Connect with us

Думка експерта

Як любити рідну мову? У нас нові правила знову

Іван КОТЮК, доктор юридичних наук, професор

Оскільки те, що на українській землі українська мова повинна процвітати, є аксіомою, то це й зобов’язує українців пам’ятати про той тернистий шлях, яким і держава, і церква змушували її йти до сьогодні. І вимощений він був такими офіційними актами як: указ Петра I про заборону книгодрукування українською мовою (1720 р.); указ Катерини II про заборону викладання українською мовою (1754 р.); розпорядження Синоду про вилучення українських текстів з церковних книг і букварів (1769 р.); заборона викладання українською мовою у школах Західної України (1817 р.); циркуляр Валуєва про заборону видання українською мовою будь-яких книг (1863 р.); Емський указ про заборону ввезення українських книжок з інших земель (1876 р.); розпорядження про закриття україномовних те атрів (1884 р.); указ Миколи II про заборону української преси (1914 р.). І це лише найхарактерніші з них.

Промені світла в темному царстві

Проте промені світла в цьому темному царстві іноді все ж з’являлися. Зокрема, хоча про це згадувати тепер і не модно, все ж слід визнати, що наслідком Жовт невої революції 1917 р. були й позитивні ініціативи. А однією із них стала так звана Ленінська резолюція «Про Радянську владу на Україні» (1919 р.), в якій зазначалося: «Зважаючи на те, що українська культура (мова, школа тощо) протягом віків придушувалася царизмом і експлуататорськими класами Росії, ЦК РКП ставить в обов’язок всім членам партії всіма засобами сприяти усуненню всіх перешкод до вільного розвитку української мови і культури… Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися й розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи спробам штучними засобами відтіснити українську мову на другий план, прагнучи, навпаки, перетворити українську мову на знаряддя комуністичної освіти трудових мас». Що ж, не багато, і не мало. Не випадково навіть В. Маяковський, цитуючи М. Вороного, закликав: «Изучите эту мову! На знаменах, транспарантах алых эта мова величава и проста — «Чуєш, сурми заграли? Час розплати настав!».

І хоча вказаної резолюції не відміняв ніхто, фактична мовна політика в Україні була іншою. А її прикладами стали «Розстріляне відродження» та постанова ЦК КПРС 1938 р. «Про обов’язкове вивчення в Україні російської мови», якою офіційно посвідчувався новий наступ на українську мову.

Не такий страшний сам чорт, як його маля

Важливий прогресивний вплив на розвиток культури справила й так звана «хрущовська відлига», яка сприяла руху «шестидесятників». Однак уже в 1964 році вона закінчилася кремлівським «двірцевим перевором». А оскільки політика партії в Україні уточнювалась і втілювалася в життя її власною «керівною і спрямовуючою силою», то тут важливішими були її ініціативи, однією з яких стала постанова Ради Міністрів УРСР «Про заходи по подальшому вдосконаленню вивчення та викладання російської мови в загальноосвітніх школах УРСР» (1978 р.). А щоб остудити полум’яну уяву «любителів мови», їх з приводу і без нього відправляли на Колиму, Соловки тощо. А що «закручування гайок» тут відбувалося «круто», то це й дало підстави для висновку, що «коли в Москві стрижуть нігті, то в Україні відрубують пальці».

Прикладом цих процесів стала доля В. Стуса, який хоча й народився на Вінниччині, але свій світогляд формував у м. Сталіно (Донецьк). І цей приклад є особливо повчальним сьогодні, в умовах, коли ура-патріоти поспішають поділити українців на ватників і вишиватників, націоналістів і сепаратистів тощо. Адже згідно з їхніми уявленнями В. Стус мав би бути ватником і сепаратистом. Та таким він не став, і хоча й не був віруючою людиною, все ж обрав шлях Ісуса Христа.

Причому його доля є показовою не лише з огляду на її трагічність і типовість для українських патріотів, а й з огляду на те, хто і в який спосіб її визначав, і які про це уявлення в сучасників. Адже їхній світогляд вибудуваний так, що вони й не замислюються над тим, а хто ж і з якої підстави порушував проти В. Стуса й таких як він кримінальні справи, хто мордував їх у психіатричних лікарнях, хто збирав і оцінював докази їхньої вини, хто складав і затверджував обвинувальні висновки, хто підтримував державне обвинувачення в суді, хто із суддів та народних засідателів обирав для них міру покарання й ухвалював вироки, хто створював їм «особ ливі умови» у мордовських і пермських таборах тощо. Та, на жаль, цього ніхто й не хоче знати і всі тупо кивають лише на адвоката, який В. Стуса «не врятував».

Водночас, можна по-різному ставитись до В. Медведчука і як до людини, і як до політика, і як до адвоката, але головним тут все ж є питання, а чи міг будь-який адвокат хоч якось вплинути на ухвалені В. Стусу й таким як він вироки? І тим гострішим сьогодні це питання є тому, що жахлива правда в тому, що такої можливості адвокати не мають і сьогодні. І дарма, чи мають вони, як В. Медведчук на момент захисту В. Стуса, адвокатського стажу аж один рік (!), чи пропрацювали адвокатом усе своє життя. Це не грає ніякої ролі, оскільки і тоді, й сьогодні на результати судових рішень вони, як правило, могли і можуть вплинути лише шляхом підкупу. А в політичних процесах не діяв і цей спосіб.

От тому, пам’ятаючи про долю В. Стуса і таких як він, бажано було б розуміти, що сьогодні важливішою є відповідь на запитання, чому ж саме так вибудуване «українське правосуддя»? Чому всупереч Конституції, згідно з якою «кожен є вільним  у виборі захисника своїх прав» (ст. 59), кожен фактично цього права позбавлений? Чому адвокат, перш ніж когось захищати, змушений спочатку добре подумати, що буде завтра — вручать йому адвокатську брошку чи позбавлять права на адвокатську діяльність? Чому, коли статтею 34 Конституції кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, «правоохоронці» відтяли голову журналісту Г. Гонгадзе, садисти влаштували показове вбивство П. Шеремета й замордували активістку К. Гандзюк і «несть їм числа» інших, яким помстилися не за мову, а за язик.

Регламентація мовної політики в Україні

Що ж до мовної політики, то вона з часу проголошення незалежності України визначалася і Конституцією, і Законом «Про мови в Україні» від 28 жовтня 1989 р. і постановою Верховної Ради про порядок введення його в дію. Важливе значення тут мали й рішення Конституційного Суду від 14 грудня 1999 р. щодо застосування державної мови, а також закони: «Про національні меншини в Україні», «Про освіту», «Про інформацію», «Про телебачення і радіомовлення», «Про видавничу справу», «Про рекламу», «Про друковані засоби масової інформації (пресу)» тощо. Проте, як зазначалося на слуханнях «Про функціонування української мови в Україні» 22 травня 2003 р., хоча законодавча база з цього питання відповідає загальноприйнятій світовій практиці й узгоджується з відповідними міжнародно-правовими актами, однак останнім часом, незважаючи на законодавче закріплення за українською мовою статусу державної, відбувається звуження сфери її застосування, що спричиняє соціальне напруження в суспільстві, породжує сепаратистські настрої, суперечить інтересам національної безпеки України та ставить під загрозу її суверенітет і державне самовизначення.

З урахуванням цього було рекомендовано Президенту, Верховній Раді та Кабінету Міністрів ухвалити відповідні нормативні акти та розробити державні програми щодо розвитку, функціонування та дослідження української мови. Напевне, ситуацію тут і мала б виправити Концепція державної мовної політики, затверджена Указом Президента України від 15 лютого 2010 р., проте не сталося й цього. А якщо так, то вже було очевидним, що самі закони, програми і концепції питання не вирішують. Однак «більшість» дійшла висновку, що проблема у тому, що тут не вистачає так званого Закону Колесніченка–Ківалова «Про засади державної мовної політики». І 5 червня 2012 р. він з’явився, хоча, як виявилося, ситуацію він лише ускладнив, а крім того, став приводом для деструктивних процесів у міжнародних відносинах України.

Наша пісня гарна й нова…

А оскільки останнім часом ситуація в Україні стала критичною в усіх сферах, то саме це й мало б привернути увагу всіх її політичних сил. І привернуло. Адже не випадково з’явилося гасло «Армія. Мова. Віра», яке стало стратегічним курсом правлячої на той час політичної сили. Проте виникає запитання, а наскільки актуальними були і є ці гасла? Хіба до цього народ не утримував армії українських генералів, чи хтось перешкоджав вірити або спілкуватися мовою?

Тобто, напевно перед виборами і Президента, і Верховної Ради були актуальними і проблеми, пов’язані з необхідністю вдосконалення їхньої процедури. І все ж в авральному порядку 25 квітня 2019 року було ухвалено Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної». А якщо так, то логічно припустити, що правлячу силу цікавила не стільки якість уже вибудованих в Україні правовідносин, скільки те, що за відсутності цього закону гасло «Армія. Мова. Віра» буде напівпорожнім. А з його ухваленням все стало на свої місця. І напевне саме це й давало П. Порошенку підстави для оптимістичних заяв, що на виборах Президента він переможе неодмінно. Однак, як виявилося, народ здобутих цією силою досягнень чи то не зрозумів, чи то недооцінив, чи то, як це часто буває, виявився невдячним натовпом і, як наслідок, його «кинули».

Звичайно, життя продовжується, а відтак, дає можливість займатися політикою й надалі. А якщо так, то важливими мали б бути уроки цих подій і насамперед потрібно було б згадати, що вказана політична сила до влади йшла під дещо іншими гаслами, серед яких були й «Мир. Чесність. Справедливість. Подолання корупції та бідності. Бандитам — тюрми» тощо. Проте, на жаль, жодне з них у життя втілене не було і про них вона дуже швидко забула. От тому слід визнати, що поява гасел «Армія. Мова. Віра» лише тоді, коли спектакль уже фактично закінчився і куліси почали опускатися, була «снігом на голову». Тим більше, що чому так трапилося, так ніхто і не пояснив. Що ж до самого закону, то його зустріли шквалом критики, і небезпідставної.

Але чи перейшла кількість у якість?

Як відомо, кожна свідома діяльність спрямована на досягнення певної мети, а з якою метою ухвалено цей закон, у ньому не визначено. І це його не прикрашає. Але привертає увагу у цьому контексті його ст. 5, якою передбачено ухвалення державної програми сприяння опануванню державної мови, яка має визначати «основні стратегічні цілі та пріоритетні завдання державної політики щодо підтримки державної мови». Адже логічно припустити, що автори закону, який стосується мови, знають її самі. А якщо так, то вони мали б знати й те, що категорії «мета» і «ціль» — не одне й те саме, оскільки мета — це завчасно передбачений кінцевий результат певної діяльності. А те, що такого слова у російській мові немає і воно там замінюється словом «цель», то це їхня проблема. А у нас слово «ціль» — це те, у що потрібно влучити. От тому, якщо метою цього закону є чергове проголошення статусу української мови як державної, то без цього можна було б й обійтися, оскільки він вже визначений у статті 10 Конституції України.

Що ж до його завдань, то хоча вони в ньому й визначені, але сподіватись на те, що їх можна буде розв’язати лише завдяки самому закону і відповідній Програмі, можна лише тоді, якщо не знати, що для цього обов’язково потрібно створити систему відповідних умов і гарантій. Не випадково Венеційська комісія акцентувала увагу на тому, що за особливих умов, які склалися в Україні, збалансована політика у мовній сфері вимагає належних гарантій для збереження державної мови як інструмента єднання суспільства. Але про такі «дрібнички» в законі й не згадується. Не випадково він швидше схожий на інструкцію, у якій визначені переважно організаційні аспекти проблеми, яка є його предметом. І якби його метою було саме це, то він міг би стати доповненням до вже наявних актів у цій сфері. Проте «до основанья и затем» простежується й тут.

Привертає увагу й те, що в назві закону його автори забулися навіть скромно добавити — «в Україні». Як наслідок, логічно припустити, що її «закляті» друзі цим неодмінно скористаються і стверджуватимуть, що визначені ним вимоги стосуються й Росії та Африки. А додатково аргументом у них буде й те, що одним із його завдань є «поширення української мови у світі» (ч. 7 ст. 3).

Політико-правовий аспект

Що ж до політико-правового аспекту закону, то у цьому контексті спірною є й ч. 3 ст. 2, згідно з якою «Порядок застосування кримсько-татарської мови та інших мов корінних народів, національних меншин України… визначається законом…». Адже згідно зі статтею 10 Конституції «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України». А якщо так, то вказана стаття суперечить Конституції. Крім того, конституційна конструкція «російської, інших мов національних меншин» пояснюється їхньою чисельністю, а кримсько-татарська меншина за цією ознакою інших з них не переважає. А якщо так, то цю гостру проблему можна було обійти, скориставшись конструкцією «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист мов усіх її корінних народів і національних меншин».

І хоча на цю деталь можна було б уваги й не звертати, але зміст закону дає підстави для констатації, що він взагалі стосується переважно української та кримсько-татарської мов. А доказом цього є розділ IV «Застосування державної мови в роботі органів державної влади, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій державної і комунальної форм власності» й подальші конструкції, зумовлені цією назвою. Адже згідно з Конституцією (ст. 2) Україна є унітарною державою, а АРК в її складі є адміністративною, а не політичною автономією. В іншому разі Україну потрібно було б визнавати федерацією, а АРК наділяти додатковими політико-правовими повноваженнями, в тому числі й правом на самовизначення. І такі домагання були, але завдяки професійним діям команди Є. Марчука у 2004 р. зацікавленим особам реалізувати їх не вдалося. А якщо так, то це й зобов’язує в унітарній державі розрізняти органи державної влади і органи місцевого самоврядування, бо інших тут не буває. Проте українські політики продовжують давати «юридичні» підстави для висновку, що Україна «трішки вагітна».

Що ж до значення цього нюансу, то його прикладом є те, що вже на першій прес-конференції після окупації Криму В. Путін, повторюючи риторику російського представника в Раді Безпеки ООН, виправдовував політику і фактичні дії Росії щодо України тим, що: 1) оскільки в Україні відбулася революція, внаслідок якої вона стала новою державою, з якою ніяких угод ніхто не укладав, то умови Будапештського меморандуму на неї не поширюються; 2) оскільки АРК у складі України перебувала у формі політичної, а не адміністративної автономії, а її населення вказаним перебігом подій було незадоволене, то це давало АРК право звертатися за захистом до міжнародних організацій.

Тобто, всупереч фактичному стану справ, російському керівництву було вигідно політико-правовий статус АРК тлумачити як політичну автономію, на чому вони наполягають і сьогодні. А українські ура-патріоти йому підспівують.

Техніко-юридичний погляд

Із техніко-юридичного погляду привертає увагу й нескоординованість вказаного вже розділу IV з назвою розділу V «Застосування української мови як державної в публічних сферах». Адже така їх редакція дає підстави для висновку, що відносини, які регламентовані розділом IV, публічною сферою не є. От тому, з метою уникнення цього, варто було б назву розділу V уточнити словами «в інших публічних сферах».

Юридично некоректним є й п. 6 ст. 1 закону, згідно з яким «навмисне спотворення української мови в офіційних документах і текстах, зокрема навмисне застосування її з порушенням вимог українського правопису і стандартів державної мови, а також створення перешкод та обмежень у застосуванні української мови тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом». Адже, закріплюючи таку конструкцію в законі, його автори спочатку мали б подумати: 1) якщо наслідки не «тягнуться», а зумовлюються, то, повторюючи російське «влекут» у формі «тягнуть за собою відповідальність», вони діяли умисно чи з необережності? 2) президент В. Янукович писав, що він «проффесор» з метою дискредитації української мови, чи внаслідок дрімучої безграмотності? А без відповіді на ці запитання доводити вину майбутніх порушників цієї норми буде непросто.

Надто вже несподіваним виглядають і положення ст. 21 закону, згідно з якими «Держава гарантує кожному громадянину України право на здобуття формальної освіти на всіх рівнях…». Адже наївно, орієнтуючись на статтю 53 Конституції, згідно з якою «кожен має право на освіту», українці вважали, що мають право на якісну освіту, а поняття «формальна освіта», це щось нове. І чи не означає воно те, що тепер уже офіційно можна купити собі довідку про будь-яку освіту й навіть науковий ступінь та вчене звання й у такий спосіб отримати «формальні» підстави «писати закони» та «керувати державою», а кожну зміну до законодавства, яка дуже часто його лише погіршує, гучно називати «реформою».

Прикра правда Усвідомлюючи величезне значення української мови як державної, не можна залишити поза увагою й новітній перебіг політичних подій в Україні. А він дає підстави для висновку, що й українською мовою можна говорити так, що від цього буде соромно і за мову, і за Україну. А оскільки відомо давно, що якщо на обличчі людини її думки, наміри і сутнісні ознаки є застиглими, то в її мові та вчинках — вони живі. Не випадково Сократ, знаючи, що в кожного на лобі написано багато, все ж казав «заговори, щоб я тебе побачив». От тому, якщо діяльність українських політиків є їхнім колективним обличчям, у виразі якого українського дуже мало, то чи не тому, що більшість із них є «ряженими українцями»? А вже як наслідок цього вони і «ставлять перед собою цілі», і «тягнуть за собою відповідальність», і встановлюють нові правила українського правопису, навіть не підозрюючи, що в кожній їхній ініціативі стирчать іноземні вуха. Не випадково й навколо української мови галасу багато, а справа не рухається. А якщо так, то чи не краще замість того, аби ухвалювати закон на закон про її функціонування, мовчки створити для цього систему відповідних умов і гарантій — ідеологічних, економічних, політичних, юридичних, організаційних, громадських, міжнародних тощо, усвідомлюючи при цьому, що це набагато складніше.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Підемо туди — не знаючи куди. Щодо тенденцій «реформування» українського судочинства

Василь МАЛЯРЕНКО,
доктор юридичних наук,
професор, член-кореспондент
Національної академії правових наук,
Голова Верховного Суду України у відставці

Як відомо, судочинство не існує у вакуумі. Його ефективність тісно пов’язана з адвокатурою та прокуратурою, слідчими, розшуковою службою, з експертними установами та виконавчою системою. Автори реформ судочинства повинні знати це. Тож зміни в судо чинстві мають бути узгоджені в зазначених сферах.

Про ситуацію загалом

У результаті реформування на місці сваволі, судових помилок, бюрократизму, тяганини й хабарництва мають з’явитися нові процесуальні правила і процедури, які стануть прогресивними та корисними для суспільства й максимально унеможливлять названі негативні явища, а ще принесуть серйозні економічні та політичні зміни. Друге, судова реформа має бути закінченою і послідовною, вона повинна відповідати реаліям життя та запитам суспільства. Чи може похвалитися таким підходом Україна? На жаль, ні. У першу чергу звертає на себе увагу той факт, що протягом останніх 28 років жодна влада в Україні так і не здійснила не лише ґрунтовного, а навіть і поверхового дослідження в судовій та правоохоронній системах щодо проблем і явищ, які там існують, їх причини. Ініціюючи певні законопроекти, ніхто не спромігся подумати про наслідки від них. Ніхто не вважав необхідним запитати суддів про те, що треба зробити, аби правосуддя було успішнішим, а їхні пропозиції традиційно відкидаються без будь-якого обговорення.

Як видно з даних, отриманих від міжнародних структур, Україна по судочинству має найгірші показники серед інших (сусідніх) країн Європи. Європейський досвід у нас ґрунтовно не досліджується, не вивчається, до рекомендацій не прислуховуються. Підготовку законопроектів про зміни в судочинстві здійснювали декілька років різні люди, які, як правило, маловідомі суспільству, не є авторитетними, невідомо які вони мають знання та досвід. Їх законопроекти не піддавалися аналізу, не обговорювалися в наукових та громадських колах. А тому вони залежали від власного інтелекту, знань, досвіду, амбіцій, уявлень авторів цих проектів.

Реформа заради реформи

При окремих президентах України створювалися навіть цілі концепції реформування судової системи. Але далі їх затвердження справа не рухалася. До того ж, при кожній новій владі напрацьована концепція, як правило, відкидалася, бо ніхто не вважав за потрібне слідувати цій концепції. А вся суть такого «реформування» зводилася до одного — заміни одних суддів на інших, при чому в основному на тих, хто жодного разу в житті самостійно не приймав судових рішень.

Тут ігноруються базові конституційні і міжнародні правові норми щодо незалежності суддів та незамінюваності їх як фундаменту цієї незалежності. Чого варте позбавлене правової логіки, абсолютно безглузде рішення, яке не має аналогів у світі, про викидання з назви «Верховний Суд України» слова «України» і на тій основі з’явилися ілюзії про створення іншого суду, з позбавленням повноважень нічим не скомпрометованих суддів — професіоналів, які б могли працювати ще 10, а може й більше років.

Отже, виникла нова структура під назвою Верховний Суд невідомої держави. При тому не можна викреслити з історії нашої країни той факт, що протягом багатьох десятиліть Верховний Суд України забезпечував законність і правопорядок у державі, унеможливлював конфлікти, реабілітував тисячі безвинно репресованих людей тощо. І, як правило, рішення ВСУ були бездоганними. За всі останні 28 років його існування жодного його суддю не обвинуватили в якомусь злочині. Саме Верховний Суд України завдяки своєму авторитету зумів отримати в своє підпорядкування Кловський палац і привести його в належний вигляд, отримати й реконструювати інші приміщення, створити автобазу, їдальню та правову бібліотеку, а також технічно оснастити робочі місця, тобто створити всю матеріальну базу для відправлення правосуддя на найвищому рівні. І ось цей суд знищили, спричинивши колосальну шкоду і судочинству, і державі, покалічивши долі багатьох людей.

Це знищення було б зрозумілим, якби, наприклад, замість однієї системи влади створили іншу. Але система влади не змінена. Конституція говорить, що Україна продовжує бути демократичною, соціальною і правовою державою. Прихід до влади того чи іншого президента не змінює систему влади. За таких обставин знищення Верховного Суду України — це фактично акт сваволі, за який винні повинні понести відповідальність. Особливий цинізм проявляється до тих суддів ВСУ, які, незважаючи на шалений тиск, не звільнилися з посад, бо обрані пожиттєво й не бачать поки що себе у відставці. Їх позбавили повноважень здійснювати судочинство, а передбачений у таких випадках посадовий оклад не виплачують.

Знищення Верховного і вищих судів

Особливий акцент на вищих судах. Їхнє знищення ґрунтується на постулаті, що в державі має бути лише три судові інстанції: перша, апеляційна та касаційна. Це надзвичайно формальний і хибний підхід, який призведе до великої кількості невиправданих судових помилок, а ще до збільшення потоку звернень в європейські структури. Справа в тому, що в світі не існує жорсткого стандарту щодо кількості судових інстанцій. Кожна країна вирішує це завдання з урахуванням своїх особливостей. Кількість судових інстанцій залежить від рівня незалежності суддів, їх знань та досвіду, а також рівня прокуратури та адвокатури тощо. Три інстанції можливі там, де бездоганно працюють апеляційні та касаційні суди. Там, де цієї бездоганності немає, судових інстанцій має бути стільки, скільки треба для того, аби виправляти всі судові помилки.

Створення вищих судів в Україні було правильним і виправданим рішенням. У ході «реформації» фактично визнано, що без них обійтися неможливо, але з метою поміняти суддів їх перейменували на касаційні суди і ввели у Верховний Суд, створивши громіздку, складну й мало зрозумілу структуру. Можливо, я недостатньо обізнаний, але не знаю країни світу, крім України, де б у складі Верховного Суду було чотири касаційних суди і вищий над ними суд. Тобто суд у суді — це щось надто оригінальне. Слід звернути увагу, що Конституцією України не передбачено касаційних судів у складі Верховного Суду, як не передбачено і Великої Палати у Верховному Суді. Що таке Велика Палата у ВС? Це фактично друга касаційна інстанція. Саме вона є Верховним Судом. Наявність її підтверджує правильність створення свого часу вищих судів. Потрібно було лише вказати в Конституції України статус Верховного Суду України як надзвичайної касаційної інстанції, а не знищувати ВСУ та вищі суди.

Щодо оцінювання суддів

Велика увага в ході «реформування» судочинства приділена атестації суддів, їх оцінюванню. Щодо кандидатів у судді, суддів-кандидатів на переведення у більш високі інстанції це є правильним кроком. Але оцінювання, переатестація суддів, які обрані довічно, є акцією антиконституційною — це посягання на їх незалежність, це тиск на них. Постійні атестації і переатестації, оцінювання й звільнення, зміна статусу судді, перебування декількох сотень суддів найвищої кваліфікації, що усунуті від здійснення правосуддя, у підвішеному стані, вбивають правосуддя. Суддя за таких обставин не відчуває захищеності і перспективи, він боїться того, що як би він не працював, у будь-який день може бути звільнений із посади. У зв’язку з цим зростає зневага до влади, держави і правосуддя. А це веде до зростання корупційності, погіршення стану судочинства.

Із метою забезпечення судової системи повноцінними суддями, збільшення довіри до них суспільства, думаю, мають змінитися підходи до комплектування і діяльності Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Зараз це робиться безкінечно, хаотично й безсистемно, процедура відбору людей у суддівський корпус надзвичайно громіздка, а остаточне рішення влади про комплектування цієї комісії за участі іноземців загалом шокує. Бо це зневага до власного народу, недовіра до нього, підкреслення того, що серед цього народу не можна знайти чесну й сумлінну людину. Це смішне, але й сумне водночас, рішення ґрунтується на одвічній моралі українця, що «в сусіда і хата біліша, і жінка миліша, і діти розумніші» та й загалом усе краще. Коли ж закінчиться цей примітивний підхід і меншовартість. У зв’язку з цим рішенням асоціюються такі випадки в історії нашого народу. Так, згідно з «Повістю временних літ» Нестора-Літописця на зорі нашої державності на Русі був повний хаос і з метою наведення порядку були запрошені іноземці — варяги на чолі з Рюріком та іншими. Ці варяги прийшли і стали встановлювати свої порядки. В результаті цього «порядку» на 1 223 рік, тобто на рік першого приходу монголів і битви на річці Калка, за свідченням українських істориків на Русі було більше ніж 250 нікчемних «державок», які тільки та й знали, щоб чубитися між собою. Саме роздробленість була результатом правління іноземців і причиною монгольського розгрому та подальшого існування нашої землі в складі інших держав.

Другий приклад, це запрошення німців для допомоги в наведенні порядку в часи Грушевського та Скоропадського. Чим це закінчилося розумним людям відомо, а тому я не буду розповідати. Запрошення іноземців для наведення порядку в судочинстві України може закінчитися тим, що вони самі побажають стати суддями і прокурорами, губернаторами, міністрами, президентами. Бережи нас Боже від такої перспективи. Знищення Верховного Суду України та вищих судів, ускладнення процедури набору суддів, їх оцінювання й атестація, інші малозрозумілі зміни в системі правосуддя принесли жахливі результати. Довіра людей до правосуддя як була мізерною, так і залишилася такою, доступність до правосуддя теж не змінилася, потік звернень громадян до Європейського суду з прав людини залишається таким же високим, відсоток виконання судових рішень не росте, а судові процеси як тягнулися роками, так і тягнуться. У «новоствореному» Верховному Суді кількість нерозглянутих справ скорочується надто повільно. А при скороченні суддів наполовину, скоріше за все, ці багатотисячні залишки будуть лише збільшуватися.

Як видно з даних, оприлюднених на недавньому з’їзді суддів, в Україні на сьогодні понад дві тисячі вакансій суддів, тобто майже кожне трете місце вакантне. При цьому судді продовжують масово звільнятися з посад. Через відсутність суддів паралізована робота 16 судів, а в 123 судах працює менше половини складу суддів. При цьому Вища кваліфікаційна комісія суддів безкінечно «оновлюється», переводиться з одного статусу в інший. Повторюю, нинішній стан невизначеності та заформалізованості, громіздка процедура відбору кандидатів у судді фактично паралізують процес оновлення суддівського корпусу, — оце і є результат «реформи».

У той же час у підвішеному стані, стані відсторонення від здійснення суддівських повноважень перебуває велика кількість висококваліфікованих нічим не опорочених суддів — професіоналів Верховного Суду України та трьох вищих судів України. А вже скоро до них добавляться ті судді Верховного Суду, що не потраплять у число ста визначених новим законом. Що характерно, законодавець робить вигляд, що цих суддів не існує і тому долю їх вирішувати не поспішає. Не поспішає він вирішувати й долю тих суддів, які відпрацювали п’ять років, показали себе здібними здійснювати правосуддя в статусі обраних пожиттєво та тих кандидатів у судді, що пройшли навчання в Національній школі суддів України.

Замість висновку

Аналіз тих змін, які здійснюються в судочинстві України, свідчить про те, що всі вони відбуваються спонтанно, непослідовно і хаотично. Один суд створює, інший їх знищує, один суддів набирає, інший їх виганяє. Один каже треба двісті суддів для повноцінного щастя, другий заперечує — ні, тільки сто. І ніхто нікого не слухає, не вивчає, не досліджує, не прогнозує. При тому ніхто не хоче бачити скалічених доль сотень і тисяч людей. І це робиться в європейській, демократичній, правовій державі.

У той же час у світі накопичений величезний досвід покращення судочинства. Є мирові судді, є відновне правосуддя, є третейське судочинство, є багато варіантів позасудового залагодження конфліктів тощо. Але в Україні весь цей досвід ігнорується. Натомість все «реформування» зводиться до заміни людей й ускладнення процедури заповнення вакансій. Але, як свідчить той же світовий досвід, шляхом заміни людей не можна, як казав один кіногерой, «зробити ніжку маленькою, а душу великою». Зміну на краще може забезпечити лише зміна системи влади й економіки. У світі існує дві системи влади й економіки: інклюзивна й екстрактивна. При інклюзивній системі всі інститути влади та економіки спрямовуються на забезпечення інтересів більшості населення в державі. При екстрактивній системі влади, навпаки, всі інститути влади й економіки спрямовуються на забезпечення інтересів меншості населення. Наразі в Україні створена екстрактивна система влади й економіки, спрямована на забезпечення інтересів невеликої кількості олігархічних кланів, які тримають у руках всю економіку і владні структури. За таких обставин можна змінювати президентів, прем’єрів, прокурорів, суддів навіть кожен день, але нічого на краще не зміниться. Бо олігархат не зацікавлений у таких змінах.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Проблема контрабанди в Україні: як змінити систему протидії?

Олена БУСОЛ,
доктор юридичних наук,
головний науковий співробітник
Міжвідомчого НДЦ з проблем боротьби
з організованою злочинністю при РНБО України

Проблема контрабанди — одне з першочергових завдань держави у справі захисту її економічних інтересів. Вже понад два останніх десятиріччя (!) контрабандними виявляються значна частина експортно-імпортних товаропотоків в Україні. Особлива небезпека для держави полягає в тому, що контрабандні операції проводяться із вчиненням корупційних діянь службовими особами державних та місцевих органів влади. Збитків зазнають інтереси вітчизняного товаровиробника. Нелегальне ввезення іноземних товарів зменшує попит на українську продукцію, призводить до ліквідації виробництв, зниження конкурентоспроможності українських підприємств на внутрішньому ринку та їх переміщення за кордон. Наслідком може бути скорочення штатів підприємств й урізання їх фонду заробітної плати. Крім того, результати такої злочинної діяльності негативно впливають на суспільні відносини у сфері захисту життя та здоров’я громадян у випадку контрабанди зброї та боєприпасів, ядерних матеріалів і речовин, позбавляють права громадян на користування культурними цінностями, історичним надбанням України.

Контрабанда як загроза нацбезпеці

Те, що контрабанду слід вважати однією з найнебезпечніших загроз національній безпеці України, підтверджує прискіплива увага української влади до проблеми протидії контрабанди одразу після президентських та парламентських виборів у 2019 р., про що, зокрема, свідчить Указ Прези дента України від 09.07.2019 р. № 505. Крім того, було створено такі органи з правоохоронними функціями, як НАБУ, ДБР, Національна поліція України, що певним чином повинно було змінити систему взаємодії та координації дій у протидії контрабанді. Але, що змінилося на сьогодні реально? Так, дійсно, нещодавно НАБУ затримало «короля контрабанди» В. Альперина, який, втім, похизувався у Фейсбуці, що сам прийшов до САП. Спеціалізована антикорупційна прокуратура вже повідомила про підозру семи посадовим особам митниці та екс­чиновнику фіскальної служби, які є спільниками В. Альперина в контрабандних схемах. Їм інкримінують махінації з розмитненням товарів, що імпортують в Україну, та які завдали збитків державі на понад 77,7 млн грн за статтями 255, 212 і 364 КК України.

Політика транснаціональних корпорацій

Зазначена загроза посилюється й за рахунок політики транснаціональних корпорацій та злочинних організацій, спрямованої на використання кримінальних схем у зовнішньоекономічній діяльності, через що більшість фінансових потоків перебуває поза оподаткуванням і тіньовий сектор економіки значно розширюється. Легальний зовнішньоторговельний оборот України в 2018 р. склав $104,5 млрд, що еквівалентно 80% ВВП України, тіньовий імпорт — традиційно коливається в діапазоні 10% ВВП. Доходи бюджету від зовнішньої торгівлі формуються не лише з митних зборів (27,1 млрд грн або 3% доходів державного бюджету в 2018 р.), а й із імпортного ПДВ, що генерує для України левову частку надходжень до бюджету. В 2018 році із 374 млрд грн надходжень податку на додану вартість, — 295,4 млрд гривень, або 79%, було сформовано саме за рахунок імпортного ПДВ. Спільно з митними зборами та імпортним акцизом — це 40,2%, або майже половина доходів державного бюджету.

Правоохоронні органи та неадекватно низький стан протидії контрабанді

Стан боротьби з контрабандою правоохоронними органами є неадекватно низьким, враховуючи відкриту інформацію ЗМІ щодо «кришування» контрабандистів і безпосередньої участі державних службовців вищого та нижчих рангів прикордонних районів та областей у контрабандних схемах. А за заявами деяких депутатів на TV, контрабанда в «сірій зоні» на Донбасі досягає величезних масштабів: із території самопроголошеної «ДНР» в Україну ввозять метал, вугілля, зерно, інші товари. «Долю» від цього, як повідомляють деякі колишні АТОвці та народні депутати (http://povin.com.ua/205907­31­05.html), отримують Міністерство оборони України, Генеральний штаб і МВС України.

Про поширення проявів контрабанди та порушення митних правил в Україні мала б свідчити й офіційна статистика правоохоронних органів. Але слід враховувати відносно високу латентність таких злочинів.

Разом із тим, про роботу правоохоронних органів у цьому напрямі можна скласти майже чітке уявлення. Так, у 2018 р. правоохоронними органами було закінчено лише 2 кримінальні провадження щодо контрабанди. У тому ж році в журналі Suddeutsche Zeitung опубліковано статтю, в якій зазначено, що Україна в 2017 р. втратила від контрабанди понад 120 млрд грн (4 млрд євро). Це вдвічі більше ніж держава отримала в 2018 р. від МВФ. Такий низький показник кількості кримінальних проваджень у 2018 р. може свідчити про недостатню увагу протидії злочинним угрупованням економічного спрямування, труднощі в налагодженні координації між правоохоронними органами України та зарубіжних держав.

Певні успіхи все таки є…

Між тим, є й певні успіхи. Наведу лише декілька прикладів. Під час спільної спеціальної операції Національної поліції України, Служби безпеки України та Державної податкової служби України у березні 2019 р. із незаконного обігу вилучено 257 кг кокаїну, який знаходився в контейнері, що прибув в Одеську область з Латинської Америки. Всього в результаті проведених заходів із початку року з незаконного обігу вилучено 3 499 кг наркотичних засобів та психотропних речовин (на початку досудового розслідування, без врахування закритих). У тому числі, за результатами проведення Національною поліцією операцій по ліквідації міжнародних каналів, у наркозлочинців вилучено 925 кг героїну та 657 кг кокаїну, макової соломи — 2940 кг, канабісу — 482 кг, метадону — 29,3 кг, амфетаміну — 20,5 кг, метамфетаміну — 11,6 кг, опію — 11,4 кг, дезоморфіну — 1,2 кг тощо.

У червні—липні 2019 р. спільно з митною та податковою службами Великобританії і спецслужбами Республіки Польща проведено масштабну операцію з припинення діяльності міжнародного угруповання, яке організувало незаконне переміщення тютюнових виробів до держав Європейського Союзу. Вилучено найбільшу за всю історію незалежності України партію таких виробів. Орієнтована вартість вилученої продукції становить близько 70 млн грн, не рахуючи 13 вантажних автомобілів, які переміщували підакцизну продукцію. У квітні 2019 р. викрито ще два канали нелегального переміщення тютюнових виробів із підробленими марками акцизного податку з непідконтрольної українській владі території Донецької області. Одним із вик ритих угруповань використовувався моторний човен для перевезення товару Азовським морем, інше — переправляло контрафакті цигарки через річку Кальміус. Всього вилучено 277 ящиків тютюнових виробів вартістю понад 3 млн грн.

У червні 2019 р. у Луганській області припинено протиправне постачання паливно­мастильних матеріалів із території РФ в Україну за допомогою підземного трубопроводу. Вилучено обладнання для перекачки ПММ, цистерну ємністю 24 кубічних метри та 15 тисяч літрів дизпалива у залишку (вартість вилученого товару та обладнання складає близько 500 тис. грн), а незаконний трубопровід демонтовано.

Що стосується контрабанди сильнодіючих та отруйних речовин, то для їх переміщення використовуються схеми переправлення поза пунктами пропуску державного кордону. Сильнодіючі та отруйні речовини переважно представлені лікарськими засобами та сировиною для їх виготовлення. У більшості випадків вони надходять в Україну з КНР поштовим каналом. Переміщують такі засоби з держав ЄС та Молдови, де діє вільний обіг анаболічних препаратів.

Із останніх подій цієї осені: на митному посту «Мелітополь» правоохоронці затримали контрабандиста, який постачав обладнання для військових кораблів Росії. Організатором цієї незаконної діяльності був один з колишніх керівників держпідприємства.

Слідчі Служби безпеки України та співробітники контррозвідки завадили мешканцю Миколаєва протиправно переправити до держави­агресора комплектуючі, які використовуються для ремонту й технічного обслуговування двигунів на кораблях Військово­морського флоту РФ.

Але суттєвих змін не відбулося

Проте аналіз наявної інформації свідчить, що ситуація в сфері протидії контрабандній діяльності протягом останніх років суттєвих змін не зазнала й залишається складною. Протягом І півріччя 2019 р., за статистичними даними СБУ, було викрито лише 37 злочинів за ст. 201 КК України та 4 злочини за ст. 333 ККУ, у вчиненні яких особам повідомлено про підозру або вилучено предмети правопорушень; засуджено 27 осіб; вилучено предметів контрабанди та порушень митних правил на суму понад 18,6 млн грн.; конфісковано предметів контрабанди та порушень митних правил за рішенням суду на суму 536 тис. грн. Через велику прибутковість найбільш поширеним видом тіньового бізнесу залишається протиправне переміщення через митний кордон підакцизних товарів (тютюнових виробів — до держав Євросоюзу, спирту та паливно—мастильних матеріалів — в Україну). Таке переміщення має виражену регіональну локалізацію та спричиняє вчинення посадових злочинів (корупція) та економічних злочинів (створення підпільних виробництв).

У поточному незакінченому році, за даними СБУ, повідомлено про підозру у вчиненні злочинів у 18 кримінальних провадженнях, розпочатих стосовно співробітників митних органів (з яких 13 — за ст. 368 КК України), у 13 — стосовно військовослужбовців Державної прикордонної служби, у 2 — стосовно співробітників контролюючих органів на митному кордоні. Засуджено 7 військовослужбовців ДПС України, 3 — митників, 1 співробітника контролюючих органів на митному кордоні. Звільнено 5 посадовців митних органів, 8 військовослужбовців ДПС України та 2 співробітників контролюючих органів на митному кордоні. Зокрема, повідомлено про підозру низці очільників міських та обласних митниць. Державне бюро розслідувань здійснювало досудове розслідування за фактом можливої співучасті працівників митного поста Ягодин Волинської митниці ДФС України в незаконному перевезенні товарів приблизною вартістю 550 тисяч доларів з попередньою кваліфікацією злочину як зловживання владою або службовим становищем, якщо вони спричинили тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 364 КК України).

Неконтрольовані ділянки кордону

Недостатня щільність системи охорони кордону України й зробила її транзитним пунктом для наркотиків. Нині Україна має 409 км неконтрольованого кордону з РФ, інші — це 1 300 км ділянки, що контролюється до стику кордону з Білоруссю. Основними країнами постачання контрабандних наркотиків сьогодні є Іран, Колумбія, Молдова, Нідерланди, Німеччина, Панама, Польща, РФ, Угорщина, тощо. Наприклад, Польща нині є одним зі світових лідерів у виробництві синтетичних наркотиків, має з Україною досить розвинуті економічні зв’язки та кордон достатньо великої протяжності. Враховуючи геополітичне розташування України, можна говорити й про розширення сфер впливу міжнародної наркомафії, яка використовує територію нашої держави як транспортний коридор для перевезення наркотичних засобів, так і як новий ринок їх збуту.

Мережа інтернет і глобальне поширення таких технологічних досягнень, як мобільний зв’язок, міжнародна банківська система, зробили державні кордони вразливішими. Інформаційні технології широко використовують організовані злочинні групи як засіб підготовки й організації вчинення контрабанди. Новітні інформаційні технології дають учасникам транснаціональної злочинної організації змогу забезпечувати свою анонімність в умовах незначного ризику, а також можливість залучати більшу кількість осіб до злочинної діяльності та бути невикритими.

Сприятливі умови для контрабанди

Головними чинниками, які створюють сприятливі умови для контрабанди, є: недостатня координація правоохоронних та контролюючих органів України з відповідними органами суміжних з нашою країною держав щодо обміну інформацією з протидії переміщенню товарів поза митним контролем або з приховуванням від митного контролю. Як правило, причиною цього є відсутність єдиної бази митних органів України з митними органами зарубіжних держав; сприяння посадових осіб органів державної влади, зокрема правоохоронних та контролюючих, юридичним чи фізичним особам у переміщенні через митний кордон України зазначеного виду продукції (корупційна складова); недосконале й суперечливе законодавче регулювання діяльності щодо боротьби з контрабандою та порушенням митних правил; наявність значної різниці між цінами на окремі групи товарів на світовому та внутрішньому ринках; безробіття серед мешканців прикордонних районів.

Визначальні чинники контрабандної діяльності

Визначальними чинниками, які впливають на формування та розвиток обстановки, пов’язаної з контрабандною діяльністю, можна назвати:

  • незавершеність демаркаційного процесу з РФ, Республікою Білорусь та Молдовою, розташування населених пунктів, приватних будинків, земельних ділянок приватної власності та пайового фонду впритул до лінії державного кордону;
  • недостатність інженерно­технічного облаштування лінії державного кордону, наявність неконтрольованих доріг і водних переправ, значні відстані між окремими українськими та суміжними пунктами пропуску;
  • втрата контролю над окремими ділянками державного кордону на тимчасово окупованих територіях України, які можуть використовуватись для неправомірного переміщення предметів правопорушень;
  • проблеми кадрового та матеріально­технічного забезпечення ДПС України, митниць ДФС України та інших державних органів, які виконують контрольні функції на державному кордоні;
  • корумпованість митних та прикордонних службовців, посадових осіб правоохоронних органів, які забезпечують досудове розслідування кримінальних проваджень щодо контрабанди, а також корумпованість суддів при винесенні вироків контрабандистам;
  • недостатній рівень митного контролю міжнародних поштових відправлень через їх значну кількість;
  • можливість анонімної реалізації предметів контрабанди через інтернет­магазини та інтернет­аукціони;
  • поступове обмеження повноважень правоохоронних органів у сфері протидії контрабанді та правопорушенням суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності й іноземних суб’єктів господарської діяльності;
  • відсутність у законодавстві чіткого визначення поняття та повного переліку сильнодіючих та отруйних речовин, неможливість проведення лабораторних досліджень щодо встановлення факту отруйності чи сильної дії речовини, що ускладнює документування їх контрабанди.

Найпоширеніші схеми

Найбільш поширеними схемами протиправного переміщення товарів на сьогодні залишаються: ввезення вантажів без оформлення митних документів, сплати платежів і податків, фіксації в обліках відповідних служб; переміщення вантажів шляхом підміни або підробки товарно­супровідних документів, маскування товарів під інші, маніпуляції з найменуванням та кодуванням товарів, їх кількістю та вагою; адресування імпорту на адресу неіснуючих підприємств; переміщення вантажів поза пунктами пропуску на «зеленій» ділянці кордону; оформлення транспортних засобів із товарами як таких, що переміщуються «порожніми»; «перерваний» транзит (товари під час ввезення в Україну заявляються як «транзитні» з подальшим їх вивантаженням на території України та формальним закриттям «транзиту»); підміна товарів після їх ввезення на митну територію України на шляху слідування до внутрішньої митниці призначення; зникнення товарів, які не випущені у вільний обіг та знаходяться під митними контролем, із місць їх зберігання (складів та місць тимчасового зберігання, територій портів й аеропортів).

У цьому ряду й зловживання пільгами, які надає законодавство для ввезення товарів громадянами (товари на суму 500 євро — автомобільним транспортом, 1000 євро — авіа): подрібнення товарних партій товарів, формування бригад із фізичних осіб (так звані «мурахи»), якими в межах норми «до 500 євро, до 50 кг» здійснюється переміщення товарів без оподаткування; «поштова контрабанда» — окремий напрямок схем із нормами безоподаткового імпорту (товари на суму не більше 150 євро в одному відправленні): надання товарним комерційним партіям вигляду малих поштових відправлень, їх подрібнення під норму до 150 євро з подальшим ввезенням на підставних фізичних осіб; недостовірне декларування: заниження ваги; штучне заниження митної вартості під граничні індикативи; зазначення в товару не свого товарного коду, не свого найменування; використання товарів групи «прикриття» (високовартісний товар декларується як низьковартісний; повна підміна найменувань; приховування кількісних та якісних характеристик товарів, торгових марок і виробника товарів та створення фірм­імпортерів, які отримують від митниці «особливі умови» (тарифи, «гра» з вагою та кодами тощо) для масштабного ввезення імпортних високоліквідних товарів, що ставить легальний бізнес у неконкурентне середовище.

Висновки

1. Контрабанда в Україні має широкомасштабні форми протягом всіього періоду незалежності України, а наслідки злочинних діянь контрабандистів відобразилися на всіх сферах економічної діяльності держави.

2. Вищі форми контрабанди в Україні є одними зі складових транснаціональної організованої злочинності.

3. Злочини, які пов’язані з незаконним переміщенням вантажів через державний кордон України, вчиняються з використанням корупційних схем за участі посадових осіб Державної фіскальної служби України, Державної прикордонної служби України, а також інших державних органів.

4. Судді в Україні часто свідомо сприяють уникненню злочинцями справедливого покарання за злочини, пов’язані з контрабандою, що також можна кваліфікувати як корупційний злочин.

5. Одна з прогалин на внутрішньому ринку, яка сприяє контрабанді — це право суб’єктів спрощеної системи оподаткування реалізовувати товари без будь­якої первинної документації на них, які б пояснювали походження товарів.

6. Відсутність у «спрощенців» обов’язку мати прибуткові документи на товар у комплексі з можливістю продавати його без касового апарату породжує можливість збувати будь­яку кількість нелегально ввезеного товару.

7. Існуючий масштаб службових зловживань був би неможливим без підтримки відповідними політичними партіями, що «отримали» митницю в результаті міжфракційних домовленостей.

8. Дії уряду щодо протидії контрабанді наштовхуються на відповідну критику бенефіціарів контрабанди, медіа­атаки та блокування через судову систему будь­яких рішень.

9. Контрабанді сприяє також поколіннями усталена практика додаткового тіньового заробітку для жителів прикордонних місцевостей — контрабанда виступає «живою» альтернативою працевлаштуванню або легальному підприємництву.

10. Грубі порушення на митниці та в Державній прикордонній службі можливі лише при відповідній корупції, яка базується на розриві в інформаційних потоках з державами­торговельними партнерами України.

Пропозиції щодо протидії контрабанді в частині її криміналізації

Одним із дієвих шляхів посилення боротьби з незаконним ввезенням товарів на митну територію України може стати відновлення кримінальної відповідальності за товарну контрабанду. З моменту набрання чинності Закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо гуманізації відповідальності за правопорушення у сфері господарської діяльності» в частині скасування кримінальної відповідальності за контрабандне переміщення товарів, значно зросла кількість таких правопорушень. У затвердженій КМУ Стратегії у сфері протидії незаконному виробництву та обігу тютюнових виробів на період до 2021 р. незаконна торгівля тютюновими виробами визначена як загроза національній безпеці, що гальмує економічний розвиток держави та має негативний вплив на імідж України на міжнародній арені. Одним з основних напрямків цієї Стратегії є запровадження кримінальної відповідальності за незаконне переміщення тютюнових виробів через митний кордон України. Пропозицію щодо встановлення кримінальної відповідальності за «товарну контрабанду» підтримано в червні 2019 р. міжвідомчою робочою групою з питань координації інтегрованого управління кордонами (створена постановою уряду України від 30.01.2019 р. № 83) під час розгляду проекту Стратегії інтегрованого управління кордонами на період до 2025 р.

За таких умов для підвищення ефективності заходів протидії контрабанді, спонукання учасників зовнішньоекономічної діяльності до добросовісної сплати митних платежів, безумовного звернення в дохід держави контрабандних підакцизних й інших товарів, є потреба у встановленні кримінальної відповідальності за контрабанду підакцизних і контрафактних товарів (продукції) у великих розмірах шляхом внесення відповідної групи товарів до предметів злочину, передбаченого ст. 201 КК України. До цього слід додати необхідність в установленні кримінальної відповідальності за незаконне створення та використання інженерно­технічних споруд і транспортних засобів з метою незаконного переміщення через державний кордон України товарів. Окрім того, вбачається за доцільне ініціювати внесення змін та доповнень до інших нормативно­правових актів, зокрема: визначити поняття та перелік отруйних і сильнодіючих речовин; імплементувати положення Концепції створення та впровадження автоматизованої системи контролю за обігом підакцизних товарів (алкогольних напоїв та тютюнових виробів) «Електронна акцизна марка», затвердженої розпорядженням КМ України від 06.07.2016 р. № 497­р.

Пропозиції організаційного плану

1. Підхід до вирішення проблеми контрабанди має бути комплексним — складатися не лише з посилення контролю на митниці та кордоні, а й включати в себе закриття прогалин на внутрішньому ринку, що дають життя контрабандним схемам.

2. На практиці боротьба з можливістю реалізовувати контрабандні товари на внутрішньому ринку через ССО дає більшу віддачу ніж нові програми протидії корупції на митниці та прикордонній службі.

3. Ситуація потребує забезпечення повноцінного інформаційного обміну між базами даних митниці та прикордонної служби, а також дотриманні вимог закону про право безмитного ввезення товарів лише при знаходженні за кордоном більше 24 годин і в’їзді не частіше одного разу на 72 години.

4. Боротьба з джерелами контрабанди повинна, виконую чи правоохоронну та економічну функцію, враховувати й соціальний аспект, як то — подолання безробіття у прикордонних областях.

5. Систему забезпечення митної безпеки України варто формувати з урахуванням міжнародного досвіду провідних держав світу. У зв’язку з цим вбачається необхідним реформування суб’єктів забезпечення митної безпеки України.

6. Необхідним є розширення повноважень щодо здійснення оперативно­розшукової діяльності митними органами й уніфікація митного та кримінального процесуального законодавства України в частині, що стосується забезпечення дієвих механізмів реалізації митними органами оперативно­розшукових заходів щодо злочинів, ознаки яких можуть бути виявлені під час здійснення митного контролю.

Джерело: Юридичний вісник України

 

Читати далі

Думка експерта

Прокурорська «реформа»

Чи зможе нинішній очільник Генпрокуратури стати найуспішнішим Генеральним прокурором, якщо так зване «очищення» прокуратури відбувається з грубим порушенням прав людини і громадянина?

Олексій БАГАНЕЦЬ, заступник Генерального прокурора
(2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.), віце-президент Світового конгресу
українських юристів,
член Науково-консультативної ради при ДБР,
адвокат, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України

Наскільки мудрими були люди, котрі свого часу говорили: «Якщо чогось не знаєш по суті, краще помовчи. Але до цієї мудрої поради ніяк не хотів прислуховуватися ні попередній Генеральний прокурор, ні нинішній, який, до речі, як показали останні події, може в цьому плані навіть перевершити Ю. Луценка. І, мабуть, саме з тієї причини, що вони обидва не є фахівцями у сфері прокурорської діяльності. Чим частіше слухаю виступи Руслана Георгійовича, то більше переконуюся, що й він випадкова людина на цій високій посаді. Ну хіба міг професійний Генеральний прокурор заявити про те, що ні поліція, ні ДБР, а саме прокурори відповідають у нашій державі за стан справ у боротьбі зі злочинністю?! Звичайно, що ні.

У черговий раз заявляю, в мене немає намірів якимось чином образити Генпрокурора. Навпаки, бажаю йому успіхів, нехай вивчає уважно всі зауваження і претензії до його діяльності, робить відповідні висновки й може йому поталанить переконати скептиків з приводу помилковості його призначення на дану посаду. Але, вибачте, поки що я таких зусиль з його боку не бачу. Візьміть хоча б його останні «одкровення» інтернет-газеті «Лівий берег», де він наговорив такого, що ще раз переконує мене в тому, що не можна в жодному разі призначати на таку посаду не професійних прокурорів, а тим більше висуванців політичних партій чи особистих друзів, партнерів по бізнесу або кумів діючих на той час президентів України.

Пояснюю чому

Ну хіба може Генеральний прокурор, нехай і новопризначений, голосно заявляти про те, що, начебто, в багатьох прокурорів є свої «наставники» (а хіба це погано з точки зору підвищення їх професійної майстерності), чи навіть «власники» і «куратори», які їх спрямовують (правда, не уточнив куди саме) і навіть утримують? А головне, що, за його ж твердженням, саме ці міфічні «особи» і критикують «реформу» прокуратури, яку запустив нинішній Президент. Такі заяви я особисто сприймаю як маячню, як якусь хворобливу уяву людини, яка взагалі не орієнтується в тому середовищі, куди вона випадково потрапила.

Зокрема, як розуміти його посилання в цьому контексті, для прикладу, на переписку між народним депутатом В. Медяником і щойно призначеним, ним же самим заступником Генерального прокурора Віктором Трепаком? Тим більше, що він тут же наголосив, що саме переатестація, начебто, і допоможе виявити таких «контрольованих» прокурорів та позбутися їх. Цій «версії» нового Генерального
прокурора може позаздрити навіть його попередник, бо при такому підході тоді незрозуміло, а чим Руслан Георгійович керувався, коли призначав собі такого, начебто, «контрольованого» ззовні заступника?

Наступним припущенням, а може навіть і відвертою фантазією нового Генпрокурора є його теза про те, що частина прокурорів не погодилася на умови такої переатестації через боязнь проходити перевірку на доброчесність. Якби це заявив хтось із «грантоїдів», наприклад, член так званого Центру протидії корупції, діяльність якого щедро фінансується з-за кордону, можна було б не звертати на це уваги. Але, таке, вибачте, сказав сам Генеральний прокурор, який уже в іншому інтерв’ю інтернет-сайту «ЦензорНет», навпаки, наполягав на дотриманні Конституції України, норми якої є прямої дії і що саме ними потрібно керуватися, а не діючим законом, якщо вони протирічить Основному Закону держави.

Щодо атестації прокурорів

Визнаю, що я теж є прихильником розширення владних повноважень Генерального прокурора і керівників обласних (регіональних) прокуратур, виходячи, перш за все, з мотивів оперативного прийняття ними кадрових рішень. Але те, що відбувається й буде в найближчому майбутньому відбуватися із так званою атестацією працюючих прокурорів, і змушує мене писати ці рядки. В тому числі не підтримую норми положення, затвердженого наказом нового Генерального прокурора про те, що вирішення питання про проходження атестації прокурорів буде контролювати комісія в складі 6-осіб, троє з яких не є прокурорами, а тому незрозуміло, завдяки яким своїм знанням, професійному чи життєвому досвіду вони можуть правильно визначити того, хто успішно пройшов атестацію на предмет придатності для подальшої роботи в прокуратурі, а хто ні? Не пояснив Рябошапка журналістам і те, як вийти з ситуації, коли під час такого голосування половина членів комісії буде «за», а інша половина — «проти». Незрозуміло також, на підставі яких критеріїв він (чи хтось інший) підбирав цих сторонніх членів комісії, тобто не із середовища прокурорів. І це при тому, що раніше, після створення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, та ж Венеціанська комісія висловлювала невдоволення таким підходом, вимагаючи, щоб у цих комісіях більшість складали саме прокурори, що мало бути гарантією незалежності прокуратури. Саме визначення нинішнім Генеральним прокурором необхідних якостей у таких непрофесійних членів конкурсної комісії прозвучало теж непереконливо, бо він назвав лише компетентність та відсутність сумнівів щодо доброчесності. З приводу першої оцінки, то вона повністю вигадана (пропоную перевірити таких членів комісії), а другу він визначив, виходячи з мінімуму «публічної критики».

Не зовсім зрозуміло для багатьох експертів також те, з яких саме джерел своєї діяльності НАБУ буде надавати такій комісії інформацію негативного характеру стосовно прокурорів, які будуть проходити співбесіду, враховуючи, що дослідчі перевірки органами досудового розслідування тепер не проводяться, а матеріали оперативно-розшукових справ і кримінальних проваджень не підлягають розголошенню. М’яко кажучи, мені здалося, що Генеральний прокурор обманув журналістів і в тому, що він, начебто, завчасно визначив прохідний бал за результатами тестування на загальні здібності (93), хоча всім відомо, що в Положенні бал за проходження цього другого етапу атестації заздалегідь не встановлювався. Не був щирим Руслан Георгійович і коли пояснював процедуру виконання прокурором на засіданні комісій практичних завдань, бо не уточнив, хто ці завдання розробляв, чи будуть вони стосуватися виконання прокурором саме конституційних своїх повноважень, чи знову з’ясовуватимуть у них те, «скільки білка міститься у 100 грамах яловичини?» Не зміг Генпрокурор пояснити журналістам і відсутність загального балу за результатами проходження прокурорами всіх етапів атестації.

Більше того, Руслан Рябошапка намагався переконати журналістів, що закон (щодо реформи прокуратури ), який серед невідкладних рекомендував прийняти Президент України, є чинним, доки Конституційним Судом він не визнаний неконституційним (тут він протирічив сам собі, бо пояснюючи, наприклад, розбіжності Конституції і законів України, що регламентують порядок зняття недоторканості з народних депутатів, він стверджував зворотнє). До речі, Генпрокурор свідомо ухилявся від пояснень неконституційності не лише самого закону щодо «реформування» прокуратури, але і його власних наказу та Положення про порядок проходження атестації.

Намагання списати все на Горбатюка

Не додало авторитету главі ГПУ й намагання очорнити уже екс-керівника управляння спецрозслідувань С. Горбатюка, якого журналісти під час цієї розмови назвали «честю і совістю прокуратури». Так, він назвав останнього особою, якій завжди вигідний конфлікт, що С. Горбатюк навмисно створював із себе образ жертви, щоб таким чином уникнути відповідальності за неефективне розслідування злочинів на Майдані тощо. І це в той час, коли, начебто, «конфліктний» Горбатюк працював на цій посаді як мінімум при двох попередніх Генеральних прокурорах і тоді суттєвих зауважень до нього не було — ні при Яремі, ні при Шокіну. Більше того, свідченням того, що Р. Рябошапка так і не усвідомив, яку посаду він займає, є його заява журналістам під час згаданого інтерв’ю про те, що «вони» (правда, незрозуміло хто саме) вивчили статистику роботи очолюваного С. Горбатюком управління і з’ясували, що із 14,5 тисячі томів справ, напрацьованих за 5,5 року, лише 8 тисяч стосуються подій на Майдані, а тому, за його висновком, цей підрозділ половину робочого часу займався не тим, чим повинен був займатися, хоча це була ледь не окрема спеціалізована прокуратура: зі спеціальними слідчими, спеціальними прокурорами, спеціальними психологами тощо.

Із цього приводу я вже неодноразово висловлювався, але змушений знову повторити, що категорично не згідний з такою оцінкою професійної діяльності й результатів роботи С. Горбатюка. Почну з того, що Руслан Георгійович не міг ні фізично, ні з урахуванням своїх особистих професійних здібностей (разом з усіма його заступниками) за такий період часу перебування на посаді вивчити 14,5 тисячі томів справ! Крім того, роз’яснюю нинішньому Генеральному прокурору те, що відповідальність за організацію досудового розслідування повинні нести, окрім керівника цього слідчого підрозділу, як мінімум начальник Головного слідчого управління, якому в різні періоди підпорядковувалося управління спеціальних розслідувань, керівник управління процесуального керівництва, який відповідав і організовував роботу по нагляду за розслідуванням цих проваджень, заступники Генерального прокурора, котрі відповідали за організацію досудового розслідування та окремо — за процесуальне керівництво цими розслідуваннями, в яких, на відміну від керівників слідчого підрозділу, значно більше важелів впливу і повноважень, а також і діючі на той час генеральні прокурори (а їх було вже четверо).

Не є повною правдою й те, що в підпорядкуванні Горбатюка були і підрозділи процесуального керівництва: це дійсно мало місце при Ю. Луценку, але недовго та й незаконно, бо не можуть слідчий і прокурор бути підпорядкованими однозначно керівнику слідчого підрозділу (цього не знав і Луценко, і, мабуть, не знає Р. Рябошапка). Тобто, треба усвідомити, що не тільки від керівника слідчого підрозділу залежить ефективність розслідування кримінальних проваджень. Радив би також Р. Рябошапці спочатку поцікавитися, скільки разів усі генеральні прокурори та їх заступники вивчали й особисто заслуховували стан слідства по цих справах. А хіба не оприлюднювали ЗМІ за останні 3—3,5 року постійні чвари та з’ясування стосунків у ГПУ — то між Горбатюком і Луценком, то між Горбатюком і заступниками Генерального прокурора Столярчуком та Стрижевською, аналогічно з Матіосом, що доходило навіть до розгляду цих взаємовідносин у судах? Хіба це не вплинуло на ефективність досудового розслідування? В дійсності, це теж були причини, але на них чомусь нинішній Генеральний прокурор не звертає уваги, бо не є професіоналом.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

 

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.