюють «як годинник», а кадастр з реєстрами — взагалі «неприступна скеля».

У Сполучених Штатах вже звернули увагу на ріст частки землі у власності тих, хто її не обробляє, а лише здає в оренду (30% у 2017 році). Через негативні економічні та екологічні наслідки придбання землі інституційними інвесторами деякі штати уже заборонили або суттєво обмежили придбання землі іноземцями.

Польща посилює регулювання ринку землі, викуповуючи ділянки через державну установу та заборонивши придбання землі з метою отримання прибутку. Україна ж тільки збирається прикластися лобом до «граблів» нерегульованого ринку. Можуть спитати, чому це все повинно хвилювати більшість громадян, які не мають паїв? А ось чому. Відкриваючи ринок без правил, ми створимо мільйони людей, що не матимуть пасивного доходу із землі, а покладатимуться на солідарну пенсійну систему і субсидії. Їх оплатять ті, хто не брав участі в святі безоплатного розпаювання земель, відібраних у законних власників у минулому столітті.

Запровадження ринку повинно залучити широкі верстви українців у фермерство як приватну ініціативу, що збільшує кількість економічно самодостатніх громадян. Така стратегія є довготривалою на відміну від збільшення ВВП завдяки разовому продажу землі інвестиційним фондам. Та чи знайдеться в Україні уряд, який мислить далі своєї каденції або бюджетного року? У Польщі — знайшовся.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Реформа САП: відтермінувати, але не забути?

Віталій ГАДЕЛІЯ,
юрист Statewatch, адвокат

Два місяці триває реформа органів прокуратури, яка включає в себе атестацію прокурорів усіх рівнів — від Генеральної прокуратури до підрозділів на місцевому рівні.

Про перебіг відбору в Офіс Генерального прокурора написано достатньо, тому немає сенсу дублювати меседжі. Власне кажучи, команда Statewatch ще на початку 2019 року була зосереджена виключно на одному підрозділі — Спеціалізованій антикорупційній прокуратурі, — який вищезазначені зміни не зачіпають.

Безумовно, незалежність прокурорів є однією з найболючіших проблем української прокуратури. Відповідно до позиції Консультативної ради європейських прокурорів незалежність і автономність прокурорів є невід’ємною частиною незалежності судової гілки влади. Більшість експертів зазначають, що питання незалежності особливо гостро проявлялось у випадку функціонування САП. Також вони одностайні, що це питання має два виміри — інституційний (рівень усієї САП) та операційний (рівень кожного окремого прокурора).

Про це зазначав наш колега Володимир Петраковський. На його думку, утворення САП у вигляді самостійного структурного підрозділу Генпрокуратури було однією з найбільш грубих помилок антикорупційної реформи. Самостійність статусу підрозділу означає виключно те, що цей підрозділ не входить до складу інших підрозділів. Наслідком такого підходу є те, що двоє заступників керівника САП не є керівниками прокуратури (в розумінні Закону «Про прокуратуру» та КПК). Відповідно, вони не можуть призначати прокурорів у кримінальних провадженнях та приймати процесуальні рішення, які стосуються спеціальних суб’єктів — адвокатів, суддів, депутатів місцевих рад, міських голів та інших. Крім того, через статус структурного підрозділу наразі САП не має автономії в адміністративному, матеріально-технічному та бюрократичному (найширший сенс) аспектах.

Представниками профільних організацій (Statewatch, ЦПК, Transparency International Ukraine) ще влітку було розроблено законопроєкт, що і визначає місце САП у системі прокуратури України як спеціалізовану антикорупційну прокуратуру, що буде самостійним органом прокуратури на правах обласної прокуратури.

Проте після цієї розробки відбулися доопрацювання документа, про які варто було б згадати. В останній версії драфту законопроєкту додано положення про те, що керівник САП визначає порядок автоматизованого розподілу кримінальних проваджень між прокурорами САП. Тобто фактично надали можливість розподіляти справи в ручному режимі. Для справжнього унезалежнення в статті 17 проекту закону варто було б передбачити, що письмові накази адміністративного характеру, пов’язані з організаційними питаннями діяльності САП та відповідних прокурорів, не можуть бути видані Генеральним прокурором без погодження з керівником Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

Також керівнику САП, керівникам відповідних прокуратур, першим заступникам та заступникам надали право координувати діяльність правоохоронних органів у вигляді координаційних рад за участю правоохоронців. Прийняті рішення на цих нарадах будуть обов’язковими для правоохоронців.

У драфті документа прописані вимоги до осіб, котрі хочуть бути прокурорами Офісу Генпрокурора. Зокрема, ними можуть бути громадянини України з вищою юридичною освітою, які володіють українською мовою, а до прокурора САП додатково додано вимогу бути компетент ним та доброчесним. Цікавими також є зміни до порядку проведення конкурсу. У статі 28-1 урізано деталізацію про проведення конкурсу, натомість для 3-х представників громадських організацій збільшено з 2 до 3 років вимогу участі в антикорупційній діяльності, виключивши ті організації, котрі займаються правозахисною діяльністю та інституційними реформами.

Зі статті 29-1 зникло положення про спеціальну перевірку кандидатів, а також прописали більш детальну статтю 39 щодо порядку призначення прокурора на адміністративну посаду. У статті 39-1 додано, що керівником САП може бути особа з досвідом роботи саме в галузі кримінального права та процесу не менше п’яти років (адвокату, наприклад, буде важко довести, що саме в галузі кримінального права і процесу він має 5 років стажу). Але прибрали вимогу щодо володіння українською мовою, а також змінили концепцію формування конкурсної комісії.

В остаточній версії проєкту закону саме Генпрокурор призначає членів конкурсної комісії, а не Рада прокурорів України. Причому 3-х членів він призначатиме від Ради прокурорів, а 3-х — від міжнародних донорів. Хоча, як варіант, можна було б прописати, щоб усі члени були від міжнародних донорів і призначалися Радою прокурорів. Також в останній версії законопроєкту прибрано положення про можливість участі члена конкурсної комісії у вигляді відео-конференції. Також зникло положення про оприлюднення регламенту й щодо встановленої винагороди членам конкурсної комісії.

Замість висновку

Загалом концепція реформування САП має бути більш ґрунтовною. Це необхідно для того, щоб відповідні прокурори мали повну незалежність у контексті процесуального керівництва розслідуваннями злочинів, що віднесені Кримінальним процесуальним кодексом до підслідності НАБУ (Національного антикорупційного бюро України). Зрештою, законопроєкт ще не внесено в Раду, а тому до нього потрібно обов’язково повернутися після проведення реформи Генпрокуратури, яка згодом стане Офісом Генерального прокурора.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Що приховує «розвантаження» Верховного Суду?

Андрій ПОМАЗАНОВ, заслужений юрист України

Під виглядом оптимізації роботи Верховного Суду і судової системи законопроектом, який вніс Президент, пропонуються загрозливі зміни в законодавство.

«Турборежим покращення» нової влади змушує щодня замислюватися над тим, як же він впливає на життя кожного з нас. Черговий законопроєкт (№ 2314) щодо оптимізації роботи Верховного Суду України та судової системи в цілому, який вніс на розгляд Верховної Ради Президент України Володимир Зеленський як невідкладний 25 жовтня — не виняток. У ньому пропонуються дійсно загрозливі зміни до законодавства. Наразі наша найближча правова реальність залежить лише від оперативності реагування громадянського суспільства на такі кроки влади.

Перш ніж аналізувати президентське «ноу-хау», нагадаю, що згідно зі статтею 55 Основного Закону права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

За даними опитувань Центру Разумкова, 34% громадян вказали, що ті чи інші рішення суду були незаконними й несправедливими, 7,4% при цьому зазначили, що від реформування судової системи очікують забезпечення верховенства права. На запитання про те, в якому суді (вітчизняному чи в Європейському суді з прав людини) громадянин України має більше шансів отримати справедливе судове рішення у своїй справі, 68% проголосували за ЄСПЛ і лише 3% досі покладають надії на вітчизняні суди. Зрозумілим у такому розрізі є першочергова потреба гарантування громадянам доступу до правосуддя як складової частини права на справедливий суд, гарантованого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Але Президент, як суб’єкт законодавчої ініціативи, легких шляхів не шукає. Про це свідчить виправдання абсолютно химерних, з точки зору захисту прав людини, законотворчих пропозицій такими загальними поясненнями, як «зменшення навантаження на Верховний Суд», «недопущення зловживання процесуальними правами», «забезпечення швидкого розгляду справ».

Цим законопроєктом передбачаються суттєві обмеження щодо оскарження окремих судових рішень — малозначними за ціною позову та тих, що можуть згідно з нормами процесуального законодавства розглядатися в спрощеному порядку. Серед основних аргументів, озвучених представниками Офісу Президента під час засідання профільного парламентського комітету, було, по-перше, зосередження ВС на забезпеченні єдності судової практики. Саме це, на їхню думку, є основною функцією касаційної інстанції. Між тим, функції цієї інстанції є комплексними, і навряд чи може йтися про перевагу одних завдань суду над іншими, адже це створює дисбаланс у вирішенні правової проблеми, яку громадянин виносить на судове вирішення.

По-друге, йшлося про те, що суд касаційної інстанції не має вирішувати так званих «індивідуально визначених» спорів, з чим також важко погодитися, адже тим самим: а) звужується право людей на справедливий суд; б)громадянин значно швидше вичерпує національні засоби захисту, а отже, набуває підстав для звернення до ЄСПЛ (думаю, очевидно, у скільки разів зросте як кількість звернень до суду, так і обсяг бюджетних витрат на виконання рішень останнього).

Водночас проєктом фактично пропонується «фільтрувати» доступ до касаційної інстанції саме найбільш вразливих категорій справ — аліментних, споживчих, трудових, зважаючи на їх так звану «малозначність», і тут також є справедливим попередній висновок очікуваного вкрай несприятливого впливу на подальшу якість судових розглядів відповідних спорів.

По-третє, цей законопроєкт, за словами представників Офісу Президента, спрямований на розвиток положень підтриманої, але досі не схваленої підписом Президента, «судової реформи». Чи варто говорити, що в правовій державі такий крок навряд чи є можливим?

І на цьому експерименти над людськими долями, як виявилося, не завершуються. Офіс Президента вважає за можливе «з’ясувати у 6-місячний строк, чи достатнім для забезпечення правосуддя є 100 суддів ВС, і яка оптимальна кількість суддів?». Однак, є «незначна» поправка: судову реформу вже схвалив парламент, і незабаром касаційна інстанція діятиме в такому скороченому складі. Чи достатнім він буде для забезпечення правосуддя для громадян, її ініціатори фактично пропонують замислитися колись, потім. Нібито, й не було зауважень міжнародної спільноти, українських юристів та правозахисників, парламентарів, і, що найцікавіше, буцімто існує цілісне бачення реформування відповідної сфери, а не «точкові» законопроєкти, які пропонують лише фрагментарні відповіді на основні запитання.

Тим часом ЄСПЛ у своїй практиці повсякчас наголошує, що право на доступ до суду, закріплене в ст. 6 Конвенції, вимагає за своєю природою державного регулювання, однак суд повинен ухвалити в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції, переконатися в тому, що право доступу до суду не обмежується.

Підсумовуючи, можна констатувати: реалізація пропонованого Президентом підходу є вкрай небезпечною не тільки для подальшої долі української судової системи, але й для доль мільйонів українців, які потребуватимуть захисту своїх прав у суді.

Джерело: Юридичний вісник України

 

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.