Connect with us

Думка експерта

Тенденції і протидія злочинності Аналіз загального стану злочинності в Україні за 2018 рік (у порівнянні зі статистичними даними за 2013—2017 роки)

Закінчення. Початок у № 21.

Олексій БАГАНЕЦЬ, державний радник юстиції 2 класу, кандидат юридичних наук, адвокат, правозахисник, заступник Генерального прокурора (2000–2002, 2005–2006 та 2014–2015 рр.), віце-президент Світового конгресу українських юристів, член Науково-консультативної ради при Державному бюро розслідувань

Розбої

За фактами розбою у 2018 році правоохоронцями було обліковано 2 263 кримінальних правопорушень, що, знову ж таки, дещо менше ніж у минулих роках (у 2017 — 3 006, у 2016 — 3 904, у 2015 — 3 556, у 2014 — 3 895, у 2013 — 2 856), по яких у 1 424 випадках (62,9%) особам було повідомлено про підозру, в той час як у попередні роки, знову ж таки, кількість виявлених підозрюваних у вчиненні таких злочинів була значно більшою (у 2017 — 1 762, у 2016 — 1 870, у 2015 — 1 843, у 2014 — 1 812, у 2013 — 1 971), тобто їх розкриття в минулому році лише погіршилося. Не була досить високою й активність розслідування таких кримінальних правопорушень, бо до суду обвинувальних актів по таких злочинах направлено ще менше — 1 167 (51,6%), в той час як у попередні роки цей показник був значно вищим: у 2017 — 1 414, у 2016 — 1 501, у 2015 році — 1 457, у 2013 році — 1 723. Окрім того, слідчими на кінець 2018 року не прийнято рішень у 1 040 таких кримінальних правопорушеннях, або у 45,9%, що свідчить про те, що майже кожен другий розбій, які в більшості своїй також є очевидними, правоохоронцями не розкривається, а особи, які їх вчиняють, у результаті цього уникають кримінальної відповідальності.

Ще гірша ситуація із розкриттям та розслідуванням фактів шахрайств, яких у 2018 році було обліковано 33 290, з них лише у 8 699 випадках (26,1%) особам було повідомлено про підозру, що менше ніж у попередніх 2013—2015 та 2017 роках (12 645, 10 599, 9 605 і 10 275, відповідно), але більше ніж у 2016 році — 7 971. Направлено до суду по цих кримінальних провадженнях всього 7 019 обвинувальних актів (або лише 21,1%), що, знову ж таки, дещо більше, аніж у 2016 році (6 379), але значно менше ніж у 2013— 2015 і 2017 роках, відповідно, 11 310, 8 775, 8 154, 8 662. На кінець 2018 року також не було прийнято рішень у 25 235 таких кримінальних правопорушеннях, або у 75,8%, тобто залишок нерозкритих і нерозслідуваних цих злочинів проти власності, від яких особливо страждають громадяни, також залишається суттєво великим.

Виявлення фактів хуліганства

На фоні погіршення показників у протидії злочинності проти власності, зменшилися й кількість виявлених у 2018 році фактів хуліганства — 3 344 кримінальних правопорушень (для порівняння: у 2017 році — 3 437, у 2016 — 3 973, у 2015 — 4 120, у 2014 — 4 962, в 2013 і — 6 315), тобто злочинів проти громадського порядку, які вчиняються, як правило, на очах в інших громадян. Ще гіршим результатом діяльності правоохоронних органів по протидії цим злочинам є кількість розкритих кримінальних правопорушень даної категорії, із яких лише в 1 645 випадках конкретним особам повідомлено про підозру (або, 49,2%), що теж менше, аніжм у попередні роки (1 722, 1 742, 2 207 та 3 139, відповідно), окрім 2016 р. (1 530), а направлено до суду обвинувальних актів про ці злочини ще менше — 1 413 (42,2%), що теж свідчить про явне зниження результативності діяльності правоохоронних органів у порівнянні з попередніми роками (у 2017 р. — 1 481, у 2015 — 1 472, у 2014 — 1 896, у 2013 — 2 888), окрім, знову ж таки, 2016 року, коли їх було — 1 312. Аж ніяк не позитивним є й залишок цих кримінальних правопорушень, по яких на кінець 2018 року не було прийнято рішення — 1 832, або 54,8%. Тобто, більша половина таких простих у доказуванні злочинів, які переважно вчиняються в громадських місцях та, як правило, в присутності інших громадян — очевидців, залишаються нерозкритими й не розслідуваними в повному обсязі, що в черговий раз підтверджує наявність недоліків, у першу чергу в діяльності Нацполіції, в результаті проведення так званих «реформ».

Незаконне заволодіння транспортним засобом

Викликає обґрунтовану тривогу і статистика розкриття та розслідування таких злочинів, як незаконне заволодіння транспортним засобом, результати досудового розслідування по яких також відверто незадовільні. Так, у 2018 році було обліковано 6 642 таких кримінальних правопорушень, по яких підозру було вручено конкретним особам лише у 2 284 випадках, що становить усього 34,4%, що також значно менше ніж у попередні роки (у 2017 — 2 663, у 2016 — 2 832, у 2015 — 3 130, у 2014 — 3 367, у 2013 — 3 277), а направлено обвинувальних актів по цьому виду злочинів до суду ще менше — 1 948, або 29,3% (для порівняння: у 2017 році — 2 262, у 2016 — 2 832, у 2015 і — 2 699, у 2014 — 2 816, у 2013 — 2 960), що теж свідчить про погіршення результативності правоохоронців. Окрім того, на кінець 2018 року не прийнято остаточних рішень у 4 535 таких кримінальних правопорушеннях, або 68,3%, що теж значно більше, наприклад, ніж у тому ж 2013 році — 3 651!

Таким чином, підсумовуючи навіть вищевказані проаналізовані статдані, необхідно констатувати, що в жодному з вище названих, у більшості своїй простих у розкритті й доказуванні вини злочинів немає і близько тих «успішних» результатів у боротьбі зі злочинністю, про які неодноразово заявляли очільники МВС і Нацполіції наприкінці минулого і на початку цього року, що викликало задоволення навіть у послів деяких іноземних держав. В зв’язку з цим, нагадаю ще раз: нерозкритими за минулий рік залишаються в середньому від 50 до 80% злочинів, якими порушені конституційні права людей (потерпілих) на захист від злочинних посягань, заподіяна їм моральна і матеріальна шкода, в більшості випадків, так і не відшкодовується. А головне, що в результаті такої бездіяльності нинішніх правоохоронців не встановлюються злочинці й не притягаються до кримінальної відповідальності, що закономірно породжує безкарність і рецидивну злочинність, а також сприяє формуванню в суспільстві обстановки вседозволеності.

Протидія організованій злочинності

Не менш важливим напрямком діяльності правоохоронців в умовах сьогодення є і продовжує бути протидія організованій злочинності.

Тому треба одразу зазначити, що саме після ліквідації спеціальних підрозділів МВС по боротьбі з оргзлочинністю та фактичного припинення дії Закону України «Про організаційно­правові основи боротьбі із організованою злочинністю» повністю втрачені всі результативні методики і навички документування діяльності ОЗГ і ЗО, в першу чергу оперативно­розшуковим шляхом, позабуті, або навіть навмисно відкинуті, — методи організації роботи по збору, перевірці і оцінці доказів винуватості підозрюваних і обвинувачених в таких надзвичайно складних у розкритті та, тим більше, доказуванні кримінальних правопорушень. Замість цього наші нинішні «реформовані» правоохоронні органи в своїй практичній діяльності по боротьбі з організованою злочинністю, особливо це проявляється при складанні підозр і обвинувальних актів, масово використовують припущення й відверті фантазії про обставини вчинення злочинів у складі ОЗГ чи, тим більше, ЗО, які в суді не знаходять і, я впевнений, не знайдуть у майбутньому свого об’єктивного підтвердження. І ось чому.

За даними статистичних звітів, упродовж 2018 року всіма правоохоронними органами, начебто, було викрито 288 організованих злочинних груп, що дійсно більше ніж у 2013—2017 роках (наприклад, у 2017 р. — 210, у 2016 і — 136, у 2013 — 185), але в той же час майже вдвічі менше ніж у 2010 році — 431 та у 2009 році — 379, а в порівнянні з 2005 роком — удвічі менше — 567), і 12 злочинних організації, що також більше показників 2016—2017 років (3 і 5). При цьому, звертає на себе увагу той факт, що із загального числа виявлених у 2018 році організованих злочинних груп лише 21 — з корумпованими зв’язками (проти 25 у 2017 році, 32 у 2014 та 33 — в 2013, хоча в 2015—2016 рр. їх було менше, відповідно, 17 і 15).

Разом із тим треба мати на увазі, що поняття «викрито» і «встановлено» щодо злочинів, вчинених у складі ОЗГ чи ЗО», це не одне і теж і в цьому можна пересвідчитись із викладеного нижче аналізу статистичних даних про реальні результати боротьби із організованою злочинністю.

Так, згідно статданих, у 2018 році загалом, начебто, у складі організованих злочинних груп вчинено 2 513 кримінальних правопорушень, що майже вдвічі більше ніж у два попередніх роки: у 2017 році — 1 727, у 2016 — 1 235.

Про підозру у вчиненні цих злочинів у 2018 році повідомлено 1 233 особам, з яких стосовно лише 219­ти обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Більше того, до суду направлено всього 314 обвинувальних актів у провадженнях даної категорії, що в цифровому вигляді більше ніж у 2016 році — 166, у 2015 — 176, у 2014 році — 213), але майже вдвічі менше, аніж у 2010 — 453 та в 2005 р — 561. Але, по­перше, треба мати на увазі, що навіть ця кількість направлених ду суду обвинувальних актів даної категорії складає всього 12,6% від загальної кількості кримінальних правопорушень, начебто, вчинених у складі ОЗГ чи ЗО.

По­-друге, треба нагадати, що об’єктивним показником позитивної діяльності правоохоронних органів по боротьбі з організованою злочинністю є не стільки кількість винесених підозр чи навіть направлених до суду обвинувальних актів з такою кваліфікацією злочинів, а результати судового розгляду, де б за обвинувальними вироком суду підтвердився факт вчинення кримінального правопорушення саме в складі ОЗГ і ЗО, що на практиці буває не дуже часто, кількість виправданих судами осіб у таких провадженнях і кількість осіб, щодо яких такі провадження закриті прокурорами за реабілітуючими підставами на стадії досудового розслідування. Проте, отримати відповідь на це питання нам не вдалося, бо офіційна статистика ГПУ відверто приховує ці дані від суспільства, ставлячи «нулі» у своїх звітах, що є свідомим і умисним маніпулюванням статистикою на свою користь.

У той же час у відповідності до даних, наданих Державною судовою адміністрацією України, в 2018 році до суду правоохоронцями було направлено 314 обвинувальних актів у провадженнях про злочини, вчинені організованими групами, щодо 2 294 осіб (ймовірно тут враховані й особи, підозри яким вручені в минулі роки), та 32 провадження — про злочини, вчинені злочинними організаціями, щодо 354 осіб. Обвинувальні вироки судами постановлено в 137 провадженнях про злочини, вчинені ОЗГ (з них, зверніть увагу, 54 вироки із затвердженням угоди про визнання винуватості), та 14 — про злочини, вчинені ЗО (з них 8 вироків — також із затвердженням угоди про визнання винуватості). Тобто з усіх 151 обвинувального вироку 62, тобто майже половина, винесені без проведення судового розслідування, а ними лише були затверджені угоди про визнання винуватості, тобто викладені в цих обвинувальних актах докази про вчинення обвинуваченими злочинів у складі ОЗГ та ЗО судом не перевірялися. На превеликий жаль, у цій інформації також не видно, в скількох провадженнях у суді не підтвердилася попередня кваліфікація злочину, в скількох із них суд не знайшов підтвердження вчинення злочину саме в організованих формах, — ОЗГ чи ЗО? У той же час судами виправдано 11 осіб із числа обвинувачених у злочинах, вчинених в організованих формах. До того ж, треба мати на увазі, що до цього числа винесених обвинувальних вироків можуть відноситися й ті, які направлялися до судів у минулі роки, тобто раніше 2018 року. Окрім того, в 24 провадженнях про злочини, вчинені ОЗГ, та ву 4 про злочини, вчинені ЗО, судами прийняті рішення про повернення таких обвинувальних актів прокурору для доопрацювання, але чи направлялися вони повторно до суду, чи ні нам невідомо.

Одночасно з цим, треба зазначити, що в 2018 році злочинами цієї категорії завдано матеріальних збитків на суму 518 млн грн, з яких у ході досудового розслідування відшкодовано лише 44,4 млн гривень, тобто питома вага відшкодування в таких провадженнях становила лише 8,6% (у той час, як, наприклад, у 2017 році — 32,1%), що також свідчить аж ніяк не про позитивні результати діяльності правоохоронних органів по боротьбі і з оргзлочинністю.

А тому, виходячи навіть із цих досліджень, зовсім не дивно, що за даними Всесвітнього економічного форуму Україна у 2017—2018 роках увійшла до списку країн з найвищим рівнем організованої злочинності і зайняла 113 місце в списку із 137. Для наглядності, в групі країн з найвищим рівнем організованої злочинності Україна опинилася поруч з державами Південної Америки та Африки.

Боротьба з корупцією

Однією з ключових, при чому найбільш заполітизованих проблем у нашій державі, на жаль, була й залишається боротьба із корупцією (протидія кримінальним корупційним правопорушенням), коли про неї значно більше говорять ніж її вирішують.

Так, упродовж 2018 року правоохоронними органами (без НАБУ), начебто, було викрито 3 679 корупційних кримінальних правопорушень (проти 2 831 — у 2017, 2 175 — у 2016 і та 2 493 — у 2015), що дійсно більше ніж у попередні роки після Революції Гідності. Але, на жаль, як засвідчив більш детальний аналіз цих статданих, зростання вказаних цифрових показників аж ніяк не свідчить про покращення діяльності правоохоронців по боротьбі з корупцією. Поясню чому.

У всіх слідчих підрозділах (крім НАБУ) увпродовж минулого року перебувало 3 531 кримінальне провадження з ознаками корупції. За результатами розслідування ними скеровано до суду 2 226 обвинувальних актів про корупційні діяння, що становить 63% від кількості всіх зареєстрованих (що менше, аніж у 2017 році — 72,5%), стосовно 2 608 обвинувачених, з яких лише 386 (або 14,8%) знаходилося під вартою. В той же час детективами НАБУ в 2018 році розслідувалося 2 211 кримінальних проваджень, з яких 509 перебувало в залишку станом на 1 січня 2018 року, у 1 237 провадженнях досудове слідство розпочато в 2018 році, відновлено розслідування у 51 раніше зупиненому провадженні та в 97 раніше закритих провадженнях, а 317 кримінальних проваджень надійшло від інших органів. За результатами досудового розслідування до суду скеровано лише 64 обвинувальні акти, що становить всього 15,1% від загальної кількості закінчених детективами НАБУ проваджень про корупційні злочини. Із них лише 53 обвинувальні акти — про корупційні правопорушення, 3 — про правопорушення, вчинені в бюджетній системі, 2 — про правопорушення, вчинені в організованих формах, та 1 — про правопорушення, вчинене у сфері земельних правовідносин. Тобто, звертає на себе увагу той факт, що НАБУ в основному виявляє й розслідує прості форми корупції, точніше одиночні факти, а боротьба із корупцією саме в організованих формах, в яких вона й існує в переважній більшості, фактично не ведеться.

Більше того, зверніть увагу, що (за категоріями) до суду скеровано: лише 2 обвинувальні акти щодо трьох народних депутатів України, 2 — щодо чотирьох депутатів обласних рад, міських рад Києва і Севастополя, всього 2- щодо двох державних службовців категорії «А», 1 — щодо однієї особи місцевого самоврядування 1—2 категорії, 21 — щодо 22 професійних суддів (ймовірніше — районних судів), 3 — щодо трьох службових осіб органів прокуратури, 1 — стосовно одного військовослужбовця вищого офіцерського складу Збройних Сил України, 11 — щодо 21 керівника суб’єктів великого підприємництва, 9 — щодо 26 працівників юридичних осіб публічного права та 12 — щодо 41 іншої особи.

НАБУ — цікава тактика розслідувань

Як вбачається з наведених вище статданих, основні свої зусилля НАБУ зосереджує на боротьбі з корупційними діяннями не найвищих посадових осіб держави, а проти «інших осіб», які не мають жодного відношення до суб’єктів, безпосередньо підслідних антикорупційному бюро, працівників юридичних осіб публічного права, керівників суб’єктів великого підприємництва та суддів найнижчої ланки. Зокрема, ми не бачимо в цьому списку міністрів чи хоча б їх заступників (я вже не говорю про перших осіб держави), найвищих чиновників тієї ж Адміністрації Президента України та інших вищих органів влади, про участь яких у різних корупційних схемах буквально «гуде» весь інтернет-простір, оприлюднювалися журналістські розслідування тощо. Натомість, так виходить, що НАБУ більше займається відволіканням суспільства від реальної боротьби з корупцією у вищих ешелонах влади, що в цілому дає підстави стверджувати про те, що ця нова антикорупційна структура була створена зовсім з іншою метою, аніж та, яку задекларовано в Законі України «Про Національне антикорупційне бюро України».

До речі, для порівняння з результатами роботи НАБУ: із загальної кількості направлених у 2018 році всіма правоохоронними органами до судів обвинувальних актів про корупційні злочини майже три чверті — 1 656 (74,4%) складені слідчими поліції, 396 (17,8%) — прокуратури, у тому числі військової — 82 (3,7%), 165 (7,4%) — Служби безпеки України, 9 (0,4%) — органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства. Тому, уточню ще раз, органами прокуратури в минулому році направлено до суду всього 396 обвинувальних актів, з них 45 — слідчими центрального апарату ГПУ, що абсолютно не відповідає заявам нинішнього Генпрокурора, який неодноразово повідомляв про свої «досягнення» у вигляді винесених 2 800 вироків корупціонерам.

Окрім того, слід також звернути увагу й на ту обставину, про яку саме «корупцію» в цих обвинувальних актах ішла мова. Так, за категоріями в скерованих всіма правоохоронними органами до суду обвинувальних актах про корупцію найбільше кримінальних правопорушень — це привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем — 1 733 (або 47,1%), тобто, майже половина, а ось одержання неправомірної вигоди службовою особою — лише 691 (або 18,8%), зловживання владою та службовим становищем ще менше — 277 (або 7,5%), а також зловживання впливом — 270 (або 7,3%). Тобто, якщо говорити саме про «хабарників» із числа притягнутих корупціонерів до кримінальної відповідальності, то ще раз треба наголосити, що стосовно них направлено до суду лише 691 обвинувальний акт, але й ці цифри не можуть бути об’єктивними до тих пір, доки цю кваліфікацію не буде підтверджено обвинувальним вироком суду. А що ж є в дійсності?

А що в реальності?

Так, у дійсності, за ознаками корупційних діянь судами в 2018 році визнано винними всього 2 565 осіб (проти 2 400 у 2017 році), але із них набрали законної сили судові рішення стосовно лише 994 осіб (до речі, проти 2 178 у 2017 році, що було більше ніж удвічі). З цієї кількості лише 766 осіб (проти 1 692 у 2017 році) було засуджено до різних видів покарання, але і з цього числа до позбавлення волі засуджено лише 53 особи. О це і є справжній результат роботи всіх правоохоронних органів та прокурорів по боротьбі із корупцією. Більшість же засуджених за так звані «корупційні діяння» отримали покарання у вигляді штрафу, що свідчить або про мізерні суми доказаної в суді неправомірної вигоди та невеликі суми доведених матеріальних збитків, або про недостатню переконливість зібраних доказів винуватості засуджених осіб, що конче потрібно аналізувати окремо, для чого потрібні достатній час і повний доступ до всіх судових вироків! Це і є справжні результати роботи тих же слідчих органів прокуратури по боротьбі з корупцією, і аж ніяк не ті, які були опубліковані на офіційній сторінці сайту ГПУ, де вказано, що органами прокуратури, начебто, обліковано 9 155 фактів корупції та скеровано до суду 3 126 обвинувальних актів. Навіть якщо зважити на відверту непрофесійність нинішнього очільника ГПУ, то і цьому випадку, якщо він мав на увазі ту обставину, що прокурори направили до суду обвинувальні акти по провадженнях, які закінчили слідчі всіх правоохоронних органів, тоді в нього проблеми з математикою, бо і в такому разі складання цифр по кожному правоохоронному органу загальна сума результатів закінчених проваджень про корупційні злочини буде значно меншою, аніж 3 126 актів.

До цього треба додати й дані про кількість виправданих судами в таких злочинах осіб у 2018 році, яких налічується 66, що, знову ж таки, більше ніж у 2017 році (58). А якщо врахувати, що в минулому році значно менше судами розглянуто обвинувальних актів про злочини даної категорії, то можна допустити , що в майбутньому, тобто у 2019 році, із числа обвинувальних актів про такі злочини, які ще залишилися не розглянутими судами, таких виправдувальних вироків буде значно більше. На жаль…

Проміжний висновок

Підбиваючи підсумки аналізу результатів боротьби із корупцією за 2018 рік, можна однозначно стверджувати, що в минулому році реально притягнуто до кримінальної відповідальності 2 608 осіб за направленими до суду обвинувальними актами, в той же час засуджено за такими злочинами лише 766 осіб, обвинувальні вироки стосовно яких вступили в законну силу, із них до позбавлення волі засуджено лише 53 особи! До цього треба додати, що судами протягом минулого року у таких провадженнях виправдано 66 осіб, яких було незаконно притягнуто до кримінальної відповідальності за вчинення корупційних злочинів.

І насамкінець. На підставі вищевикладеного, варто наголосити, що як би нинішні правоохоронці не маскували дійсний стан злочинності та не намагалися завести людей в оману щодо своїх надуманих «досягнень» у викритті злочинців, у тому числі корупціонерів, я вважаю, що суспільство повинно усвідомлювати критичний стан злочинності та безкарності в нашій державі, аби через реалізацію свого виборчого права забезпечити обрання до найвищого законодавчого органу справжніх законодавців, для яких право, закон і мораль будуть єдині.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Двобій із митними проблемами: чи можна перемогти?

Тетяна ОСТРІКОВА,
народний депутат,
фракція «Самопоміч»

Нарешті створена Державна митна служба. Що потрібно зробити, аби вона була інституційно сильною та функціонально незалежною?

Останнім часом діяльність митниці як державного інституту стала однією з головних тем обговорення та одним з основних пунктів програм політичних сил. Про необхідність створення механізму реалізації начебто різних за формою, але пов’язаних за суттю та цілями, функцій — захист економічної та митної безпеки, протидія контрабанді та порушення митного законодавства — говорять давно. Так само, як і про створення сприятливих умов для бізнесу, спільний митний простір з ЄС, розвиток міжнародної торгівлі через реформування митниці. Щоправда, лише одиниці здатні пояснити, яким чином це можна реалізувати.

Нарешті створена Державна митна служба. А що потрібно зробити, аби вона була інституційно сильною та функціонально незалежною, захищала економічні інтереси країни, сприяла міжнародній торгівлі, а не лише наповнювала бюджет?

Наслідки штучного об’єднання податкової і митної служб

У результаті штучного об’єднання у 2013 році податкової та митної служб в Міністерство доходів і зборів, яке пізніше змінило вивіску на Державну фіскальну службу, відбулося структурне, організаційне та функціональне «поглинання» митної складової, що спричинило низку негативних результатів у митній справі. Це і «гіпертрофія» фіскальної функції митних органів, і зниження рівня організаційного та кадрового забезпечення процедур митного контролю та митного оформлення, і відсутність належного рівня аналітичної роботи та пост-контролю, і недостатній обмін інформацією, і низький рівень міжнародного співробітництва.

Як наслідок, значно знизилася ефективність системної та комплексної протидії митним правопорушенням та проявам контрабанди. У стані стагнації — функції митних органів щодо захисту прав інтелектуальної власності, контролю застосування заходів нетарифного регулювання, організації та контролю здійснення транзитних перевезень, експортного контролю, класифікаційної роботи.

У 2013 — 2018 роках зупинився розвиток інфраструктури. Матеріально-технічне забезпечення діяльності митних органів з урахуванням специфіки виконання функцій у пунктах пропуску на державному кордоні було вкрай незадовільним. Через це не вживалися дієві заходи щодо організації спільного з митними органами суміжних держав контролю на кордоні України, вдосконалення взаємодії між відповідними органами, введення в дію модулів «фільтр-пункту пропуску». Керівництво ДФС нехтувало системою і механізмом постійного моніторингу та аналізу стану здійснення процедур митного конт ролю й митного оформлення, а також механізмом адекватного реагування на ускладнення в діяльності митниць, оперативного реагування на неправомірні дії посадових осіб митниць. Відтак у посадовців митних органів часто формувалося відчуття безкарності, а через кадрову нестабільність — і в і д ч у т т я тимчасовості перебування на посаді.

Звісно ж, у ДФС не були зацікавлені в подальшій автоматизації та інформатизації процесів митного контролю та митного оформлення, розробці програмно-інформаційних комплексів. Навіть супроводження окремих інформаційних баз даних, у тому числі на міжнародному рівні, було недостатньо ефективним.

Що потрібно зробити?

Такий стан справ потребує ухвалення низки рішень для відновлення чіткої, повноцінної, функціональної та ефективної управлінської вертикалі, належного кадрового, технічного та інформаційного забезпечення, аналітичної роботи. Кабмін, Мінфін та ДМС повинні вжити такі заходи, як повноцінний запуск роботи Державної митної служби з правами та повноваженнями, в тому числі у кад ровій сфері. Кадрове забезпечення ДМС не буде ефективним у разі реалізації заходів із кадрового забезпечення підрозділами та особами ДФС. Митна служба повинна створюватися як нова юридична особа в результаті припинення діяльності Державної фіскальної служби України.

А ще створення в організаційній структурі ДМС повноцінних підрозділів, що забезпечують організацію та контроль здійснення митної справи. Зокрема, за напрямами митного постаудит-контролю, митної статистики та проведення аналітичної роботи, класифікації товарів, визначення країни походження товарів, застосування заходів нетарифного регулювання. Також підрозділів з розвитку інформаційних технологій, захисту прав інтелектуальної власності, контролю за міжнародними передаваннями товарів військового й подвійного призначення, організації й контролю за здійсненням транзитних перевезень, міжнародного митного співробітництва. Крім того — підрозділів з кадрового забезпечення, розвитку митної інфраструктури зі збільшенням кількості особового складу, проведення
організаційних змін на митницях. Це забезпечить побудову управлінської вертикалі за функціональними напрямами на рівні центрального апарату і територіальних органів.

Серед інших питань, які необхідно вирішити:

  • відновлення діяльності моніторингового центру з питань здійснення митної справи та моніторингових центрів на територіальному рівні;
  • побудова чіткої системи підпорядкування з організації та контролю реалізації митної справи, ухвалення рішень на рівні центрального апарату;
  • обґрунтоване збільшення особового складу підрозділів митного оформлення митниць, особливо в пунктах пропуску на державному кордоні;
  • проведення прозорих конкурсів з призначення керівників профільних підрозділів центрального апарату ДМС та митниць із метою припинення негативної практики необґрунтовано тривалого тимчасового виконання обов’язків;
  • ефективна організація та координація взаємодії митних органів та інших правоохоронних органів з метою протидії митним правопорушенням й проявам суспільно небезпечної контрабанди винятково в межах чинного законодавства;
  • широке залучення громадських рад, профільних бізнесових асоціацій та інших профільних інститутів громадянського суспільства до процесу протидії митним правопорушенням та мінімізації незаконних схем ввезення товарів шляхом підписання меморандумів, проведення спільних робочих і селекторних нарад;
  • зміна дислокації ДМС на будівлю по вулиці Дегтярівській, 11 у Києві.

Що може і повинна зробити нова Верховна Рада?

По-перше, ухвалити інституційний закон, що визначає функції і повноваження центрального органу виконавчої влади, відповідального за реалізацію митної справи, та встановити порядок проходження служби в такому органі. Потрібно також внести зміни до Митного кодексу — трансформувати його у процесуальний кодекс, що визначає порядок проведення митних процедур.

По-друге, схвалити в цілому законопроекти, ухвалені в першому читанні. Зокрема, про спільний режим транзиту: № 9532 (для старту тестування нового різновиду транзиту і приєднання до конвенції NCTS) та № 7473 (для запровадження в Україні інституту авторизованого економічного оператора).

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Чи треба отримувати ліцензію на зберігання пального в баку автомобіля чи каністрі?

Олександр Банніков,
старший юрист TEFFI Law Firm

Відповідно до повідомлення на інформаційному ресурсі ДФС України ЗІР, на запитання «Чи необхідно придбавати ліцензію на зберігання пального якщо таке пальне зберігається в баку автомобіля, каністрі» (категорія 115.05) контролюючий орган  надав таку відповідь:

«Законом України від 23 листопада 2018 року № 2628-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо покращення адміністрування та перегляду ставок окремих податків і зборів» внесено зміни до Закону України від 19 грудня 1995 року № 481 «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» (далі – Закон № 481), зокрема, запроваджено ліцензування видів господарської діяльності з виробництва, зберігання, оптової та роздрібної торгівлі пальним. Зазначені зміни набирають чинності з 01 липня 2019 року.

Відповідно до ст. 1 Закону № 481 місце зберігання пального визначено як місце (територія), на якому розташовані споруди та/або обладнання, та/або ємності, що використовуються для зберігання пального на праві власності або користування.

Зберігання пального – це діяльність із зберігання пального (власного або отриманого від інших осіб) із зміною або без зміни його фізико-хімічних характеристик.

Відповідно до частини першої ст. 15 Закону № 481 зберігання пального здійснюється суб’єктами господарювання всіх форм власності за наявності ліцензії. Суб’єкти господарювання (далі – СГ) отримують ліцензії на право зберігання пального на кожне місце зберігання пального.

Таким чином, СГ отримують ліцензії на право зберігання пального на місце (територію), що використовується для зберігання пального.

При цьому Законом № 481 не встановлено вимог щодо видів, місткості та розміщення обладнання та/або ємностей, що використовуються для такого зберігання.

Згідно з ст. 15 Закону № 481 ліцензія на право зберігання пального не отримується на місця зберігання пального, що використовуються:

– підприємствами, установами та організаціями, які повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевою бюджету;

– підприємствами, установами та організаціями системи державною резерву;

– суб’єктами господарювання для зберігання пального, яке споживається для власних виробничо-технологічних потреб виключно на нафто – та газовидобувних майданчиках, бурових платформах і яке не реалізується через місця роздрібної торгівлі.

Також СГ мають право зберігати пальне без отримання ліцензії на право зберігання пального в місцях виробництва пального або місцях оптової торгівлі пальним чи місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримані відповідні ліцензії.

Інших виключень щодо отримання СГ ліцензій на право зберігання пального норми Закону № 481 не містять».

Цей висновок попри обґрунтування нормами чинного законодавства сформульовано не чітко, а також, він взагалі не дає конкретної відповіді на поставлене питання.

Після набрання чинності Законом України № 909-VIII від 24.12.2015 (хоча й з порушенням принципів стабільності податкового законодавства, передбачених пп. 4.1.9
п. 4.1 ст. 4 Податкового кодексу України) з 01.01.2016 змінився порядок адміністрування акцизного податку, зокрема, й для субʼєктів господарювання з виробництва, зберігання, оптової та роздрібної торгівлі пальним.

За результатами перших кроків у новій системі адміністрування акцизного податку законодавцем знову змінено «правила гри» шляхом прийняття Закону України від 23 листопада 2018 р. № 2628-VIII, яким внесено зміни до Податкового кодексу України (далі – ПК України), Закону № 481 та інших нормативно-правових актів.

Відповідно, з 01.07.2019 суб’єкти господарювання отримують ліцензії на право зберігання пального на місце (територію), що використовується для такого зберігання.

Згідно з вищезгаданим формулюванням позиції контролюючого органу у платників податків, що здійснюють діяльність з виробництва, зберігання, оптової та роздрібної торгівлі пальним, виникає обовʼязок ліцензування права зберігання пального на місце (територію), що використовується для зберігання.

Відповідь ДФС містить лише посилання на зміни, внесені до Закону № 481, однак, не розкриває суті питання.

Відповідно до пп. «б» пп. 14.1.6 п. 14.1 ст.14 ПК України акцизний склад – це приміщення або територія на митній території України, де розпорядник акцизного складу провадить свою господарську діяльність шляхом вироблення, оброблення (перероблення), змішування, розливу, навантаження-розвантаження, зберігання, реалізації пального.

Не є акцизним складом відповідно до пп. 14.1.6 п. 14.1 ст.14 ПК України, зокрема:

приміщення або територія, на кожній з яких загальна місткість розташованих ємностей для навантаження-розвантаження та зберігання пального не перевищує 200 кубічних метрів, а суб’єкт господарювання (крім платника єдиного податку четвертої групи) – власник або користувач такого приміщення або території отримує протягом календарного року пальне в обсягах, що не перевищують 1000 кубічних метрів (без урахування обсягу пального, отриманого через паливороздавальні колонки в місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримано відповідні ліцензії), та використовує пальне виключно для потреб власного споживання чи промислової переробки і не здійснює операцій з реалізації та зберігання пального іншим особам;

приміщення або територія, незалежно від загальної місткості розташованих ємностей для навантаження-розвантаження та зберігання пального, власником або користувачем яких є суб’єкт господарювання – платник єдиного податку четвертої групи, який отримує протягом календарного року пальне в обсягах, що не перевищують 10000 кубічних метрів (без урахування обсягу пального, отриманого через паливороздавальні колонки в місцях роздрібної торгівлі пальним, на які отримано відповідні ліцензії), та використовує пальне виключно для потреб власного споживання, а також не здійснює операцій з реалізації та зберігання пального іншим особам;

паливний бак як ємність для зберігання пального безпосередньо в транспортному засобі або технічному обладнанні, пристрої.

В свою чергу, відповідно до ст. 1 Закону № 481 місце зберігання пального – місце (територія), на якому розташовані споруди та/або обладнання, та/або ємності, що використовуються для зберігання пального на праві власності або користування.

Зберігання пального – це діяльність зі зберігання пального (власного або отриманого від інших осіб) зі зміною або без зміни його фізико-хімічних характеристик.

Згідно з положеннями ст. 15 Закону № 481 зберігання пального здійснюються суб’єктами господарювання всіх форм власності за наявності ліцензії.

Ліцензії на право зберігання пального видаються уповноваженими Кабінетом Міністрів України органами виконавчої влади за місцем розташування місць зберігання пального строком на п’ять років.

Відповідно до пп. 4.27 п. 4 Положення про Державну податкову службу України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 06.03.2019 № 227, ДПС відповідно до покладених на неї завдань, зокрема, здійснює ліцензування діяльності суб’єктів господарювання з виробництва спирту, алкогольних напоїв та тютюнових виробів, з оптової торгівлі спиртом, оптової та роздрібної торгівлі алкогольними напоями, тютюновими виробами та контроль за таким виробництвом; здійснює ліцензування діяльності суб’єктів господарювання з виробництва пального, з оптової, роздрібної торгівлі та зберігання пального і контроль за таким виробництвом

Для отримання ліцензії на право зберігання пального разом із заявою додатково подаються завірені заявником копії таких документів:

– документи, що підтверджують право власності або право користування земельною ділянкою, або інше передбачене законодавством право землекористування на земельну ділянку, на якій розташований об’єкт зберігання пального, чинні на дату подання заяви та/або на дату введення такого об’єкта в експлуатацію;

акт вводу в експлуатацію об’єкта або акт готовності об’єкта до експлуатації, або сертифікат про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів, або інші документи, що підтверджують прийняття об’єктів в експлуатацію відповідно до законодавства, щодо всіх об’єктів у місці зберігання пального, необхідних для зберігання пального;

дозвіл на початок виконання робіт підвищеної небезпеки та початок експлуатації (застосування) машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки.

Вимагати представлення інших документів, крім зазначених у Законі, забороняється.

Отже, на підставі аналізу зазначених норм можна констатувати, що контролюючим органом не досліджено саме питання, що для отримання ліцензії на зберігання палива суб’єкт господарювання повинен мати відповідну земельну ділянку, або об’єкт нерухомості, або відповідні машини, механізми, устаткування підвищеної небезпеки. А з урахуванням неможливості представлення інших документів суб’єкт господарювання є обмеженим в праві реєстрації місцем зберігання будь-якого іншого обʼєкту, що за фізичними властивостями не належить до перелічених вище.

Отже, з урахуванням вимог ст. 15 Закону № 481 та положень пп. 14.1.6 ПК України, платники податків не зобовʼязані отримувати ліцензії на право зберігання пального, якщо таке пальне зберігається у паливних баках транспортних засобів та каністрах (з урахуванням обʼємів, встановлених пп. 14.1.6 ПК України).

Насамкінець, невизначеність контролюючого органу, викладена наведеній вище відповіді ДФС, може ввести в оману платників податків та в черговий раз шкодить іміджу нової податкової служби.

На нашу думку, представникам податкової служби необхідно найближчим часом узгодити власну позицію з представниками бізнесу задля уникнення негативних наслідків.

Читати далі

Думка експерта

Антикорупційний кодекс: бути чи не бути?

Михайло ПЛАСТУН,
кандидат юридичних наук,
заступник начальника департаменту захисту економіки Нацполіції України (2015—2016 рр.)

За останні роки в Україні антикорупційні норми розпорошені по безлічі законодавчих актів. Серед них і кодекси (КК, КПК і КУпАП), і численні закони, укази Президента, постанови та розпорядження Кабміну. В результаті антикорупційні норми почали суперечити одна одній і часом конкурувати. Виходячи з цього, стає досить актуальним питання кодифікації антикорупційного законодавства.

Кодифікація – це засіб систематизації нормативних актів,  який здійснюється шляхом переробки і внесення відомостей  правових норм, що містяться в  різних актах, в логічно узгоджений  єдиний  нормативно-правовий  акт,  який  системно  й  вичерпно регулює певну сферу  суспільних  відносин,  як  правило, на галузевому рівні. Метою кодифікації є забезпечення  систематизованого  регулювання відносин у певній сфері, в результаті якого законодавство  буде розвиватися.

На певному етапі кодифікація  застосовувалася  в  українській законотворчій практиці в  цивільному, кримінальному, адміністративному праві, що призвело до створення відповідних кодексів. Зараз це відбувається  з антикорупційним законодавством, яке потребує кодифікації  і створення Антикорупційного  кодексу України. І вкрай важливо, аби цей кодекс мав дуже  детальну й розширену загальну  частину, яка здатна буде сформулювати, в тому числі, і єдині  моральні принципи, застосовні  до  корупційних  явищ.  Антикорупційні  закони,  зведені  і  впорядковані в одному кодексі,  дозволять трактувати дії осіб і  структур, що потрапляють під  його юрисдикцію в контексті  діяльності з управління державою, додасть ясність у боротьбі  з корупцією і зіграє превентивну функцію.

В Україні за останні роки  створена окрема вертикаль антикорупційних органів – НАЗК,  НАБУ, САП, Антикорупційний  суд. Але при цьому в них немає  єдиного структурного документа, де були б зібрані в єдиній  чіткій інтерпретації антикорупційні норми.

Створення  Антикорупційного кодексу може й повинно  викликати  серйозний  аудит  норм КУпАП і КК та ліквідацію конфлікту норм, які дають можливість корупціонерам уникати  відповідальності. Прикладів тут  маса, наведемо один з найбільш  демонстративних.

У КУпАП є ст. 172-6, яка  передбачає  відповідальність за  несвоєчасне  подання  без  поважних  причин  декларації  особою, уповноваженою на виконання функцій держави або  місцевого самоврядування. Ця  стаття передбачає штрафи в межах від 100 до 550 прожиткових  мінімумів. І якщо особа вчиняє порушення й на неї накладається таке стягнення, вона потрапляє в реєстр корупціонерів.  Але в Кримінальному кодексі  так  само  є  ст.  366-1,  в  якій  ідеться  про  відповідальність  за надання суб’єктом декларування завідомо недостовірних  даних, і там передбачено значно більші штрафи — до 3 000 неоподатковуваних мінімумів.  Однак  цей  злочин  не  відноситься до корупційних, тому  при  притягненні  до  відповідальності особа не потрапляє  в реєстр корупціонерів. Створюється парадоксальна ситуація. Політики часто публічно  висловлюють  здивування  й  обурення, чому не надходять  кошти до бюджету в зв’язку з  тим, що діє ст. 366-1 КК. Але  справа в тому, що в статті не  передбачена конфіскація цих  прихованих доходів. Так, там є  максимальний штраф до 3 000 неоподатковуваних мінімумів  (51 тисяч грн.) незалежно від  суми, яка була не задекларована, але не більше. Тобто ми  маємо узаконений спосіб легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом.

Процес створення Антикорупційного кодексу абсолютно  не повинен іти за прикладом законотворчості останніх років – у рамках комітетів Верховної  Ради. Інакше його «втратять»  у численних депутатських кабінетах. Це величезний пласт  професійної наукової, юридичної роботи. Давайте згадаємо,  як  створювалися  Цивільний,  Сімейний  та  Господарський  кодекси України. При Мін’юсті  тоді були створені окремі робочі групи для кожного з проектів кодексів з числа провідних  цивілістів – учених і практиків.  Залежно від наукових інтересів  кожного члена робочої групи  науковий  керівник  визначав  завдання з підготовки окремих  розділів або частин проекту, які  згодом були обговорені на засіданні групи. До цієї роботи  також були підключені вчені  і практики з ФРН, Нідерландів, Канади, США, Швейцарії  та  деяких  інших  країн.  Велику  допомогу  в  технічному  оформленні та редагуванні матеріалів проектів надавали співробітники різних громадських  організацій.

Зрозуміло,  що  діяльність  такої групи — це робота не на  один рік, якщо ми хочемо отримати на виході професійно  кодифікований звід антикорупційних норм. І до фінансування  діяльності даної робочої групи  повинні  активно підключатися  міжнародні донори України, які  вкрай зацікавлені, щоб в нашій країні нарешті почали працювати уніфіковані й прозорі антикорупційні правила.

У висновку слід також відзначити, що мову треба вести  не лише про кодифікацію масиву  антикорупційного  законодавства.  Сьогодні  ми  вже  можемо говорити про виникнення нової галузі – антикорупційного права, що має свій  особливий  предмет  і  метод правового регулювання. І остаточно цей процес формування антикорупційного права, як  галузі, може бути завершений  саме кодифікаційним актом –  кодексом. Але юридичним ВНЗ  уже зараз слід почати розробку  навчальних програм для підготовки фахівців з антикорупційного права.

Наостанок зазначу, що дана  стаття – не го-товий рецепт і,  швидше за все, вона здатна лише  викликати дискусію серед юристів і політиків про доцільність  створення  Антикорупційного  кодексу. Більше того, її завдання – саме в ініціюванні такої  дискусії. Тому що ефективність антикорупційної політики та судової практики в цій сфері залежить від єдності, гармонізації  та логічності антикорупційного законодавства. І кодекс – один  із  варіантів  вирішення  даного питання.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді