Connect with us

Судова практика

Бездіяльність виконавця є триваючим правопорушенням, тому початок перебігу строку на її оскарження відкладається автоматично

25 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 175/3995/17-ц відмовив у задоволенні касаційної скарги начальника управління виконавчої служби, обґрунтованої збігом строку давності на оскарження бездіяльності виконавця.

Громадянин звернувся до суду зі скаргою на неправомірні рішення та бездіяльність начальника управління державної виконавчої служби, в якій просив визнати неправомірною бездіяльність відповідача щодо неприйняття постанови за результатами розгляду його скарги, поданої у виконавчому провадженні; визнати неправомірною відмову відповідача в задоволенні його скарги; зобов`язати відповідача або іншу посадову особу, яка буде виконувати обов`язки начальника управління виконавчої служби, повторно розглянути його скаргу.

Свої вимоги мотивував тим, що на підставі виконавчого листа відкрито виконавче провадження із примусового виконання рішення суду, яким іншу особу зобов`язано вчинити відповідні дії на його користь. Заявник як стягувач у цьому виконавчому провадженні звернувся до начальника управління виконавчої служби зі скаргою на бездіяльність начальника районного відділу служби щодо невиконання вимог Положення про автоматизовану систему виконавчих проваджень, проте йому було відмовлено у задоволенні скарги у зв’язку із пропуском строку на оскарження.

Ухвалою районного суду, залишеною без змін апеляційним судом, скаргу задоволено з тих мотивів, що ч. 5 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» передбачені строки оскарження (протягом 10 робочих днів) рішення та дій виконавця, посадової особи органів державної виконавчої служби, тобто наведеною нормою не передбачені строки оскарження бездіяльності виконавця, посадових осіб органів державної виконавчої служби. Неправильне застосування цієї норми відповідачем призвело до безпідставної відмови в задоволенні скарги.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що рішення та дії виконавця, посадових осіб органів ДВС можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатись про порушення її прав, а стягувач (позивач) строк пропустив.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій та звернув увагу на те, що триваюче правопорушення розуміється як проступок, пов’язаний з тривалим та безперервним невиконанням суб’єктом обов’язків, передбачених законом. Тобто триваючі правопорушення характеризуються тим, що особа, яка допустила бездіяльність, перебуває і надалі у стані безперервного продовження бездіяльності та, відповідно, – порушення закону. Триваюче правопорушення припиняється лише у разі: усунення стану, за якого об’єктивно існує певний обов’язок у суб’єкта, що вчиняє правопорушення; виконанням обов’язку відповідним суб’єктом.

Таким чином, бездіяльність виконавця, посадових осіб органів ДВС є триваючим правопорушенням, у зв’язку з чим початок перебігу строку на її оскарження автоматично відкладається.

Позивач, звертаючись із скаргою до начальника управління виконавчої служби, оскаржував бездіяльність начальника районного ВДВС, а тому відмова начальника управління у розгляді скарги з підстав пропуску строку на оскарження є протиправною.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Спростування даних, які містяться в повідомленні про підозру, у порядку цивільного судочинства є неприпустимим

6 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справі № 757/25649/17-ц задовольнив касаційну скаргу на судові рішення про визнання недостовірною та спростування інформації, недостовірність якої не було доведено.

Публічна особа звернулась до суду з позовом до Генеральної прокуратури України про визнання недостовірною та спростування інформації, захист честі, гідності та ділової репутації, відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що Генеральною прокуратурою України на власному веб-сайті у мережі Інтернет розміщено інформацію щодо вини позивача у розкраданні коштів банків, яку він вважає недостовірною, негативною і такою, що порочить його честь та гідність.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що Генпрокуратурою як компетентним державним органом було поширено у статті «Генпрокуратура розслідує факти розкрадання понад 4 млрд гривень, у результаті яких банки опинилися у стані неплатоспроможності» недостовірну інформацію стосовно позивача, яка не має статусу офіційної, не доведена належними доказами, зокрема, обвинувальним вироком суду чи судовими рішеннями, що є порушенням принципу презумпції невинуватості. Крім того, на порушення ч. 4 ст. 296 ЦК України було використано ім’я позивача.

У касаційній скарзі Генпрокуратура зазначала, що положеннями ст. 29 Закону України «Про інформацію» визначено, що інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона є суспільно необхідною, тобто є предметом спільного інтересу і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення. Саме такою є інформація про кримінальні провадження, які розслідуються органами прокуратури України. Також суди не звернули уваги на те, що спростування інформації, яка міститься у повідомленні про підозру, у порядку цивільного судочинства є недопустимим, оскільки це впливає на наявність чи відсутність складу кримінального правопорушення, а підлягає дослідженню та розгляду в кримінальному провадженні.

Задовольняючи касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що позивач є публічною особою, тому інформування Генпрокуратуро про хід досудового розслідування кримінального провадження, що причетність позивача перевіряється, не суперечить Закону України «Про інформацію», Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12 лютого 2004 р. на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи.

Саме такою є інформація про кримінальні провадження, які розслідуються органами прокуратури України.

Визнаючи у порядку цивільного судочинства недостовірною поширену у публікації інформацію, яка є інформацією із тексту підозри про злочин, суди не врахували, що обставини стосовно власності позивача та наявності у нього організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов`язків на посаді у банку впливають на наявність чи відсутність складу кримінального правопорушення в його діях і досліджуються під час досудового розслідування у кримінальному провадженні. 

Спростування даних, які містяться в повідомленні про підозру, у порядку цивільного судочинства є неприпустимим.

Суди не звернули уваги на те, що не доведено, що оспорена інформація, викладена у повідомленні на офіційному веб-порталі Генеральної прокуратури України, є недостовірною, відповідач повідомив лише про перебіг розслідування кримінального провадження і його результат, а не про винність позивача у вчиненні кримінальних правопорушень й ці обставини підлягають дослідженню у кримінальному провадженні.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Особа, вселена до квартири на підставі чинного ордеру, має право звернутися до суду з вимогою про виселення тих, хто мешкає у ній без законних підстав

27 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справі № 501/3431/15-ц залишив без змін рішення, яким задавлено позов про виселення осіб, які проживали в квартирі без законної підстави.

Особа, яка була вселена до квартири на підставі ордеру, звернулась до суду з позовом до особи, яка була зареєстрована у квартирі, про виселення, скасування реєстрації та стягнення моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що міською радою позивачу видано ордер на його вселення з родиною у складі трьох осіб до кімнати квартири у будинку для малосімейних. У зв`язку з відсутністю водовідведення та централізованого опалення позивач тимчасово не проживав у ній. У подальшому до зазначеної квартири з порушенням вимог законодавства, без відповідного ордера, вселився і був зареєстрований відповідач.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач був відсутнім у спірній квартирі без поважних причин протягом 24 років, тому він підлягав визнанню таким, що втратив право користування квартирою з підстав, передбачених ст. 71 ЖК УРСР.

Апеляційним судом рішення міського суду скасовано, позов задоволено частково – зобов`язано виселити відповідача зі спірної квартири.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що ухвалюючи рішення про виселення, апеляційний суд послався на ч. 3 ст. 116 ЖК УР,  при цьому позивач як на підставу свого позовну посилався на порушення вимог про вселення в гуртожиток на підставі спеціального ордеру, порушення при реєстрації відповідача, передбаченої ст. 47 ЖК УРСР норми житлової площі на одну особу та вимагав відновлення його житлових прав з посиланням на п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК України.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що відповідно до ч. 3 ст. 116 ЖК УРСР осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд апеляційної інстанції на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ордер, виданий позивачу для сім`ї із трьох осіб на право зайняття кімнати у квартирі, є чинним, не оскаржений та не визнаний недійсним.

Матеріали справи не містять доказів визнання позивача або членів його сім`ї такими, що втратили право на користування приміщенням спірної квартири в судовому порядку, як і не містять доказів вселення відповідача у спірну квартиру на законних підставах.

Таким чином, позивач як особа, яка була вселена у спірну квартиру на законних підставах, обґрунтовано звернулася до суду з позовними вимогами про усунення перешкод у користуванні спірною квартирою шляхом виселення відповідача.

Доводи касаційної скарги про те, що при поданні позову позивач не зазначав ст. 116 ЖК УРСР як правову підставу виселення, тому суд апеляційної інстанції, застосувавши вказану норму, вийшов за межі позовних вимог, є необґрунтованими, оскільки згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Відсутність реєстрації права власності не позбавляє особу прав користування та володіння належним їй майном

20 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 303/6974/16-ц частково задовольнив касаційну скаргу позивачки про витребування майна, яке вибуло з її володіння в результаті виконання скасованого у подальшому судового рішення.

Спадкоємиця померлої співвласниці квартири звернулася до суду з позовом до нового власника про витребування квартири із чужого незаконного володіння, визнання договору дарування недійсним та скасування його державної реєстрації.

Позовну заяву вмотивовано тим, що згідно зі свідоцтвом про право власності на житло, виданим на підставі рішення міської ради, співвласниками спірної квартири були матір та рідний брат позивачки. Після смерті матері позивачка подала заяву до нотаріальної контори про прийняття спадщини, а пізніше вона подала заяву до нотаріальної контори про прийняття спадщини, після померлого брата.

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно власником вказаної квартири на підставі договору дарування, за яким власниця квартири подарувала її своєму сину, є останній, тому оформити правовстановлювальні документи на квартиру у порядку спадкування позивачка не мала можливості. Вважала, що на момент відчуження квартира належала їй і вибула з її володіння поза її волею.

Рішенням міськрайонного суду у задоволенні позову відмовлено у зв’язку з тим, що позивачкою не було доведено належними та допустимими доказами, що саме вона була власницею квартири.

Постановою апеляційного суду рішення міськрайонного суду скасовано та у задоволенні позову відмовлено з інших правових підстав. Постанова мотивована тим, що позивачкою вчинено певні дії щодо оформлення права власності на спадкове майно, однак спадщину належним чином не оформлено, свідоцтво про право власності вона не отримала. На цей момент спірна квартира належала на підставі договору дарування сину особи, яка набула її в результаті скасованого в подальшому судового рішення.

Апеляційний суд зазначив, що питання про витребування майна за безвідплатним договором може порушити тільки його власник, тому підстав для витребування майна згідно зі ст. 388 ЦК України немає.

Передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд зазначив, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (ч. 5 ст. 1268 ЦК України).

Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.

У спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (ч. 2 ст. 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених ст. 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього.

Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (ч. 3 ст. 1296 ЦК України).

Спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку.

Проте відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухому майно та їх обтяжень» не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном.

Судом установлено, що після смерті матері та брата позивачки відкрилася спадщина на належне їм майно – квартиру, яке успадкувала позивачка.

Отже, позивачка звернувшись до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, стала власником квартири , тому має право володіти та користуватися цим майном.

Однією з обов’язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді