Connect with us

Думка експерта

Створимо електронну Україну разом!

Читаючи передвиборну програму Президента. Нотатки на полях: проблемні напрями формування інформаційного законодавства для інноваційного розвитку держави

Частина 2

Олександр СОСНІН, доктор політичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України

ІКТ як основний засіб технологічного прогресу

В оцифрованій формі інформація дедалі більше наближається до якостей поки що невідомої нам до кінця ресурсно-подібної субстанції, яка стає здатною в руках фахівця або автоматичних систем зі штучним інтелектом безпосередньо впливати на ефективні перетворення матеріальних речовин у виробничих процесах реальної економіки. Для цього людський інтелект постійно створює більш досконалі програмно-апаратні засоби для опрацювання інформації, постійно перетворює її на більш досконалу форму, яка придатніша для використання знань в якості технологічної складової виробничих процесів і здатна на практиці враховувати умови становлення інноваційного клімату в країні, наявний стан правосвідомості громадян — поглядів, почуттів, ідей і настроїв. Саме орієнтація на цифрову економіку вимагає оновлення уявлень про інформаційну політику держави на тлі розвитку науково-технічної сфери України. Подальший прогрес у машинобудуванні вже буде неможливим без включення технологій хмарних обчислень, штучного інтелекту, стимулювання міжнародного співробітництва в сфері зв’язку, енергетики і транспортної інфраструктури, глобалізації виробничих потужностей, модернізації та оптимізації структури промисловості. Виключно за рахунок такої діяльності в наш час Китай став у світі другою за величиною цифровою економікою, здійснив ряд інновацій у технологіях і моделях нового технологічного облаштування й посів лідируюче місце у світі за кількістю користувачів Іnternet, який потрібно контролювати щодня, вносити серйозні зміни в методи отримання, накопичення і зберігання різноманітної інформації, яка знаходиться в розпорядженні публічної влади, аналізуючи способи її використання громадянами, оскільки ІКТ виступають в якості основного засобу цивілізаційного прогресу, поєднуючи в собі воєдино й одночасно для людства і колосальне благо, і глобальні загрози, і зовсім нові виклики. Це неминуче породжує все нові й більш небезпечні форми і види, на які людству ще доведеться шукати адекватні засоби протидії, від проблематики руйнування особистого простору й тих, хто переживає якісно нову фазу інформаційно-комунікаційного поневолення, до нового феномена ХХI століття — масованих кібератак і кібервійн. Це абсолютно нові форми конфліктів, які не регулюються належним чином ні існуючим міжнародним законодавством, ні ефективними механізмами міжнародної протидії. Найбільш яскравим прикладом, що сфокусував на собі основні риси суперечливих соціально-технологічних і соціально-інформаційних процесів, стало розміщення на Іnternet-порталі WikiLeaks не призначених до розголосу документів і матеріалів про воєнні дії держав коаліції під керівництвом США в Афганістані й Іраку: «Афганське досьє» (липень 2010 р.) і «Іракське досьє» (23 жовтня 2010 р.). З плином часу на базі саме цих подій сформувалося, знаходячи зримі риси й набираючи силу, новітнє світове явище — «вікілізація світового інформаційного простору». З технологічної й організаційно-правової точок зору вона стала соціально-інформаційно-комунікаційним явищем, що представляє собою застосування спеціального формату електронних соціальних мереж, призначених для максимально можливого (в даних умовах місця й часу) розкриття інсайдерської інформації національних, транснаціональних, урядових, військових або корпоративних структур особами, які вирішили надати розголосу певні, досі обмежені в доступі відомості.

Інформатизація, держава й ринкова економіка

Інформатизація змусила нас багато в чому по-новому зрозуміти й реалізувати роль держави в умовах ринкової економіки. Від прямого, адміністративного, управління наша держава відходить. Це стало неможливим в принципі — приватизація відібрала у держави приблизно три чверті власності, якою вона раніше безроздільно володіла. Якщо раніше держава сприймалася виключно як інститут публічного права, то тепер вона стає учасником приватноправових відносин. Однак сучасна модель управління економікою утверджується з великими труднощами. Високі інформаційні технології якраз і покликані сприяти тому, щоб держава більш ефективно впливала на економічний розвиток країни, який має відповідати корінним завданням суспільства, бути соціально орієнтованим і відображати баланс інтересів, існуючих в суспільстві.

Зрозуміло, що запропоновану нам інформатизацію аж ніяк не слід трактувати як стимул неодмінного посилення ролі держави в розбудові реальної економіки. В регулюванні економічних процесів її має бути стільки, скільки потрібно, ні більше, але й не менше. У будь-якому суспільстві, в тому числі, в країнах з розвиненою ринковою економікою, держава втручається в сферу майнового обігу, якщо цього вимагають інтереси країни. Зміцнення державного впливу може, до речі, зумовлюватися потребами становлення ринкової економіки і контролю за її станом, реалізацією соціального призначення держави — свою роль відіграють надзвичайні ситуації, в тому числі, стихійні лиха, не кажучи вже про війну. Інформатизація дозволяє в кожному випадку приймати точні, виважені і, отже, найбільш ефективні рішення. Сама по собі інформатизація нейтральна, але вона створює сприятливі умови для проведення структурних реформ всебічного розвитку ринкових відносин, раціоналізації механізмів управління бізнесом, підвищення ефективності як макроекономічних, так і галузевих, секторальних і територіальних систем. Нові інформаційні можливості сприяють оптимізації руху капіталів, товарів і послуг, адаптації людських резервів на ринках праці до мінливих соціально-економічних умов. Важко уявити собі в наш час успішну економіку без розвиненої системи інформаційних мереж, їх активного використання на всіх рівнях ведення бізнесу, як діловими колами, так і споживачами. Інформатизація показала і довела свої можливості в справі розширення виробництва, забезпечення зростання добробуту суспільства, вирішення завдань боротьби з безробіттям. Це в повній мірі відноситься як до державного, так і до приватного сектора економіки.

У середньостроковій перспективі — створення більш досконалого інформаційно-телекомунікаційного простору країни як базового для вирішення завдань соціально- економічного, політичного і культурного розвитку України і забезпечення її національної безпеки буде, безумовно, виконано, розпочинаючи реалізацію передвиборної програми, і лише треба пам’ятати, що існує два аспекти державної інформаційно-комунікаційної політики — технологічний (регулювання процесу розвитку компонентів інформаційного середовища) і змістовний (пріоритети комунікаційної діяльності учасників суспільно-політичного процесу). Держава, регулюючи дії двох головних складових державної інформаційної політики: і соціально-політичну, і техніко-технологічну, повинна звернути більш прискіпливу увагу на об’єктивну зміну її завдань у зв’язку із традиціями менеджменту в ХХІ столітті, оскільки в сучасних умовах у світі відбувається перехід до якісно нового етапу інноваційної економіки — індустрії 4.0.

Багато нового і корисного інформатизація привносить в систему міжнародних відносин. Як наголошується в Окінавській хартії глобального інформаційного суспільства 2000 р., ІКТ є одним з найбільш важливих факторів, що впливають на формування суспільства XXI століття. Дія цієї Хартії є, перш за все, закликом до всіх, як в державному, так і в приватному секторах, ліквідувати міжнародний розрив у сфері інформації знань. Солідна основа політики і дій в сфері ІКТ може змінити методи нашої взаємодії з просування соціального та економічного прогресу в усьому світі. Ефективне партнерство серед учасників, включаючи спільне політичне співробітництво, також є ключовим елементом раціонального розвитку інформаційного суспільства.

Новий Президент України В. Зеленський, наголошуючи на необхідності формування саме «інформаційно-комунікативного», електронного або smart- суспільства, на жаль, не відзначає як програму дій розробку його повного теоретичного концепту, який можна було б порівняти з концептом побудови інформаційного суспільства. І хоча, значною мірою, його від- ображено в програмі побудови в Україні інформаційного суспільства, яка має у нас форму Закону України «Про основні положення розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки» (2007), незаперечним є те, що інформаційна парадигма розвитку, яка надає країнам абсолютно нові можливості кардинально змінювати на краще темпи розвитку суспільства, держави і окремої людини, а, головне, здатність створювати умови, які спроможні поставити знаки заборони на шляхах до деградації, вимагає більш досконалих політико-правових визначень, особливо в сфері захисту інформаційно-комунікаційної діяльності. Тому актуальна і значима сьогодні проблема прискореного формування електронної держави не може відбуватися без розвитку інформаційного права як галузі права, повністю упорядкованої усіма належними їй атрибутами. Сьогодні вже не можна управляти державою як у попередні часи, скажімо, не обговорюється проблема захисту права громадян не фігурувати в цифровому середовищі і багато інших ризиків інформатизації для суспільства, які впливають на індивідуальні свободи громадян.

На сьогодні влада, політика, управління і правосуддя в масштабах держави, його спілок у глобальному вимірі опинилася в подвійній залежності від загальної глобалізації і в значному ступені – від глобалізації національної інформаційно-комунікаційної сфери. За таких умов інформаційно-комунікаційна політика України, яка підпорядковується меті створення електронної держави, має стати більш багатофункціональним економічним, політичним і ідеологічним комплексом і за своїм характером відповідати основним завданням державного управління. Суб’єкти інформаційно-комунікаційної політики, які створено за допомогою інформації та ІКТ, щоб контрольовано впливати на свідомість і психіку людей, їх поведінку і діяльність як в інтересах держави і громадянського суспільства, так і у власних інтересах, мають існувати і діяти виключно в координатах вимог демократії і народовладдя заради інноваційної спрямованості розвитку реальної економіки і політики.

Ми звикли сприймати, що сфера знань і взагалі робота з інформацією з часів Київської Русі в Україні завжди була пріоритетною для держави у визначенні природної сутності та ідентичності людини, її орієнтації на процеси існування в світі. Вся сукупність процедур і механізмів створення, поширення, використання, доступу, оцінки, зберігання та знищення інформації завжди становила і визначала систему цінностей інформаційно-комунікаційних відносин людини як громадянина, суспільства і держави. У їх центрі не завжди знаходилася і людина, і суспільство, — більше держава, і, як наслідок, законодавство, що регулює всю сукупність проблем інформаційно-комунікаційної діяльності, складається у нас поки фрагментарно і існує сьогодні як міжгалузевий і, одночасно, міжнародний комплексний інститут в загальній структурі національного законодавства.

Розпочинаючи шлях, новий Президент України В. Зеленський має чітко усвідомлювати, що розвиток інформаційно-комунікаційних відносин багато в чому залежить від того, яка роль закону в системі джерел постачання. Не секрет, що на сьогодні багато питань інформатизації в Україні вирішуються на основі підзаконних актів. І справа не тільки в урядових постановах, але і у відомчих інструкціях, які часом підміняють закон, а за наявності закону містять відхилення від нього. Вибудова засад електронної держави принципово має відповідати положенням інформаційного права, насамперед, праву доступу людини до інформації. Законодавство покликано приділити більше уваги інформаційним стандартам, які відображають прогрес у розумінні ІКТ в провідних країнах світу.

Реалізуючи свої зобов’язання по просуванню до інформаційного суспільства, країни колишньої «вісімки» спільно з Європейською комісією визначили одинадцять пріоритетних проектів, що мають міжнародне значення і демонструють потенціал інформаційного суспільства, як то:

  1. Глобальний перелік інформації (електронно доступний мультимедійний перелік інформації, що відноситься до національних і міжнародних проектів та досліджень, пов’язаних з розвитком інформаційного суспільства).
  2. Глобальна взаємодія в розвитку широкосмугових мереж (організація міжнародних зв’язків між різними високошвидкісними мережами).
  3. Міжкультурне навчання і освіту (інноваційні підходи до вивчення мов, особливо для студентів і представників малого бізнесу).
  4. Електронні бібліотеки (розподілена колекція знань людства, доступна більшості членів суспільства через мережі).
  5. Електронні музеї та галереї (мультимедійні колекції).
  6. Навколишнє середовище і природні ресурси (електронні інформаційні ресурси, що відносяться до навколишнього середовища і природних ресурсів).
  7. Глобальне управління надзвичайними ситуаціями (глобальна інформаційна мережа для управління ситуаціями, пов’язаними з надзвичайними заходами і ризиками).
  8. Глобальне застосування ІКТ в охороні здоров’я (телематичні технології в галузі медицини).
  9. Електронне урядування прямого доступу (використання нових ІКТ для здійснення адміністративної діяльності та електронної взаємодії між органами виконавчої влади, юридичними особами та громадянами).
  10. Глобальний ринок для малого і середнього бізнесу (розвиток середовища відкритого і вільного обміну інформацією і надання глобальних торговельних послуг в інтересах малого і середнього бізнесу).
  11. Морські інформаційні системи (підвищення конкурентоспроможності всіх морських видів діяльності за рахунок засобів інформаційних і телекомунікаційних технологій).

В Окінавській хартії глобального інформаційного суспільства визначено такі основні напрями розвитку нормотворчості і економічної політики в ІКТ, як то: стимулювання конкуренції та новаторства; забезпечення економічної та фінансової стабільності, раціональне управління макроекономікою, яке сприяє більш точному плануванню діловими колами та споживачами і використанню переваг нових ІКТ; оптимізація глобальних мереж; боротьба зі зловживаннями, що підривають цілісність мережі; скорочення розриву в цифрових технологіях; інвестування в людей з метою задоволення зростаючого попиту на фахівців у сфері ІКТ в різних секторах економіки; забезпечення глобального доступу та участі в цьому процесі, підвищення рівня доступності влади для всіх громадян.

В Окінавській хартії особливо наголошується, що стратегія розвитку інформаційного суспільства передбачає розвиток людських ресурсів, можливості яких повинні відповідати вимогам інформаційного століття. Учасники Хартії зобов’язуються надати всім громадянам можливість освоїти і отримати навички роботи з ІКТ за допомогою освіти, довічного навчання і підготовки. У зв’язку з цим слід підкреслити, що невід’ємною складовою частиною всіх зусиль по впровадженню в суспільство знання в сфері інформації є інформаційне право.

Характеризуючи діяльність України як незалежної держави по розробці і реалізації державної політики і права в інформаційно-комунікаційній сфері сьогодні слід розуміти, що з часу проголошення незалежності України у нас вже створено значний масив законодавчих і підзаконних нормативних актів, які вже стали основою нормативно-правового регулювання суспільних інформаційних відносин. Можна навіть сказати, що вся сукупність юридичних норм і правил досягла виразно-критичної маси і дозволяє на науковому рівні виділити їх як інформаційне законодавство, а юридичну наукову інституцію як інформаційне право і почати по-науковому, тобто досить критично, ставитися до наявних у нас досягнень, а саме:

  • наявність великої кількості законів і підзаконних нормативних актів у сфері інформаційно-комунікаційних відносин, що ускладнює їх пошук, аналіз та узгодження для практичного використання;
  • відсутність легальної, чіткої ієрархічної єдності законів, що викликає суперечливе тлумачення при використанні правових норм на практиці;
  • наявність різних законів і підзаконних актів, які регулюють суспільні інформаційні відносини (об’єктом яких є інформація), які приймалися в різний час (різні періоди) розвитку, становлення і вдосконалення нашої державності. У нашому законодавстві навіть немає ще ретельного узгодження термінів і взагалі понятійного апарату, як наслідок, є низка таких, де не вистачає коректних із чітким визначенням сенсу.

Існують і деякі інші зауваження, зокрема, щодо розуміння структури і складу системи законодавства в сфері інформаційних відносин та підходів до їх формування. В окремих законах у систему законодавства включені норми, які досить повно відображені в підзаконних нормативних актах, що створює в практиці їх правого застосування певні колізії норм, деяке ігнорування конституційних положень, трактування законів на користь підзаконних актів окремих міністерств, комітетів, відомств і організацій.

Безумовно, практична реалізація завдань передвиборної програми нового Президента України В. Зеленського та завдань формування в Україні інформаційного суспільства, безумовно, висуває багато інших питань щодо якості забезпечення доступу громадян до інформації, накопиченої людством і державою, і особливо в сфері національної безпеки.

Треба відзначити, що сьогодні процес цей ускладнюється досить високим рівнем правового нігілізму громадян і невисоким авторитетом державної і законодавчої гілок влади, які, представляючи нові підходи до формування інформаційної політики, постійно допускають популізм у своїх діях, а тому вся сукупність можливостей ІКТ супроводжується у нас зростанням кіберзлочинності, збільшенням зарубіжного впливу на розвиток засобів масової інформації, які маніпулюють інформацією з метою використання неконтрольованої соціальної агресії громадян у своїх інтересах.

У цьому контексті дедалі більш виразним стає новий категоричний імператив глобального інформаційного суспільства: прискорене формування адекватної правової та інституційної відповіді на виклики і потреби реального життя, які пов’язані з підвищенням добробуту громадян в умовах масованого впровадження новітніх ІКТ. Дивно, але для цього всі роки влада створювала ситуацію, за якої чесно вести бізнес у цій сфері в Україні для підприємця було практично неможливо.

Новому Президенту України В. Зеленському доведеться забезпечувати відкритість і прозорість багатьох процесів політичного володарювання вже на наддержавному, глобальному рівні, із ризиком для власної безпеки втрати авторитету, щоб дозволити національним громадянським товариствам більш ефективно контролювати органи державної влади. Однак і владі, відповідно, доведеться нарощувати якість виконання інформаційно-комунікаційної функції взаємодії громадян із органами публічних інституцій і, таким чином, підвищувати якість нових демократичних каналів спілкування з громадянами за допомогою новітніх ІКТ, вибудовуючи складну систему електронного урядування в країні. Синергетика тут стане нам універсальною методологічною парадигмою, яка стимулюватиме процес оновлення, змусить до цілісного бачення природи, людини і суспільства, відкриє всіх для співробітництва.

Джерело: Юридичний вісник України

 

Думка експерта

Ринок землі: за і проти

Віталій КУЛАКОВ, керуючий партнер АО «Адвокатська фірма« ADVICE », адвокат

На сьогодні активно обговорюється питання продажу землі сільгосппризначення. За результатами соціологічного дослідження, думки людей з цього приводу розділилися фактично пропорційно. При цьому більшість українців все ж проти зняття мораторію на продаж землі. Це означає, що дане питання необхідно більш детально вивчати і не включати «турборежим» по його вирішенню.

Більшість представників влади, аргументуючи позицію щодо вирішення питання продажу землі, вказують на те, що будьяка людина повинна мати можливість розпоряджатися своєю власністю, тому це право на відчуження потрібно відновити. Це звісно, дуже правильна позиція, проте до цієї проблематики не можна підходити формально або застосовувати аналогію.

Спробую окреслити коло проблем. Отже:

1. Відповідно до Конституції України, земля є власністю Українського народу. Якщо вона буде належати підприємствам, нехай і українським, проте бенефіціарами будуть іноземці, чи можна вважати, що земля залишається власністю нашого народу? А якщо власник змінить громадянство, як його зобов’язати відчужувати землю? Адже виходить, що ми, відновлюючи одне право, порушуватимемо інше, а саме: «змушуватимемо» людину продавати землю.

2. Кожна людина, відповідно до Основного Закону України має право на отримання землі, проте більшість його не реалізувала. При цьому місцева влада вказує на неможливість такої реалізації у зв’язку з обмеженістю вільної землі. Водночас держава каже, що землі достатньо багато. Упевнений, що для проведення ринку землі потрібно вишукати можливість віддати кожному українцеві земельну ділянку, щоб кожен міг нею розпорядитися. Адже в нас усі рівні? Чому житель села має право на ділянку, а житель міста не має? Однак усі розуміють, що реалізувати це буде дуже складно.

3. У далекому минулому виділення землі саме працівникам колгоспів було пов’язано з необхідністю збереження ведення сільського господарства. Таким чином, держава фактично надала можливість жителю села мати право обробляти землю або отримувати з неї систематичний дохід. У такий спосіб держава гарантувала всім українцям те, що ці землі будуть оброблятися і сільськогосподарські землі не зникнуть. Адже ці землі — це наше багатство, яке потрібно цінувати, а не знищувати або продавати.

4. Чому ми повинні дозволяти продавати те, чого людина не створювала? Наприклад, якщо людина хоче продати гараж, то вона його або побудувала, або купила, або отримала в дарунок, але в будь-якому випадку — це нерухомість, яку
хтось колись створив. Із землею інакше, оскільки вона вже була до появи людства. Крім іншого, за Конституцією — це власність народу. Хто буде вносити зміни до Основного закону? Адже фактично розробка законопроектів про відчуження землі — це фактично дії, які йдуть врозріз із Конституцією.

5. Меседж влади в тому, щоб власник паю міг отримати гроші і вкласти їх кудись, куди захоче. Вибачте, але це смішно. Адже в далекі 90-ті ми вже вкладали свої ваучери, і до чого це призвело? Якщо власник паю продасть свої 3—4 гектари, отримає за них 1—2 тисячі доларів, то це не ті гроші, які допоможуть йому відкрити бізнес або вирішити стратегічні проблеми. Життя його від цього не стане кращим. Але ж ми ставимо саме таку мету, саме цього чекають усі українці. Тому продаж землі зараз може стати початком кінця існування життя в селі.

6. При цьому я повністю згоден з меседжами влади щодо створення ринку землі і збільшення суми за оренду паю. Але ж вирішувати цю проблему можна без продажу землі. Наприклад: потрібно створити ринок землі не в контексті продажу самої землі, а продажу права на оренду. Іншими словами, щоб в країні існувала конкуренція і власник паю міг сам визначати суму оренди. В результаті він, його родина зможе щорічно (довічно) отримувати гроші, які будуть витрачатися в нашій країні. Невже це погано? А якщо не сподобається і хтось захоче самостійно вирощувати сільгоспкультуру, будь ласка, вирощуйте.

7. Крім того, ніхто не замислюється, а як бути з орендарями, які вже орендують землю і термін закінчення оренди яких закінчується через 30—35 років, оскільки останнім часом всі брали землю на 49 років? Адже зміна власника не змінює умови по оренді. Іншими словами, новий власник зможе тільки отримувати плату за оренду, а реально обробляти землю буде попередній орендар. Невже це проблема вирішена?

8. Повністю підтримую владу в тому, щоб сільгоспземлі передати в громади, в межах їх адміністративних територій. Однак не для того, щоб продати «своїм», а виключно для подальшої здачі в оренду на конкурсних засадах й отримання доходу в бюджет громади. В такому випадку громада буде отримувати гроші систематично і зможе контролювати ефективність використання землі. У випадку з продажем новий власник зможе зробити із землею все, що забажає, а в бюджет громади не будуть іти надходження і, відповідно, розвитку ніякого не буде.

З огляду на спірність ситуації, у мене є непопулярна пропозиція, що всю землю необхідно зробити комунальною (в окремих випадках державною, на стратегічних об’єктах), тобто закріпити її за громадами. При цьому землі, які перебувають у власності громадян, переоформляються в їх постійне користування. Таким чином, ніяких порушень прав не відбувається, людина продовжує використовувати землю і ніхто інший на неї не претендує. При цьому, якщо людина захотіла продати своє житло, право постійного користування землею передається автоматично новому власнику житла. Що це дасть? По-перше, земля буде вважатися комунальною і місцева влада завжди зможе перевірити її цільове використання.

Крім того, це дозволить вирішити питання самовільної забудови. Погодьтеся, сьогодні власник землі аргументує свою самовільну забудову тим, що це його земля і він що хоче, те й робить. Інспектора архітектурно-будівельної інспекції, як і інших представників контролюючих органів не пускає на територію обійстя, прикриваючись приватною власністю. Крім того, я вважаю, що за землю потрібно платити, оскільки наше багатство повинне приносити нам дохід. Мається на увазі, що місцева влада повинна встановлювати суму плати за землю протягом року, за аналогією з податком на нерухомість. При цьому, як і в ситуації з нерухомістю, повинні бути пільги. Наприклад: сім’я з 3-х чоловік має право на 5 соток землі кожен, які не обкладаються податком. Це те, що належить людині. Але в разі, якщо в людини ще є земля, або вона взяла в користування водойму чи лісопосадку, будь ласка, користуйтеся, але платіть в місцевий бюджет податок. Від цього використання землі стане ефективним, місцевий бюджет буде поповнюватися, а село розвиватися.

Дуже важливо думати не лише про сьогоднішних жителів сіл, а й про тих, хто далі житиме тут і розвивати його (село). Крім того, питання розпорядження землею повинні вирішувати не кілька чиновників, а Український народ, адже саме йому належить земля.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Космічна й електронна кіберзлочинність: загрози і виклики нового тисячоліття

Петро БІЛЕНЧУК, професор
Національного авіаційного університету

Микола МАЛІЙ, директор правничої компанії ТОВ «АЮР-КОНСАЛТИНГ»

Закінчення. Початок

 

Космічна кіберзлочинність

Нещодавно стало відомо, що NASA розслідує перший у світі злочин, який скоєний у космосі (космічному кіберпросторі). Підгрунтям розслідування цього злочину, скоєного в космічному просторі, стало те, що екс-дружина американської жінки-астронавта заявила про злочин, вчинений на космічній орбіті Землі. Зокрема, колишня дружина американського астронавта заявила, що її партнерка навіть після розлучення з нею продовжувала незаконно стежити за станом її особистих фінансових рахунків. При чому вона це здійснювала в тому числі й під час виконання своєї професійної місії на Міжнародній космічній станції (МКС) https://www.nytimes.com/2019/08/23/us/nasa-astronaut-anne-mcclain.html

Про факт правового спору двох суб’єктів конфліктної ситуації, який, ймовірно, став першим злочином, скоєним у космосі, нещодавно повідомила The New York Times.

У цьому повідомленні зазначається, що колишня дружина М. — офіцер повітряної розвідки США у відставці — помітила, що хтось незаконно входить в її банківський аккаунт. Встановивши цей факт, вона звернулася в банк із проханням визначити комп’ютери, з яких здійснюється цей вхід. Як стало відомо, що одним із них виявився спеціальний комп’ютер, зареєстрований у мережі Національного управління з аеронавтики (NASA). У зв’язку з цим У. подала скаргу на незаконний вхід в її банківський акаунт у Федеральну торговельну комісію США.

Повернувшись на Землю, М. у показаннях під присягою, даних головному інспектору NASA, визнала, що дійсно здійснювала вхід, використовуючи пароль, яким подружжя користувалося раніше під час спільного життя. За словами адвоката астронавта, вона робила це, щоб переконатися, що в У. та її чотирирічного біологічного сина, якого вони раніше виховували разом, досить коштів для існування. За словами М., колишня дружина жодного разу не казала їй, що заходити в її аккаунт їй тепер уже заборонено.

Слід зазначити, що згідно з чинними на Міжнародній космічній станції правилами, які спільно узгодили, встановили й підписали між собою Євросоюз, Канада, Росія, США та Японія, на астронавтів і космонавтів, які працюють на міжнародній космічній станції, при вирішенні виникаючих спірних юридичних питань на них поширюється їх національне чинне законодавство. Крім того, існує реальна правова можливість видачі злочинця на Землю в іншу країну, якщо там захочуть притягнути до відповідальності іноземця за злочин, скоєний у космосі.

Слід зазначити, що скарга, пов’язана з доступом до банку з космічної станції, є лише одним із ряду складних правових питань, що виникли в епоху звичайних космічних подорожей, які, як очікується, будуть зростати з початком широкомаштабних досліджень космічного простору, космічних подорожей фахівців (астронавтів, космонавтів) у тому числі й розвитку космічного туризму. Випадки про різні криміногенні події, які відбувалися в космічному просторі, відомі й раніше. Так відомо, що ще в 2011 році NASA організувало спецоперацію, спрямовану на вивчення дій вдови космічного інженера, яка хотіла продати місячний камінь. У 2013 році російський супутник був пошкоджений після зіткнення з уламками з супутника, зруйнованого Китаєм у ході випробування ракети в 2007 році. У 2017 році австрійський бізнесмен подав до суду на компанію з космічного туризму, намагаючись повернути свій депозит за заплановану поїздку, яка з різних причин була заблокована і не просувалася, тобто по факту не була реалізована.

Так, директор Центру глобального космічного права Клівлендського державного університету Марк Сундал справедливо зазначає: «Те, що особа знаходиться в космосі, не означає, що вона не підкоряється закону». За словами М. Сундала, однією з потенційних проблем, які можуть виникнути у зв’язку з будь-яким космічним кримінальним злочином або судовим процесом з приводу позаземних банківських комунікацій, є відкриття: вірогідно співробітники NASA будуть побоюватися, наприклад, відкрити високочутливі комп’ютерні мережі і бази даних для перевірки пересічними юристами. Але такі юридичні питання в майбутньому, за його словами, будуть неминучі, оскільки в скорому часі люди проводитимуть усе більше часу в космосі. Про це свідчать й активні космічні розробки під керівництвом Ілона Маска.

Електронна кіберзлочинність

Розвиток наукових досягнень у новому тисячолітті засвідчує, що особливо небезпечним сьогодні є можливість використання кримінальними угрупуваннями електронного інтелекту в злочинних цілях. Як стало відомо, засоби, методи і технології електронного інтелекту вже сьогодні несуть загрозу соціально-комунікаційним системам і мережам. Зокрема, англійські й американські вчені справедливо стверджують, що електронний інтелект у недалекому майбутньому може стати небезпечною зброєю в руках кібершахраїв, кібертерористів та кіберзлочинців. Про ці загрози, виклики і небезпеки зазначено в опублікованому днями стосторінковому дослідженні The Malicious Use of Artificial Intelligence: Forecasting, Prevention, and Mitigation. Тому очевидно, що постає справедливе запитання: так у чому ж саме полягає реальна загроза світові з боку електронного інтелекту і як цьому реально зарадити?

Звіт, в якому висвітлюються реальні загрози електронного інтелекту для людства, був підготовлений групою з 26 провідних дослідників електронного інтелекту – відомих вчених Кембриджського, Оксфордського і Стенфордського університетів, а також експертів Electronic Frontier Foundation та OpenAI і представників інших авторитетних дослідницьких відомств, установ та організацій. Реальна небезпека для електронної цивілізації полягає в тому, що сучасні можливості використання електронного інтелекту в освіті, науці і практиці стають більш могутніми, широкомаштабними і потужними. У зазначеному вище дослідженні визначаються три основні напрями, для яких існує найбільше викликів, ризиків, загроз та небезпек – це цифрова (електронна) безпека, фізичні об’єкти та політична сфера. Повторимо запитання: так в чому все ж таки полягає реальна небезпека для електронної цивілізації? Фахівці стверджують, що електронний інтелект, потрапивши в руки зловмисників, може фактично знизити, а інколи можливо, і знищити реально створені захисні безпекові перешкоди, перепони для проведення руйнівних хакерських атак. Відомо, що сучасні ноозасоби і ноотехнології електронного інтелекту вже сьогодні можуть виявити критичні помилки й недоліки програмного забезпечення та швидко вибирати потенційних жертв для скоєння різного роду фінансових та економічних злочинів.

Більше того, ноозасоби електронного інтелекту можуть сприяти використанню соціальної інженерії як методу кібератаки. Це обумовлено тим, що інформація, отримана з інтернету про персональні дані тої чи іншої людини, може бути використана для автоматизованого створення шкідливих сайтів/посилань чи електронних листів, на які, швидше за все, відповідатиме потенційна жертва, адже вони надходитимуть вірогідно від справжніх людей та імітуватимуть їхній стиль спілкування», – стверджують фахівці, які підготували даний звіт. Більше того, подальший розвиток й удосконалення ноозасобів електронного інтелекту, на думку авторів даного дослідження, може призвести до того, що переконливі чат-боти зможуть долучати людей до тривалих діалогів, таким чином збільшуючи рівень довіри до себе, або навіть набувати вигляду реальних людей у відеочаті.

Інша реальна небезпека в кіберпросторі, яка з’являється на горизонті, це можливість кібератаки на фізичні об’єкти. Автори звіту справедливо попереджають, що ноозасоби електронного інтелекту можуть безперешкодно проникати як у системи безпілотних автомобілів, так і безпілотних літаків, поїздів, кораблів, реально управляти ними та призводити по спеціальному коду для розкрадання майна, ресурсів, коштів, але й до аварій та катастроф. Ще одним прикладом може бути використання «армій дронів», які за допомогою технології розпізнавання обличчя можуть вбивати людей, наголошується в дослідженні. Таким чином, існує реальна загроза створення роботів-убивць.

У даному звіті також описується можливий сценарій, в якому робот-прибиральник офісів на ім’я SweepBot, який оснащений бомбою, проникає у міністерство фінансів та «губиться» серед інших машин такого ж виробника. Причому робот-зловмисник спочатку поводить себе достатньо ввічливо й природньо – збирає сміття, підмітає коридори, доглядає за вікнами, аж поки програма для розпізнавання обличчя не зафіксує певну особу, яка зацікавить зловмисників, і не запустить відповідний пусковий механізм вибухового пристрою. Очевидно, що прихований вибуховий пристрій може вбивати не тільки розпізнану певну особу, але й спричиняти поранення працівників, які можуть випадково стояти неподалік.

Таким чином, швидкий розвиток індустрії електронного інтелекту засвідчує, що сьогодні це вже не просто науково-фантастична літературна історія-передбачення, а вже дійсно створена реальність, тобто конкретна технологічна небезпека і загроза цивілізаційного розвитку. Очевидно, що все це зобов’язує відповідні установи кібербезпеки вже сьогодні приступити до розробки стратегії, тактики й мистецтва поведінки в таких ситуаціях.

Висновки, пропозиції і рекомендації

На завершення слід зазначити, що сформулювати реальний подальший чіткий розвиток сценаріїв використання можливостей космічного кіберпростору й електронного інтелекту в злочинних цілях сьогодні складно. Водночас важливо вже сьогодні відповідним державним органам, освітнім та науковим установам необхідно приступити до розробки та реалізації на практиці наступних стратегічних кроків і прийняття управлінських тактичних рішень, а саме:

  • створити чітку і надійну безпекову міждержавну правову базу можливостей використання космічного простору й електронного інтелекту в освітній, науковій та праксеологічній діяльності з метою запобігання і протидії можливим кіберзагрозам, викликам і небезпекам;
  • розробникам новітніх електронних ноозасобів, методів і технологій штучного інтелекту технологічно запобігти можливим загрозам неправомірного використання електрон ного інтелекту в різних сферах життєдіяльності;
  • розробити впорядковану правову, організаційну і технологічну систему запобігання і протидії шкідливому використанню космічного простору та електронного інтелекту як на національному, так і на міждержавному (світовому) рівнях.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Роль і місце прокуратури в системі поділу влади

Михайло ШТОГУН, прокурор першого відділу управління
організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням прокуратури Київської області, молодший радник юстиції

Питання ролі й місця такого особливого органу державної влади, як прокуратура, в правовому механізмі держави завжди викликало дискусії як у практиків, так і в науковців різноманітних галузей права. Вона, прокуратура, з часів здобуття незалежності Україною постійно не вписувалася в класичний поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову гілки влади.

Яскравим доказом цього є не лише поcтійні зміни в Законі України «Про прокуратуру», але і в редакції Основного Закону. До 2016 року в Конституції України VІІ розділ не тільки мав назву «Прокуратура», але й детально регламентував її повноваження, функції, організацію та особливе призначення. В попередній редакції Конституції прокуратура, як і Омбудсмен, Національний банк, не були віднесенні до жодної з гілок влади.

Чи може бути прокуратура суб’єктом системи судової влади?

У 2016 році законодавець при внесенні змін до Конституції України виключив даний розділ і лише однією ст.131-1 Конституції визначив її місце в розділі «Правосуддя», чим формально прокуратуру відніс до судової гілки влади. Однак якщо детально проаналізувати навіть ті «куці» функції прокуратури, що залишилися, — підтримання публічного обвинувачення в суді; організація і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими й розшуковими діями органів правопорядку; представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом можна зробтити цілком закономірний висновок, що прокуратура аж ніяк не є суб’єктом системи судової вдади.

Звичайно вона бере участь у реалізації основної функції судової влади — здійсненні правосуддя, однак як представник обвинувачення, тобто тут відсутня нейтральна позиція, яка є основною ознакою суб`єкта судової влади. Здійснюючи обвинувачення в судовому засіданні прокурор фактично представляє державу в обвинувальному ракурсі, виконує покладені на нього законом повноваження, що більш характерно суб`єкту виконавчої гілки влади.

Стосовно другої функції прокуратури — організація і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням — вважаю, що тут дискутувати немає про що, хіба стосовно розподілу повноважень прокурора та слідчого судді під час досудового слідства, які явно неадекватні реальному стану речей. Разом із тим бачимо, що судова влада, здійснюючи функцію судового контролю під час досудового слідства, вже представлена суб’єктом судової влади, тому тут усе зрозуміло з роллю і місцем прокурора.

Третя функція також підтверджує, що прокурор, коли здійснює представництво інтересів держави в суді, аж ніяк не може бути суб’єктом судової влади, адже він представляє інтереси конкретної державної юридичної особи, тобто сторони в судовому процесі.

Половинчасте рішення законодавців

Зміни внесенні в ст. 25 ЗУ «Про прокуратуру» Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року № 113-IX про те, що Генеральний прокурор, керівники відповідних прокуратур, їх перші заступники та заступники відповідно до розподілу обов’язків координують діяльність правоохоронних органів відповідного рівня у сфері протидії злочинності. Основною формою координації є проведення координаційних нарад з керівниками правоохоронних органів, на яких заслуховується інформація щодо їхньої діяльності у сфері протидії злочинності. Рішення координаційної наради є обов’язковим до виконання всіма зазначеними в ньому правоохоронними органами. Порядок та інші форми координації затверджуються наказом Генерального прокурора, фактично регламентують четверту функцію прокуратури — координація діяльності правоохоронних органів у сфері протидії злочинності, яку було б доцільно закріпити в Конституції. Таким чином, складається враження, що законодавці ухвалюючи зміни до вищевказаного закону, прийняли половинчасте рішення — до закону зміни внесли, однак поза увагою лишилося внесення відповідних фундаментальних змін до Конституції України як Основного Закону.

Ще один доказ проти…

Другою важливою ознакою того, що прокуратура не може бути в складі судової гілки влади є її структура та організація з чітким вертикальним підпорядкуванням та повноваженнями. Так, відповідно до статей 7, 10, 12 Закону України «Про прокуратуру» утворення, перелік, територіальна юрисдикція, реорганізація та ліквідація обласних прокуратур, визначення їхньої компетенції, структури й штатного розпису здійснюються Генеральним прокурором. У системі прокуратури України діють окружні прокуратури, перелік та територіальна юрисдикція яких визначається наказом Генерального прокурора. Утворення, реорганізація та ліквідація окружних прокуратур, визначення їхньої компетенції, структури і штатного розпису здійснюються Генеральним прокурором.

Офіс Генерального прокурора є органом прокуратури вищого рівня щодо обласних та окружних прокуратур, у свою чергу обласна прокуратура — орган прокуратури вищого рівня щодо окружних прокуратур, розташованих у межах адміністративно-територіальної одиниці, що підпадає під територіальну юрисдикцію відповідної обласної прокуратури.

Щодо повноважень Офісу Генпрокурора

Змінено й основні повноваження Офісу Генерального прокурора, який організовує та координує діяльність усіх органів прокуратури, забезпечує належне функціонування Єдиного реєстру досудових розслідувань та його ведення органами досудового розслідування, визначає єдиний порядок формування звітності про стан кримінальної протиправності й роботу прокурора з метою забезпечення ефективного виконання функцій прокуратури, а також здійснює управління об’єктами державної власності, що належать до сфери управління прокурора Офісу Генерального прокурора. Аналогічно ж змінено й повноваження щодо кадрової політики, які явно не характерні організації системи судової влади.

Як висновок

На завершення слід відмітити, що реформування органів прокуратури, внаслідок якого передбачається значне скорочення працівників, закономірно викличе ряд нарікань та скарг, а тому зміни до Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України про те, що тимчасово, до 1 вересня 2021 року, рішення кадрової комісії Офісу Генерального прокурора, кадрових комісій обласних прокуратур, прийняті за результатами дисциплінарних проваджень, можуть бути оскаржені прокурорами в порядку, визначеному цим кодексом для оскарження актів, дій або бездіяльності Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів є не досить вдалими як правова норма. На даний час, рішення КДК прокурорів відповідно до ст. 22 п. 4 КАСУ оскаржується до Верховного Суду як суду першої інстанції. Думаю такий порядок доцільно було б застосувати лише до оскарження рішення кадрової комісії Офісу Генерального прокурора, а рішення кадрових комісій обласних прокуратур, прийняті за результатами дисциплінарних проваджень, могли б бути оскаржені спочатку до кадрової комісії Офісу Генерального прокурора, а вже у випадку негативного рішення — до Верховного Суду.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.