Connect with us

Думка експерта

Захист власності від рейдерства

Віталій КУЛАКОВ, керуючий партнер АО «Адвокатська фірма« ADVICE », адвокат

У нашому повсякденному житті поняття «власність» відіграє досить важливу роль, оскільки кожна людина небайдужа до своєї власності, різниця лише в її цінності для кожного.

На жаль, у реальному житті, не рідкісні випадки, коли одна людина скрупульозно будувала бізнес, примножувала нерухомість або інший капітал, а потім, третя сторона, шляхом юридичних маніпуляцій стає власником цього майна. У народі такий «фінт» називають рейдерством. Потрібно визнати, що в нашій країні рейдерство набуло професійних ознак, оскільки з’явилися профільні спеціальності (про це ми не раз писали в своїх статтях). Подібне не додає честі нашій державі та владі і, до того ж, відлякує реальних міжнародних інвесторів. Однак успішне рейдерство більшою мірою — результат неправильних, байдужих дій самих потерпілих. Тому для реальної боротьби з рейдерами необхідна робота в двох напрямках: удосконалення свідомості та правової грамотності населення, а також прийняття законодавчих норм, які мінімізують ризик здійснення рейдерських схем.

Із першим питанням допоможуть впоратися професійні адвокати, які зможуть проаналізувати кожну угоду, передбачити можливі ризики, як і захисні заходи, а на крайній випадок — переконати клієнта в необхідності відмови від укладання даної угоди. Важливо розуміти, що економити на таких адвокатських послугах не рентабельно, оскільки ризик проведення операції без участі спеціаліста юридичного профілю величезний, а негативні наслідки іноді невідворотні. Коли свідомість наших громадян зміниться, і вони будуть або вникати в юридичні тонкощі самостійно, або залучати професійних адвокатів, кількість суперечок, пов’язаних з відчуженням прав або майна, зміною власників зменшиться в рази.

Другим напрямком є внесення змін до законодавчих актів. Ми вважаємо, якщо надавати будь-якій угоді ознаки відкритості, це так чи інакше відлякає потенційних рейдерів або осіб, що беруть участь у так званих схемах. Наприк лад, більше року тому в Кримінальний процесуальний кодекс України була внесена норма, яка зобов’язує орган досудового слідства при проведенні обшуку здійснювати відеозапис. До чого це призвело? З досвіду скажемо, слідство й оперативники поводяться абсолютно по-іншому, зникли прояви нахабства і вседозволеності. Хіба це погано? Крім того, завжди можна переглянути запис і дати оцінку діям не лише правоохоронців, але й власників, і їх захисників. Все відкрито і прозоро, що дозволяє мінімізувати всі правопорушення.

Аналогічний принцип можна використовувати при вчиненні нотаріальних дії та державної реєстрації. Перший крок до цього зробили народні депутати, зареєструвавши законопроект № 9063, яким передбачається, що ряд нотаріальних дій повинні здійснювати з обов’язковою звуко- і відеофіксацією технічними засобами. Йдеться про купівлю-продаж нерухомості (земельна ділянка, житла та комерційна нерухомість), купівля-продаж часток у статутному капіталі товариства або акцій в акціонерному товаристві. Водночас мусимо визнати, що даний законопроект має ряд недоробок, але сенс його і посил дуже правильний.

На нашу думку, слід зокрема, більш чітко конкретизувати, нотаріальні дій, які підлягають обов’язковій звуко- і відеофіксації. Наприклад, мова повинна йти про будь-які угоди дарування, купівлі-продажу нерухомості та інших активів, вартість яких у 10 разів перевищують мінімальну заробітну плату (як орієнтир). Однозначно, незалежно від матеріальної складової, обов’язковій фіксації повинна підлягати процедура складання й завірення заповітів, спадкових договорів тощо. Потрібно визнати, що кількість спорів щодо оскарження заповітів стає дедалі більшою. Основним аргументом для оскарження заповіту є або його підробка, або, нібито, неосудність спадкодавця. Так ось, відеофіксація дасть можливість у повному обсязі розвіяти всі сумніви й реально захистить сумлінних спадкоємців.

Разом із тим, дані нововведення на 100% розвантажать судову систему від суперечок, пов’язаних з оскарженням угод, покажуть іноземцям відкритість нашого суспільства, мінімізують ризик оскарження угод за надуманими підставами. Природно, що одним із ключових моментів даного явища повинна стати обов’язкова відповідальність для всіх учасників угоди за недотримання правил фіксації дійства, як мінімум, для сторін ризик визнання угоди недійсною, для нотаріуса і держреєстратора — ризик анулювання свідоцтва, що дозволяє здійснювати професійну діяльність.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Светлана Ренькас о защите корпоративных прав – для Legal High School

10 сентября 2019 года Светлана Ренькас, руководитель юридического департамента (резиденты) Arricano Real Estate Plc, прочитала мастер-класс «Особенности защиты прав конечного бенефициара, который владеет корпоративными правами опосредованно» в Legal High School.

Занятия проходят в рамках 5-тидневного интенсива «Корпоративные конфликты и противодействие рейдерству», акредитованного «Национальным агентством по аккредитации Украины», учредителем которой является «Министерство экономического развития и торговли Украины». В рамках курса спикеры рассказывают о международных стандартах урегулирования корпоративных конфликтов, антирейдерской защите, корпоративном мошенничестве, а также о противодействии противоправным атакам.

«Образование юриста – это непрерывный процесс. Особенно актуально быть компетентным в ситуации, когда очень быстро развиваются технологии, когда скорость изменений высока и многообразие стратегий растет, – отмечает Светлана Ренькас. –  Мне приятно быть спикером Legal High School, ведь здесь формируется качественная профессиональная среда, которая будет влиять на формирование правовой культуры в целом в стране. Мы надеемся, что, шаг за шагом, профессионализм и культура правовых услуг в целом будет совершенствоваться. Верховенство права – это доктрина, которая должна быть основой правовой системы в Украине».

Светлана Ренькас считает, что защита прав владельцев корпоративных прав является важным элементом системы корпоративного управления и непосредственно влияет на эффективность функционирования компании в целом. Спикер рассказала о типах владения бенефициарной собственностью; стратегиях и политиках, способствующих защите прав конечного бенефициара; познакомила слушателей со структурой управления в публичной компании и процедурами, действующими в публичных компаниях, в том числе – о правилах, принципах и процедурах, упреждающих коррупционные проявления и минимизирующих последствия корпоративных конфликтов, а также  о подходах в защите имущественных интересов и прав конечного бенефициара.

На кейсе компании Arricano Светлана продемонстрировала пример разветвленной структуры опосредованного владения корпоративной собственностью и подчеркнула важность структурирования такой собственности для эффективного управления бизнесом: «В 98% случаев структурирование бизнеса улучшает состояние дел в компании в целом и может защитить от многих рисков и хаоса, возникающего в корпоративных конфликтах».

Спикер назвала 4 ключевых политики, которые способствуют защите прав конечного бенефициара, владеющего корпоративными правами опосредованно:

  • Унификация процедур
  • Четкое определение полномочий и их делегирование подразделениям/ руководителям.
  • Формализация отношений бенефициар – исполнительный орган.
  • Страхование рисков от негативных последствий принимаемых исполнительным органом решений.

Студенты «Школы корпоративного права та M&A», практикующие юристы, которые развивают профессиональные компетенции и ликвидируют пробелы в практических знаниях в области права, в рамках интенсива услышат еще 16 экспертов в теме «Корпоративные конфликты и противодействие рейдерству». Стоит отметить, что преподают в LHS авторитетные представители отрасли – партнеры ведущих юридических фирм Украины, руководители юрдепартаментов крупнейших предприятий, судьи высших судов, госслужащие.

«Школа корпоративного права та M&A», Legal High School,это инновационная образовательная платформа, которая открыта, чтобы сделать юридическое образование максимально доступным, способствовать развитию рынка качественных юридических кадров и объединять тех специалистов юридического рынка Украины, которые ориентированы на высокий профессиональный уровень и хотят соответствовать запросам времени.

Читати далі

Думка експерта

Яких змін до Основного Закону очікувати українцям?

29 серпня 2019 року розпочала роботу Верховна Рада України ІХ скликання. Подані законопроекти мають ідеї стосовно вагомих змін, які можуть бути внесені до Конституції.

Зменшення складу ВРУ та пропорційна система

Наразі ВРУ складається з 450 народних депутатів. Новою пропозицією є зменшити цю кількість на третину – формувати парламент з 300 осіб. Пояснювальна записка законопроекту зазначає, що вказані заходи сприятимуть «оптимізації загальних засад статусу єдиного органу законодавчої влади». Також зміняться вимоги, що висуваються до кандидатів у депутати. Окрім вже наявних цензів (вікового, громадянського та цензу осілості), запроваджується мовний – обов’язкове володіння державною мовою.

Зміни також стосуватимуться процедури виборів. Існує 2 виборчі системи.

Пропорційна система передбачає голосування на загальнодержавному багатомандатному окрузі. Виборчий округ – територіальна одиниця, на якій виборці здійснюють голосування. Він включає в себе всю територію України та закордонний виборчий округ. Виборець голосує за виборчими списками кандидатів у депутати, що встановили партії. Голосування відбувається за партію в цілому, виборцем підтримується її програма розвитку країни та політичні нахили. Якщо партія набрала 5% від загальної кількості голосів по країні, так званий виборчий бар’єр, то вона проходить в парламент.

По мажоритарній системі, голосування здійснюється за конкретну особу в одномандатних округах. Територія такого округу визначається за кількома критеріями: наявність приблизно однакової кількості виборців; межі адміністративно-територіальної одиниці; компактність проживання національних меншин на території;  інтереси членів територіальних громад тощо. Кандидатами тут є конкретні особи – від партії або в порядку самовисування. Тобто виборець знає свого кандидата «в обличчя» і чітко розуміє кого він бажає бачити своїм представником.

Наразі в Україні діє змішана (пропорційно-мажоритарна) система. Це означає, що половина складу парламенту (225 осіб) обирається виборцями на загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі, тоді як друга половина – по одномандатних.

Яка система ефективніша і чи потрібні Україні зміни?

Якщо вибори по пропорційній системі проводяться за закритими списками, то виборець має мінімальний вплив на реальний склад парламенту. Виборчий список кандидатів є чітко сформованим партією. Мандати розподілятимуться пропорційно до кількості отриманих голосів і за порядковим номером кандидатів. Які саме кандидати пройдуть – вам невідомо.

Більш логічною та зручнішою для виборця є система з відкритими списками, коли, окрім партії, виборець також може обрати номер того кандидата від неї, якого хотів би бачити в парламенті.

В мажоритарній системі у громадянина є можливість обрати конкретну особу. Ви можете бути достовірно ознайомлені з її минулою діяльністю, поділяти політичні погляди кандидата та довіряти йому участь в майбутньому розвитку країни. Таким чином, виборець повністю впевнений у своєму голосі. Проте невеликі масштаби одномандатних округів створюють небезпеку для підкупу виборців та фальсифікації результатів, тоді як при виборах за пропорційною системою можливість таких маніпуляцій зводиться до нуля.

Введення пропорційної системи з відкритими списками буде новим та, можливо, корисним досвідом для України. Проте наразі невідомо, який саме вид пропорційної системи планує запровадити парламент. Загалом, практика інших держав показує, що законодавче закріплення тієї чи іншої виборчої системи не може гарантувати ні вищої політичної свідомості виборців, ні подальшої успішної розбудови держави.

Підстави для дострокового припинення діяльності депутата

Сьогодні Конституцією передбачений вичерпний перелік підстав для дострокового припинення повноважень депутата. До вже відомих семи обставин (добровільне складення повноважень, припинення громадянства, обвинувальний акт щодо депутата тощо), внесений законопроект пропонує новелу – припинення повноважень через відсутність депутата на пленарних засіданнях або неособисте голосування (голосування замість іншого депутата або надання можливості іншому депутату проголосувати за себе).

В чому суть змін?

Уповноважена особа позбудеться мандату, якщо без поважної причини пропустить третину пленарних засідань Верховної Ради України та/або засідань комітету Верховної Ради України, членом якого він є. Такі дії повинні мати місце протягом однієї чергової сесії.

Зміни щодо деталізації цього положення будуть внесені і до інших нормативно-правових актів.  Так, запропоновано зафіксувати в ЗУ «Про статус народного депутата», що у разі відсутності депутата на третині пленарних засідань ВРУ чи половині засідань свого комітету протягом місяця, він буде позбавлений грошової виплати за цей місяць. Кримінальний кодекс України планується доповнити статтею про відповідальність за неособисте голосування, проте текст з ознаками злочину та відповідними санкціями поки не оприлюднено.

Чи потрібні такі зміни в Україні?

Законодавством України чітко врегульовано права та обов’язки депутата на здійснення його повноважень. Відповідно до Конституції, голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто. ЗУ «Про статус народного депутата» розширює цю норму, вказуючи, що кожний народний обранець у Верховній Раді України та її органах, до складу яких його обрано, має один голос, а особиста участь у голосуванні – його прямий обов’язок.

Проте на практиці ситуація різниться. За дослідженням громадського руху “Чесно”, відсутність депутатів на засіданнях та провадження неособистого голосування негативно вплинули на українську законотворчість останніх років. Причина цьому – відсутність передбачених законодавством санкцій за подібну поведінку. Відповідні зміни пропонуються вже не перший раз. Проект №1895 у 2015 році хотів внести зміни до нормативних актів, які б забезпечили накладення стягнення, відсторонення від засідань, заборону займати керуючі посади за неособисте голосування. А проектом № 1591 від 2014 року висувалась ініціатива забезпечення відкритості та доступу до інформації про діяльність Верховної Ради України, її комітетів та народних депутатів.

Отже, схожі міркування давно обговорювались, проте зараз є реальна можливість законодавчо їх закріпити.

Створення ВРУ консультативних дорадчих та інших допоміжних органів

Статтю 85 Конституції пропонується доповнити положенням про можливість створення додаткових органів в структурі парламенту. Наразі невідомо, які саме обов’язки будуть покладені на такі ланки. Пояснювальна записка тільки вказує, що відповідні заходи сприятимуть підвищенню ефективності діяльності парламенту та реформуванню системи органів. Проте детальнішого пояснення того, як планується змінювати сучасну систему органів, не подано. Також зазначається, що органи діятимуть у межах коштів Державного бюджету і не потребуватимуть додаткових видатків.

Нові Уповноважені 

Наступна новація – запровадження інституту Уповноважених ВРУ, які будуть здійснювати парламентський контроль в окремих сферах. Статус таких осіб регулюватиметься окремими законами.

Який сьогоденний стан інституту Уповноваженого в Україні?

Відповідно до Конституції, кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. На омбудсмана покладена функція парламентського контролю у спеціалізованій сфері – моніторинг додержання конституційних прав і свобод людини і громадянина та реакція на випадки порушення.

Перелік покладених на нього завдань надзвичайно обширний і, по суті, Уповноваженого стосується взаємодія людей з різними суб’єктами у всіх сферах життя.

Моніторинг доступу до освіти абітурієнтів з тимчасово окупованих територій; реакція на антисемістський заголовок у газеті Тернопільського видання; розгляд звернень щодо випадків домашнього насильства; аналіз стану держави у розрізі стану подолання гендерних стереотипів; інклюзивність у школах і дитячих садочках; контроль забезпечення громадян, хворих на цукровий діабет, інсуліном за рахунок державного та місцевих бюджетів – крихітна частина питань, які опрацьовувала Уповноважена протягом 2018 року.

За останньою опублікованою статистикою, кількість осіб, які звернулися до омбудсмана протягом 2017 року становить 158 091 громадян.

Якою є перспектива змін?

Положення про створення посад для нових уповноважених не є достатньо чітко сформованим. З одного боку, можливо законодавець пропонує запровадити так званий «класичний» інститут омбудсмана, до обов’язків якого входив би розгляд скарг на органи публічної адміністрації та врегулювання конфліктів з ними (поширений в Західній Європі – Бельгія, Данія, Ірландія, Велика Британія).

З іншої сторони, пояснювальна записка до законопроекту чітко зазначає: «Проблема реалізації прав та свобод людини і громадянина є без перебільшення найактуальнішою із соціальних проблем в Україні. … Очевидно, що одна посадова особа – Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, на яку на сьогодні покладена ця функція, не може ефективно виконувати належні їй повноваження». Чи вказує це на майбутній розподіл повноважень Уповноваженої з прав людини з іншими новоутвореними Уповноваженими? Чи є такий розподіл доцільним і чи не буде це нівелюванням статусу Уповноваженого з прав людини, який навіть в Конституції закріплено окремим пунктом? Нагадуємо, що під керівництвом діючого омбудсмана знаходиться 15 Представників Уповноваженої, які призначаються Уповноваженою та підзвітні їй. За кожним закріплена окрема сфера діяльності та делегується визначене коло повноважень омбудсмана.

Питання про доцільність створення нових структур, таких як «Уповноважені ВРУ», залишається відкритим і можливо зміст цього інституту буде деталізовано у наступних законопроектах.

Законодавча ініціатива народу

Нині подавати законопроект в Україні можуть три суб’єкта: народні депутати, КМУ та Президент. Шляхом внесення змін до Конституції, пропонується розширити перелік четвертим – народом.

Підстави та необхідність такого нововведення є доволі невизначеними. Президент посилається на те, що за Конституцією народ є єдиним джерелом влади в Україні, отже без включення його до суб’єктів законодавчої ініціативи, такий перелік є звуженим.

До того ж, пропонується додати частину про те, що закони приймаються відповідно до вимог законодавчої процедури, визначеної Конституцією України та законами України.

Закріплення Конституцією повноважень Президента щодо утворення НАБУ,  незалежних регуляторних органів, призначати та звільняти з посад Директора НАБУ та Директора ДБР 

У спеціалізованих законах «Про Національне антикорупційне бюро» та «Про державне бюро розслідувань» вже закріплено повноваження Президента призначати відповідних осіб. Там же прописаний порядок взаємодії Директорів НАБУ та ДБР з Президентом, ВРУ і Кабінетом Міністрів (інформування щодо основних напрямів діяльності та процесу виконання завдань і подання відповідної звітності). Тобто, формально внесення змін до Конституції не буде створювати прогалин у законодавстві, а пропонується скоріше для того, щоб зафіксувати реальний статус Президента. Додаткове положення пропонується внести до ст. 106, якою передбачені повноваження Президента України, зокрема у сфері формування посадового складу різних державних структур.

Втім, постає питання, як вплине фіксація відповідного положення на процедуру формування складу НАБУ та призначення керівних осіб. Наразі, Директор НАБУ за законом насправді призначається Президентом. Проте цьому передує конкурсний відбір, здійснюваний Конкурсною комісією. Вона складається з 9 членів, яких пропорційно визначають ВРУ, Президент та Кабінет Міністрів. Комісія відбирає кандидатів, проводить з ними співбесіду та здійснює перевірку відповідно до антикорупційного законодавства. Після цього обираються двоє чи троє кандидатів, які є найбільш кваліфікованими. І вже останнім етапом вноситься подання Президенту України щодо призначення одного з них на посаду Директора НАБУ. Порядок призначення Директора ДБР подібний, проте тут до членів Конкурсної комісії додатково висувається вимога мати вищу юридичну освіту. Конкурсна комісія направляє подання з обраним кандидатом спершу до Прем’єр-міністра. Далі, за поданням прем’єра Президент затверджує Директора ДБР на посаді. Схожим чином формується і склад НАБУ – шляхом проведення відкритого конкурсу з кваліфікаційним іспитом та співбесідою.

Тобто, формування складу НАБУ і призначення очільників НАБУ і ДБР є багатоетапною процедурою, участь в якій приймає визначена кількість кваліфікованих спеціалістів. Це дає змогу мінімізувати можливість упередженого відбору чи вибору непрофесійних кандидатів. Зміни, які пропонуються законопроектом, можуть мати наслідком спрощення процесу формування цих структур та привласнення Президентом повноважень, які у президентсько-парламентській республіці мають здійснюватись спільно з іншими органами влади.

Окрім цього, Президент також зможе утворювати незалежні регуляторні органи, що здійснюватимуть державне регулювання, моніторинг та контроль за діяльністю суб’єктів господарювання в окремих сферах. Значення та напрями діяльності таких органів поки що не деталізовано.

Скасування адвокатської монополії

Новим законопроектом пропонується скасування адвокатської монополії в Україні, залишивши обов’язковою учать адвоката тільки у кримінальних провадженнях.

Прийняті у 2016 році зміни до Конституції зафіксували введення адвокатської монополії – виключно адвокат тепер міг здійснювати представництво особи в суді, за винятком тільки деяких видів справ. Впроваджувати дану норму мали поступово – виключне представництво у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 1 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції – з 1 січня 2018 року; у судах першої інстанції – з 1 січня 2019 року. А представництво органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах виключно прокурорами або адвокатами здійснюється з 1 січня 2020 року.

Реакція громадськості, а зокрема юристів, була дуже неоднозначною. Багато українців схиляються до того, що наша країна ще не готова до  введення монополії. Зазначалося, що це суттєво обмежує можливість особи у виборі представника. Процес отримання адвокатського посвідчення є складною процедурою, а багатьом корпоративним юристам не потрібно мати особливих юридичних знань щоб захищати свою компанію в суді. З іншої сторони, представництво професійними підготованими адвокатами майже завжди дає гарантію якісно наданої правничої допомоги. Звідси – підвищення правової культури громадян, оперативніший рух справи в суді. Зазначимо, що адвокатська монополія успішно діє в багатьох країнах. Наприклад у Франції, ФРН, США. Тут статус адвоката нерозривно пов’язаний з високою кваліфікацією юриста, постійною правовою практикою, відповідним рівнем моральної свідомості особи.

Корня Ольга Віталіївна

Читати далі

Думка експерта

ВІДНОВЛЕННЯ ДОВІРИ ДО БАНКІВ

У п’ятницю, 6 вересня, в Київському регіональному центрі Національної академії правових наук України відбудеться круглий стіл на тему «Відновлення довіри до банків». У дискусії візьмуть участь знані науковці, представники банківської системи та експерти. Нижче ми подаємо тези доповідей, які планується обговорити під час круглого столу.

Наталія КУЗНЄЦОВА: «Захист прав клієнтів банку та правовласників як складова відновлення довіри до фінустанов»

Суспільно-політичні зміни в усіх органах влади в Україні знайшли широку підтримку населення. Реалізація задекларованих новою владою змін потребує відновлення довіри до державних інститутів, серед яких чільне місце посідає банківський сектор.

У 2014—2016 рр. банківський сектор вітчизняної економіки зазнав чи не найглибшої кризи за часи незалежності України. За статистичними даними Національного банку України, станом на 1 січня 2014 року, кількість банківських установ становила 180.

Протягом вказаних років в Україні були віднесені до категорії неплатоспроможних 87 банків. У наступні два роки до них додалися ще 15 банків.

Основними причинами сучасних тенденцій у банківському секторі України насамперед є відтік строкових депозитів із банківської системи та концентрація здебільшого короткострокових вкладів на вимогу; зниження обсягу капіталів банків; погіршення якості їх кредитних портфелів; непрозорість структури власності банківських установ тощо. Безсумнівно, все це вплинуло на рівень довіри до банківської системи.

Логіка Національного банку України в цьому напрямі є зрозумілою. Так, звітність кредитних установ не відображала дійсного стану речей. Деякі фінансові установи відверто використовували механізмі банківської системи для кримінального збагачення. Але, як свідчить судова практика, така політика державного регулятора виявилася сумнівною. Так, за відкритими даними Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, на сьогоднішній день відносно 22 банків, які знаходяться в процесі ліквідації, подані позови про оскарження рішень НБУ і Фонду про виведення цих банків з ринку. Загалом щодо таких фінустанов продовжуються 36 судових процесів. При цьому в 10 випадках суди вже прийняли рішення про відновлення діяльності банків та про скасування рішень про їх виведення з ринку. Зазначимо, що дані рішення набули законної сили. Одним із таких прикладів слід навести судове рішення Великої Палати Верховного Суду у справі ПАТ «Златобанк», яким визнано неправомірним віднесення банківської установи до категорії неплатоспроможних, скасування банківської ліцензії, введення тимчасової адміністрації та інші супутні рішення.

І тут постає інше питання, яке не менш болюче впливає на рівень довіри суспільства до банківської системи. Це питання захисту інтересів кредитної установи щодо якої прийняті відповідні неправомірні рішення, а також вкладників такої банківської установи, інтереси яких більш не забезпечуються фінансовими гарантіями Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Справа в тому, що виведення банківської установи з ринку відбувається за чітко нормативно визначеним алгоритмом. Відповідно до статті 77 Закону України «Про банки і банківську діяльність» банк може бути ліквідований: 1) за рішенням власників банку; 2) у разі відкликання Національним банком України банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб. Ліквідація банку з ініціативи власників здійснюється в порядку, передбаченому законодавством про ліквідацію юридичних осіб, у разі якщо НБУ після отримання рішення власників про ліквідацію банку не виявив ознак, за якими цей банк може бути віднесено до категорії проблемного або неплатоспроможного.

Власники банку мають право розпочати процедуру ліквідації банку за рішенням загальних зборів лише після надання на це згоди Національним банком України та за умови відкликання банківської ліцензії. Якщо банк, який ліквідується за ініціативою власників, віднесено НБУ до категорії проблемних або неплатоспроможних, Національний банк та Фонд гарантування вкладів фізичних осіб вживають щодо нього заходи, передбачені Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (далі — Фонд). При цьому припинення здійснення банківської діяльності може супроводжуватися як припиненням юридичної особи, так і без цього «аргументу».

Із дня початку процедури виведення Фондом гарантування вкладів фізичних осіб банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку та органів контролю. Фонд набуває ці повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до дня її припинення. В звичайному розвитку процедури виведення банку з ринку Фонд бере на себе зобов’язання щодо забезпечення збереження активів банку, запобігання втраті майна та збитків банку, проведення розрахунків з кредиторами, стягнення заборгованості з боржників.

Ситуація ускладняється в разі визнання протиправними рішень, які стали підставою введення Фондом в банк тимчасової адміністрації. З цього моменту він втрачає контрольні функції, передбачені процедурою виведення банку з ринку, та повертає відповідні повноваження органу управління акціонерним товариством. Але головним при цьому стають два моменти. По-перше, банківська діяльність юридичної особи, щодо якої прийнято неправомірне (скасоване в подальшому судом) рішення про виведення банку з ринку, не відновлюється. По-друге, така юридична особа не має права використовувати в своєму найменуванні слово «банк».

Отже, правомірні дії такої юридичної особи полягатимуть у зміні видів її діяльності та зміні назви. В наведеному контексті виникає проблема збереження обсягу майнових прав і обов’язків банківської установи, виведення з ринку якої було перервано визнанням неправомірним започаткування такої процедури. Чи можемо ми вести мову про правонаступництво між банківською установою, яка існувала до початку процедури виведення банку з ринку та відповідною юридичною особою, яка продовжує своє існування після припинення такої процедури через її неправомірність, змінивши лише свою назву? На нормативному рівні відповіді на таке питання немає. Законодавець не передбачає такої варіативної ситуації при виведені банку з ринку. Як уже зазначалося припинення банківської діяльності відбувається з ініціативи власників банку або за рішенням державного регулятора.

На наш погляд, від такої невизначеності страждають не лише банківська установа, активи якої частково перебува ючи під управлінням Фонду були переформатовані в силу завдань Фонду, не тільки Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, який, почавши процедуру виведення банку з ринку, вже здійснює гарантійне відшкодування вкладникам банку відповідних регламентних сум за відсутності належних правових підстав, а й клієнти такого банку, правовий статус якого залишається невизначеним. Усе це вимагає прискіпливого аналізу як із позиції теорії права, так і з економічної точки зору з метою аргументованого та виваженого впливу на формування єдиної судової практики.

Володимир СТЕЛЬМАХ: «Поточна проблематика банківського сектора економіки»

Офіційні дані сьогодні дійсно говорять про зростання економіки. У порівнянні з показниками 2015 р. реальний ВВП зріс на 15,2%, а номінальний — на 170%. За підсумками 2018 р. очікується зростання ВВП в порівнянні з 2017 р., на рівні 3,4% (зараз Держстат веде підрахунки). Позитивна й динаміка індексу цін. Адже в 2015 р. інфляція в країні досягала 43,3%, а в 2018 р. — 9,8%. При цьому протягом усього минулого року спостерігався приріст експорту товарів, що для економіки є величезним плюсом.

Для реалізації грошово-кредитної політики країни такий показник дуже важливий. Для економіки оптимальний рівень річної інфляції в межах 3–5%. Ми бачимо, що індекс цін поступово знижується, і в НБУ зараз закладають цільовий рівень 2020 р. — 5%. Гадаю, досягти цього показника цілком реально.

Щодо власне банків, то можна сказати, що вони відновлюються після кризи. Це підтверджує й результат системи за 2018 р.: прибуток у 21,7 млрд грн, приріст обсягу депозитів фізосіб — 14,8%. Також минулого року банки активізували кредитування, і йдеться не лише про споживче кредитування, а й про кредитування компаній.

Болючим питанням для системи залишається велика частка непрацюючих кредитів, токсичних активів. На початок 2019 р. 52,8% кредитів у банках становили непрацюючі кредити, хоча в кожному окремому банку ситуація відрізняється. Але все ж для кращого функціонування фінустанов та активізації кредитування вкрай важливо, щоб рівень проблемних кредитів знизився хоча б до 30–40%, а також, аби всі токсичні кредити були покриті резервами. Ось тоді можна говорити про повне відновлення банків після кризи.

У період «банкопаду» ринок полишили 96 банків, втрати від цього оцінюються в 1,5 трлн грн. Але не лише в грошах вимірюються втрати, адже це і крах приватних бізнесів, безробіття, зниження ВВП… Впевнені, що можна було здійснити низку заходів, щоб не допустити банкрутства такої кількості банків.

Далі. Оскільки в багатьох випадках «падіння» банків було пов’язано з токсичними активами, що утворилися в зв’язку з втратою Криму і Донбасу (і відсутністю платежів по кредитах, виданих на тих територіях), необхідно було провести аудит ефективності банківських портфелів активів. Цей аудит мав показати, скільки активів реально є токсичними з об’єктивних причин (анексія Криму та війна на Сході). І в подальшому треба було б працювати з рештою портфеля кредитів — тих, які видавалися на підконтрольній території.

Якщо ж банк навіть після детального аудиту та проведених заходів щодо його оздоровлення не може бути визнаний платоспроможним, то у Нацбанку має бути інструментарій для вирішення даної проблеми. Наприклад, можна продати банк новим інвесторам, перетворити його на фінансову компанію, передати портфель проблемних кредитів банку в спеціальну колекторську компанію, щоб максимально звільнити банк від непрацюючого портфеля. Шкода, але цього не відбувалося. Нацбанк просто визнавав банки неплатоспроможними і відправляв їх Фонду гарантування вкладів фізосіб (ФГВФО), який далі розбирався з активами та зобов’язаннями, які йому дісталися, на власний розсуд.

Відповідальність власників банків виражається в тому, що вони втрачають свій капітал, інвестований у банк, коли банк виводять з ринку. Але якщо менеджер і власник — це одна особа, і слідство доведе, що менеджер керував банком, порушуючи закон, тоді вирішувати справу повинен суд. Із чиновниками — те саме: якщо банк був виведений з ринку без адекватної причини, мають бути проведені слідчі дії. І суд зобов’язаний ухвалити рішення, як саме такий чиновник буде відповідати за прийняття неправомірних рішень про виведення банку з ринку.

А існуючу в країні систему гарантування вкладів слід оцінити вкрай негативно. У Фонду занадто багато функцій, тоді як основною є одна — виплата вкладникам гарантованої суми в 200 тисяч гривень. Необхідна реорганізація системи таким чином, щоб НБУ, прийнявши рішення про відкликання ліцензії, спрямовував до суду подання про конкретний банк для винесення судом рішення про те, що буде з цим банком. І суд далі ухвалює рішення про початок процедури реорганізації такого банку або процедури його банкрутства.

В іншому випадку призначається арбітражний керуючий, який несе відповідальність за розпорядження майном і активами банку. Всі основні питання щодо банку, який НБУ вирішує вивести з ринку, має вирішувати суд.

Антон МОНАЄНКО: «Відновлення банківської ліцензії в разі визнання рішень державного регулятора про її позбавлення неправомірним»

Ведення банківської діяльності регламентовано Законом України «Про банки і банківську діяльність». Банківською діяльністю є залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб. Право здійснення банківської діяльності належить банку, як юридичній особі, яка на підставі банківської ліцензії має виключне право надавати банківські послуги, відомості про яку внесені до Державного реєстру банків.

Відповідно до статті 47 Закону «Про банки і банківську діяльність» банк має право здійснювати банківську діяльність шляхом надання банківських послуг (залучення у вклади (депозити) коштів та банківських металів від необмеженого кола юридичних і фізичних осіб, відкриття та ведення поточних (кореспондентських) рахунків клієнтів, у тому числі у банківських металах, та рахунків умовного зберігання (ескроу), розміщення залучених у вклади (депозити), у тому числі на поточні рахунки, коштів та банківських металів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик тощо. Порядок реєстрації та ліцензування банків визначається положенням про реєстрацію та ліцензування банків, відкриття відокремлених підрозділів, прийнятим відповідно до постанови Правління НБУ № 149 від 22 грудня 2018 року «Про затвердження Положення про ліцензування банків».

Вказане Положення розроблено відповідно до вимог Закону «Про банки і банківську діяльність» з метою визначення порядку та умов реєстрації банків, видачі банківської ліцензії, визначення вимог щодо початку нового виду діяльності або надання нового виду фінансових послуг, порядку припинення здійснення банківської діяльності без припинення юридичної особи, ліквідації банку за рішенням його власників тощо. В примусовому порядку припинення банківської діяльності здійснюється через механізм, визначений у статті 77 Закону «Про банки і банківську діяльність». Згідно з її положеннями, крім рішення власників, банк може бути ліквідований у разі відкликання НБУ банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Виведення неплатоспроможного банку з ринку в примусовому порядку — поза волею його власників — здійснюється на підставі відповідного положення, затвердженого рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб № 2 від 5 липня 2012 року.

Таким чином, діюче законодавство України в банківський сфері встановлює порядок добровільного набуття права на здійснення банківської діяльності, припинення здійснення банківської діяльності за рішенням власників, а також примусове виведення банку з ринку в разі його неплатоспроможності в спосіб, визначений Законом України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб».

Стаття 79 ЗУ «Про банки і банківську діяльність» передбачає право банку або інших осіб, які охоплюються наглядовою діяльністю НБУ, оскаржити в суді в установленому законодавством порядку рішення, дії або бездіяльність Національного банку України чи його посадових осіб. Результатом такого оскарження у визначений законом порядок та спосіб має стати інверсія наслідку протиправної діяльності НБУ, тобто реституція.

Повноваження НБУ встановлені Законом «Про Національний банк України». Відповідно до статей 15, 55, 61 цього Закону Національний банк України приймає рішення щодо банківського регулювання та нагляду про віднесення банку до категорії проблемних або неплатоспроможних, здійснює державне регулювання діяльності банків у формах, визначених Законом «Про банки і банківську діяльність» тощо. Згідно зі статтею 66 вказаного Закону державне регулювання діяльності банків здійснюється НБУ у формах адмі ністративного та індикативного регулювання, серед яких, зокрема, ліцензування діяльності банку, встановлення вимог та обмежень щодо їх діяльності, нагляд за діяльністю. Із питань, віднесених до його компетенції, Національний банк України, відповідно до закону, видає нормативно­правові акти, які є обов’язковими для органів державної влади та місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб.

Отже, чинним законодавством України встановлені межі повноважень НБУ в сфері ліцензування банківської діяльності. Вони зводяться до надання такої ліцензії за встановленою процеду рою, відкликання банківської ліцензії з підстав, визначених законом. При цьому надання банківської ліцензії відбувається шляхом первинного набуття права на здійснення банківської діяльності через виконання умов дотримання банківської правосуб’єктності юридичної особи. Колізійність таких меж полягає в наявності правового механізму отримання банківської ліцензії (стаття 19 Закону України «Про банки і банківську діяльність»), механізму відкликання такої ліцензії (стаття 77 цього закону) за відсутності нормативної визначеності існування і функціонування компенсаторного механізму забезпечення прав і охоронних інтересів осіб в результаті протиправної діяльності НБУ, що є необхідним інструментом реалізації принципу верховенства права в розумінні статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статті 6 Конституції України. Тобто, в разі визнання протиправним і скасування акта Національного банку України, яким відізвано банківську ліцензію у кредитної установи, виключено її з Державного реєстру банків, подальше поновлення права фінустанови на здійснення такої діяльності шляхом відновлення її стану, що передував порушенню, унеможливлено. Відсутність у законодавстві відповідного механізму є порушенням умов виконання позитивних зобов’язань держави Україна, що передбачено статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Дотриманням позитивних зобов’язань держави має бути нормативне визначення процедури відновлення права юридичної особи здійснювати банківську діяльність у разі протиправного позбавлення її такої можливості.

Станіслав АРЖЕВІТІН: «Довіра до національної грошової одиниці дорівнює довірі до банків як фінансових установ»

Довіра в суспільстві до банківського сектору формується залежно від двох взаємопов’язаних аспектів — довіри до національної грошової одиниці і довіри до банків як фінансових інститутів.

1. Щодо стабільності гривні.

Запорукою довіри до гривні є її стабільність. Відповідно до банківського законодавства стабільність грошової одиниці вимірюється здатністю НБУ досягати встановлених кількісних цілей з інфляції. Основні засади грошово­кредитної політики встановлювали на попередні роки такі цілі щодо інфляції: 2014 р. — 9%(+2%), фактична інфляція склала 25%, 2015 р. — 9%, фактична інфляція склала — 43%, на 2016 р. Радою НБУ інфляційні цілі не були встановлені взагалі, 2017 р. — 8%(+/– 2%), фактична інфляція склала 13,7%, 2018 р. — 6%(+/–2%), фактична інфляція склала 9,8%, 2019 р. і надалі — 5%(+/–1%), фактична інфляція, за прогнозами НБУ, сягне 6,3%, за прогнозами уряду — 7,4%. Висновок: за останні 5 років Національний банк України жодного разу не досягнув встановлених кількісних цілей з інфляції, а суспільство отримало багаторазове знецінення гривні до долара та підвищення споживчих цін.

Крім того, ми маємо український варіант — «паперову» інфляцію (за яку звітують чинов ники і яку, нібито, контролюють відповідні держрегулятори), та іншу — «реальну» інфляцію, за якою живуть українці, оплачуючи безкінечно зростаючі ціни на товари та послуги. Виявилося, що монетарний режим «інфляційного таргетування» НБУ не має нічого спільного з реальністю, за якою живуть наші громадяни.

З іншого боку, оголошувані НБУ орієнтири щодо темпів зростання цін практично не викликають жодного суспільного інтересу і довіри в суспільстві. Населення орієнтується на динаміку валютного курсу, а НБУ продовжує боротися з ІСЦ (індексом споживчих цін), про що пересічні громадяни навіть і не здогадуються. Інколи керівництво НБУ дає посили суспільству — «відповідаємо за цінову стабільність» і «не є відповідальними за курс». Або чи може пересічний українець зрозуміти для себе мету головної політики центрального банку країни, прочитавши: «Цінова стабільність — збереження купівельної спроможності національної валюти шляхом підтримання в середньостроковій перспективі низьких, стабільних темпів інфляції, що вимірюються індексом споживчих цін».

Суспільну реакцію на цю ситуацію у фінансовому секторі можна виміряти традиційно депозитною поведінкою населення. Загалом частка строкових депозитів значно зменшилася, а термін нових депозитів наразі переважно не перевищує 6 місяців (близько 70%). Реальний обсяг грошової маси (з урахуванням інфляції) з початку 2014 року скоротився на 45,5%. Саме тому залишки за кредитами в кооперативний сектор у національній валюті в порівнянні з 2014 р. не зросли, а навіть скоротилися на 4,1%, в іноземній валюті — відповідно, на 54%. Банківський сектор кредитує переважно фізичних осіб (90% кредитів припадає на поточне споживання) та вкладає сотні мільярдів гривень в ОВДПУ (КМУ) та депозитні сертифікати НБУ.

2. Щодо фінансово-банківської стабільності.

За стабільність банківської системи відповідає центральний банк країни. Постає питання: чи довіряє суспільство вітчизняним банкам у той час, коли держава в особі Національного банку України в реальній дійсності підриває й руйнує цю довіру. За останні 5 років банківський сектор скоротився зі 180 до 76 банків. Держава і суспільство в результаті галопуючого закриття банків понесли колосальні збитки. За оцінкою самого НБУ, прямі втрати від банківської кризи станом на 2016 р. склали близько 40% ВВП. По 15 банках, в тому числі і по найбільшому з них — Приватбанку, прийняті судові ухвали щодо протиправності рішень НБУ та Фонду гарантування вкладів фізичних осіб про віднесення таких банків до категорії неплатоспроможних і введення в них тимчасових адмі ністрацій та/або відкликання банківської ліцензії чи ліквідації банку. В таких судових процесах перебувають 22 банки, а загалом справи проваджуються по 36 судових процесах.

Ця проблема є дуже актуальною для України і не врегульованою відповідними законодавчими й нормативними актами. Європейським Союзом, директивою № 59 2014 року про відновлення платоспроможності та врегулювання неплатоспроможності банків зазначена проблема відновлення функціонування банківських установ, щодо яких в судовому порядку скасовані відповідні постанови центральних банків, врегульована рекомендаціями через запровадження на національних рівнях відповідних законодавчих норм. Наших законодавців у цьому юридичному аспекті очікує попереду велика робота.

Отже, враховуючи зазначене, можна зробити висновок, що головний банк нашої країни як регулятор і наглядовий орган держави не став гарантом забезпечення безпеки і надійності діяльності банків. Для прикладу, в кінці 2016 року Центром «Соціальний моніторинг» та Українським інститутом соціальних досліджень імені Олександра Яременка спільно з відділом моніторингових досліджень соціально­економічних трансформацій Інституту економіки та прогнозування НАН проведено моніторингове опитування населення України у всіх областях (крім тимчасово окупованих) щодо довіри до Національного банку України. Воно засвідчило, що повністю голові НБУ довіряє всього 1%, «скоріше довіряю» — 5%. Негативний баланс довіри до голови НБУ — «мінус 77%». Голові НБУ, як головному банкіру країни, довірили б свої гроші менше 4% населення.

В цілому ж, за опитуваннями, Національному банку України довіряють лише 12% населення.

3. Немонетарні чинники впливу на довіру учасників фінансових ринків. Крім монетарних (банківських) чинників, на довіру, а отже, і на попит на гроші, впливають і немонетарні: політична і соціальна ситуація в країні, відкритість державних регуляторів фінансових ринків, тінізація економіки, корумпованість та олігархізація органів влади та інші чинники, доступність фінансових послуг, кількість відділень банків на 1 000 квадратних кілометрів, кількість відділень банків на 100 тисяч дорослого населення, фінансової грамотності населення, етичний банкінг і корпоративна соціальна відповідальність, неефективна судова система по захисту прав споживачів фінансових послуг, монетизація соціальних цінностей (рівень пенсій, держкомпенсацій, прожиткових мінімумів, держгарантії Фонду гарантування вкладів населення тощо), прозорість та публічність фінансових інститутів, девальваційні очікування та багато інших чинників.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

 

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.