Connect with us

Судова практика

Судова пастка для газонадрових аукціонів

Юрій Котнюк, ЮВУ

Уже більше місяця Державна служба геології та надр України (Держгеонадра) формально не має легітимного керівництва — 21 грудня 2018 р. Сьомий (Вінницький) апеляційний адміністративний суд постановив скасувати рішення Комісії з питань вищого корпусу державної служби про підсумки конкурсу, за якими Павло Фощій одержав посаду першого заступника, а Олег Кирилюк — заступника голови згаданого вище відомства і згодом став виконуючим обов’язки його керівника. З одного боку можна порадіти з того, що восторжествувала справедливість, але, з іншого боку, такий вердикт відсуне на невизначений термін довгоочікуваний старт аукціонів із продажу прав на користування газоносними надрами, оскільки будь-яке рішення з їх передачі переможцеві може бути згодом успішно оскаржене в суді як таке, що ухвалювалося неуповноваженою особою.

 

Претензії позивача

Якщо вірити повідомленням засобів масової інформації, то Кирилюк і Фощій — це такі пройдисвіти, на яких тавра ніде ставити, але поки вони не визнані в установленому законом порядку винними в скоєнні кримінального правопорушення чи бодай порушенні присяги державного службовця, уряд в особі Прем’єр-міністра Володимира Гройсмана не зобов’язаний звільняти їх із займаних посад. А оскільки останній страшенно не зацікавлений у тому, аби їх звільнити, недоброзичливці двох зазначених чиновників вирішили, так би мовити, обхідним маневром зайти з тилу.

Розпорядження Кабміну про оголошення конкурсу на дві вакантні посади в керівному складі Держгеонадра було видане ще 14 вересня 2016 року, а його проведення доручили незадовго до того сформованій Комісії з питань вищого корпусу державної служби (далі — Комісія) — такому собі постійно діючому колегіальному органу, який працює на громадських засадах. Цей конкурс пройшов у жовтні того ж року в три етапи: тестування, вирішення ситуативних завдань і співбесіда. Протоколом комісії від 27.10.2016 р. було оформлене її рішення про те, що переможцями цих перегонів стали Фощій і Кирилюк, які розпорядженнями КМУ від 18 травня 2017 р. були призначені на свої посади, при чому на останнього було ще й тимчасово покладено виконання обов’язків голови Держгеонадра. Але за два місяці до того — 27 березня 2017 року один із претендентів, який програв конкурс, звернувся до Житомирського окружного адмі ністративного суду із позовом про визнання протиправними й скасування рішень даної Комісії. В Обгрунтування своїх позовних вимог цей чоловік виклав низку аргументів, з яких ми назвемо лише ті, які мали вирішальне для суду значення. Перший — під час тестування його учасники користувалися мобільними телефонами, фотографували ними монітор із завданнями, надсилали повідомлення і читали адресовані їм повідомлення. Другий — на етапах виконання ситуативних завдань і співбесіди деякі члени комісії під час виступів конкурсантів на певний час виходили з приміщення і не чули їхніх промов та відповідей, але при цьому виставляли їм оцінки. Така організація конкурсу, на думку позивача, суперечила вимогам трьох нормативно-правових актів, що регулюють дану сферу відносин: Закону України «Про державну службу»; Порядку проведення конкурсу на зайняття посад державної служби, затвердженого постановою КМУ № 246 від 25.03.2016 р. та Положенню про Комісію з питань вищого корпусу державної служби, затвердженому постановою КМУ № 243 від 25.03.2016 р.

Отже, мовляв, Комісія не забезпечила проведення ефективного, об’єктивного та справедливого конкурсу, а тому його результати мають бути скасовані.

Не конкурс, а балаган!

Із точки здорового глузду цей позов не мав жодних шансів бути задоволеним — мало який невдаха захоче пошитися в сутяги, тож реакція судді Ірини Черняхович була цілком прогнозованою. По першому пункту претензій позивача вона написала, що в судовому засіданні досліджувалися відеозаписи процесу тестування, з яких видно, що мобільні телефони конкурсантів знаходилися на столі адміністратора в спеціальному контейнері, а іншими електронними пристроями кандидати не користувалися. По другому пункту, з приводу того, що члени комісії під час виступів претендентів швендяли туди-сюди, суддя навела розлогі витяги з Порядку проведення конкурсу стосовно мети проведення співбесід, але нічого конкретного, що спростовувало би «кляузи» заявника так і не виклала. В підсумку ж — рішення Житомирського ОАС від 21 лютого 2018 року, яким у задоволенні позову було відмовлено.

Для того, щоб ця справа була переграна в суді апеляційної інстанції, потрібно було, щоб сталося диво. І воно сталося, тільки не в юридичній площині, а на полі бою Нафтогазу з олігархами за нові надра. Втім, на економічно-політичних моментах даної справи зупинимося трохи згодом, а поки що зосередимось на перебігу судового процесу. Коли судді захотіли переглянути відеозаписи конкурсу, наданий Комісією диск чомусь не побажав розкриватися, але це не перешкодило їм здійснити дослідження, оскільки його хід записували на відео представники громадськості і «Радіо Свобода», тож потрібні матеріали були в достатній кількості розміщені в мережі Інтернет на каналі «Ю-Туб». З них було добре видно, на якій годині, хвилині й секунді члени Комісії балакають, користуються мобільними телефонами, як один із них штовхає іншого й показує йому пальцем в екран свого гаджета, після чого вони обидва весело регочать, як голова Ко
місії, побачивши направлену на нього камеру журналіста ховає руки з телефоном під стіл. Усе це докладно написано в тексті постанови Сьомого ОАС, хоча прямого відношення до справи немає, оскільки позивач скаржився на те, що конкурсанти, а не члени Комісії, користувалися мобілками.

А ось що з відеозапису було б видно, на якій хвилині чи секунді ними користуються претенденти, в тексті нічого не написано, зате викладено загальний висновок про те, ніби «матеріалами відеозаписів підтверджується факт використання окремими учасниками конкурсу мобільних телефонів, фотографування монітору комп’ютера, надіслання смс-повідомлень, спілкування один з одним та зі спостерігачем і залишення аудиторії під час проведення відповідної конкурсної процедури». Така скрупульозність колегії суддів у другорядному питанні й повна її відсутність у першорядних дає підстави ставити під сумнів правильність цього висновку й припускати, що він буде забракований у суді касаційної інстанції.

А от щодо другого пункту претензій позивача, то тут відеозаписи чітко підтвердили їх обґрунтованість: дійсно деякі члени комісії виходили з аудиторії під час виступів конкурсантів і не чули їх змісту, що не завадило їм ставити за ці виступи оцінки. На цій підставі судді ухвалили постанову, якою рішення Житомирського ОАС було скасоване й ухвалене нове, яким позов було задоволено, а рішення Комісії, оформлене протоколом від 27.10.2016 р. визнане протиправним і скасоване.

Кому вигідно?

Нинішнє керівництво Національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» заслуговує на серйозну критику з боку суспільства — чого варта лише плутанина із собівартістю видобутого нею газу. Посудіть самі: з інтерв’ю голови правління нафтогазівської «дочки» АТ «Укргазвидобування» Олега Прохоренка, даному в жовтні 2018-го виданню «Економічна правда», ми дізнаємося, що тисяча кубометрів обходиться у 180 — 250 доларів США. На прес-конференції керівника Нафтогазу Андрія Коболєва в січні 2019-го чуємо, що у 250 $, а в офіційному фінансовому звіту «Укргазвидобування» за 2017 рік написано, що лише у 2 926 гривень. Погодьтесь, що ці «суперменеджери», які отримують «суперзарплати», могли би домовитися говорити щось одне. Та попри це слід віддати й цісарю цісареве: протягом усього періоду свого керівництва вони неухильно наполягали на тому, що очолювана ними компанія має працювати в умовах вільного ринку.

Це означає, що видобуте паливо компанія має продавати будь-кому й за якою схоче ціною. Така постановка питання, звичайно, не дуже подобається тим дбайливцям народного блага, які вважають, що населення України має отримувати дешевий український газ. Але ж вільний ринок — це палиця з двома кінцями, інший кінець якої полягає в тому, що компанія, що отримує надприбутки, повинна сплачувати й надподатки, а вже з цих надподатків непрацездатна частина населення має отримувати пенсії, яких повинна вистачати для опалювання своїх осель недешевим ринковим газом.

Інший аспект вільного ринку — ліцензії на розробку газоносних надр, видачею яких займається відомство, очолюване героєм нашої оповіді Олегом Кирилюком. Нині «Укргазвидобування», сто відсотків акцій якого належить державі, має виконувати покладений на нього державою обов’язок продавати видобутий газ за зниженими цінами населенню й підприємствам теплокомунальної енергетики. Але разом із тим воно має від держави пільгу одержувати ліцензії на користування надрами без аукціону. Зрозуміло, що в таких умовах відображені у фінансових звітах цієї компанії цифри дохідності, прибутковості й рентабельності мають умовний характер.

Утім протягом останніх років «Укргазвидобування» одержувало свої пільгові ліцензії з величезним скрипом, оскільки згідно закону компанія, що хоче отримати спеціальні дозволи на користування надрами без аукціону, повинна попередньо одержати згоду від органу місцевої влади, який іноді може заломити за неї непідйомну ціну. Найбільш проблемні стосунки склалися в державної газовидобувної компанії з обласною радою Полтавської області, на території якої розташовані найбільш перспективні поклади газу. Через аукціон було би простіше.

Вихід із патової ситуації намітився в жовтні минулого року. Майже одночасно урядом були прийняті дві постанови. Одна має № 867 — нею передбачено, що з 1 січня 2020 року Нафтогаз отримає право продавати газ населенню за відносно вільними ринковими цінами (або не вище цін, за які він продається промисловому сектору). Друга — № 848 — затвердила тимчасовий порядок реалізації експериментального проекту із запровадження проведення аукціонів з продажу спеціальних дозволів на користування надрами шляхом електронних торгів. Позитив цієї новації полягав у тому, що давав змогу «Укргазвидобуванню» трохи потренуватися й призвичаїтися до умов вільного ринку, але доти, доки в Держгеонадра не буде призначений повноцінний керівник, ні про яку реалізацію експерименту не може бути й мови, оскільки результати аукціонів можуть будуть бути помножені на нуль судовими рішеннями. Поки що уряд не поспішає міняти Олега Кирилюка на когось іншого, тож запровадження повноцінного ринку газу в Україні відкладається.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Судовий збір у справах про адміністративні правопорушення треба платити

Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку Верховного Суду України, розглянувши 18 березня 2020 р. у справі № 543/775/17 касаційну скаргу Управління патрульної поліції у справі за позовом особи, притягнутої до адміністративної відповідальності, про скасування постанови про накладення адміністративного стягнення.

Позивач звернувся до суду і просив скасувати постанову про адміністративне правопорушення, якою на нього накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу.

Суд першої інстанції позов задовольнив. Апеляційний адміністративний суд повернув апеляційну скаргу відповідачу – Управлінню патрульної поліції – у зв’язку з несплатою судового збору, зазначивши, що за подання апеляційної скарги у справі про адміністративне правопорушення судовий збір сплачується суб’єктом владних повноважень на загальних підставах, у порядку та розмірах, установлених Законом України від 8 липня 2011 р. № 3674-VI «Про судовий збір» (далі – Закон № 3674-VI).

Крім того, на думку суду апеляційної інстанції, за відсутності поняття державного мита в межах Закону № 3674-VI, навіть якщо вважати держмито платежем, тотожним судовому збору, то за приписами ч. 4 ст. 288 КУпАП саме позивач (особа, на яку накладене адміністративне стягнення) звільняється від його сплати.

Натомість, апелянт є не особою, яка оскаржує накладену постанову у справі про адміністративне правопорушення, а суб’єктом владних повноважень, який приймав спірну постанову. За таких обставин звільнення від сплати судового збору відповідача – суб’єкта владних повноважень буде суперечити не тільки вимогам ч. 4 ст. 288 КУпАП, а також і Закону № 3674-VІ, і жодний ретроспективний аналіз ст. 288 КУпАП та Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 7-93 «Про державне мито» щодо права на оскарження постанови державного органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення не дає підстав вважати, що суб’єкт владних повноважень є особою, яка не повинна сплачувати судовий збір за подання апеляційної скарги.

Розглядаючи касаційну скаргу Управління поліції на ухвалу апеляційного суду, Велика Палата ВС зазначила, що  ч. 4 ст. 288 КУпАП передбачено, що особа, яка оскаржує постанову у справі про адміністративне правопорушення, звільняється від сплати державного мита. Відповідно до положень ст.ст. 3, 5 Закону № 3674-VI серед осіб, які мають пільги щодо сплати судового збору, немає таких, які б звільнялися від сплати судового збору за подання до суду позовної заяви на постанову про накладення  адміністративного стягнення, чи виключали б позовну заяву на постанову про накладення адміністративного стягнення з об’єктів оплати судовим збором.

Також Законом України від 19 вересня 2013 р. № 590-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору» внесені зміни до положень КУпАП щодо сплати судового збору. Так ст. 40-1 КУпАП визначено, що судовий збір у провадженні по справі про адміністративне правопорушення у разі винесення судом (суддею) постанови про накладення адміністративного стягнення сплачується особою, на яку накладено таке стягнення, а розмір та порядок сплати судового збору встановлюється законом.

Згідно з приписами частини сьомої ст. 283 КУпАП постанова суду (судді) про накладення адміністративного стягнення повинна містити положення про стягнення з особи, щодо якої її винесено, судового збору.

Отже, Велика Палата ВС в контексті фактичних обставин справи та зумовленого ними застосування норм процесуального права дійшла висновку, що у справах щодо оскарження постанов про адміністративне правопорушення у розумінні положень ст.ст. 287, 288 КУпАП, як і в інших справах, які розглядаються судом у порядку позовного провадження, слід застосовувати ст. 2-5 Закону № 3674-VІ, які пільг за подання позовної заяви, відповідних скарг у цих правовідносинах не передбачають.

Разом з тим, з огляду на необхідність однакового підходу у визначенні розміру судового збору, який підлягає застосуванню у справах щодо накладення адміністративного стягнення та справляння судового збору, він складає за подання позовної заяви 0,2 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Верховний Суд України в постанові від 13 грудня 2016 р. (провадження № 21-1410а16) зазначив: «У справах про оскарження постанов у справах про адміністративне правопорушення у розумінні положень статей 287, 288 КУпАП, статей 2–4 Закону № 3674-VI позивач звільняється від сплати судового збору <…>. За подання позивачем або відповідачем – суб’єктом владних повноважень апеляційної/касаційної скарги на рішення адміністративного суду у справі про оскарження постанови про адміністративне правопорушення судовий збір у поряду і розмірах, встановлених Законом № 3674-VI, сплаті не підлягає».

Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від такого висновку, вказавши, що чинне законодавство містить ставку судового збору, що підлягає сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги у справі про оскарження постанови про адміністративне правопорушення та подальшому оскарженні позивачем та відповідачем судового рішення.

Підготував Леонід Лазебний

 Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Отримання згоди профспілкового органу на звільнення члена такого органу необхідне й у разі його відмови від продовження роботи через зміну істотних умов

18 травня 2020 р. Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у справі № 761/11887/15-ц залишив без задоволення касаційну скаргу роботодавця, що звільнив працівника, який у визначений законом двомісячний термін не відмовлявся від роботи в нових умовах праці.

Працівник  звернувся до суду з позовом до державного підприємства (ДП) та просив визнати недійсним наказ про припинення з ним трудового договору, поновити його на роботі, визнати недійсним запис в трудовій книжці про звільнення, стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, а також відшкодувати моральну шкоду.

Свої вимоги мотивував тим, що він головою ДП було ухвалено наказ «Про зміни в організації виробництва і праці та зміну істотних умов праці працівників», на підставі якого вирішено перевести підрозділи та робочі місця працівників з одного міста до іншого.

Позивач був членом виборного профспілкового комітету первинної профспілкової організації ДП , тому начальник служби управління персоналом ДП направив на адресу   первинної профспілкової організації подання з проханням надати згоду на звільнення позивача із займаної посади з квітня 2015 р. за п. 6 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, яка повідомила роботодавця про те, що не надає згоди на звільнення позивача, оскільки подання про надання згоди на звільнення працівника з роботи передувало закінченню встановленого трудовим законодавством двомісячного строку, протягом якого працівники мають право надати згоду або відмовитися від продовження роботи у зв’язку зі зміною істотних умов праці.

Наказом ДП  в квітні 2015 р. позивача було звільнено із займаної посади за п. 6 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (у зв’язку із відмовою від продовження роботи внаслідок зміни істотних умов праці).

Рішенням районного суду у задоволенні позову відмовлено. Апеляційним судом рішення скасовано та ухвалено нове, яким позов задоволено частково – поновлено позивача на посаді, стягнуто з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу та відшкодовано матеріальну шкоду. Рішення мотивоване тим, що звільнення позивача, який був членом профспілкового комітету первинної профспілкової організації, проведено з порушенням вимог ст. 252 КЗпП України та ст. 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

У касаційній скарзі відповідач наполягав, що попередня згода виборного профспілкового органу на звільнення працівника, про яку йдеться в ч. 3 ст. 252 КЗпП України, жодним чином не стосується передбаченого ч. 3 ст. 32 КЗпП України порядку запровадження змін в організації виробництва і праці.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що звільнення працівника у зв’язку із його відмовою від продовження роботи у зв’язку із зміною істотних умов праці не можна віднести ні до звільнення працівника за його ініціативою, ні до звільнення працівника за ініціативою роботодавця. Зазначена підстава припинення трудового договору є окремою самостійною підставою для припинення трудового договору, яка обумовлена відсутністю взаємного волевиявлення його сторін, недосягненням ними згоди щодо продовження дії трудового договору.

Передбачена ч. 3 ст. 252 КЗпП України й ч. 3 ст. 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» гарантія про обов’язкове отримання роботодавцем попередньої згоди виборного органу, а також вищого виборного органу первинної профспілкової організації на звільнення працівника, який є членом виборного органу первинної профспілкової організації підприємства, установи, організації, поширюється на випадки його звільнення на підставі п. 6 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

У цій справі працівник у визначений законом двомісячний строк не відмовлявся від роботи в нових умовах праці. До того ж його звільнення як члена виборного профспілкового комітету первинної профспілкової організації відбулося з порушенням ч. 3 ст. 252 КЗпП України й ч. 3 ст. 41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

При звільненні працівника за скороченням штату роботодавець зобов’язаний запропонувати йому всі підходящі вакансії на підприємстві

6 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 487/2191/17 залишив без задоволення касаційну скаргу звільненого за скороченням штату працівника, якому не були запропоновані усі наявні на підприємстві вакансії.

Особа звернулася до суду з позовом до державного підприємства (ДП) про поновлення на роботі та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, обґрунтувавши свої вимоги тим, що його було протиправно звільнено із займаної посади згідно з п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України у зв’язку зі скороченням штату.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився  апеляційний суд, виходив з того, що звільнення з роботи позивача здійснено з порушенням вимог ст. 49-2 КЗпП України щодо порядку вивільнення працівників, оскільки відповідач не запропонував працівнику усі вакантні посади на підприємстві, у тому числі в інших філіях підприємства, а звільнення здійснено без попереднього звернення відповідача до профспілкової організації та отримання її згоди на звільнення, що передбачено ст. 43 КЗпП України.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що він виконав вимоги ст. 49-2 КЗпП України, оскільки позивачу одночасно з попередженням про майбутнє звільнення разом з пропозицією вакантних посад (іншої роботи) у філії ДП та надавався для ознайомлення список постійних вакантних посад філій, згідно з яким позивачу в подальшому пропонувалися вакантні посади. Позивач відмовлявся від ознайомлення з цим списком, про що були складені відповідні акти.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що згідно з ч. 2 ст. 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому роботодавець зобов’язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Встановивши, що позивачеві не були запропоновані усі наявні на підприємстві вакансії, включаючи 15 відокремлених підрозділів ДП, суди дійшли обґрунтованого висновку про порушення відповідачем вимог ст. 49-2 КЗпП України.

Крім того, позивач є членом первинної профспілкової організації, однак відповідач не звертався до профспілки з письмовим поданням про надання згоди на звільнення позивача відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Згідно із ч. 1 ст. 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених п. 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), пунктами 2–5, 7 ст. 40 і пунктами 2, 3 ст. 41 КЗпП, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім визначених законом випадків.

Суди встановили, що профспілка відмовила відповідачеві в наданні згоди на звільнення позивача, зокрема через те, що той запропонував позивачеві наявні вакансії лише у філії, а не на підприємстві загалом.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішенн

Читати далі

В тренді