Як любити рідну мову? У нас нові правила знову

Іван КОТЮК, доктор юридичних наук, професор

Оскільки те, що на українській землі українська мова повинна процвітати, є аксіомою, то це й зобов’язує українців пам’ятати про той тернистий шлях, яким і держава, і церква змушували її йти до сьогодні. І вимощений він був такими офіційними актами як: указ Петра I про заборону книгодрукування українською мовою (1720 р.); указ Катерини II про заборону викладання українською мовою (1754 р.); розпорядження Синоду про вилучення українських текстів з церковних книг і букварів (1769 р.); заборона викладання українською мовою у школах Західної України (1817 р.); циркуляр Валуєва про заборону видання українською мовою будь-яких книг (1863 р.); Емський указ про заборону ввезення українських книжок з інших земель (1876 р.); розпорядження про закриття україномовних те атрів (1884 р.); указ Миколи II про заборону української преси (1914 р.). І це лише найхарактерніші з них.

Промені світла в темному царстві

Проте промені світла в цьому темному царстві іноді все ж з’являлися. Зокрема, хоча про це згадувати тепер і не модно, все ж слід визнати, що наслідком Жовт невої революції 1917 р. були й позитивні ініціативи. А однією із них стала так звана Ленінська резолюція «Про Радянську владу на Україні» (1919 р.), в якій зазначалося: «Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа тощо) протягом віків придушувалася царизмом і експлуататорськими класами Росії, ЦК РКП ставить в обов’язок всім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури… Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися й розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи спробам штучними засобами відтіснити українську мову на другий план, прагнучи, навпаки, перетворити українську мову на знаряддя комуністичної освіти трудових мас». Що ж, не багато, і не мало. Не випадково навіть В. Маяковський, цитуючи М. Вороного, закликав: «Изучите эту мову! На знаменах, транспарантах алых эта мова величава и проста — «Чуєш, сурми заграли? Час розплати настав!».

І хоча вказаної резолюції не відміняв ніхто, фактична мовна політика в Україні була іншою. А її прикладами стали «Розстріляне відродження» та постанова ЦК КПРС 1938 р. «Про обов’язкове вивчення в Україні російської мови», якою офіційно посвідчувався новий наступ на українську мову.

Не такий страшний сам чорт, як його маля

Важливий прогресивний вплив на розвиток культури справила й так звана «хрущовська відлига», яка сприяла руху «шестидесятників». Однак уже в 1964 році вона закінчилася кремлівським «двірцевим перевором». А оскільки політика партії в Україні уточнювалась і втілювалася в життя її власною «керівною і спрямовуючою силою», то тут важливішими були її ініціативи, однією з яких стала постанова Ради Міністрів УРСР «Про заходи по подальшому вдосконаленню вивчення та викладання російської мови в загальноосвітніх школах УРСР» (1978 р.). А щоб остудити полум’яну уяву «любителів мови», їх з приводу і без нього відправляли на Колиму, Соловки тощо. А що «закручування гайок» тут відбувалося «круто», то це й дало підстави для висновку, що «коли в Москві стрижуть нігті, то в Україні відрубують пальці».

Прикладом цих процесів стала доля В. Стуса, який хоча й народився на Вінниччині, але свій світогляд формував у м. Сталіно (Донецьк). І цей приклад є особливо повчальним сьогодні, в умовах, коли ура-патріоти поспішають поділити українців на ватників і вишиватників, націоналістів і сепаратистів тощо. Адже згідно з їхніми уявленнями В. Стус мав би бути ватником і сепаратистом. Та таким він не став, і хоча й не був віруючою людиною, все ж обрав шлях Ісуса Христа.

Причому його доля є показовою не лише з огляду на її трагічність і типовість для українських патріотів, а й з огляду на те, хто і в який спосіб її визначав, і які про це уявлення в сучасників. Адже їхній світогляд вибудуваний так, що вони й не замислюються над тим, а хто ж і з якої підстави порушував проти В. Стуса й таких як він кримінальні справи, хто мордував їх у психіатричних лікарнях, хто збирав і оцінював докази їхньої вини, хто складав і затверджував обвинувальні висновки, хто підтримував державне обвинувачення в суді, хто із суддів та народних засідателів обирав для них міру покарання й ухвалював вироки, хто створював їм «особ ливі умови» у мордовських і пермських таборах тощо. Та, на жаль, цього ніхто й не хоче знати і всі тупо кивають лише на адвоката, який В. Стуса «не врятував».

Водночас, можна по-різному ставитись до В. Медведчука і як до людини, і як до політика, і як до адвоката, але головним тут все ж є питання, а чи міг будь-який адвокат хоч якось вплинути на ухвалені В. Стусу й таким як він вироки? І тим гострішим сьогодні це питання є тому, що жахлива правда в тому, що такої можливості адвокати не мають і сьогодні. І дарма, чи мають вони, як В. Медведчук на момент захисту В. Стуса, адвокатського стажу аж один рік (!), чи пропрацювали адвокатом усе своє життя. Це не грає ніякої ролі, оскільки і тоді, й сьогодні на результати судових рішень вони, як правило, могли і можуть вплинути лише шляхом підкупу. А в політичних процесах не діяв і цей спосіб.

От тому, пам’ятаючи про долю В. Стуса і таких як він, бажано було б розуміти, що сьогодні важливішою є відповідь на запитання, чому ж саме так вибудуване «українське правосуддя»? Чому всупереч Конституції, згідно з якою «кожен є вільним  у виборі захисника своїх прав» (ст. 59), кожен фактично цього права позбавлений? Чому адвокат, перш ніж когось захищати, змушений спочатку добре подумати, що буде завтра — вручать йому адвокатську брошку чи позбавлять права на адвокатську діяльність? Чому, коли статтею 34 Конституції кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, «правоохоронці» відтяли голову журналісту Г. Гонгадзе, садисти влаштували показове вбивство П. Шеремета й замордували активістку К. Гандзюк і «несть їм числа» інших, яким помстилися не за мову, а за язик.

Регламентація мовної політики в Україні

Що ж до мовної політики, то вона з часу проголошення незалежності України визначалася і Конституцією, і Законом «Про мови в Україні» від 28 жовтня 1989 р. і постановою Верховної Ради про порядок введення його в дію. Важливе значення тут мали й рішення Конституційного Суду від 14 грудня 1999 р. щодо застосування державної мови, а також закони: «Про національні меншини в Україні», «Про освіту», «Про інформацію», «Про телебачення і радіомовлення», «Про видавничу справу», «Про рекламу», «Про друковані засоби масової інформації (пресу)» тощо. Проте, як зазначалося на слуханнях «Про функціонування української мови в Україні» 22 травня 2003 р., хоча законодавча база з цього питання відповідає загальноприйнятій світовій практиці й узгоджується з відповідними міжнародно-правовими актами, однак останнім часом, незважаючи на законодавче закріплення за українською мовою статусу державної, відбувається звуження сфери її застосування, що спричиняє соціальне напруження в суспільстві, породжує сепаратистські настрої, суперечить інтересам національної безпеки України та ставить під загрозу її суверенітет і державне самовизначення.

З урахуванням цього було рекомендовано Президенту, Верховній Раді та Кабінету Міністрів ухвалити відповідні нормативні акти та розробити державні програми щодо розвитку, функціонування та дослідження української мови. Напевне, ситуацію тут і мала б виправити Концепція державної мовної політики, затверджена Указом Президента України від 15 лютого 2010 р., проте не сталося й цього. А якщо так, то вже було очевидним, що самі закони, програми і концепції питання не вирішують. Однак «більшість» дійшла висновку, що проблема у тому, що тут не вистачає так званого Закону Колесніченка–Ківалова «Про засади державної мовної політики». І 5 червня 2012 р. він з’явився, хоча, як виявилося, ситуацію він лише ускладнив, а крім того, став приводом для деструктивних процесів у міжнародних відносинах України.

Наша пісня гарна й нова…

А оскільки останнім часом ситуація в Україні стала критичною в усіх сферах, то саме це й мало б привернути увагу всіх її політичних сил. І привернуло. Адже не випадково з’явилося гасло «Армія. Мова. Віра», яке стало стратегічним курсом правлячої на той час політичної сили. Проте виникає запитання, а наскільки актуальними були і є ці гасла? Хіба до цього народ не утримував армії українських генералів, чи хтось перешкоджав вірити або спілкуватися мовою?

Тобто, напевно перед виборами і Президента, і Верховної Ради були актуальними і проблеми, пов’язані з необхідністю вдосконалення їхньої процедури. І все ж в авральному порядку 25 квітня 2019 року було ухвалено Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної». А якщо так, то логічно припустити, що правлячу силу цікавила не стільки якість уже вибудованих в Україні правовідносин, скільки те, що за відсутності цього закону гасло «Армія. Мова. Віра» буде напівпорожнім. А з його ухваленням все стало на свої місця. І напевне саме це й давало П. Порошенку підстави для оптимістичних заяв, що на виборах Президента він переможе неодмінно. Однак, як виявилося, народ здобутих цією силою досягнень чи то не зрозумів, чи то недооцінив, чи то, як це часто буває, виявився невдячним натовпом і, як наслідок, його «кинули».

Звичайно, життя продовжується, а відтак, дає можливість займатися політикою й надалі. А якщо так, то важливими мали б бути уроки цих подій і насамперед потрібно було б згадати, що вказана політична сила до влади йшла під дещо іншими гаслами, серед яких були й «Мир. Чесність. Справедливість. Подолання корупції та бідності. Бандитам — тюрми» тощо. Проте, на жаль, жодне з них у життя втілене не було і про них вона дуже швидко забула. От тому слід визнати, що поява гасел «Армія. Мова. Віра» лише тоді, коли спектакль уже фактично закінчився і куліси почали опускатися, була «снігом на голову». Тим більше, що чому так трапилося, так ніхто і не пояснив. Що ж до самого закону, то його зустріли шквалом критики, і небезпідставної.

Але чи перейшла кількість у якість?

Як відомо, кожна свідома діяльність спрямована на досягнення певної мети, а з якою метою ухвалено цей закон, у ньому не визначено. І це його не прикрашає. Але привертає увагу у цьому контексті його ст. 5, якою передбачено ухвалення державної програми сприяння опануванню державної мови, яка має визначати «основні стратегічні цілі та пріоритетні завдання державної політики щодо підтримки державної мови». Адже логічно припустити, що автори закону, який стосується мови, знають її самі. А якщо так, то вони мали б знати й те, що категорії «мета» і «ціль» — не одне й те саме, оскільки мета — це завчасно передбачений кінцевий результат певної діяльності. А те, що такого слова у російській мові немає і воно там замінюється словом «цель», то це їхня проблема. А у нас слово «ціль» — це те, у що потрібно влучити. От тому, якщо метою цього закону є чергове проголошення статусу української мови як державної, то без цього можна було б й обійтися, оскільки він вже визначений у статті 10 Конституції України.

Що ж до його завдань, то хоча вони в ньому й визначені, але сподіватись на те, що їх можна буде розв’язати лише завдяки самому закону і відповідній Програмі, можна лише тоді, якщо не знати, що для цього обов’язково потрібно створити систему відповідних умов і гарантій. Не випадково Венеційська комісія акцентувала увагу на тому, що за особливих умов, які склалися в Україні, збалансована політика у мовній сфері вимагає належних гарантій для збереження державної мови як інструмента єднання суспільства. Але про такі «дрібнички» в законі й не згадується. Не випадково він швидше схожий на інструкцію, у якій визначені переважно організаційні аспекти проблеми, яка є його предметом. І якби його метою було саме це, то він міг би стати доповненням до вже наявних актів у цій сфері. Проте «до основанья и затем» простежується й тут.

Привертає увагу й те, що в назві закону його автори забулися навіть скромно добавити — «в Україні». Як наслідок, логічно припустити, що її «закляті» друзі цим неодмінно скористаються і стверджуватимуть, що визначені ним вимоги стосуються й Росії та Африки. А додатково аргументом у них буде й те, що одним із його завдань є «поширення української мови у світі» (ч. 7 ст. 3).

Політико-правовий аспект

Що ж до політико-правового аспекту закону, то у цьому контексті спірною є й ч. 3 ст. 2, згідно з якою «Порядок застосування кримсько-татарської мови та інших мов корінних народів, національних меншин України… визначається законом…». Адже згідно зі статтею 10 Конституції «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України». А якщо так, то вказана стаття суперечить Конституції. Крім того, конституційна конструкція «російської, інших мов національних меншин» пояснюється їхньою чисельністю, а кримсько-татарська меншина за цією ознакою інших з них не переважає. А якщо так, то цю гостру проблему можна було обійти, скориставшись конструкцією «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист мов усіх її корінних народів і національних меншин».

І хоча на цю деталь можна було б уваги й не звертати, але зміст закону дає підстави для констатації, що він взагалі стосується переважно української та кримсько-татарської мов. А доказом цього є розділ IV «Застосування державної мови в роботі органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій державної і комунальної форм власності» й подальші конструкції, зумовлені цією назвою. Адже згідно з Конституцією (ст. 2) Україна є унітарною державою, а АРК в її складі є адміністративною, а не політичною автономією. В іншому разі Україну потрібно було б визнавати федерацією, а АРК наділяти додатковими політико-правовими повноваженнями, в тому числі й правом на самовизначення. І такі домагання були, але завдяки професійним діям команди Є. Марчука у 2004 р. зацікавленим особам реалізувати їх не вдалося. А якщо так, то це й зобов’язує в унітарній державі розрізняти органи державної влади і органи місцевого самоврядування, бо інших тут не буває. Проте українські політики продовжують давати «юридичні» підстави для висновку, що Україна «трішки вагітна».

Що ж до значення цього нюансу, то його прикладом є те, що вже на першій прес-конференції після окупації Криму В. Путін, повторюючи риторику російського представника в Раді Безпеки ООН, виправдовував політику і фактичні дії Росії щодо України тим, що: 1) оскільки в Україні відбулася революція, внаслідок якої вона стала новою державою, з якою ніяких угод ніхто не укладав, то умови Будапештського меморандуму на неї не поширюються; 2) оскільки АРК у складі України перебувала у формі політичної, а не адміністративної автономії, а її населення вказаним перебігом подій було незадоволене, то це давало АРК право звертатися за захистом до міжнародних організацій.

Тобто, всупереч фактичному стану справ, російському керівництву було вигідно політико-правовий статус АРК тлумачити як політичну автономію, на чому вони наполягають і сьогодні. А українські ура-патріоти йому підспівують.

Техніко-юридичний погляд

Із техніко-юридичного погляду привертає увагу й нескоординованість вказаного вже розділу IV з назвою розділу V «Застосування української мови як державної в публічних сферах». Адже така їх редакція дає підстави для висновку, що відносини, які регламентовані розділом IV, публічною сферою не є. От тому, з метою уникнення цього, варто було б назву розділу V уточнити словами «в інших публічних сферах».

Юридично некоректним є й п. 6 ст. 1 закону, згідно з яким «навмисне спотворення української мови в офіційних документах і текстах, зокрема навмисне застосування її з порушенням вимог українського правопису і стандартів державної мови, а також створення перешкод та обмежень у застосуванні української мови тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом». Адже, закріплюючи таку конструкцію в законі, його автори спочатку мали б подумати: 1) якщо наслідки не «тягнуться», а зумовлюються, то, повторюючи російське «влекут» у формі «тягнуть за собою відповідальність», вони діяли умисно чи з необережності? 2) президент В. Янукович писав, що він «проффесор» з метою дискредитації української мови, чи внаслідок дрімучої безграмотності? А без відповіді на ці запитання доводити вину майбутніх порушників цієї норми буде непросто.

Надто вже несподіваним виглядають і положення ст. 21 закону, згідно з якими «Держава гарантує кожному громадянину України право на здобуття формальної освіти на всіх рівнях…». Адже наївно, орієнтуючись на статтю 53 Конституції, згідно з якою «кожен має право на освіту», українці вважали, що мають право на якісну освіту, а поняття «формальна освіта», це щось нове. І чи не означає воно те, що тепер уже офіційно можна купити собі довідку про будь-яку освіту й навіть науковий ступінь та вчене звання й у такий спосіб отримати «формальні» підстави «писати закони» та «керувати державою», а кожну зміну до законодавства, яка дуже часто його лише погіршує, гучно називати «реформою».

Прикра правда Усвідомлюючи величезне значення української мови як державної, не можна залишити поза увагою й новітній перебіг політичних подій в Україні. А він дає підстави для висновку, що й українською мовою можна говорити так, що від цього буде соромно і за мову, і за Україну. А оскільки відомо давно, що якщо на обличчі людини її думки, наміри і сутнісні ознаки є застиглими, то в її мові та вчинках — вони живі. Не випадково Сократ, знаючи, що в кожного на лобі написано багато, все ж казав «заговори, щоб я тебе побачив». От тому, якщо діяльність українських політиків є їхнім колективним обличчям, у виразі якого українського дуже мало, то чи не тому, що більшість із них є «ряженими українцями»? А вже як наслідок цього вони і «ставлять перед собою цілі», і «тягнуть за собою відповідальність», і встановлюють нові правила українського правопису, навіть не підозрюючи, що в кожній їхній ініціативі стирчать іноземні вуха. Не випадково й навколо української мови галасу багато, а справа не рухається. А якщо так, то чи не краще замість того, аби ухвалювати закон на закон про її функціонування, мовчки створити для цього систему відповідних умов і гарантій — ідеологічних, економічних, політичних, юридичних, організаційних, громадських, міжнародних тощо, усвідомлюючи при цьому, що це набагато складніше.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути