Connect with us

Судова практика

Судова пастка для газонадрових аукціонів

Юрій Котнюк, ЮВУ

Уже більше місяця Державна служба геології та надр України (Держгеонадра) формально не має легітимного керівництва — 21 грудня 2018 р. Сьомий (Вінницький) апеляційний адміністративний суд постановив скасувати рішення Комісії з питань вищого корпусу державної служби про підсумки конкурсу, за якими Павло Фощій одержав посаду першого заступника, а Олег Кирилюк — заступника голови згаданого вище відомства і згодом став виконуючим обов’язки його керівника. З одного боку можна порадіти з того, що восторжествувала справедливість, але, з іншого боку, такий вердикт відсуне на невизначений термін довгоочікуваний старт аукціонів із продажу прав на користування газоносними надрами, оскільки будь-яке рішення з їх передачі переможцеві може бути згодом успішно оскаржене в суді як таке, що ухвалювалося неуповноваженою особою.

 

Претензії позивача

Якщо вірити повідомленням засобів масової інформації, то Кирилюк і Фощій — це такі пройдисвіти, на яких тавра ніде ставити, але поки вони не визнані в установленому законом порядку винними в скоєнні кримінального правопорушення чи бодай порушенні присяги державного службовця, уряд в особі Прем’єр-міністра Володимира Гройсмана не зобов’язаний звільняти їх із займаних посад. А оскільки останній страшенно не зацікавлений у тому, аби їх звільнити, недоброзичливці двох зазначених чиновників вирішили, так би мовити, обхідним маневром зайти з тилу.

Розпорядження Кабміну про оголошення конкурсу на дві вакантні посади в керівному складі Держгеонадра було видане ще 14 вересня 2016 року, а його проведення доручили незадовго до того сформованій Комісії з питань вищого корпусу державної служби (далі — Комісія) — такому собі постійно діючому колегіальному органу, який працює на громадських засадах. Цей конкурс пройшов у жовтні того ж року в три етапи: тестування, вирішення ситуативних завдань і співбесіда. Протоколом комісії від 27.10.2016 р. було оформлене її рішення про те, що переможцями цих перегонів стали Фощій і Кирилюк, які розпорядженнями КМУ від 18 травня 2017 р. були призначені на свої посади, при чому на останнього було ще й тимчасово покладено виконання обов’язків голови Держгеонадра. Але за два місяці до того — 27 березня 2017 року один із претендентів, який програв конкурс, звернувся до Житомирського окружного адмі ністративного суду із позовом про визнання протиправними й скасування рішень даної Комісії. В Обгрунтування своїх позовних вимог цей чоловік виклав низку аргументів, з яких ми назвемо лише ті, які мали вирішальне для суду значення. Перший — під час тестування його учасники користувалися мобільними телефонами, фотографували ними монітор із завданнями, надсилали повідомлення і читали адресовані їм повідомлення. Другий — на етапах виконання ситуативних завдань і співбесіди деякі члени комісії під час виступів конкурсантів на певний час виходили з приміщення і не чули їхніх промов та відповідей, але при цьому виставляли їм оцінки. Така організація конкурсу, на думку позивача, суперечила вимогам трьох нормативно-правових актів, що регулюють дану сферу відносин: Закону України «Про державну службу»; Порядку проведення конкурсу на зайняття посад державної служби, затвердженого постановою КМУ № 246 від 25.03.2016 р. та Положенню про Комісію з питань вищого корпусу державної служби, затвердженому постановою КМУ № 243 від 25.03.2016 р.

Отже, мовляв, Комісія не забезпечила проведення ефективного, об’єктивного та справедливого конкурсу, а тому його результати мають бути скасовані.

Не конкурс, а балаган!

Із точки здорового глузду цей позов не мав жодних шансів бути задоволеним — мало який невдаха захоче пошитися в сутяги, тож реакція судді Ірини Черняхович була цілком прогнозованою. По першому пункту претензій позивача вона написала, що в судовому засіданні досліджувалися відеозаписи процесу тестування, з яких видно, що мобільні телефони конкурсантів знаходилися на столі адміністратора в спеціальному контейнері, а іншими електронними пристроями кандидати не користувалися. По другому пункту, з приводу того, що члени комісії під час виступів претендентів швендяли туди-сюди, суддя навела розлогі витяги з Порядку проведення конкурсу стосовно мети проведення співбесід, але нічого конкретного, що спростовувало би «кляузи» заявника так і не виклала. В підсумку ж — рішення Житомирського ОАС від 21 лютого 2018 року, яким у задоволенні позову було відмовлено.

Для того, щоб ця справа була переграна в суді апеляційної інстанції, потрібно було, щоб сталося диво. І воно сталося, тільки не в юридичній площині, а на полі бою Нафтогазу з олігархами за нові надра. Втім, на економічно-політичних моментах даної справи зупинимося трохи згодом, а поки що зосередимось на перебігу судового процесу. Коли судді захотіли переглянути відеозаписи конкурсу, наданий Комісією диск чомусь не побажав розкриватися, але це не перешкодило їм здійснити дослідження, оскільки його хід записували на відео представники громадськості і «Радіо Свобода», тож потрібні матеріали були в достатній кількості розміщені в мережі Інтернет на каналі «Ю-Туб». З них було добре видно, на якій годині, хвилині й секунді члени Комісії балакають, користуються мобільними телефонами, як один із них штовхає іншого й показує йому пальцем в екран свого гаджета, після чого вони обидва весело регочать, як голова Ко
місії, побачивши направлену на нього камеру журналіста ховає руки з телефоном під стіл. Усе це докладно написано в тексті постанови Сьомого ОАС, хоча прямого відношення до справи немає, оскільки позивач скаржився на те, що конкурсанти, а не члени Комісії, користувалися мобілками.

А ось що з відеозапису було б видно, на якій хвилині чи секунді ними користуються претенденти, в тексті нічого не написано, зате викладено загальний висновок про те, ніби «матеріалами відеозаписів підтверджується факт використання окремими учасниками конкурсу мобільних телефонів, фотографування монітору комп’ютера, надіслання смс-повідомлень, спілкування один з одним та зі спостерігачем і залишення аудиторії під час проведення відповідної конкурсної процедури». Така скрупульозність колегії суддів у другорядному питанні й повна її відсутність у першорядних дає підстави ставити під сумнів правильність цього висновку й припускати, що він буде забракований у суді касаційної інстанції.

А от щодо другого пункту претензій позивача, то тут відеозаписи чітко підтвердили їх обґрунтованість: дійсно деякі члени комісії виходили з аудиторії під час виступів конкурсантів і не чули їх змісту, що не завадило їм ставити за ці виступи оцінки. На цій підставі судді ухвалили постанову, якою рішення Житомирського ОАС було скасоване й ухвалене нове, яким позов було задоволено, а рішення Комісії, оформлене протоколом від 27.10.2016 р. визнане протиправним і скасоване.

Кому вигідно?

Нинішнє керівництво Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» заслуговує на серйозну критику з боку суспільства — чого варта лише плутанина із собівартістю видобутого нею газу. Посудіть самі: з інтерв’ю голови правління нафтогазівської «дочки» АТ «Укргазвидобування» Олега Прохоренка, даному в жовтні 2018-го виданню «Економічна правда», ми дізнаємося, що тисяча кубометрів обходиться у 180 — 250 доларів США. На прес-конференції керівника Нафтогазу Андрія Коболєва в січні 2019-го чуємо, що у 250 $, а в офіційному фінансовому звіту «Укргазвидобування» за 2017 рік написано, що лише у 2 926 гривень. Погодьтесь, що ці «суперменеджери», які отримують «суперзарплати», могли би домовитися говорити щось одне. Та попри це слід віддати й цісарю цісареве: протягом усього періоду свого керівництва вони неухильно наполягали на тому, що очолювана ними компанія має працювати в умовах вільного ринку.

Це означає, що видобуте паливо компанія має продавати будь-кому й за якою схоче ціною. Така постановка питання, звичайно, не дуже подобається тим дбайливцям народного блага, які вважають, що населення України має отримувати дешевий український газ. Але ж вільний ринок — це палиця з двома кінцями, інший кінець якої полягає в тому, що компанія, що отримує надприбутки, повинна сплачувати й надподатки, а вже з цих надподатків непрацездатна частина населення має отримувати пенсії, яких повинна вистачати для опалювання своїх осель недешевим ринковим газом.

Інший аспект вільного ринку — ліцензії на розробку газоносних надр, видачею яких займається відомство, очолюване героєм нашої оповіді Олегом Кирилюком. Нині «Укргазвидобування», сто відсотків акцій якого належить державі, має виконувати покладений на нього державою обов’язок продавати видобутий газ за зниженими цінами населенню й підприємствам теплокомунальної енергетики. Але разом із тим воно має від держави пільгу одержувати ліцензії на користування надрами без аукціону. Зрозуміло, що в таких умовах відображені у фінансових звітах цієї компанії цифри дохідності, прибутковості й рентабельності мають умовний характер.

Утім протягом останніх років «Укргазвидобування» одержувало свої пільгові ліцензії з величезним скрипом, оскільки згідно закону компанія, що хоче отримати спеціальні дозволи на користування надрами без аукціону, повинна попередньо одержати згоду від органу місцевої влади, який іноді може заломити за неї непідйомну ціну. Найбільш проблемні стосунки склалися в державної газовидобувної компанії з обласною радою Полтавської області, на території якої розташовані найбільш перспективні поклади газу. Через аукціон було би простіше.

Вихід із патової ситуації намітився в жовтні минулого року. Майже одночасно урядом були прийняті дві постанови. Одна має № 867 — нею передбачено, що з 1 січня 2020 року Нафтогаз отримає право продавати газ населенню за відносно вільними ринковими цінами (або не вище цін, за які він продається промисловому сектору). Друга — № 848 — затвердила тимчасовий порядок реалізації експериментального проекту із запровадження проведення аукціонів з продажу спеціальних дозволів на користування надрами шляхом електронних торгів. Позитив цієї новації полягав у тому, що давав змогу «Укргазвидобуванню» трохи потренуватися й призвичаїтися до умов вільного ринку, але доти, доки в Держгеонадра не буде призначений повноцінний керівник, ні про яку реалізацію експерименту не може бути й мови, оскільки результати аукціонів можуть будуть бути помножені на нуль судовими рішеннями. Поки що уряд не поспішає міняти Олега Кирилюка на когось іншого, тож запровадження повноцінного ринку газу в Україні відкладається.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Норма, якою визначається стаж роботи, що дає право на одержання надбавки до посадового окладу за вислугу років та додаткової відпустки, не стосується стажу роботи, який дає право на отримання щомісячного довічного грошового утримання судді

До стажу роботи, який дає право на відставку судді та отримання щомісячного довічного грошового утримання, не входить стаж роботи на посадах начальницького складу органів внутрішніх справ та на посаді помічника голови суду.

23 вересня 2019 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув в письмовому провадженні адміністративну справу № 428/13509/16-а (провадження № К/9901/34193/18) за позовом судді до Управління Пенсійного фонду України в м. Сєвєродонецьку Луганської області про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії за касаційною скаргою Управління Пенсійного фонду України в м. Сєвєродонецьку Луганської області на постанову Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 05 січня 2017 р. та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 21 лютого 2017 р.

Суддя звернулася до Сєвєродонецького міського суду Луганської області із позовом до Управління Пенсійного фонду України про визнання неправомірним та скасування рішення в частині зарахування стажу роботи на посаді судді при призначенні (перерахунку) та виплаті щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці у розмірі 86% згідно, зобов`язання призначити та нарахувати щомісячне довічне грошове утримання з 4 жовтня 2016 р. в розмірі 90 % грошового утримання судді на відповідній посаді без обмеження граничного розміру, виходячи зі стажу роботи – 28 років 1 місяць 7 днів, з врахуванням фактично виплачених сум судді у відставці.

Постановою Сєвєродонецького міського суду Луганської області, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду, позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправними дії УПФУ в частині зарахування стажу роботи на посаді судді при призначенні (перерахунку) та виплаті щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці у розмірі 86%, зобов`язано відповідача призначити та нарахувати судді щомісячне довічне грошове утримання з 4 жовтня 2016 р. в розмірі 90 % грошового утримання судді на відповідній посаді з урахуванням фактично виплачених сум без обмеження граничного розміру, виходячи зі стажу роботи – 28 років 01 місяць 7 днів.

Задовольняючи позов частково, суди дійшли висновку, що законодавством, яке діяло до моменту набрання чинності Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. 2453-VI, було передбачено для суддів судів загальної юрисдикції зарахування стажу роботи, що дає право на одержання надбавки до посадового окладу за вислугу років та додаткової відпустки, крім часу роботи на посадах суддів, – час роботи на посадах слідчих, прокурорських працівників, а також інших працівників, яким законом передбачені такі ж пільги.

За результатами розгляду касаційної скарги відповідача Верховного Суду зазначив, що відповідно до п. 25 Розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 право на отримання щомісячного довічного грошового утримання у розмірі, визначеному Законом, має суддя, який за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначений на посаду судді за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом, та працював на посаді судді щонайменше три роки з дня прийняття щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання або конкурсу.

В інших випадках, коли суддя іде у відставку після набрання чинності цим Законом, розмір щомісячного довічного грошового утримання становить 80 відсотків суддівської винагороди, обчисленої відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. № 2453-VI.

За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки грошового утримання судді, але не може бути більшим ніж 90 відсотків суддівської винагороди судді, обчисленої відповідно до зазначеного Закону.

Частиною 3 ст. 141 Закону № 2453-VI в редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-VIII, з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 08 червня 2016 року №1-8/2016 визначено, що щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у розмірі 80 відсотків грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді.

Пунктом 11 Перехідних положень Закону № 2453-VI (в редакції, чинній до 28 березня 2015 р.) передбачено, що судді, призначені чи обрані на посаду до набрання чинності цим Законом, зберігають визначення стажу роботи на посаді судді відповідно до законодавства, що діяло на день набрання чинності цим Законом.

З аналізу зазначених вище правових норм вбачається, що до стажу роботи, який дає право на відставку судді та отримання щомісячного довічного грошового утримання, не входить стаж роботи позивача на посадах начальницького складу органів внутрішніх справ та на посаді помічника голови суду.

Суди помилково застосовували до спірних правовідносин ч. 6 ст. 44 Закону України «Про статус суддів», як на підставу для часткового задоволення позову, оскільки зазначена норма не врегульовує спірні правовідносини, а саме, не визначає перелік посад, робота на яких входить до стажу роботи, що дає право на відставку судді та отримання щомісячного довічного грошового утримання.

Частина 6 ст. 44 Закону України «Про статус суддів» передбачає, що для суддів судів загальної юрисдикції до стажу роботи, що дає право на одержання надбавки до посадового окладу за вислугу років та додаткової відпустки, крім часу роботи на посадах суддів, зараховується час роботи на посадах слідчих, прокурорських працівників, а також інших працівників, яким законом передбачені такі ж пільги.

Тобто, зазначена норма стосується визначення стажу роботи, що дає право на одержання надбавки до посадового окладу за вислугу років та додаткової відпустки, однак жодним чином не врегульовує питання стажу роботи, який дає право на відставку судді та отримання щомісячного довічного грошового утримання.

Колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що управління пенсійного органу при призначенні позивачу щомісячного довічного грошового у розмірі 86 відсотків від розміру заробітної плати судді (виходячи із стажу роботи на посаді судді 23 роки 6 місяців 13 днів), діяло правомірно з дотриманням вимог законодавства.

Враховуючи викладене, колегія Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позову судді до Управління Пенсійного фонду України в м.   Сєвєродонецьку Луганської області про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії.

Леонід Лазебний

Рішення в ЄДРСР.

Читати далі

Судова практика

Для укладення колективного договору про матеріальну відповідальність погодження з профспілковою організацією є обов’язковим

Відсутність хоча б однієї з умов для встановлення колективної матеріальної відповідальності та укладення з колективом відповідного договору про неї є порушенням порядку встановлення колективної матеріальної відповідальності

19 вересня 2019 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у справі № 204/5569/16-ц (провадження № 61-33134св18) касаційну скаргу Державного підприємства «Виробниче об`єднання «Південний машинобудівний завод імені О. М. Макарова».

У серпні 2016 р. Державне підприємство «Виробниче об`єднання «Південний машинобудівний завод імені О. М. Макарова» звернулося до суду з позовом до двох працівників про відшкодування шкоди, заподіяної ним при виконанні трудових обов`язків. Відповідачі працювали старшими комірниками, про що з ними було укладено договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність. Відповідно до п. 12 вказаного договору, підставою для притягнення членів колективу (бригади) до матеріальної відповідальності є матеріальна шкода, що спричинена нестачею, умисним знищенням чи пошкодженням матеріальних цінностей, а також їх знищення чи порча через недбалість, що підтверджується інвентаризаційними документами. Проведеною ревізією підзвітних відповідачам товарно-матеріальних цінностей виявлено їх нестачу на суму 1 712 471,37 грн., яка виникла у результаті неналежного виконання відповідачами своїх обов`язків.

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, в задоволенні позову ДП «ВО «ПМЗ» відмовлено з тих мотивів, що керівництвом підприємства не було створено належних умов, необхідних для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого працівникам майна, що в свою чергу сприяло втраті та зникненню товарно-матеріальних цінностей. Крім того, начальник цеху не має повноважень щодо видання розпоряджень на встановлення колективної матеріальної відповідальності на працівників, не було отримано погодження з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) позивача тому договори про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність від 12 вересня 2013 р. № 1348 та від 14 грудня 2012 р. № 2131 були укладені з порушенням ч. 2 ст. 135-2 КЗпП України і підстав для покладення матеріальної відповідальності на відповідачів не має.

За результатами розгляду касаційної скарги позивача Верховний Суд підкреслив, що згідно з ч. 1 ст. 131 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого їм майна. Відповідно до ст. 138 КЗпП України для покладення на працівника матеріальної відповідальності за шкоду власник або уповноважений ним орган повинен довести наявність умов, передбачених ст. 130 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 135-2 КЗпП України при спільному виконанні працівниками окремих видів робіт, зв`язаних із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей, коли неможливо розмежувати матеріальну відповідальність кожного працівника і укласти з ним договір про повну матеріальну відповідальність, може запроваджуватися колективна (бригадна) матеріальна відповідальність.

Колективна (бригадна) матеріальна відповідальність установлюється власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації. Письмовий договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність укладається між підприємством, установою, організацією і всіма членами колективу (бригади).

Аналіз положень ч.ч. 1, 2 ст. 135-2 КЗпП України дає змогу зробити висновок, що для встановлення колективної матеріальної відповідальності та укладення з колективом відповідного договору про це, обов`язковою є наявність двох умов:

  1. колективна матеріальна відповідальність установлюються власником або уповноваженим ним органом;
  2. установлення колективної матеріальної відповідальності проводиться за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації.

Відсутність хоча б однієї з цих умов слід вважати порушенням порядку встановлення колективної матеріальної відповідальності.

Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, належним чином вмотивував, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що колективна (бригадна) матеріальна відповідальність була встановлена уповноваженою на те особою, було отримано погодження виборного органу первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства на установлення колективної матеріальної відповідальності, створення належних умов для збереження схоронності переданих товарно-матеріальних цінностей.

Леонід Лазебний

Рішення в ЄДРСР – http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/84571292

Читати далі

Судова практика

Визнання недійсним договору застави майна

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Визнання недійсним договору застави майна з підстав відсутності в керівника необхідного обсягу цивільної дієздатності, зокрема за відсутності рішення, ухваленого загальними зборами товариства.

Тридцятого вересня Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/11498/18 (ЄДРСРУ № 84634095) досліджував питання стосовно правової можливості для визнання недійсним договору застави майна з підстав відсутності в директора необхідного обсягу цивільної дієздатності, зокрема, за відсутності прийнятого рішення загальними зборами на укладення вказаного договору.

Суть справи

Дослідженню підлягала процесуальна вимога позивача про визнання недійсним договору застави майна з підстав відсутності в директора позивача, яким укладено спірний договір, необхідного обсягу цивільної дієздатності, оскільки у відповідності до положень частини другої статті 98 ЦК України рішення загальними зборами учасників про відчуження майна (передачу його в заставу), вартість якого становила 50 і більше відсотків майна товариства, не приймалося.

Суд вказує, що згідно з вимогами статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами 1—3, 5 та 6 статті 203 ЦК України. Таким чином, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб’єктного складу; дефекти волі — невідповідність волі та волевиявлення.

Відповідно до правової позиції, яка викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 по справі № 905/1227/17 вбачається, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Таким чином, Касаційний господарський суд відзначає, що вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, має бути встановлена наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним і настання відповідних правових наслідків. Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 ЦК України). Стосовно правочину, то його юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, котра відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.

Важливо. Дефекти в компетенції, обсязі повноважень виконавчого органу товариства, коли цей орган вступає в правовідносини з третіми особами, можуть залежати від дефектів реалізації учасниками товариства корпоративних прав. У такому випадку дефекти волі товариства, обмеження повноважень його виконавчого органу можуть перебувати поза межами розумного контролю з боку третьої особи, не викликаючи в неї обґрунтованих сумнівів у правомірності дій виконавчого органу товариства.

Крім того, аналіз статей 546, 572, 576­,578 ЦК України, статей 1, 3 Закону України «Про заставу» дає підстави для висновку, що суть застави полягає в тому, що кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Тобто право застави — це право на чуже майно, внаслідок установлення якого власник може бути примусово позбавлений права на своє заставлене майно, а кредитор задовольнити свої вимоги за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника (власника такого майна).

Отже, застава — це один зі способів забезпечення виконання зобов’язання, особливістю якого є передача майна: заставодавець передає майно у заставу заставодержателю. Договір застави має похідний характер від забезпеченого нею зобов’язання й укладається виключно в забезпечення виконання зобов’язання за основним зобов’язанням, у даному випадку в забезпечення зобов’язань кредитного договору і не є безумовним відчуженням власником свого майна на користь заставодержателя.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові ВС від 21.02.2018 р. № 910/18506/16. Верховний Суд відзначає, що на відміну від договорів купівлі­продажу, міни або дарування, предмет застави залишається у володінні та користуванні заставодавця, тобто в його власності й виключно в разі невиконання боржником забезпеченого заставою основного зобов’язання заставодержатель має право одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета застави.

Таким чином, до даних правовідносин не застосовуються положення статті 98 ЦК України, оскільки зазначена норма визначає повноваження загальних зборів учасників товариства у відносинах щодо відчуження майна, тоді як у даному випадку мова йде про передачу майна в заставу, а не його відчуження, бо мета застави — не передача права власності на предмет застави за гроші, а стимулювання боржника до виконання обов’язків за основним договором. Застава має на меті саме забезпечення виконання основного зобов’язання та самостійно існувати не може, договір застави укладається виключно в забезпечення виконання зобов’язання за основним зобов’язанням, у даному випадку в забезпечення зобов’язань за кредитним договором, і не є безумовним відчуженням власником свого майна на користь заставодержателя. Відповідно до положень статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Тобто, в силу приписів зазначеної статті, правомірність правочину презюмується і обов’язок доведення наявності обставин, з якими закон пов’язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Аналогічна правова позиція щодо застосування норм статті 204 ЦК України викладена у висновку Великої Палати Верховного Суду (постанова від 14.11.2018 року у справі № 2­1383/2010).

Висновок

Таким чином, прийняття рішення загальними зборами на укладення договору застави директором товариства не є обов’язковим у даному випадку.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.