Думка експерта
Українська кримінологія на шляху між минулим та майбутнім
Напередодні визначальних дат традиційно підбивають підсумки, оцінюють здобутки. Аналіз сучасного стану кримінологічного знання і тенденцій його розвитку на найближчу перспективу є надзвичайно складним не лише через багатогранність самої науки кримінології (в якій зараз присутні різні вектори розвитку теоретичної частини), але й через постійне привнесення в масив знань, у методологічну складову — обставин різної природи, що надає можливість говорити не лише про очевидні риси і тенденції, які є доступними для спостереження й рефлексії. Між тим, існування низки загальносвітових і національних умов трансформації дає змогу зафіксувати й інші принципово важливі моменти.
Олексій Литвинов доктор юридичних наук, професор, заслужений працівник освіти України, відповідальний секретар Кримінологічної асоціації України |
Олександр Бандурка доктор юридичних наук, професор,академік НАПрНУ, заслужений юрист України, президент Кримінологічної асоціації України |
Сучасний стан кримінології
До загальносвітових трендів, які впливають на сучасну кримінологію, можна віднести процеси глобалізації та їх наслідки, які полягають у колосальній динамізації суспільного розвитку, формуванні об’єднаної інформаційними потоками глобальної реальності та єдиного комунікаційного простору, зростанні напруги між різними компонентами цих систем тощо. Однак ці зміни через їх абстрактний характер найчастіше осмислюються без кримінологічної складової, до сфери інтересів якої також не потрапляють питання формування нового типу особистості (такої, яка не готова до «живого» спілкування, існує лише в інформаційному середовищі, не вміє адаптуватися до умов, що швидко змінюються, не здатної до самостійного навчання, творчого вирішення професійних і життєвих завдань тощо), нових моделей поведінки та діяльності, нових способів кримінальної активності, формування відповідного мислення. Але оскільки ці зміни за своєю суттю є насамперед криміногенними (у широкому сенсі), має йтися про необхідність розроблення нової кримінологічної парадигми, що інтегрує знання і досвід минулих поколінь дослідників сфери боротьби зі злочинністю і превентивної практики в осмисленні реалій глобального світу, покликаної визначати пріоритети в XXI столітті. Так само жодна модернізація науки є неможливою без модернізації свідомості; адекватно відповісти на криміногенні виклики неможливо без формування нових типів особистості кримінолога — з особливою організацією свідомості та мислення, що і є, врешті-решт, метою зазначених перетворень.
Готовність до змін
Ця мета, на жаль, вступає в суперечність із суто національними умовами перебігу окреслених вище процесів, що виражається в дегуманізації публічного простору, девальвації науки, знань та освіти, ліквідації мережі вищих навчальних закладів, скороченні бюджетних місць, руйнуванні відомчої освіти, впровадженні уявної проблематики в пул пріоритетних напрямків розвитку науки (незважаючи на те, що всі без винятку актуальні питання сьогодення містять у собі кримінологічну компоненту!), закритті юридичних спеціальностей, низькому соціальному статусі науковця тощо. Це спирається, серед іншого, на традиційну для нашого суспільства недовіру до науковців, зокрема кримінологів, які, нібито, не здатні виробляти корисне для суспільства знання (адже злочинність здолати не вдається!). Частково це пов’язано з радянською спадщиною, але більшою мірою — з нерозумінням специфіки й особливого потенціалу кримінологічного дискурсу, який можна назвати простором критичного мислення. Кримінологія ХХІ століття здатна повністю розкрити свій потенціал не лише тоді, коли її дослідження практично зорієнтовано, а й тоді, коли дослідники займаються постановкою неординарних проблемних питань, а для розв’язання завдань використовують різні способи аналізу, акумулюють отримані дані та їх інтерпретації, що випливають, у кінцевому рахунку, із сучасного стану соціального середовища. Саме це надає можливість кримінології залишатися відкритою для змін.
Деякі авторські спостереження
У зв’язку з цим дозволимо собі кілька спостережень щодо сучасного стану й тенденцій розвитку кримінологічного знання у власному інтелектуальному і соціальному просторі. По-перше, загальна ситуація у вітчизняній кримінології останніми роками значною мірою визначається переосмисленням того, що раніше вважалося непорушним, — переконанням в об’єктивності власних аналітичних розвідок. Визнання суб’єктивності дослідника в процесі подолання архаїчної моделі наукового пізнання й поступове засвоєння ідеалів некласичної раціональності змушують кримінологів дедалі частіше замислюватися про когнітивні й ціннісні передумови власних наукових пошуків, місце й роль кримінології в системі наук про злочинність, її взаємозв’язки із соціологією, психологією, політикою, культурою тощо. Це розуміння має суттєві наслідки, які впливають і на організацію власної професійної діяльності. У результаті питання, як це зроблено, стає основним; воно конституює наукову діяльність сучасних кримінологів (адже раніше головним було питання, що зроблено, а воно націлене на результат, а не на процес дослідницької діяльності). Тому настільки помітною є сьогодні в кримінологічному знанні тенденція до експліцитної репрезентації дослідження, коли розлогі наукові викладки заміняють таблиці, графіки, малюнки, презентації тощо. Цілком очевидно, що вага проблеми рефлексії кримінолога різко підвищується, оскільки він сам виявляється частиною кримінологічної розвідки, яку здійснює. Це превалювання дискурсу у кримінологічному пізнанні має важливі наслідки для науки в цілому, а також специфіці її фокусування на превентивних практиках.
Що стосується науки, то в ній на перший план висувається питання переосмислення предмета і завдань кримінології, яка починає розглядатися не як комплекс ідей, а як критично й емпірично зорієнтована методологія, що займається вивченням природи об’єктів, пов’язаних зі злочинністю. Якщо кримінологія — це пізнання та діагностика злочинності й пов’язаних з нею явищ, то методологія — це спосіб пізнання та діагностики кримінолога й самої кримінології. В сучасну епоху численних «викликів» і «трансформацій», з якими має справу кримінологія, яка постійно «оновлюється» й перебуває в «перманентній кризі», саморефлексія її репрезентантів — представників наукового цеху кримінологів — покликана сприяти розумінню справжньої своєї ролі для визначення власних перспектив в умовах дискредитації поля професійної діяльності.
Другий наслідок тісно пов’язаний із першим. Він полягає в русі кримінології, що намітився, в бік філософії. Не секрет, що з філософією в гуманітарних наук тривалий час були напружені стосунки. Значною мірою це зумовлено позитивістською спадщиною, в межах якої визнавався пріоритет науки стосовно інших способів пізнання реальності та пропонувалося позначити між ними чіткий «демаркаційний кордон». Ба більше, переважна більшість кримінологів й раніше, а подекуди і дотепер, лякалася гносеологічних процесів і процедур, вважаючи їх виключно філософським інструментарієм і через це скептично оцінюючи їх дослідницький потенціал. Однак інтегративні зв’язки між двома дисциплінами стають дедалі частішими й зумовлюються вони, крім іншого, акцентуванням уваги дослідників на власних дослідницьких практиках, текстах та інтерпретаціях. Проте існує й зустрічний рух. Головне полягає у визнанні того факту, що традиційний абстрактно-гносеологічний підхід є недостатнім, а його понятійно-категоріальна мова обмеженою, спеціалізованою й потребує суттєвого збагачення, що й відбувається завдяки некласичним підходам і дискурсам. Ідеться й про те, що донедавна зі сфери картезіанського дуалізму випадали цілі шари соціального, спостерігалися спрощенство, зайве абстрагування, нехтування деталями. Визнання кримінологами обумовленості криміногенних явищ соціальними й культурними факторами призвело спочатку до появи натурсоціальної, а потім і дискурсивної теорії причинності. Переконані, що переосмислення кримінологами методології власної науки саме в такому — соціокультурному — ключі сприятиме формуванню більш широких обріїв кримінологічних розвідок.
Пошуки нових форм міждисциплінарної взаємодії
По-друге, протягом усієї історії зародження та становлення кримінології як науки ідеалістична модель її пізнання завжди була тісно пов’язана з феноменом міждисциплінарної взаємодії. Ідеться не лише про синтез даних із кримінології, кримінального права, кримінального процесу та криміналістики, а насамперед про активне залучення до предметної сфери кримінологічного дослідження здобутків соціології, психології та кібернетики. І це — далеко не повний перелік дисциплін. Однак запозичення термінів, понять, методів та інструментів аналізу часто робиться без жодних пояснень. Виникає запитання, що це: термінологічна гра, ознака нестійкості понятійно-категоріального апарату науки або, навпаки, втрата нею свого гносеологічного статусу, баналізація методології?
Вважаємо, що такий стан справ тісно пов’язується з пошуками нових форм міждисциплінарної взаємодії в межах спочатку модерністської, а потім і постмодерністської парадигм та дослідницьких структур. Модерністська кримінологічна парадигма виходила з того, що кримінологія як окрема академічна дисципліна відрізняється своїм предметом і методом дослідження (при чому під час формулювання предмета розроблявся й метод, що йому відповідає). Із цього погляду в своїй загальній частині кримінологія як окрема наука досліджує певний предмет методом (сукупністю методів), властивим саме цій дисципліні. Таке розуміння визначало напрями подальших пошуків способів міждисциплінарної взаємодії, яка відбувалася завдяки синтезу або штучного привнесення на інше поле компонентів предмету, методу або методології контрагента чи відразу всієї тріади.
Формування інформаційного суспільства та відповідних концептів внесло нові проблеми в розвиток уявлень про міждисциплінарну взаємодію, а точніше докорінно змінило уявлення про неї. Добре відомо, що в межах постмодерністської парадигми поділ світу на сфери, що відповідають різним академічним дисциплінам, розглядається не як відображення природного порядку речей, а як культурна практика. Проблематика тієї чи іншої академічної дисципліни розглядається в такому разі як історично сформований комплекс інтелектуальних завдань, породжених різними соціокультурними контекстами, інтелектуальними й мовними традиціями, умовами професійної діяльності, дискурсами і наративами. Очевидно, що за такого підходу є сумнівною обумовленість системи дисциплін, а разом з нею і міждисциплінарного підходу як наступного кроку в організації дослідження. Це надало можливість виявити такі предмети, які перебувають у трансдисциплінарному просторі. При цьому останнє розуміється як принцип організації наукового знання, що відкриває широкі можливості синтезу дисциплін під час вирішення комплексних проблем, які в принципі не можуть бути вирішені в дисциплінарних межах. Це означає, що принцип міждисциплінарності втрачає свою актуальність як суто методологічна установка і набуває рис нової онтології, тобто більш складної моделі світу, яка прагне ввібрати в себе й відобразити всю його складність.
У підсумку замість загальних і суто механічних міркувань на тему міждисциплінарної взаємодії на порядку денному постає питання про переосмислення цієї складної форми самосвідомості та професійної організації праці вчених. При цьому в сучасній кримінології на передових її рубежах пошук сьогодні триває і найближчим часом продовжиться по всьому фронту за двома напрямками:
1) через вивчення проблемних полів, алгоритмів і механізмів дисциплінарного розвитку, виділення констант, динаміки функціонування соціокультурного і психологічного просторів, характерних для науки кримінології (замість «механічного» додавання даних з інших дисциплін);
2) через пошук інтегральної парадигми міждисциплінарного синтезу, націленої на синтез кримінологічного знання (в найширшому діапазоні); про це свідчить поява в кримінологічній науці XXI століття нових міждисциплінарних полів (біокримінологія, еволюційна кримінологія, вайолентологія), а також додання до кримінологічної методології інструментів постструктуралізму, теорії ігор, хаосу, системного аналізу тощо. На користь цього свідчить також розквіт когнітивних кримінологічних досліджень.
Ця ж само тенденція проявляється ще в одному новому явищі — кримінологізації інших дисциплін, що надає можливість нам говорити навіть про нову віху в пізнавальному процесі. Цікавість багатьох сучасних дисциплін до темпоральних аспектів криміналізму і криміногенності призводить до цікавих результатів, зокрема до переосмислення місця й ролі людини як представника певного виду живих істот, її відносин із соціумом та природою, а також межі між нормою й патологією. Очевидно, що відповіді на ці питання лежать у трансдисциплінарній площині й актуалізують так звані когнітивні дослідження.
Нові можливості кримінології
По-третє, трансдисциплінарний поворот відкрив для кримінології нові можливості для реалізації найсміливіших новацій. Основними з них є формування автономних кримінологічних учень про організовану, корупційну, політичну, рецидивну, професійну, економічну, насильницьку, жіночу, агресивну, екологічну, необережну, пенітенціарну і транснаціональну злочинність. По суті всі вони — це своєрідна відповідь на виклик глобальної кримінологічної реальності, яка має парадоксальний характер. По-перше, всередині неї діють різноспрямовані за вектором процеси, по-друге, вона містить у собі різнорідні й різнотипні за своєю суттю частини, що не виключають, проте, наявність цієї цілісності. До того ж, ці частини не піддаються ієрархічному підпорядкуванню, яке в цій ситуації набуває, скоріше, ситуативного або функціонального порядку. У кримінологічній реальності як ризомній множині відсутній єдиний центр, і головну роль відіграють не частини, а численні зв’язки й відносини між ними (мають подібність до мережі, потоку), які й виробляють механізми та принципи співвіднесення різнорідних частин глобального цілого й створюють у результаті шукану когерентність.
Читайте також: Шляхи Кіото: XIV-й конгрес ООН з попередження злочинності та кримінального правосуддя та перспективні завдання сучасної кримінології
Очевидно, що уявити такий парадоксальний спосіб існування кримінологічної реальності й пояснити закономірності її функціонування в межах логіки сутностей, так само як і в межах дисциплінарного підходу до наукового пізнання, неможливо. Зрозуміло також, що цілісність кримінологічної реальності, яка належить до об’єктів несистемного класу, не може бути виражена в категоріях системного аналізу. Можливо, в цій ситуації слід говорити або про несистемний аналіз, або про виникнення іншого типу системності (що ґрунтується на зв’язках), або про необхідність поєднання системного і несистемного кримінологічного аналізу. Тому навряд чи сучасний кримінологічний аналітичний пошук є можливим без звернення до ідейного й концептуального потенціалу синергетики, теорії сингулярності, сценарного, мережевого або ситуаційного підходів тощо, тобто без активної співпраці природничо-наукового та гуманітарного знання в єдиному просторі трансдисциплінарності.
Намагаючись віднайти адекватні способи наукового опису соціальної реальності, сучасна кримінологія віддає перевагу розробкам інноваційних напрямів своєї теоретичної частини, а також «перехресним» і «транс» кримінологіям. Перші бачать свою нішу у вивченні результатів взаємопроникнення кількох кримінологічних учень одне в одне. Другі роблять акцент на перетині та взаємодії методик, технік, практик та ідей тощо, при цьому аналіз перетину розуміється як когнітивна структурована діяльність, здатна створити простір кримінологічного розуміння. При цьому і перші, й другі фокусують свою увагу на контактах, рухах і силах, які перетинають дисциплінарні кордони або мають дисперсну природу й, отже, власну сферу буття. На чільному місці в системі їх методологій перебувають соціокультурні переноси й запозичення, адже всі вони, так чи інакше, поділяють підходи, що виходять за предметні межі, й намагаються знайти інші фокус і світоперспективу — більш об’ємну, різнопланову, дискурсивну й водночас інше, більш складне мислення, іншу методологічну основу, що враховують різний рівень знання про досліджувані предмети, різний контекст їх побутування тощо. Інакше кажучи, найважливішим тут є не масштаб, а спосіб дослідження, зміна самого погляду на кримінологічну проблематику. Через це ми знову опиняємось на початку й говоримо, що кримінології потрібні інша методологічна культура і новий словник, що дасть змогу здійснити ревізію соціальної реальності з якісно нових позицій, переосмислити наявні концепти й сформулювати нові. Крім того, всі ці плинності, розсіювання, сплетення кримінологічних знань і новацій трансформують рух мислення, який має враховувати не лише переоснащення дослідного словника й інструментарію та епістемологічні зрушення, але й якісно новий стан світу та людини в ньому, що формується насамперед в умовах панкриміналізму і вже не вкладається в терміни аналізу, які використовувалися в попередню епоху.
Реакція на появу постіндустріального інформаційно-комунікативного суспільства
По-четверте, для сфери кримінологічної освіти формування нової онтології та епістемології як відповіді на появу постіндустріального, інформаційно-комунікативного суспільства має принципове значення в тому сенсі, що воно змінює характер мислення і тип соціокультурних орієнтацій людини. Постіндустріальні зміни за своєю суттю виявляються криміногенними, через що кримінологічні практики в усьому світі вже зазнають та, мабуть, і надалі зазнаватимуть трансформації (в Україні, як зазначалося вище, цей процес ускладнюється власною специфікою). Пояснимо свою думку.
В індустріальному суспільстві сформувався тип кримінологічного мислення, особливість якого визначалася тим, що вся система кримінологічного знання мала структурований вигляд через те, що ґрунтувалася на системі природничих понять і задавалася науковою раціональністю. Цей тип мислення був санкціонований класичною філософією, яка передбачає метафізичну заданість. Остання, маючи органічну прив’язку трансцендентності до сущого, сприяла введенню в кримінологічне мислення предметності, яка виступає у формі узагальненості. Такий підхід з приводу предметно закритої реальності є за своєю суттю авторитарним, антиплюралістичним, з акцентом не на людині, а на зовнішніх обставинах. Кримінологія нового часу, навпаки, пропонує мислити не з приводу предметного сущого, а з приводу того, як це суще дається людині. Це і є кримінологічним мисленням. Отже, гуманітарний поворот у кримінологічному мисленні — це поворот від предмету кримінології до кримінологічної рефлексії.
І це впливає на всю систему кримінологічної освіти, яка теж видозмінюється, тобто переорієнтовується зі сфери предметного знання, яке вимагало енциклопедичного засвоєння основ науки, на культуру мови і мислення з приводу конкретних кримінологічних феноменів та епіфеноменів. Важливо, що таке розуміння кримінологічної освіти не вимагає насичення її різноманітними вченнями, між якими здійснюється взаємодія. Нова якість освіти означає, що її метою є формування особливої культури критичного кримінологічного мислення (з приводу об’єктів різної природи). Без цієї важливої умови викладання кримінології є негуманітарним, оскільки обмежує думку змістом предметності, заважає вільному потоку свідомості. Тож гуманітарність для кримінології — це не тільки і не стільки вимога часу, скільки необхідна практика, що виводить суб’єкта за межі будь-якого предмета, це відкрита мережева структура.
Характерні ознаки сучасної кримінології
По-п’яте, одна з найважливіших змін у функціонуванні сучасної кримінології стосується характеру відносин професійного наукового середовища і суспільства. Завдяки наявності й постійному розвитку медіа в кримінологів виникає конкуренція з іншими видами знання (насамперед повсякденним), які транслюються через соціальні мережі, блоги, веб-сайти й інші канали. Спостерігається помітне витіснення продуктів професійного знання в маргінес, їх заміна субститутами, що імітують науковість, ідеологізованими стереотипами, установками буденної свідомості. Вітчизняні реалії ще більше погіршують ситуацію, сприяючи зниженню авторитету кримінологічної науки, а також громадського (і державного) інтересу до виконання нею її критичної функції, покликаної стимулювати рефлексію можновладців і ставати на заваді практикам владного маніпулювання. Однак суспільний і державний запит до кримінологів у суспільстві все ж таки існує. І полягає він насамперед у зростаючій залежності суспільства від експертних оцінок, підтверджень правильності, надійності, гарантованості знання та результатів його використання. Довіра до експертних оцінок дедалі більше стає важливою умовою достовірності знань, що мають глобальний горизонт аналізу, висновків та прогнозів. Цьому сприяють як зростаюча складність й абстрактність систем життєдіяльності, так і швидке оновлення фундаментальних основ та відкритість горизонтів самого кримінологічного знання. Швидкозмінна кримінологічна обстановка підносить значення більш операційних і репрезентативних критеріїв достовірності знання. Дедалі частіше доводиться орієнтуватися на критерії професійної підготовленості та компетенції експертів. Процедура отримання необхідних результатів скоріше відповідає формату оцінки експертів та оціночних досліджень. І в цьому форматі важливою є не лише професійна, але й дослідницька компетентність (здатність і готовність виявляти щось невизначене, невиразне, таке, що не має однозначного вирішення). Складність полягає в тому, що відповіді кримінологів на такі запити вимагають від них додаткових умінь працювати в гуманітарному середовищі. Це потребує постановки й розроблення нових тем, перегляду пріоритетів, вироблення нової мови та нових підходів (комунікаційні дослідження, соціологічні, психологічні, кібернетичні підходи тощо).
Зміна функцій кримінолога в суспільстві
У нас цей виклик проявляється в помітній зміні функцій кримінолога в суспільстві. Якщо раніше саме він був головним компонентом механізму формування знань про злочинне, то сьогодні в нього з’явилися конкуренти. В цих умовах важливим стає виявлення всіх контрагентів, вивчення того, як вони пов’язані, як впливають і на знання, і на освіту. А їх дуже багато: держава, ЗМІ, інтернет тощо; величезну роль сьогодні відіграють такі організації, як видавництва (від яких залежить, що публікувати: монографію чи белетристику), грантові організації, які визначають напрямки досліджень за допомогою фінансування, громадські об’єднання тощо. Створюється відчуття, що розвиток кримінології більше визначається соціальним замовленням, ніж тенденціями всередині самого кримінологічного знання. Про це ж свідчить розквіт проблематики домашнього насильства, гендерних досліджень, пенітенціарного насильства. Найважливішим наслідком зазначених обставин є розмивання кордонів між академічною кримінологією та іншими формами кримінологічних знань — виклик, на який кримінологи ще не готові дати адекватну відповідь.
В української кримінології на четвертому десятку її існування є кілька силових ліній, навколо яких складається нове розуміння кола її інтересів: кримінологія масової комунікації, політична кримінологія, економічна кримінологія, методологія кримінології тощо. Усі вони спираються на досягнення антропологічного, лінгвістичного й культурного поворотів, зумовлюють глибоку цікавість до проблем кримінологічного пізнання та відповідних досліджень. Їх розроблення відбувається в умовах відсутності єдності парадигми (нелінійний простір, в якому є альтернативи), тому кримінологічна спільнота (як будьяке професійне співтовариство сьогодні) скоріше нагадує комунікаційну наукову мережу, яка визначає набір загальних координуючих пунктів і передбачає розвиток комунікаційних процесів у близьких мережах та групах. Вони з’являються і зникають, тільки-но проекти реалізуються. Це абсолютно інша форма координації в науці та свобода переміщення тематичних і методологічних моделей аналізу, серед іншого поза межі дисциплін. Можливо, це призведе найближчим часом до появи теоретичних новацій, які ще не були помічені в новому столітті — кримінологічна наука поки що освоює й перетворює теоретичний багаж, накопичений за роки Незалежності.
Джерело: Юридичний вісник України
