Українська кримінологія на шляху між минулим та майбутнім - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Думка експерта

Українська кримінологія на шляху між минулим та майбутнім

Дата публікації:

Напередодні визначальних дат традиційно підбивають підсумки, оцінюють здобутки. Аналіз сучасного стану кримінологічного знання і тенденцій його розвитку на найближчу перспективу є надзвичайно складним не лише через багатогранність самої науки кримінології (в якій зараз присутні різні вектори розвитку теоретичної частини), але й через постійне привнесення в масив знань, у методологічну складову — обставин різної природи, що надає можливість говорити не лише про очевидні риси і тенденції, які є доступними для спостереження й рефлексії. Між тим, існування низки загальносвітових і національних умов трансформації дає змогу зафіксувати й інші принципово важливі моменти.

Читайте також: Серійні вбивства: концептуальні засади законодавчого, наукового і праксеологічного забезпечення пізнання, доказування та розслідування (частина 1)

Олексій Литвинов
доктор юридичних наук, професор, заслужений працівник освіти України, відповідальний секретар Кримінологічної асоціації України
Олександр Бандурка
доктор юридичних наук, професор,академік НАПрНУ, заслужений юрист України, президент Кримінологічної асоціації України

Сучасний стан кримінології

До загальносвітових трендів, які впливають на сучасну кримінологію, можна віднести процеси глобалізації та їх наслідки, які полягають у колосальній динамізації суспільного розвитку, формуванні об’єднаної інформаційними потоками глобальної реальності та єдиного комунікаційного простору, зростанні напруги між різними компонентами цих систем тощо. Однак ці зміни через їх абстрактний характер найчастіше осмислюються без кримінологічної складової, до сфери інтересів якої також не потрапляють питання формування нового типу особистості (такої, яка не готова до «живого» спілкування, існує лише в інформаційному середовищі, не вміє адаптуватися до умов, що швидко змінюються, не здатної до самостійного навчання, творчого вирішення професійних і життєвих завдань тощо), нових моделей поведінки та діяльності, нових способів кримінальної активності, формування відповідного мислення. Але оскільки ці зміни за своєю суттю є насамперед криміногенними (у широкому сенсі), має йтися про необхідність розроблення нової кримінологічної парадигми, що інтегрує знання і досвід минулих поколінь дослідників сфери боротьби зі злочинністю і превентивної практики в осмисленні реалій глобального світу, покликаної визначати пріоритети в XXI столітті. Так само жодна модернізація науки є неможливою без модернізації свідомості; адекватно відповісти на криміногенні виклики неможливо без формування нових типів особистості кримінолога — з особливою організацією свідомості та мислення, що і є, врешті-решт, метою зазначених перетворень.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Серійні вбивства: концептуальні засади законодавчого, наукового і праксеологічного забезпечення пізнання, доказування та розслідування (частина 2)

Готовність до змін

Ця мета, на жаль, вступає в суперечність із суто національними умовами перебігу окреслених вище процесів, що виражається в дегуманізації публічного простору, девальвації науки, знань та освіти, ліквідації мережі вищих навчальних закладів, скороченні бюджетних місць, руйнуванні відомчої освіти, впровадженні уявної проблематики в пул пріоритетних напрямків розвитку науки (незважаючи на те, що всі без винятку актуальні питання сьогодення містять у собі кримінологічну компоненту!), закритті юридичних спеціальностей, низькому соціальному статусі науковця тощо. Це спирається, серед іншого, на традиційну для нашого суспільства недовіру до науковців, зокрема кримінологів, які, нібито, не здатні виробляти корисне для суспільства знання (адже злочинність здолати не вдається!). Частково це пов’язано з радянською спадщиною, але більшою мірою — з нерозумінням специфіки й особливого потенціалу кримінологічного дискурсу, який можна назвати простором критичного мислення. Кримінологія ХХІ століття здатна повністю розкрити свій потенціал не лише тоді, коли її дослідження практично зорієнтовано, а й тоді, коли дослідники займаються постановкою неординарних проблемних питань, а для розв’язання завдань використовують різні способи аналізу, акумулюють отримані дані та їх інтерпретації, що випливають, у кінцевому рахунку, із сучасного стану соціального середовища. Саме це надає можливість кримінології залишатися відкритою для змін.

Деякі авторські спостереження

У зв’язку з цим дозволимо собі кілька спостережень щодо сучасного стану й тенденцій розвитку кримінологічного знання у власному інтелектуальному і соціальному просторі. По-перше, загальна ситуація у вітчизняній кримінології останніми роками значною мірою визначається переосмисленням того, що раніше вважалося непорушним, — переконанням в об’єктивності власних аналітичних розвідок. Визнання суб’єктивності дослідника в процесі подолання архаїчної моделі наукового пізнання й поступове засвоєння ідеалів некласичної раціональності змушують кримінологів дедалі частіше замислюватися про когнітивні й ціннісні передумови власних наукових пошуків, місце й роль кримінології в системі наук про злочинність, її взаємозв’язки із соціологією, психологією, політикою, культурою тощо. Це розуміння має суттєві наслідки, які впливають і на організацію власної професійної діяльності. У результаті питання, як це зроблено, стає основним; воно конституює наукову діяльність сучасних кримінологів (адже раніше головним було питання, що зроблено, а воно націлене на результат, а не на процес дослідницької діяльності). Тому настільки помітною є сьогодні в кримінологічному знанні тенденція до експліцитної репрезентації дослідження, коли розлогі наукові викладки заміняють таблиці, графіки, малюнки, презентації тощо. Цілком очевидно, що вага проблеми рефлексії кримінолога різко підвищується, оскільки він сам виявляється частиною кримінологічної розвідки, яку здійснює. Це превалювання дискурсу у кримінологічному пізнанні має важливі наслідки для науки в цілому, а також специфіці її фокусування на превентивних практиках.

Що стосується науки, то в ній на перший план висувається питання переосмислення предмета і завдань кримінології, яка починає розглядатися не як комплекс ідей, а як критично й емпірично зорієнтована методологія, що займається вивченням природи об’єктів, пов’язаних зі злочинністю. Якщо кримінологія — це пізнання та діагностика злочинності й пов’язаних з нею явищ, то методологія — це спосіб пізнання та діагностики кримінолога й самої кримінології. В сучасну епоху численних «викликів» і «трансформацій», з якими має справу кримінологія, яка постійно «оновлюється» й перебуває в «перманентній кризі», саморефлексія її репрезентантів — представників наукового цеху кримінологів — покликана сприяти розумінню справжньої своєї ролі для визначення власних перспектив в умовах дискредитації поля професійної діяльності.

Другий наслідок тісно пов’язаний із першим. Він полягає в русі кримінології, що намітився, в бік філософії. Не секрет, що з філософією в гуманітарних наук тривалий час були напружені стосунки. Значною мірою це зумовлено позитивістською спадщиною, в межах якої визнавався пріоритет науки стосовно інших способів пізнання реальності та пропонувалося позначити між ними чіткий «демаркаційний кордон». Ба більше, переважна більшість кримінологів й раніше, а подекуди і дотепер, лякалася гносеологічних процесів і процедур, вважаючи їх виключно філософським інструментарієм і через це скептично оцінюючи їх дослідницький потенціал. Однак інтегративні зв’язки між двома дисциплінами стають дедалі частішими й зумовлюються вони, крім іншого, акцентуванням уваги дослідників на власних дослідницьких практиках, текстах та інтерпретаціях. Проте існує й зустрічний рух. Головне полягає у визнанні того факту, що традиційний абстрактно-гносеологічний підхід є недостатнім, а його понятійно-категоріальна мова обмеженою, спеціалізованою й потребує суттєвого збагачення, що й відбувається завдяки некласичним підходам і дискурсам. Ідеться й про те, що донедавна зі сфери картезіанського дуалізму випадали цілі шари соціального, спостерігалися спрощенство, зайве абстрагування, нехтування деталями. Визнання кримінологами обумовленості криміногенних явищ соціальними й культурними факторами призвело спочатку до появи натурсоціальної, а потім і дискурсивної теорії причинності. Переконані, що переосмислення кримінологами методології власної науки саме в такому — соціокультурному — ключі сприятиме формуванню більш широких обріїв кримінологічних розвідок.

Пошуки нових форм міждисциплінарної взаємодії

По-друге, протягом усієї історії зародження та становлення кримінології як науки ідеалістична модель її пізнання завжди була тісно пов’язана з феноменом міждисциплінарної взаємодії. Ідеться не лише про синтез даних із кримінології, кримінального права, кримінального процесу та криміналістики, а насамперед про активне залучення до предметної сфери кримінологічного дослідження здобутків соціології, психології та кібернетики. І це — далеко не повний перелік дисциплін. Однак запозичення термінів, понять, методів та інструментів аналізу часто робиться без жодних пояснень. Виникає запитання, що це: термінологічна гра, ознака нестійкості понятійно-категоріального апарату науки або, навпаки, втрата нею свого гносеологічного статусу, баналізація методології?

Вважаємо, що такий стан справ тісно пов’язується з пошуками нових форм міждисциплінарної взаємодії в межах спочатку модерністської, а потім і постмодерністської парадигм та дослідницьких структур. Модерністська кримінологічна парадигма виходила з того, що кримінологія як окрема академічна дисципліна відрізняється своїм предметом і методом дослідження (при чому під час формулювання предмета розроблявся й метод, що йому відповідає). Із цього погляду в своїй загальній частині кримінологія як окрема наука досліджує певний предмет методом (сукупністю методів), властивим саме цій дисципліні. Таке розуміння визначало напрями подальших пошуків способів міждисциплінарної взаємодії, яка відбувалася завдяки синтезу або штучного привнесення на інше поле компонентів предмету, методу або методології контрагента чи відразу всієї тріади.

Формування інформаційного суспільства та відповідних концептів внесло нові проблеми в розвиток уявлень про міждисциплінарну взаємодію, а точніше докорінно змінило уявлення про неї. Добре відомо, що в межах постмодерністської парадигми поділ світу на сфери, що відповідають різним академічним дисциплінам, розглядається не як відображення природного порядку речей, а як культурна практика. Проблематика тієї чи іншої академічної дисципліни розглядається в такому разі як історично сформований комплекс інтелектуальних завдань, породжених різними соціокультурними контекстами, інтелектуальними й мовними традиціями, умовами професійної діяльності, дискурсами і наративами. Очевидно, що за такого підходу є сумнівною обумовленість системи дисциплін, а разом з нею і міждисциплінарного підходу як наступного кроку в організації дослідження. Це надало можливість виявити такі предмети, які перебувають у трансдисциплінарному просторі. При цьому останнє розуміється як принцип організації наукового знання, що відкриває широкі можливості синтезу дисциплін під час вирішення комплексних проблем, які в принципі не можуть бути вирішені в дисциплінарних межах. Це означає, що принцип міждисциплінарності втрачає свою актуальність як суто методологічна установка і набуває рис нової онтології, тобто більш складної моделі світу, яка прагне ввібрати в себе й відобразити всю його складність.

У підсумку замість загальних і суто механічних міркувань на тему міждисциплінарної взаємодії на порядку денному постає питання про переосмислення цієї складної форми самосвідомості та професійної організації праці вчених. При цьому в сучасній кримінології на передових її рубежах пошук сьогодні триває і найближчим часом про­довжиться по всьому фронту за двома напрямками:

1) через вивчення проблемних полів, алгоритмів і механізмів дисциплінарного розвитку, виділення констант, динаміки функціонування соціокультурного і психологічного просторів, характерних для науки кримінології (замість «механічного» додавання даних з інших дисциплін);

2) через пошук інтегральної парадигми міждисциплінарного синтезу, націленої на синтез кримінологічного знання (в найширшому діапазоні); про це свідчить поява в кримінологічній науці XXI століття нових міждисциплінарних полів (біокримінологія, еволюційна кримінологія, вайолентологія), а також додання до кримінологічної методології інструментів постструктуралізму, теорії ігор, хаосу, системного аналізу тощо. На користь цього свідчить також розквіт когнітивних кримінологічних досліджень.

Ця ж само тенденція проявляється ще в одному новому явищі — кримінологізації інших дисциплін, що надає можливість нам говорити навіть про нову віху в пізнавальному процесі. Цікавість багатьох сучасних дисциплін до темпоральних аспектів криміналізму і криміногенності призводить до цікавих результатів, зокрема до переосмислення місця й ролі людини як представника певного виду живих істот, її відносин із соціумом та природою, а також межі між нормою й патологією. Очевидно, що відповіді на ці питання лежать у трансдисциплінарній площині й актуалізують так звані когнітивні дослідження.

Нові можливості кримінології

По-третє, трансдисциплінарний поворот відкрив для кримінології нові можливості для реалізації найсміливіших новацій. Основними з них є формування автономних кримінологічних учень про організовану, корупційну, політичну, рецидивну, професійну, економічну, насильницьку, жіночу, агресивну, екологічну, необережну, пенітенціарну і транснаціональну злочинність. По суті всі вони — це своєрідна відповідь на виклик глобальної кримінологічної реальності, яка має парадоксальний характер. По-перше, всередині неї діють різноспрямовані за вектором процеси, по-друге, вона містить у собі різнорідні й різнотипні за своєю суттю частини, що не виключають, проте, наявність цієї цілісності. До того ж, ці частини не піддаються ієрархічному підпорядкуванню, яке в цій ситуації набуває, скоріше, ситуативного або функціонального порядку. У кримінологічній реальності як ризомній множині відсутній єдиний центр, і головну роль відіграють не частини, а численні зв’язки й відносини між ними (мають подібність до мережі, потоку), які й виробляють механізми та принципи співвіднесення різнорідних частин глобального цілого й створюють у результаті шукану когерентність.

Читайте також: Шляхи Кіото: XIV-й конгрес ООН з попередження злочинності та кримінального правосуддя та перспективні завдання сучасної кримінології

Очевидно, що уявити такий парадоксальний спосіб існування кримінологічної реальності й пояснити закономірності її функціонування в межах логіки сутностей, так само як і в межах дисциплінарного підходу до наукового пізнання, неможливо. Зрозуміло також, що цілісність кримінологічної реальності, яка належить до об’єктів несистемного класу, не може бути виражена в категоріях системного аналізу. Можливо, в цій ситуації слід говорити або про несистемний аналіз, або про виникнення іншого типу системності (що ґрунтується на зв’язках), або про необхідність поєднання системного і несистемного кримінологічного аналізу. Тому навряд чи сучасний кримінологічний аналітичний пошук є можливим без звернення до ідейного й концептуального потенціалу синергетики, теорії сингулярності, сценарного, мережевого або ситуаційного підходів тощо, тобто без активної співпраці природничо-наукового та гуманітарного знання в єдиному просторі трансдисциплінарності.

Намагаючись віднайти адекватні способи наукового опису соціальної реальності, сучасна кримінологія віддає перевагу розробкам інноваційних напрямів своєї теоретичної частини, а також «перехресним» і «транс» кримінологіям. Перші бачать свою нішу у вивченні результатів взаємопроникнення кількох кримінологічних учень одне в одне. Другі роблять акцент на перетині та взаємодії методик, технік, практик та ідей тощо, при цьому аналіз перетину розуміється як когнітивна структурована діяльність, здатна створити простір кримінологічного розуміння. При цьому і перші, й другі фокусують свою увагу на контактах, рухах і силах, які перетинають дисциплінарні кордони або мають дисперсну природу й, отже, власну сферу буття. На чільному місці в системі їх методологій перебувають соціокультурні переноси й запозичення, адже всі вони, так чи інакше, поділяють підходи, що виходять за предметні межі, й намагаються знайти інші фокус і світоперспективу — більш об’ємну, різнопланову, дискурсивну й водночас інше, більш складне мислення, іншу методологічну основу, що враховують різний рівень знання про досліджувані предмети, різний контекст їх побутування тощо. Інакше кажучи, найважливішим тут є не масштаб, а спосіб дослідження, зміна самого погляду на кримінологічну проблематику. Через це ми знову опиняємось на початку й говоримо, що кримінології потрібні інша методологічна культура і новий словник, що дасть змогу здійснити ревізію соціальної реальності з якісно нових позицій, переосмислити наявні концепти й сформулювати нові. Крім того, всі ці плинності, розсіювання, сплетення кримінологічних знань і новацій трансформують рух мислення, який має враховувати не лише переоснащення дослідного словника й інструментарію та епістемологічні зрушення, але й якісно новий стан світу та людини в ньому, що формується насамперед в умовах панкриміналізму і вже не вкладається в терміни аналізу, які використовувалися в попередню епоху.

Реакція на появу постіндустріального інформаційно-комунікативного суспільства

По-четверте, для сфери кримінологічної освіти формування нової онтології та епістемології як відповіді на появу постіндустріального, інформаційно-комунікативного суспільства має принципове значення в тому сенсі, що воно змінює характер мислення і тип соціокультурних орієнтацій людини. Постіндустріальні зміни за своєю суттю виявляються криміногенними, через що кримінологічні практики в усьому світі вже зазнають та, мабуть, і надалі зазнаватимуть трансформації (в Україні, як зазначалося вище, цей процес ускладнюється власною специфікою). Пояснимо свою думку.

В індустріальному суспільстві сформувався тип кримінологічного мислення, особливість якого визначалася тим, що вся система кримінологічного знання мала структурований вигляд через те, що ґрунтувалася на системі природничих понять і задавалася науковою раціональністю. Цей тип мислення був санкціонований класичною філософією, яка передбачає метафізичну заданість. Остання, маючи органічну прив’язку трансцендентності до сущого, сприяла введенню в кримінологічне мислення предметності, яка виступає у формі узагальненості. Такий підхід з приводу предметно закритої реальності є за своєю суттю авторитарним, антиплюралістичним, з акцентом не на людині, а на зовнішніх обставинах. Кримінологія нового часу, навпаки, пропонує мислити не з приводу предметного сущого, а з приводу того, як це суще дається людині. Це і є кримінологічним мисленням. Отже, гуманітарний поворот у кримінологічному мисленні — це поворот від предмету кримінології до кримінологічної рефлексії.

І це впливає на всю систему кримінологічної освіти, яка теж видозмінюється, тобто переорієнтовується зі сфери предметного знання, яке вимагало енциклопедичного засвоєння основ науки, на культуру мови і мислення з приводу конкретних кримінологічних феноменів та епіфеноменів. Важливо, що таке розуміння кримінологічної освіти не вимагає насичення її різноманітними вченнями, між якими здійснюється взаємодія. Нова якість освіти означає, що її метою є формування особливої культури критичного кримінологічного мислення (з приводу об’єктів різної природи). Без цієї важливої умови викладання кримінології є негуманітарним, оскільки обмежує думку змістом предметності, заважає вільному потоку свідомості. Тож гуманітарність для кримінології — це не тільки і не стільки вимога часу, скільки необхідна практика, що виводить суб’єкта за межі будь-якого предмета, це відкрита мережева структура.

Характерні ознаки сучасної кримінології

По-п’яте, одна з найважливіших змін у функціонуванні сучасної кримінології стосується характеру відносин професійного наукового середовища і суспільства. Завдяки наявності й постійному розвитку медіа в кримінологів виникає конкуренція з іншими видами знання (насамперед повсякденним), які транслюються через соціальні мережі, блоги, веб-сайти й інші канали. Спостерігається помітне витіснення продуктів професійного знання в маргінес, їх заміна субститутами, що імітують науковість, ідеологізованими стереотипами, установками буденної свідомості. Вітчизняні реалії ще більше погіршують ситуацію, сприяючи зниженню авторитету кримінологічної науки, а також громадського (і державного) інтересу до виконання нею її критичної функції, покликаної стимулювати рефлексію можновладців і ставати на заваді практикам владного маніпулювання. Однак суспільний і державний запит до кримінологів у суспільстві все ж таки існує. І полягає він насамперед у зростаючій залежності суспільства від експертних оцінок, підтверджень правильності, надійності, гарантованості знання та результатів його використання. Довіра до експертних оцінок дедалі більше стає важливою умовою достовірності знань, що мають глобальний горизонт аналізу, висновків та прогнозів. Цьому сприяють як зростаюча складність й абстрактність систем життєдіяльності, так і швидке оновлення фундаментальних основ та відкритість горизонтів самого кримінологічного знання. Швидкозмінна кримінологічна обстановка підносить значення більш операційних і репрезентативних критеріїв достовірності знання. Дедалі частіше доводиться орієнтуватися на критерії професійної підготовленості та компетенції експертів. Процедура отримання необхідних результатів скоріше відповідає формату оцінки експертів та оціночних досліджень. І в цьому форматі важливою є не лише професійна, але й дослідницька компетентність (здатність і готовність виявляти щось невизначене, невиразне, таке, що не має однозначного вирішення). Складність полягає в тому, що відповіді кримінологів на такі запити вимагають від них додаткових умінь працювати в гуманітарному середовищі. Це потребує постановки й розроблення нових тем, перегляду пріоритетів, вироблення нової мови та нових підходів (комунікаційні дослідження, соціологічні, психологічні, кібернетичні підходи тощо).

Зміна функцій кримінолога в суспільстві

У нас цей виклик проявляється в помітній зміні функцій кримінолога в суспільстві. Якщо раніше саме він був головним компонентом механізму формування знань про злочинне, то сьогодні в нього з’явилися конкуренти. В цих умовах важливим стає виявлення всіх контрагентів, вивчення того, як вони пов’язані, як впливають і на знання, і на освіту. А їх дуже багато: держава, ЗМІ, інтернет тощо; величезну роль сьогодні відіграють такі організації, як видавництва (від яких залежить, що публікувати: монографію чи белетристику), грантові організації, які визначають напрямки досліджень за допомогою фінансування, громадські об’єднання тощо. Створюється відчуття, що розвиток кримінології більше визначається соціальним замовленням, ніж тенденціями всередині самого кримінологічного знання. Про це ж свідчить розквіт проблематики домашнього насильства, гендерних досліджень, пенітенціарного насильства. Найважливішим наслідком зазначених обставин є розмивання кордонів між академічною кримінологією та іншими формами кримінологічних знань — виклик, на який кримінологи ще не готові дати адекватну відповідь.

В української кримінології на четвертому десятку її існування є кілька силових ліній, навколо яких складається нове розуміння кола її інтересів: кримінологія масової комунікації, політична кримінологія, економічна кримінологія, методологія кримінології тощо. Усі вони спираються на досягнення антропологічного, лінгвістичного й культурного поворотів, зумовлюють глибоку цікавість до проблем кримінологічного пізнання та відповідних досліджень. Їх розроблення відбувається в умовах відсутності єдності парадигми (нелінійний простір, в якому є альтернативи), тому кримінологічна спільнота (як будьяке професійне співтовариство сьогодні) скоріше нагадує комунікаційну наукову мережу, яка визначає набір загальних координуючих пунктів і передбачає розвиток комунікаційних процесів у близьких мережах та групах. Вони з’являються і зникають, тільки-но проекти реалізуються. Це абсолютно інша форма координації в науці та свобода переміщення тематичних і методологічних моделей аналізу, серед іншого поза межі дисциплін. Можливо, це призведе найближчим часом до появи теоретичних новацій, які ще не були помічені в новому столітті — кримінологічна наука поки що освоює й перетворює теоретичний багаж, накопичений за роки Незалежності.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Повернення старих схем у процедурі банкрутства

Опубліковано

on

От

Олена КОРОБКОВА,
виконавчий директор Незалежної асоціації банків України

Наразі свого другого читання очікує законопроект щодо процедур банкрутства (№ 4409), який містить низку деструктивних новацій. Банківська спільнота неодноразово наголошувала на тому, що новели цього документа, які подаються під соусом несуттєвих «технічних» змін до Кодексу з процедур банкрутства, є абсолютно неприйнятними й можуть негативно вплинути на інститут бізнес-кредитування. Бо чи знайдуться ті, хто захоче видавати кредити, розуміючи, що право отримати свої кошти назад фактично нівельоване на законодавчому рівні?

Тож спробуємо докладно розібратися в новелах цього законопроекту та продемонструвати, яким чином вони вплинуть на процедуру банкрутства в Україні. Також у черговий раз закликаємо депутатів врахувати ці моменти та доопрацювати документ до другого читання, аби не допустити повернення старих схем у процедуру банкрутства.

Про продаж майна банкрута

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

А саме про надання права ліквідатору здійснювати продаж усього майна банкрута у вигляді єдиного майнового комплексу. Цю історію ми вже проходили в контексті «старого» закону. Фактично ця норма дозволить виставляти на продаж в одному лоті нерухомість у центрі Києва й об’єкти в зоні ООС. Така собі вже раніше відпрацьована «схема» задля зменшення вартості заставного майна, затягування процесу та максимального зменшення попиту на нього. А ще — задля ускладнення пошуку цього майна сторонніми для боржника покупцями й усунення від участі в аукціоні зацікавлених осіб.

Читайте також: Уповноважена особа засновників (учасників, акціонерів) боржника може оспорювати результати аукціону, проведеного в межах справи про банкрутство

Досить цікавою видається й інша новація — проведення другого повторного аукціону з можливістю зниження початкової ціни без визначення граничної вартості. Пам’ятаєте історії про продаж майна «за 1 гривню», пов’язаній із боржником особі? Так от, це знову така ж «пісня». Законопроект повертає можливість вдаватися і до цієї схеми.

Далі — розподіл отриманих ліквідатором коштів між кредиторами виключно в разі достатності коштів для задоволення всіх вимог кредиторів однієї черги. Невиважена та дискримінаційна норма, спрямована виключно на забезпечення інтересів арбітражного керуючого. Ця новела не лише затягує процес погашення вимог кредиторів (фактично блокує повернення коштів в економіку), але й взагалі створює перешкоду для погашення боргів, оскільки в такому випадку щомісячно з коштів, які надійшли в ліквідмасу, арбітражний керуючий утримуватиме свою основну винагороду, тобто сума отриманих для кредиторів коштів щомісяця зменшуватиметься, а ліквідатор не буде зацікавлений вчинити всі необхідні дії для надходження коштів, достатніх для погашення всіх вимог кредиторів однієї черги.

Ще більше грошей арбітражному керуючому

Чинні норми кодексу вже передбачають сплату додаткових коштів до основної винагороди від продажу застави в розмірі 3% від суми реалізації, яку банки-кредитори вважають справедливою та достатньою для мотивації. Однак у законопроекті пропонується, щоб основна щомісячна винагорода арбітражних керуючих покривалася ще й за рахунок коштів від продажу застави. Тобто, щоб фактично за все платив забезпечений кредитор, який на сьогодні не має права голосу в комітеті і зборах кредиторів (лише дорадчий), не може впливати на зміну ліквідатора чи на оцінку його дій (у тому числі не може голосувати при затвердженні звітів по винагороді арбітражного керуючого), крім того, оплата незалежно від результатів діяльності арбітражних керуючих у конкретній процедурі та тривалості самої процедури.

Читайте також: Рада може змінити Кодекс з процедур банкрутства

Якщо ця новація законопроекту буде прийнята, то з вартості застави може стягуватись і 50%, і навіть 100% винагороди, а заставний кредитор не отримає нічого. Зокрема, на сьогодні винагорода арбітражного керуючого за рік — це 216 тисяч гривень, тобто, якщо вартість застави буде близько 200 тис. грн і вона буде реалізована через рік, то забезпечений кредитор не отримає нічого — вся сума від продажу майна буде скерована на оплату винагороди арбітражного керуючого. На практиці такі зміни призведуть до того, що арбітражні керуючі не будуть зацікавлені у швидкій реалізації майна банкрута, адже що довше триватиме процедура продажу заставного майна, то більше основної винагороди вони зможуть отримати. Тобто за фактом арбітражний керуючий отримуватиме гроші просто як «абонплату» за його перебування у справі, а не за виконану роботу чи отриманий результат. Чому ж тоді таку «винагороду» не отримують адвокати, нотаріуси та інші самозайняті особи?

Ще одна цікава норма — виплата основної винагороди арбітражному керуючому «за рахунок коштів кредиторів» у разі, якщо процедура триває після закінчення авансованих заявником коштів. Така норма жодним чином не сприятиме пришвидшенню процедур банкрутства, бо не передбачає врахування показників ефективності та результативності роботи арбітражних керуючих, не обмежує можливості покладення основної винагороди на кредиторів будь-якими строками тривалості процедури банкрутства. І давайте врахуємо, що на практиці фактична тривалість процедур банкрутства в кілька разів перевищує визначені кодексом строки. У такому випадку, попри значну тривалість процедури та відсутність майна у боржника, тобто відсутність результату роботи, арбітражний керуючий стягує з кредиторів на свою користь гроші.

Слід врахувати, що «кредитор боржника», на якого законопроект покладає обов’язок оплачувати винагороду арбітражного керуючого, — це не лише банк, але й кредитори, яким заборгували заробітну плату, аліменти, або яким боржник відшкодовує шкоду, завдану каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров’я тощо. Це переконливо демонструє неспроможність запропонованого законопроектом підходу покладення на кредитора, як особу, яка вже зазнала збитків від неплатоспроможності боржника, додаткового тягаря, особливо зважаючи на те, що згоди таких кредиторів на участь у справі в окремих випадках ніхто не питає. Таке безумовне обов’язкове та необмежене будь-якими строками покладення на кредиторів зобов’язання сплатити щомісячну винагороду арбітражному керуючому аж ніяк не стимулюватиме останнього завершити роботу.

Чи платять людям зарплату за те, що вони просто такі чудові? То чому так має бути з арбітражними керуючими, і чому ці витрати знову мають лягати на постраждалу сторону, на тих, кому не повертають борги? Чому ініціатори законопроекту не розглядають такі варіанти, як, наприклад, покладення обов’язку оплати винагороди арбітражного керуючого на власника боржника? Чому єдиною константою в законопроекті залишається потреба забезпечити арбітражного керуючого доходами за відсутності реальної користі як для суспільства, так і для кредиторів, від справ, де в боржника відсутні активи?

Наступне — скасування чинної норми кодексу, що унеможливлює перехід до процедури санації без наявності схваленого комітетом кредиторів і забезпеченими кредиторами плану санації. Новація створює значний ризик зловживань, безпідставного затягування строків процедури та затвердження судом плану санації, який не був схвалений кредиторами. Думається, недоцільно надавати повноваження суду затверджувати план санації без перевірки факту його схвалення кредиторами.

Окрім того, новація повертає «схему» застосування процедур санації на шкоду кредиторам, яка існувала за часів дії «старого» закону про банкрутство та використовувалася для зловживань. Зокрема, будь-яка юридична особа, яка діяла в інтересах боржника чи пов’язаних із ним осіб, без реальних намірів і фінансових можливостей надавала суду пропозицію взяти участь у санації, і, як наслідок, вводилася процедура санації. Однак у подальшому її план не розроблявся або ж його умови були вкрай невигідними кредиторам. Водночас весь цей період (тривав роками) боржник використовував активи в господарській діяльності без погашення кредиторам будь-яких боргів.

Щодо призначення розпорядником майна та керуючим реструктуризацією арбітражного керуючого, кандидатура якого запропонована ініціюючим кредитором або боржником — фізичною особою. Дана новація повністю нівелює незалежність арбітражного керуючого і ставить інших кредиторів та боржника у вразливе становище через високий ризик упередженості арбітражного керуючого на самому початку процедури банкрутства. Крім того, це створює колізії з іншими нормами кодексу (зокрема, щодо того, що незалежність арбітражного керуючого гарантується особливим порядком призначення; щодо конфлікту інтересів; підстав для відмови в призначенні арбітражного керуючого, якщо така особа є пов’язаною з боржником).

І наостанок. Так, усі ми люди. Так, ми інколи опиняємося в непередбачуваних обставинах. Так, ми не завжди можемо розрахувати власні сили. І в контексті виплат за кредитами — теж. Саме для таких складних ситуацій й існує процедура банкрутства, що мала б набувати вигляду здорового компромісу між інтересами боржника та кредитора. Натомість законопроект № 4409 у тому вигляді, в якому він є зараз, пропонує нам повернути старі схеми та значно зменшити обсяги відшкодувань кредиторам у процедурі банкрутства, і, як наслідок, обсяги кредитування, такого необхідного для постковідного періоду відновлення економіки.

Як відомо з міжнародних рейтингів, кредитори банкрута в Україні можуть розраховувати лише на невелике відшкодування — 9 центів з 1 долара та кількарічну тяганину. Щоб повернути власні кошти вони в середньому мають витратити близько 3-х років та оплатити витрати, пов’язані з процедурою банкрутства і продажем майна боржника, яка може перевищувати 40% вартості майна.

Тож висловлюємо сподівання бути почутими законодавцями та працюємо далі!

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Чого очікувати бізнесу від кабмінівського законопроекту з корупційними ризиками?

Опубліковано

on

От

Мартина БОГУСЛАВЕЦЬ,
виконавча директорка ГО аналітичний центр «Інститут законодавчих ідей»

Свого часу Кабінет Міністрів підготував «подарунок» для підприємців — законопроект з корупційними ризиками № 5600. Першого липня його було прийнято в першому читанні. Далі народні обранці планували розглянути цей законопроект знову — 7 жовтня. Не склалося. Ми цією публікацією хочемо нагадати депутатам про необхідність його суттєвого доопрацювання.

Читайте також: Законопроект № 5600. Міфи і правда про нові правила адміністрування податкового боргу

Автори законопроекту пишаються тим, як заявляється, що він допоможе принести 35 мільярдів гривень надходжень до бюджету, але не говорять, звідки візьмуться ці гроші. Бо ці надходження будуть отримані за рахунок підвищення податків, змін в адмініструванні податків, значного збільшення повноважень податкової, а також за рахунок фермерів.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Відтак кошти, які могли би бути вкладені в розвиток бізнесу, закупівлю товарів та послуг, фактично забираються від громадян. Нам розповідають про позитивний інвестиційний клімат, але влада періодично намагається втручатися в діяльність бізнесу. Як на мій погляд, якщо й надалі прийматимуться такі законопроекти, то скоро тут просто нікому буде платити податки. Й ось чому.

Що не так із цим законопроектом?

Перше — корупційні ризики, якими вони були до першого читання? Згідно з документом, податкова отримує надмірні повноваження, що дозволяє їй тиснути на бізнес:

— без рішення суду стягувати борги з банківських коштів боржника;

— можливість встановлення податкової застави ще в процесі оскарження рішення платником податків в суді, що може стати інструментом тиску на платників податків та вплинути на можливість розпоряджатися ними своїм майном;

— заборонити виїзд за кордон керівнику організації, якщо вона має борг, доки він не буде сплачений. Зауважимо, що такі борги можуть створюватися фіктивно — щоб спеціально тиснути на бізнес та його керівників.

Читайте також: Законопроект № 5600: фіскальний тиск і заручники-підприємці

Друге — чіткі формулювання пропонують замінити розмитими. Приклад: у законопроекті слово «свідчать» про порушення платником податків податкового законодавства, пропонують замінити на «можуть свідчити». На перший погляд, здається нічого, але на практиці така зміна призведе до того, що податкова самостійно вирішуватиме, чи порушує підприємець податкове законодавство, чи ні? Як наслідок, за однакових умов, одним платникам податків буде надіслано відповідні запити та призначено перевірки, іншим ні.

Податок на прибуток зі збитків

Третє. Підприємці ще називають цей законопроект «податком на прибуток зі збитків». Зараз діє норма, що підприємство, яке переживає кризу та несе збитки, в разі отримання прибутку може сплатити податки в зменшеному розмірі, враховуючи збитки. Однак згідно з цим законопроектом враховуватиметься не повний розмір збитків, а лише 50%.

До другого читання депутати подали 11 323 поправки, з яких врахували 127. Подивимося, чи усунули вони корупційні ризики? Ні. У податкової так і залишаються надмірні повноваження: борг може стягуватися з банківської карти без рішення суду, якщо він не сплачується протягом 90 днів. Уявімо ситуацію, коли підприємець, бізнес якого переживає кризу, має на рахунку гроші, але планує використати їх, аби «витягнути» з кризи свою фірму, а вже потім сплатити борг і пеню, яка з кожним місяцем наростає. Він планує сплатити борг, умовно, через 5 місяців. Однак податкова не буде на це зважати.

Якщо борг існує протягом 3-х місяців, а на рахунку є гроші, то — їх просто можна списати не звертаючись до суду. У тексті законопроекту до першого читання був запобіжник 5 мільйонів гривень. Тобто стягнути борг з рахунку могли лише за умови, якщо він становив 5 та більше мільйонів. Тепер можна стягувати будьякий борг, починаючи від декількох тисяч гривень, які можуть бути життєво важливими для малого бізнесу.

Пропоновані зміни про можливість податкової встановлювати заставу на майно боржника, коли він оскаржує її рішення, виключено із законопроекту.

Такі зміни фактично позбавляли власників бізнесу можливості належно розпоряджатися власним майном. Отже, залишається процедура, яка діє й зараз — податкова застава не поширюється на боржника при оскарженні ним рішень податкової. Поправками № 970 та № 2014 вказано, що заборонити керівнику компанії виїжджати за кордон можна у випадку наявності боргу розміром в мільйон гривень і якщо він не буде сплачений протягом 240 днів. Однак такий запобіжник не вирішить ситуації з фіктивними боргами та тиском на бізнес, можливо, лише трохи відтерміновує їх у часі.

Постійні перевірки та «допомога» держави

Далі — оціночне поняття «можуть свідчити», про яке вже говорилося, залишається в законопроекті. Поправка № 1870 дозволяє податковій надсилати запити та проводити перевірки, якщо її співробітникам буде здаватися, що «факти свідчать про порушення платником податків законодавства». Це створює великий ризик постійних перевірок одних підприємців та відсутність перевірок для бізнесу, який «вміє домовлятися».

Щодо держави, то вона, як завжди, хоче допомогти, але не на всі 100%. Норма про врахування збитків буде враховувати неповний їх розмір, а лише 50%, при тому хтось платитиме більше податків, а хтось не платитиме їх взагалі.

Нові корупційні ризики

Тепер про нові корупційні ризики, закладені під час підготовки до другого читання. Так, для аграріїв буде встановлена сплата мінімального податкового зобов’язання, яка за підрахунками становитиме близько 1 500 гривень з гектара і значно збільшить податкове та адміністративне навантаження на них. У той же час поправкою № 10237 пропонується до 01.01.2037 року, тобто на 15 років, звільнити від сплати податку на прибуток, податку на додану вартість (із ввезеного обладнання, комплектуючих тощо), плати за землю, рентної плати за використання води тощо, підприємства, які:

— утворені після 1 січня 2022 року;

— які здійснюють свою діяльність та сплачують податки в таких населених пунктах як Нововолинськ Волинської області, Вугледар Донецької області, Торецьк та Мирноград Донецької області, Лисичанськ Луганської області та деякі інші (перелік вичерпний).

На мій погляд, відсутність чітких механізмів контролю за діяльністю новостворених підприємств призведе до реєстрації таких бізнесів на цих територіях з єдиною метою — ухилення від сплати податків. Тобто для одних підприємств податкове навантаження зросте в декілька разів, а інші на 15 років звільняються від сплати більшості податків. Чому надаються такі привілеї для одних компаній і відбувається тиск на інші?

Загалом же Кабінет Міністрів — лідер за кількістю поданих корупційних законопроектів. За 5 сесію діяльності Верховної Ради цього скликання (лютий-серпень 2021 року) саме уряд подав найбільше законопроектів з корупційними ризиками — 17.

Додам також, що за цей самий період аналітики Інституту законодавчих ідей знайшли корупційні ризики в 104 законопроектах. Тож законопроект № 5600 — лише один із них.

У рейтингу авторів законопроектів з корупційними ризиками перше місце посідає Денис Шмигаль як глава колективного органу. Однак, варто розуміти, що ці законопроекти були подані міністерствами і відповідальність за них несуть їх очільники та безпосередні автори. Як можемо переконатися, корупційні ризики наявні в законопроектах різних міністерств. Це означає не лише непрофесійність команд, які працюють над підготовкою таких документів. Насамперед це говорить про проблеми, корупційні ситуації, які потім виникатимуть практично в усіх сферах — медицина, децентралізація, економіка, освіта, фінанси, правова система.

Команда Інституту законодавчих ідей не раз наголошувала на тому, що депутати несуть відповідальність не лише за свої законопроекти, але й за законодавчі ініціативи своїх колег, які вони підписують. За ту ж 5 сесію діяльності Верховної Ради представники всіх депутатських фракцій та груп подавали/підписували законопроекти з корупційними ризиками. Найбільше таких подали представники фракції «Голосу», найменше — «Європейської солідарності».

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Дерегуляція трудових відносин. Рада зробила крок до працевлаштування без зайвої бюрократії

Опубліковано

on

От

Світлана ГЛУЩЕНКО,
заступниця міністра економіки України

Які ключові зміни пропонує підготовлений Мінекономіки законопроект про дерегуляцію трудових відносин (№ 5388) та чи стане простіше легально оформлювати трудові відносини з працівниками? Про це та інше й піде мова в даній статті.

Коли ми говоримо про важливі фактори для підвищення інвестиційної привабливості країни та створення сприятливого бізнес-клімату, то маємо на увазі, в тому числі, й дерегуляцію багатьох сфер.

Читайте також: Встановлення факту трудових відносин

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

У цьому ключі нагадаю, що 21 вересня Верховна Рада в першому читанні прийняла законопроект про дерегуляцію трудових відносин — № 5388.

Цей документ якраз і передбачає зменшення кількості бюрократичних процедур, часу на їх проходження та фінансових витрат на адміністрування трудових відносин.

«Стоп-сигнал» для роботодавця

Що маємо наразі? Часто заплутані, зарегульовані, недостатньо визначені механізми стали своєрідним «стоп-сигналом» для роботодавця, який має намір найняти працівника. Це пожвавлює тінізацію ринку праці, значні обсяги якої всім відомі.

У законопроекті № 5388 пропонуються три ключові зміни, які сприятимуть стимулюванню роботодавців легально оформлювати трудові відносини з працівниками, а саме:

— менше документального навантаження на адміністрування трудових відносин — зменшення кількості обов’язкових документів, спрощення процедур;

— більше гнучкості трудових відносин — фокусування на значущість індивідуального трудового договору, оперативність внесення змін до нього, зміну механізму участі профспілок при розірванні трудового договору тощо;

— ліквідація застарілих норм, які створюють надмірне навантаження.

Лібералізація чи репресії: як вивести з тіні 10 млн працівників?

Отже, ці новели покликані покращити систему організації відносин у сфері найманої праці, забезпечити створення рівних правил гри на ринку праці, а також досягнути баланс інтересів працівників і роботодавців, врешті — стимулювати розвиток бізнесу та знизити рівень безробіття. Який вплив матиме прийняття даного законопроекту на права та гарантії працівників? Із деяких джерел часто лунає інформація, що цей законопроект погіршує права працівників. На конкретних прикладах покажемо, чому це — неправда.

Читайте також: Тільки 10 % трудових договорів може бути з нефіксованим робочим часом

1. Завдяки змінам до КЗпП працівник вчасно та в зручний спосіб (у тому числі в електронному вигляді) отримуватиме всю інформацію про свої правовідносини з роботодавцем (щодо прав і посадових обов’язків, умов роботи, умов і розміру оплати праці, тривалості відпустки, додаткових заохочень, «соціального пакету» та ін.). Це відповідає вимогам законодавства ЄС про прозорі та передбачувані умови праці, визначені Директивою Ради 91/533/ЄC та Директивою (ЄС) 2019/1152.

2. Деталізуються й конкретизуються випадки для можливого укладення строкового трудового договору і вводяться додаткові гарантії для таких працівників щодо можливості подальшого працевлаштування на невизначений строк. Це забезпечує визначеність та передбачуваність відносин між роботодавцем і працівником, а також відповідає вимогам Директиви Ради №1999/70/ЄС, що наближає національне законодавство до стандартів ЄС.

3. Пропонується виключити із законодавства застарілу норму про обов’язковість попереднього (за два місяці) повідомлення про будь-яку зміну умов праці, навіть якщо вона є вигідною для працівника. Це дозволить працювати в кращих умовах вже на наступний день після прийняття відповідного рішення роботодавцем.

4. Роботодавець і працівник у трудовому договорі зможуть узгодити додаткові умови відносин (зокрема, щодо прав і обов’язків, умов праці та відпочинку, підстав та умов припинення відносин, часу початку й закінчення роботи, вихідних днів, порядку роботи зі змінами, залучення до надурочних робіт та роботи у вихідні дні тощо). Ці питання зможуть визначатися як загальними нормативними актами роботодавця, так й індивідуальним трудовим договором з окремим працівником.

Читайте також: Новий спосіб вирішення трудових спорів – медіація

5. Залишаються обов’язковими загальні норми щодо визначення тривалості робочого часу, часу відпочинку та інші, визначені міжнародними стандартами. Це дозволяє запровадити в наше законодавство нові соціально-трудові гарантії працівників, які на сьогодні вже діють в ЄС та інших країнах.

6. Жодні соціально-економічні права та гарантії не скасовуються. Навпаки, завдяки підвищенню значущості соціального діалогу, індивідуально-договірного та колективно-договірного регулювання трудових відносин покращиться механізм їх реалізації.

Що буде з профспілками?

Процедура отримання згоди профспілки у відповідних випадках замінюється процедурою інформування та проведення консультацій, що суттєво спрощує механізм і час кадрової роботи, а також відповідає міжнародним стандартам. Деякі чинні норми призводили до зловживання з боку недобросовісних працівників. Простий приклад: процедура погодження профспілкою звільнення працівника запроваджувалася як додаткова гарантія захисту працівників, зокрема у випадку зловживань роботодавцем, а також для залучення трудового колективу до адаптації працівника, допомоги йому при життєвих негараздах, що вплинули на його продуктивність праці тощо. Водночас є випадки, коли працівники, знаючи про майбутнє звільнення (іноді — і з об’єктивних причин), ці гарантії використовують як механізм унеможливлення припинення трудових відносин, навіть коли існують законні на це підстави. Тоді виникає ситуація, коли навіть через теоретичну можливість захистити права працівника всі роботодавці зобов’язані проходити формальні процедури, такі як погодження звільнення працівника.

Читайте також: Дебюрократизація трудових відносин: бачення Кабміну

Давайте поглянемо на цифри. У січні — червні 2021 року прийнято на роботу — 2 271,1 тис. осіб, а припинено трудові відносини з 1 806,4 тис. особами. Уявіть собі — понад 1,8 млн погоджень звільнень за 6 місяців! Навіть якщо на таке погодження потрібно 10 хвилин (за умови, що кадрова служба надіслала дані працівника, якого хоче звільнити та одразу отримала відповідь від профспілки), то роботодавці витратять на це більше 300 тисяч людино-годин (тобто, 186 людей повинні працювати рік без відпусток та свят для того, щоб зробити цю роботу). А якщо кадрова служба ці дані отримала не одразу? І це ми розглянули лише одну процедуру. Саме тому законопроект № 5388 дає можливість спростити бюрократичну частину трудових відносин, вивільнити фінансові та часові ресурси роботодавців і спрямувати їх, наприклад, на розвиток персоналу, навчання, підвищення кваліфікації працівників.

Чи дійсно всіх працівників переводити на строкові трудові договори?

Ні, законопроект № 5388 передбачає лише спрощення чинної процедури укладення строкового трудового договору та внесення змін до нього, а безстрокові трудові договори залишаться основним видом трудового договору для працівника. Крім цього, деталізуються та конкретизуються випадки для укладення строкового трудового договору, що забезпечує визначеність і передбачуваність відносин між його сторонами. Чинне законодавство містить досить розмиті формулювання щодо випадків, можливості і строків укладення строкового трудового договору. Працівник, який працює за таким договором, перебуває в досить нестабільному становищі, оскільки не може розраховувати на якусь передбачуваність у майбутньому. Це негативно впливає на планування такою людиною власного бюджету і витрат навіть у середньостроковій перспективі, а також гальмує споживчий попит.

Читайте також: Працівник, що припинив трудовий договір достроково, має сплати роботодавцю грошове відшкодування, якщо це обумовлено та погоджено сторонами договору

У той же час, вдала регуляція трудових відносин при укладенні строкового трудового договору збільшить мобільність працівника, посилить для нього гарантії стабільності, а також спрямовуватиме трудові відносини на розвиток ініціативності та самостійності працівника, враховуючи його індивідуальні здібності й професійні навички.

Щодо випробування при прийнятті на роботу

Чи всім відтепер будуть встановлювати випробування при прийнятті на роботу? Сьогодні роботодавці мають право при прийнятті на роботу встановлювати для працівника випробувальний термін, необхідний для з’ясування доцільності подальшого продовження трудових відносин із новим працівником. Законопроект № 5388 не зобов’язує приймати всіх працівників з випробувальним терміном. Як і раніше, це залишиться правом, а не обов’язком роботодавця. Поряд із цим чинне законодавство є недосконалим у частині обґрунтованості нинішнього переліку осіб, яким забороняється встановлювати випробувальний термін. Саме тому законопроект визначає лише найбільш вразливі категорії працівників, яким не можна встановлювати такий термін, що відповідає міжнародним вимогам про необхідність захисту таких осіб. Зокрема пропонується, що випробування не можна застосовувати в разі укладення трудового договору з особою, яка не досягла 18 років, з вагітною жінкою, особою з інвалідністю, направленою на роботу відповідно до рекомендації МСЕ, а також якщо строк трудового договору становить менше 12 місяців та в інших випадках, передбачених законом.

Який зв’язок це має з неформальною зайнятістю?

Проблема неформальної зайнятості, як власне і її наслідки, має комплексний характер. Очевидно, що лише каральними методами її не вирішити.

Ми постійно ведемо комунікацію як з громадянами, так і з підприємцями. Вони часто порушують питання саме щодо надмірної бюрократичної складової трудових відносин. Особливо це стосується малого бізнесу, який не може найняти штатного спеціаліста для роботи з документами.

Вище наведено приклад щодо трудомісткості лише однієї процедури (погодження звільнення профспілками), але вона ж не одна. Кадрових документів наразі існує понад вісім десятків. Фаховий спеціаліст кадрової служби підприємства їх знає, але є значна кількість підприємців, які ведуть кадрові документи самі. Тому ми очікуємо, що законопроект № 5388 суттєво спростить життя бізнесу та підвищить мобільність працівників.

Формальна зайнятість: «поріг входу»

Також нам всім знайома така річ як «поріг входу». Цей термін має широке застосування й використовується як в інвестиціях (поріг входу на аукціон, в компанію) чи професійній діяльності (поріг входу в ІТ), так і, наприклад, в літературі чи кінематографі (обсяг матеріалу, який потрібно прочитати/переглянути для того, щоб зрозуміти про що фільм чи книга). Свій «поріг входу» має і формальна зайнятість. І це не лише податки. Вести кадрові документи, заповнювати місячні, квартальні звіти — це все потрібно освоїти, розібратись, вивчити або найняти відповідних фахівців. Коли підприємець приймає рішення про найм людини, він виходить із потреб, які може делегувати працівнику, щоб використати свій час та експертність у більш важливому напрямку аби розвивати власний бізнес. Коли він намагається розібратися в тому, що ж потрібно для офіційного працевлаштування, то часто приймає простіше для себе рішення, або не наймає працівника, або робить це «по-тихому». І якщо у великих містах найняти працівника й зберегти це в таємниці важче, то в регіонах, особливо в сільській місцевості, ця проблема гостріша. А тут ми маємо пам’ятати, що частина податку від доходу фізичних осіб іде саме в місцеві бюджети. Тож законопроект № 5388 знижує «поріг входу» в офіційну зайнятість.

Як це вплине на зайнятість? Працівника буде простіше звільнити?

Хибним є твердження, що єдине бажання роботодавця — звільнити працівника. Працівник виконує роботу, яку він йому доручає, аби займатися розвитком свого бізнесу. Варто працівникам не вийти на роботу, як бізнес зупиняється, товар не виробляється, послуги не надаються, клієнти не задоволені, конкуренти радіють, бізнес — вмирає. Саме тому дерегуляція трудових відносин, на яку так чекає бізнес, навпаки збільшить кількість зайнятих осіб, адже супроводжувати трудові відносини буде дешевше, простіше та оперативніше. Крім того, вивільненні ресурси кадрових служб можна направити на основну функцію — підбір та розвиток персоналу.

Варто нагадати, що українські роботодавці змушені конкурувати за кадри з країнами Європи, які пропонують вищі заробітні плати. Тому на сьогодні далеко не кожна компанія може собі дозволити проводити конкурс з 10, 20 і більше кандидатами на одну вакансію. Часто доводиться брати першого, хто відгукнувся, і вже потім його адаптувати до роботи в компанії. Саме тут вивільнені ресурси кадрових служб принесуть більше користі для бізнесу.

Крім того, не варто забувати й про привабливість для інвесторів. На сьогодні в світі пораховано майже все, що можна порахувати. Міжнародні компанії, які розглядають Україну як місце для розширення свого бізнесу, прораховують всі ризики, і в тому числі — вартість супроводження бізнесу. Чим меншу кількість процедур доведеться здійснювати компанії до початку роботи, та регулярних процедур, які потрібно виконувати щомісяця, щокварталу тощо, тим привабливішою буде така країна для інвестицій. Тому зниження трудової бюрократії при збереженні загальних принципів, передбачених Конвенціями МОП та Директивами ЄС, однозначно збільшить інтерес інвесторів до України. А де інвестиції — там і робочі місця, там і вищі зарплати.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link