Connect with us

Судова практика

Безспірність заборгованості боржника при вчиненні виконавчого напису

Євген МОРОЗОВ, адвокат

Шостого червня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів третьої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 750/1627/18, провадження № 61-43895св18 (ЄДРСРУ № 82261656 в черговий раз досліджував питання щодо безспірності заборгованості при вчиненні виконавчого напису.

Процедура вчинення нотаріусами виконавчих написів визначена у главі 14 Закону «Про нотаріат» та главі 16 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року (далі — Порядок). Так, згідно зі статтею 87 Закону України «Про нотаріат», для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до приписів цієї статті Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями — не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. Порядок вчинення нотаріальних дій містить такі самі правила та умови вчинення виконавчого напису (пункти 1, 3 глави 16 розділу ІІ Порядку).

Згідно з підпунктом 2.1 пункту 2 глави 16 розділу ІІ Порядку для вчинення виконавчого напису стягувачем або його уповноваженим представником нотаріусу подається заява, у якій, зокрема, мають бути зазначені: відомості про найменування і місце проживання або місцезнаходження стягувача та боржника; дата і місце народження боржника — фізичної особи, місце його роботи; номери рахунків у банках, кредитних установах, код за ЄДРПОУ для юридичної особи; строк, за який має провадитися стягнення; інформація щодо суми, яка підлягає стягненню, або предметів, що підлягатимуть витребуванню, включаючи пеню, штрафи, проценти тощо. Заява може також містити іншу інформацію, необхідну для вчинення виконавчого напису.

У разі якщо нотаріусу необхідно отримати іншу інформацію чи документи, які мають відношення до вчинення виконавчого напису, він вправі витребувати їх у стягувача (підпункт 2.2 пункту 2 Глави 16 розділу ІІ Порядку). Вчинення виконавчого напису в разі порушення основного зобов’язання та (або) умов договору застави здійснюється нотаріусом після спливу тридцяти днів з моменту надісланих іпотекодержателем повідомлень — письмової вимоги про усунення порушень іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця. Повідомлення вважається надісланим, якщо є відмітка іпотекодавця на письмовому повідомленні про його отримання або відмітка поштового відділення зв’язку про відправлення повідомлення на вказану в іпотечному договорі адресу (підпункт 2.3 пункту 2 глави 16 розділу ІІ Порядку).

Крім того, підпунктами 3.2, 3.5 пункту 3 глави 16 розділу ІІ Порядку передбачено, що безспірність заборгованості підтверджують документи, передбачені Переліком документів, за якими стягнення заборгованості провадиться в безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року № 1172 (далі — Перелік документів). При вчиненні виконавчого напису нотаріус повинен перевірити, чи подано на обґрунтування стягнення документи, зазначені у вказаному Переліку документів. При цьому цей Перелік документів не передбачає інших умов вчинення виконавчих написів нотаріусами, ніж ті, які зазначені в Законі «Про нотаріат» та Порядку вчинення нотаріальних дій.

Наведені законодавчі положення дають підстави для висновку, що, здійснюючи свою діяльність, нотаріус не встановлює прав або обов’язків учасників правовідносин, не визнає і не змінює їх, не вирішує по суті питань права. Тому вчинений нотаріусом виконавчий напис не породжує права стягувача на стягнення грошових сум або витребування від боржника майна, а підтверджує, що таке право виникло в стягувача раніше. Мета вчинення виконавчого напису — надання стягувачу можливості в позасудовому порядку реалізувати його право на примусове виконання зобов’язання боржником.

Між тим, згідно з ч. 1 ст. 88 Закону України «Про нотаріат» нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями — не більше одного року.

Аналогічне твердження прописане й у п. 3.1 глави 16 розділу II Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22.02.2012 р., нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем; за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями — не більше одного року. Строки, протягом яких може бути вчинено виконавчий напис, обчислюються з дня, коли у стягувача виникло право примусового стягнення боргу (п. 3.4 глави 16 розділу ІІ Порядку) — (3 жовтня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 910/3337/17 (ЄДРСРУ № 77011943)).

Отже, відповідне право стягувача, за захистом якого він звернувся до нотаріуса, повинно існувати на момент звернення. Так само на момент звернення стягувача до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису повинна існувати, а ще й бути безспірною, заборгованість або інша відповідальність боржника перед стягувачем.

Безспірність заборгованості чи іншої відповідальності боржника — це обов’язкова умова вчинення нотаріусом виконавчого напису (стаття 88 Закону України «Про нотаріат»).

Відповідно до пункту 1 Переліку документів, для одержання виконавчого напису подаються: а) оригінал нотаріально посвідченої угоди; б) документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов’язання.

Так, належними доказами, які підтверджують наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлюють розмір заборгованості, можуть бути виключно первинні документи, оформлені відповідно до вимог статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Такими доказами можуть бути, зокрема, платіжні доручення, меморіальні ордери, розписки, чеки тощо.

Однак сам по собі цей факт (подання стягувачем відповідних документів нотаріусу) не свідчить про відсутність спору стосовно заборгованості як такого. Така пра вова позиція висловлена у постанові Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 310/9293/15 (ЄДРСРУ № 71825964).

Висновок

На думку Верховного Суду, розрахунок заборгованості зроблений банком з урахуванням положень Переліку документів, не може вважатися доказом на підтвердження безспірності заборгованості боржника. Відтак, виходячи із вищевикладеного, виконавчий напис вчинений нотаріусом з порушенням вимог статті 88 Закону України «Про нотаріат» та глави 16 розділу ІІ Порядку, оскільки вказану у виконавчому написі суму боргу не можна вважати безспірною.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Змінюються реквізити бюджетних рахунків

З нового року змінюються реквізити рахунків для зарахування податків, зборів, платежів та інших доходів бюджету, рахунки в системі електронного адміністрування ПДВ, реалізації пального і спирту етилового, рахунки для зарахування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, які будуть відкриті відповідно до Плану рахунків бухгалтерського обліку в державному секторі, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 31 грудня 2013 р. № 1203 (із змінами і доповненнями).

Як повідомляється на сайті ОВПП ДФС, інформацію щодо реквізитів бюджетних рахунків, які будуть введені в дію з 1 січня 2020 р., після її отримання від Казначейства, буде розміщено на веб-порталі Офісу великих платників податків ДПС у розділі «Бюджетні рахунки».

Читати далі

Судова практика

Визначення перерахунку пенсій працівникам прокуратури Кабміном порушує конституційні засади поділу державної влади

Другий сенат Конституційного Суду України ухвалив Рішення № 7-р(ІІ)/2019 у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення ч. 20 ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 р. № 1697-VII зі змінами, яким передбачено, що «умови та порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури визначаються Кабінетом Міністрів України».

Конституційний Суд України дійшов висновку, що оспорюване положення Закону порушує конституційні засади поділу державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу і судову, призводить до порушення регулювання основ соціального захисту прокурорів, оскільки за його змістом регулювання порядку перерахунку призначеної пенсії працівникам прокуратури має здійснюватися актом Кабінету Міністрів України, а не законом України.

У рішенні КСУ зазначається, що пенсійне забезпечення працівників прокуратури здійснюється відповідно до ст. 86 Закону, яка в первинній редакції передбачала низку підстав для перерахунку призначених пенсій. Проте згідно з чинною редакцією оспорюваного положення Закону умови та порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури вже не врегульовуються Законом, а повноваження щодо їх визначення делеговано Кабінету Міністрів України.

Конституційний Суд України вказує, що потреба у належному соціальному захисті працівників органів прокуратури випливає з характеру покладених на них службових обов’язків у зв’язку з виконанням ними функцій держави, є гарантією незалежності їх діяльності з ефективного судового захисту прав громадян.

Враховуючи міжнародні стандарти діяльності органів прокуратури та юридичні позиції Конституційного Суду України, метою нормативного регулювання, зокрема питань соціального захисту працівників прокуратури, є уникнення втручання інших органів влади в діяльність прокуратури з метою додержання принципу поділу влади та закріплення виключно на рівні закону питань пенсійного забезпечення працівників прокуратури.

До повноважень Кабінету Міністрів України законодавець відніс право визначати умови та порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури без закріплення на законодавчому рівні відповідних критеріїв, чим поставив у залежність фінансування пенсійного забезпечення прокурорів від виконавчої влади.

Таке нормативне регулювання може призвести до втручання виконавчої влади в діяльність органів прокуратури, а також недотримання конституційної вимоги щодо здійснення органами державної влади своїх повноважень у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України.

Конституційний Суд України констатував, що питання пенсійного забезпечення прокурорів, у тому числі умови й порядок перерахунку призначених їм пенсій, має визначати Верховна Рада України законом, а не Кабінет Міністрів України підзаконним актом. Отже, положення ч. 20 ст. 86 Закону суперечить ст. 6, п. 14 ч. 1 ст. 92 Конституції України.

У своєму Рішенні Конституційний Суд України визнав за доцільне вказати такий порядок виконання цього Рішення до врегулювання Верховною Радою України вказаного питання на законодавчому рівні: ч. 20 ст. 86 Закону не підлягає застосуванню з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, натомість застосуванню підлягає ч. 20 ст. 86 Закону в первинній редакції.

Ознайомитись з повним текстом рішення Конституційного Суду України № 7-р(ІІ)/2019 можна за посиланням.

Читати далі

Судова практика

«Скасувати і зобов’язати» — одна процесуальна вимога

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Резолютивна частина позовної заяви «про скасування/визнання нечинним та зобов’язання прийняти рішення/утриматися від вчинення дій» є однією процесуальною вимогою й оплачується одним судовим збором.

Дванадцятого листопада Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/21330/18, адміністративне провадження № К/9901/28031/19 (ЄДРСРУ № 85613193) досліджував питання щодо особливостей сплати судового збору при «об’єднанні» декількох вимог немайнового характеру, а саме: «скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення» та «зобов’язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення» тощо.

Спершу необхідно вказати, що про необхідність дослідження суті заявлених позовних вимог, які обкладаються судовим збором, а не лише врахування їх кількості, зазначено в правовому висновку, викладеному в постанові Верховного Суду України № 21-3944а16 від 14 березня 2017 року, який є аналогічним нижчезазначеному.

Системний аналіз частини першої статті 6 Закону «Про судовий збір», частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України дає підстави для висновку, що вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумова для застосування інших способів захисту порушеного права (скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення, зобов’язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення тощо) як наслідків протиправності акта, дії чи бездіяльності є однією вимогою.

Висновок

Процесуальна вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумова для застосування інших способів захисту порушеного права (скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення, зобов’язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення тощо) як наслідків протиправності акта, дії чи бездіяльності є однією вимогою, а отже, оплачується судовим збором як за одну вимогу немайнового/майнового характеру.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.