Connect with us

Судова практика

Нові тарифи на розподіл газу. Суди вирішили, що НКРЕКП неправомірно піддалася популізму

Юрій КОТНЮК, ЮВУ

Люди вже почали забувати, як два роки тому в квітні 2017-го їх намагалися примусити платити за газ, який вони не споживали, шляхом запровадження тарифу за приєднану потужність: простіше кажучи, абонплати. Тоді масове обурення громадян штовхнуло Президента України Петра Порошенка і Прем’єр-міністра Володимира Гройсмана звернутися до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, яка вняла голосу керівництва країни й дала задній хід. І от 19 червня нинішнього року Шостий апеляційний адміністративний суд Києва ухвалив постанову, якою ця невдала новація визнана правильною і законною, а дії регулятора, який її скасував, навпаки, незаконними. Є велика ймовірність, що Верховний Суд підтримає даний вердикт, оскільки в січні, вирішуючи іншу справу з цього ж питання, він зробив аналогічний висновок.

Така практика звична для Європи

Прихильники запровадження абонентної плати за послуги транспортування природного газу розподільними трубопроводами зазвичай проводять аналогію з орендою автомобіля. Якщо, наприклад, людина наймає машину на рік чи два, вона платить за користування нею незалежно від того, з якою інтенсивністю вона її експлуатує — кожен день чи раз на тиждень. Якщо орендар їздить нею часто, він так само часто заправляє її бензином, але орендодавця питання придбання ним пального не цікавить. Щось подібне можна застосувати й до механізму оплати за газ. Ця плата має складатися, як мінімум, із двох частин. Перша — це фіксована плата за саму можливість доставки палива з газового родовища до квартири споживача трубопровідним транспортом, друга — вартість самого палива, яку вже слід рахувати залежно від кількості спалених кубометрів.

Інший момент полягає в тому, що перша складова хоча й вважається фіксованою, але при цьому вона не є для всіх однаковою, а залежить від приєднаної потужності об’єкта споживача. Адже для газифікації скромної «шевченківської» хатки використовується обладнання меншої потужності, а для триповерхового палацу — більшої. За аналогією, так само різняться розміри орендної плати «Запорожця» і «Лексуса». Забігаючи наперед, зазначимо, що ця частина питання не є надто актуальною, оскільки більшість газифікованих домогосподарств України розміщені в багатоповерхових будинках, зведених за радянськими стандартами, де приєднана потужність однакова як для однокімнатної, так і для п’ятикімнатної квартири.

У Західній Європі, в силу особливостей історичного розвитку її економіки, відокремлення плати за користування газовою інфраструктурою і від плати за сам газ є справою звичною — тамтешнє населення дуже поступово переходило з дров та вугілля на газ і так само повільно переселялося з індивідуальних осель у колективні багатоповерхівки. Порівняно з нею в Радянському ж Союзі воно якось відбувалося все і зразу: одним махом збудували сотні тисяч газифікованих «хрущівок», до яких й переселили десятки мільйонів людей, з яких плату за газ брали залежно від кількості прописаних у квартирі мешканців, і нікого не цікавило, скільки ж вони там його палять, бо він обходився неймовірно дешево.

Це був давно обіцяний крок

Звістка про те, що з 1 квітня 2017 року запроваджується фіксована абонентська плата за газ, упала людям як сніг на голову, хоча про запровадження саме такої системи йшлося давно. Про неї є згадка і в Угоді про асоціацію України з Європейським Союзом, через яку загорівся такий сир­бор у листопаді 2013­го, і в Законі України «Про ринок природного разу», прийнятому в квітні 2015­го, і в Листі про наміри до Міжнародного валютного фонду (з додатком у вигляді Меморандуму про економічну і фінансову політику) від 1 вересня 2016 року, під яким стоять підписи чотирьох осіб: Петра Порошенка, Володимира Гройсмана, голови НБУ Валерії Гонтарєвої і міністра фінансів Олександра Данилюка. Та коли дійшло до діла, реакцію публіки можна було охарактеризувати фразою класика: «Калавур! Грабують!» Підіграючи її настроям, Порошенко з Гройсманом хутко написали до НКРЕКП публічні звернення, в яких закликали зупинити дію прийнятих нею рішень, що й було зроблено 10 квітня того ж року.

Тепер детальніше про юридичні моменти цієї драми. Двадцять восьмого березня 2017 року Нацкомісія ухвалила, в числі інших, 44 постанови (№№ 349–392), які були адресовані персонально кожному із 44 ліцензованих газорозподільних підприємств (облгазів), котрі мали однотипну назву «Про встановлення тарифів на послуги розподілу природного газу для…». Окремою постановою № 395 «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов НКРЕКП», датованою тим же числом, одним махом скасовувалися 44 постанови регулятора, якими встановлювалися попередні тарифи. Зазначимо, що ці постанови були прийняті 24 березня 2016 року, одночасно зазнали невеличких змін 15 грудня того ж року, а написані в них тарифи є діючими й досі.

Далі, 10 квітня 2017 року, зібравшись на засідання під тиском народного гніву, члени НКРЕКП довго судили­рядили, що ж їм робити з цими сорока чотирма і одною своїми постановами: чи то їх зупинити, чи то їх змінити, аж поки не дійшли висновку, що їх треба просто­напросто скасувати й відновити статус кво. Так народилася на світ постанова НКРЕКП № 494, якою скасовувалися її ж постанови від 28.03.2017 р. № 349–352 і № 395 й одночасно відновлювалася дія скасованих постанов від 24.03.2016 р. (зі змінами від 15.12.2016 р.).

Існуючі тарифи на розподіл газу є економічно необгрунтованими

Таким чином, люди в більшості своїй залишилися задоволеними, але знайшовся один дивак, який у серпні того ж 2017 року подав до Окружного адміністративного суду Києва позовну заву про визнання неправомірною згаданої вище постанови НКРЕКП № 494. З тексту судових рішень про нього відомо, що він мешкає в Закарпатській області і є доволі заможною людиною, судячи з того, що протягом року дозволяє собі спалювати 7 583 м3 природного газу.

І саме на цьому місці доречно було б сказати, що не варто в даному випадку завантажувати читача цифрами, тим більше сам Верховний Суд написав, що для вирішення цього спору числові аспекти тарифу не є істотними. Врешті­решт, майже всі ми живемо в газифікованих квартирах, питання тарифів стосується кожного, тож кожен з нас може сам підняти текст постанови НКРЕКП, адресованої тому облгазу, котрий його обслуговує, вичитати в ньому розмір, визначений у гривнях за один кубометр на годину, потім помножити його на максимальну пропускну спроможність газового обладнання своєї оселі, на коефіцієнт тиску, на кількість годин у добі і днів у місяці, щоби потім отримати суму щомісячної абонентної плати за користування газовою інфраструктурою. Зазначимо лише, що від запровадження фіксованої плати виграли би ті домогосподарства, які використовували великі обсяги газу, як той закарпатський позивач, а програли би ті, хто старанно економив кожен кубометр. Зате облгази однозначно б виграли, бо сума очікуваних внаслідок новації доходів була би більшою за суми, які вони б отримали без неї.

Отже, якщо числові аспекти в даному випадку є неістотними, то надзвичайно важливими, є, так би мовити, процедурні моменти, пов’язані перш за все із вимогами Закону України «Про ціни та ціноутворення». Як відомо, природний газ як товар не підпадає під дію цього закону і ціни на нього формується балансом попиту й пропозиції шляхом досягнення вільної згоди між продавцем і покупцем. Зате підпадають під його дію послуги на транспортування цього виду палива магістральними й розподільними трубопроводами, оскільки АТ «Укртрансгаз» і облгази, що їх надають, є природним монополістами — кожний на своїй ліцензованій зоні діяльності. Саме тому ціни на ці послуги є державними регульованими, аби не допустити зловживань з боку монополіста, а роль державного регулятора в цьому випадку виконує НКРЕКП. Разом із тим, такого роду ціни мають бути економічно обґрунтованими, тобто забезпечувати відповідність витратам на виробництво послуг і прибутку від їх реалізації. Якщо ж державний орган встановлює ціни нижче від економічно обґрунтованого розміру, він зобов’язаний відшкодувати суб’єктам господарювання, в даному випадку облгазам, різницю за рахунок коштів відповідних бюджетів.

А тепер слідкуйте уважно. Тарифи на розподіл газу, які діяли до 1 квітня 2017 року і діють нині, були встановлені на підставі Методики розрахунку тарифів на транспортування та постачання природного газу для підприємств з газопостачання та газифікації, затвердженої постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 4.09.2002 р. № 983. Ця постанова була скасована постановою НКРЕКП від 25.02.2016 р. № 237, хоча сама Методика припиняла свою дію лише 1 квітня 2017 р. Натомість, у той самий день, 25 лютого 2016 року, Нацкомісія своєю постановою № 236 затвердила нову Методику визначення та розрахунку тарифу на послуги розподілу природного газу, які мали базувалися на розмірі приєднаної потужності.

І ось який намалювався фокус: 28 березня 2017 року регулятор на виконання законів України, її міжнародних зобов’язань і встановлених ним же самим регуляторних актів встановив економічно обгрунтовані тарифи на розподіл газу. Подобаються вони комусь, чи ні, але формальна процедура була дотримана. А ось 10 квітня, виконуючи, так би мовити, волю обуреного народу, Нацкомісія процедуру порушила, бо, відновлюючи статус­кво й повертаючи старі тарифи, вона, з формальної точки зору, встановлювала нові, які вже не могли вважатися економічно обгрунтованими, оскільки базувалися на скасованій методиці п’ятнадцятирічної давності.

Для того аби встановити неправомірність такого рішення, суду необов’язково було занурюватися в цифри щодо відповідності витрат на виробництво послуг прибуткам від їх реалізації. Так само, як і необов’язково було доручати цю роботу вузькоспеціалізованим фахівцям шляхом призначення судово­економічної експертизи: раз не дотримано передбачений законом порядок встановлення державних регульованих цін, значить відповідний акт не може вважатися законним.

Цікаво, що прихильники запровадження абонплати за газ ішли до своєї мети двома паралельними шляхами. Спочатку позов про скасування постанови НКРЕКП № 494 від 10.04.2017 р. подав до ОАС Києва згаданий вище «дивак» із Закарпаття, а через пару місяців після нього Публічне акціонерне товариство «Луганськгаз» подало до того ж суду дуже схожий позов, який різнився лише змістом прохальної частини: позивач просив скасувати не всю постанову в цілому, а лице в тій частині, де вона персонально стосується «Луганськгазу».

Як це іноді буває, до фінішу першим прийшов той, хто стартував пізніше: з перемінним успіхом, але з позитивним результатом процес по справі «Луганськгазу» завершився постановою Верховного Суду від 16 січня 2019 року. В її мотивувальній частині було написано, що суд із розумінням ставиться до причин ухвалення Нацкомісією постанови № 494, яка полягала в додатковому захисті населення та недопущенні підвищення загального рахунку для побутових споживачів природного газу. Проте ця мета не може досягатися у спосіб, який порушує визначені законом гарантії прав суб’єктів господарювання. Що ж стосується справи за позовом про скасування вищезгаданої постанови в цілому, то 19 червня 2019 року його своєю постановою задовольнив Шостий апеляційний адміністративний суд, тож касаційний етап для неї ще попереду.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Верховний Суд підтвердив, що можна рухатися по лівій смузі, аби оминути ями на правій

Леонід Лазебний, журналіст, головний редактор інформаційно-правової платформи ActiveLex

Водій (позивач) під час руху по автодорозі Київ-Чоп був зупинений інспектором патрульної поліції (відповідач, інспектор, патрульний), оскільки рухався по крайній лівій смузі без наміру здійснення повороту чи розвороту ліворуч, тоді як права смуга була вільною.

Водій пояснив, що об’їжджав перешкоди у вигляді ями на дорозі, але, постановою інспектора від 20 червня 2016 р. водія визнано винним у порушені ч. 2 ст. 122 КУпАП та накладено штраф у розмірі 425 грн.

В адміністративному позові водій просив суд визнати дії інспектора незаконними та скасувати оспорювану постанову, оскільки відповідачем не встановлено обставини, що підлягають з`ясуванню при розгляді справи про адміністративне правопорушення.

Місцевим судом, рішення якого залишено апеляцією без змін, позов задоволено частково та скасовано постанову патрульного, оскільки наданий відповідачем відеозапис не спростовував твердження позивача та продемонстрував наявні свіжі латки на дорожньому покритті.

У касаційній скарзі Департамент патрульної поліції наполягав, що при винесенні оскаржуваної постанови відповідач керувався Правилами дорожнього руху, КУпАП, а в постанові чітко описані правопорушення, які були скоєні, а тому підстав визнавати цю постанову незаконною не було. Відповідач при винесенні оскаржуваної постанови діяв в межах правового кола і не порушував норм процесуального права. Також зазначав, що позивач, здійснюючи маневр випередження автомобілів, мав переконатися у безпеці маневру перестроювання в іншу смугу і перестроїтися у праву крайню смугу для руху.

Як водій міг бачити ями попереду автомобіля, який випереджав, в касаційній скарзі не було вказано.

31 липня 2019 р. Верховний у постанові по справі № 213/1521/16-а(2-а/213/40/16) зробив висновок, що рух по лівій смузі дороги не є порушенням ПДР, якщо у правій смузі існує перешкода для руху.

Верховний Суд зазначив, що Правилами дорожнього руху визначені обставини, за наявності яких водій має право виїзду на крайню ліву смугу, зокрема це дозволяється, якщо праві смуги зайняті (п. 11.5).

З відеозапису, дослідженого судами під час розгляду справи, встановлено, що він фіксує момент проїзду автомобіля позивача перед інспектором патрульної поліції у крайній лівій смузі для руху, зупинку позивача, процедуру повідомлення інспектором позивачу суті вчиненого правопорушення, роз`яснення прав, перевірки документів і складання постанови про адміністративне правопорушення.

Також, дослідженням вказаного відеозапису встановлено, що після фіксації проїзду автомобіля позивача у крайній лівій смузі перед інспектором, через 26 секунд у правій смузі для руху у тому ж напрямку, зафіксовано рух одного легкового автомобіля та двох вантажних автомобілів, а також рух іншого легкового автомобіля у крайній лівій смузі, що додатково підтверджує доводи позивача про те, що у попутному з ним напрямку рухались ще декілька автомобілів.

За матеріалами справи встановлено, що водій був змушений вчинити «правопорушення» та виїхав та деякий час рухався по крайній лівій смузі руху, здійснюючи об`їзд пошкодження дорожнього покриття на правій смузі руху, після чого був зупинений інспектором патрульної поліції.

При цьому, ВС вказав, що відеозапис стану дорожнього полотна, який було здійснено 19 липня (через місяць після складення постанови відповідачем), показав свіжі латки на дорозі, що не виключає того, що у період з дати складання постанови та до дати здійснення цього відеозапису, відбувся ремонт ділянки дороги, де було зафіксовано порушення. Докази ж стану дороги на момент вчинення правопорушення не надавалися.

Отже, Верховний Суд залишив рішення судів першої і апеляційної інстанцій без змін, а скаргу Департаменту патрульної поліції – без задоволення.

Рішення в ЄДР СР.

Читати далі

Судова практика

Позовні повноваження НАБУ: як складуться після їх ліквідації долі ініційованих ним господарських справ

Юрій КОТНЮК, ЮВУ

На фоні інтриги позачергових парламентських виборів майже непоміченим пройшло ухвалення Конституційним Судом України рішення від 5 червня, яким Національне антикорупційне бюро України було позбавлене права займатися судово­позовною роботою щодо визнання недійсними шкідливих за своїми наслідками для держави господарських договорів, укладених між державними підприємствами і комерційними структурами. Шкідливість даних контрактів полягала в тому, що перші придбавали в других товари і послуги за явно завищеними цінами, або нав паки продавали їм свою продукцію за явно заниженими. Однак трагедії з цього робити не варто, оскільки той, хто хоче боротися з корупцією, шукає можливості для цього, а хто не хоче, шукає причини цьому.

Доказова база Конституційного Суду

Доволі сумнівне рішення «самого туманного суду» країни було прийняте за конституційною скаргою акціонерного товариства «Запорізький завод феросплавів» і стосувалося конституційності положення пункту 13 частини першої статті 17 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України», в якому якраз і була прописана компетенція НАБУ подавати до суду позови про визнання недійсними угод. Аналітики одразу ж побачили в цьому «руку Коломойського», котрого вважають власником підприємства, що стало ініціатором скарги. Згаданий запорізький завод дійсно був стороною одного з 97 правочинів, законність яких успішно оспорило НАБУ, і в цьому політологи можуть бачити неприємну ознаку того, що згаданий олігарх буде грати неабияку роль у політиці нового глави держави.

Доказова база КСУ грунтувалася на положеннях статті 131-1 Конституції України, відповідно до якої, зокрема, прокуратура, окрім іншого, здійснює ще й представництво інтересів держави в суді, але у виключних випадках. Й хоча Основний Закон не містить прямої заборони іншим державним органам виконувати дану функцію, судді розтлумачили його так, що жоден орган, окрім прокуратури, не може здійснювати представництво державних інтересів у суді. Висновок доволі небезспірний. Такий же небезспірний, як і висновок КСУ 17-річної давності, який дозволяв Леоніду Кучмі обиратися втретє на головну посаду країни, відповідно до якого «один плюс один дорівнює один».

Але, як би там не було, маємо те, що маємо: рішення КСУ є остаточним й оскарженню не підлягає. Його, правда, можна ігнорувати, як це неодноразово робилося в нашій історії з мовчазної згоди найвищих посадових осіб держави, але якщо обійтися без цих крайнощів, то доведеться погодитися з тим, що відтепер ініціювати денонсацію сумнівних угод державних підприємств з комерційними структурами можуть або органи прокуратури, або самі державні підприємства, або засновники цих підприємств, які, зазвичай, належать до числа різних міністерств і відомств, тобто державних органів, які, з точки зору КСУ, мають право здійснювати представництво державних інтересів у суді, але виключно зі своїх вузькопрофільних питань.

Отже, вихід із ситуації, яку створив КСУ, видається очевидним: якщо станеться так, що суди скасують раніше ухвалені рішення через те, що НАБУ раптом отримало статус незалежного позивача, ситуацію можна переграти шляхом подання позовних заяв з боку хоча б одного з трьох перелічених вище належних позивачів. Але в тому то й справа, що якби керівництво органів прокуратури, державних підприємств і їхніх органів-засновників діяли дружно й злагоджено, в дусі нетерпимості до корупції, не було б потреби взагалі створювати НАБУ й наділяти його функціями представництва. А оскільки всі вони діють як Лебідь, Рак і Щука з байки Глібова, то доводиться вигадувати щось оригінальне.

Зверніть увагу на такий момент: для процесуального забезпечення потреб НАБУ була створена Спеціалізована антикорупційна прокуратура, яка, до речі, не позбавлена представницьких повноважень і теоретично могла би успішно виконувати дану функцію. Але ті, хто просував у життя ідею створення нових відомств, очевидно, добре знали, що після нетривалого медового місяця директор НАБУ і спеціальний антикорупційний прокурор житимуть як кішка із собакою.

Але для того, аби порахувати можливі варіанти, давайте звернемося до практичного прикладу й ознайомимося зі справою одного з клієнтів НАБУ — Державного підприємства «Вугільна компанія «Краснолиманська», яка розташована в місті Покровськ (колишній Красноармійськ) і не має жодного відношення до міста Красний Лиман, яке теж розташоване на Донеччині й нині перейменоване на Лиман.

При хороших виконавцях і з поганого закону буде користь

Шахта «Краснолиманська» споконвіку відвантажувала видобуте вугілля на розташовану в одній сотні кілометрів від неї Вуглегірську теплоелектростанцію. Але попри те, що обидва ці підприємства завжди належали (й досі належать) державі, перебуваючи у віданні Міністерства енергетики та вугільної промисловості України, між ними з початку 1990-х років паслися й продовжують пастися всілякі посередники. Предметом даної справи був договір, укладений 12 листопада 2015 року між «Краснолиманською» і Товариством з обмеженою відповідальністю «Дантрейд ЛТД», відповідно до умов якого шахта продавала цьому ТОВ вугілля за ціною 910 гривень за тонну. Місцем відвантаження була названа залізнична станція Вуглегірської ТЕС. Причому в той самий день між цим же ТОВ і Публічним акціонерним товариством «Центренерго», до складу якого входить Вуглегірська ТЕС, був укладений договір про поставку такої ж якості вугілля, але вже за ціною 1300 грн за 1 тонну.

За даним фактом НАБУ ще 5 липня 2016 року відкрило кримінальне провадження за двома статтями ККУ: 364 (зловживання службовим становищем) і 209 (відмивання доходів, одержаних злочинним шляхом), в ході якого було встановлено, що внаслідок виконання цього договору (до того моменту, коли таке співробітництво не було припинене працівниками компетентних органів) посередник на рівному місці заробив 304 мільйони гривень, які за інших обставин могло б заробити державне підприємство.

Взагалі подібні оборудки не завжди вважаються злочином — іноді вони можуть розцінюватися як неналежне управління керівником ввіреним йому підприємством і можуть бути хіба що приводом для прийняття відповідних кадрових рішень з боку засновника. Але в даному випадку для обгрунтування необхідності кримінального переслідування був залізний аргумент: 11 березня 2014 року Міністерства енергетики та вугільної промисловості України (МЕВП) видало наказ № 237 «Про невідкладні заходи стабілізації фінансового стану галузі та запобігання проявам корупції», з якого витікало, що керівникам вугледобувних підприємств ставиться в обов’язок забезпечити продаж вугілля за ринковими цінами безпосередньо генеруючим компаніям теплових електростанцій і забороняється продаж вугілля посередникам.

Вирок по даній справі не ухвалено й досі, а позовну заяву НАБУ до Господарського суду Києва про визнання вказаного договору недійсним було подано майже через два роки після відкриття кримінального провадження — у травні 2018 р. Як не дивно, але цей суд своїм рішенням від 2 жовтня того ж року в задоволенні позову відмовив. Такий крок було обгрунтовано тим, що Наказ МЕВП № 237 не є ні нормативно-правовим, ні регуляторним актом і тим більше не є актом цивільного законодавства, тож порушення його вимог може тягти хіба що персональну дисциплінарну відповідальність керівників підприємства, але ніяк не визнання договору недійсним у світлі вимог статей 203 і 215 Цивільного кодексу України.

Крім того, суддя Сергій Морозов звернув увагу на те, що «Краснолиманська» наприкінці 2015 року надіслала до МЕВП звіт, в якому повідомлялося про те, скільки і якого вугілля, кому, за якою ціною і за якими договорами було відвантажено. Окрім іншого, в ньому містилася й інформація про стосунки шахти з ТОВ «Дантрейд ЛТД», але з боку міністерства не послідувало жодної негативної реакції: ні притягнення до персональної відповідальності, ні жорсткої вимоги розірвати договір. З цього суддя зробив висновок, що насправді керівництво МЕВП схвалювало дії «Краснолиманської», нехай, навіть, у формі мовчазної згоди, а те, що допитаний у рамках кримінального провадження тодішній міністр Володимир Демчишин стверджує зворотне, то це нічого не значить. Аби він дійсно був цим невдоволений, то, мовляв, здійняв би таку бучу, про яку б усі знали. Немаловажним аргументом була також відсутність обвинувального вироку.

НАБУ, звичайно, оскаржило вердикт судді Морозова в Північному апеляційному господарському суді, але останній своєю ухвалою від 20 березня 2019 р., задовольнив клопотання представника «Краснолиманської», зупинив апеляційне провадження до вирішення Конституційним Судом України згаданої на початку нашої розповіді справи за скаргою Запорізького заводу феросплавів. НАБУ оскаржило цю ухвалу та Верховний Суд її скасував: судді Касаційного господарського суду погодилися з доводами скаржника про те, що у випадку встановлення неконституційності закону про судово-позовну компетенцію позивача, судові рішення у справі можуть бути переглянуті у зв’язку з виключними обставинами відповідно до статті 320 ГПК України.

Отримавши на руки такий вердикт, Північний АГС продовжив апеляційний перегляд справи і своєю постановою від 22 травня круто розвернув її хід: рішення ГС Києва було скасоване й ухвалене нове рішення, яким позовна вимога НАБУ була задоволена, а спірний договір визнано недійсним. Але, звичайно, це ще не кінець справи, бо в світлі рішень КСУ, яке було ухвалене через два тижні після ухвалення постанови Північного АГС, вбачається неминучим перегляд усіх судових рішень.

Утім, це ще зовсім не означає, що державні інтереси в даному випадку приречені на програш, якщо НАБУ виведено з гри. Як ви вже могли переконатися, справа шахти «Краснолиманської» могла бути програна й за участі НАБУ, якби не принциповість суддів Північного АГС. Якщо естафету попереднього позивача належним чином перехопить Спеціалізована антикорупційна прокуратура, справу цілком може бути виграно. А якщо поспішить відкараскатися від неї або її ведення буде доручене безнадійним «завальщикам» — тоді, звичайно, пиши пропало. Бо з хорошими виконавцями й поганий закон працюватиме на користь суспільства, а з поганими і хороший закон не допоможе.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Відеозапис з нагрудної камери патрульного поліцейського — доказ?

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Відеозапис з нагрудної камери патрульного поліцейського як (не) належний доказ адміністративного правопорушення водієм транспортного засобу.

Вісімнадцятого липня Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 216/5226/16-а(2-а/216/33/17), адміністративне провадження № К/9901/20315/18 (ЄДРСРУ № 83105370) досліджував питання відеозапису з нагрудної камери патрульного поліцейського, як належного доказу адміністративного правопорушення водієм транспортного засобу.

Суть справи

Доказом вчинення водієм адміністративного правопорушення, передбаченого пунктом 15.9 «и» ПДР («Зупинка забороняється ближче 10 метрів від виїздів з прилеглих територій і безпосередньо в місці виїзду»), зазначено наявний у матеріалах адміністративної справи відеозапис з нагрудної камери патрульного поліцейського. Разом із тим суди попередніх інстанцій відеозапис не взяли до уваги, зазначивши, що він не відображає відомостей про вчинення правопорушення, а лише містить процесуальну послідовність винесення оскаржуваної постанови.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Наведеним конституційним положенням кореспондується частина перша статті 8 Закону України «Про Національну поліцію».

Положеннями пункту 8 частини першої статті 23 цього ж закону визначено, що поліція відповідно до покладених на неї завдань у випадках, визначених законом, здійснює провадження у справах про адміністративні правопорушення, приймає рішення про застосування адміністративних стягнень та забезпечує їх виконання.

Відповідно до пункту 11 частини першої статті 23 Закону України від 2 липня 2015 року № 580-VIII «Про Національну поліцію» (далі — Закон № 580-VIII) визначено, що поліція відповідно до покладених на неї завдань регулює дорожній рух та здійснює контроль за дотриманням Правил дорожнього руху його учасниками та за правомірністю експлуатації транспортних засобів. Порядок дорожнього руху на території України, відповідно до Закону України «Про дорожній рух» від 30 червня 1993 року № 3353, встановлюють Правила дорожнього руху, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року №1306 (із змінами та доповненнями (далі — ПДР України).

Відповідно до ст. 9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Згідно з частиною 5 статті 14 Закону України «Про дорожній рух» учасники дорожнього руху зобов’язані знати й неухильно дотримувати вимог цього закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху.

Згідно, п. 1.3. Правил дорожнього руху України, затверджених постановою Кабміну, учасники дорожнього руху зобов’язані знати й неухильно виконувати вимоги цих правил. Особи, які їх порушують, несуть відповідальність згідно із законодавством (п. 1.9).

Необхідно наголосити, що відповідно до статті 31 Закону України від 2 липня 2015 року, № 580-VIII «Про Національну поліцію» поліція може застосовувати такі превентивні заходи, зокрема, застосування технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, засобів фото- і кінозйомки, відеозапису. Статтею 40 цього закону закріплено, що поліція для забезпечення публічної безпеки і порядку може закріплювати на форменому одязі, службових транспортних засобах, монтувати/розміщувати по зовнішньому периметру доріг і будівель автоматичну фото- і відеотехніку, а також використовувати інформацію, отриману із автоматичної фото- і відеотехніки, що знаходиться в чужому володінні, з метою: 1) попередження, виявлення або фіксування правопорушення, охорони громадської безпеки та власності, забезпечення безпеки осіб; 2) забезпечення дотримання правил дорожнього руху.

Статтею 251 КУпАП встановлено, що доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, в тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими у автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, в тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Серед іншого необхідно вказати, що п. 3.5 розділу ІІІ Інструкції про порядок зберігання, видачі, приймання, використання нагрудних відеокамер (відеореєстраторів) працівниками патрульної поліції та доступ до відеозаписів з них, затвердженої наказом Департаменту патрульної поліції НП України від 03.02.2016 р. № 100, встановлює, що після активації нагрудної відеокамери (відеореєстратора) все спілкування повинно бути записане безперервно. Отже, якщо із відеозапису з нагрудної камери (відеореєстратора) працівників патрульної поліції, що здійснюють оформлення адміністративного правопорушення, вбачається, що він є не безперервним та постійно переривається, то його не можна вважати належним та допустимим доказом по справі.

Окремо необхідно вказати, що однією з підстав (у сукупності) для скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності може бути «не повідомлення про проведення зйомки на боді-камеру» (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 17 липня 2019 року у справі № 524/832/17, адміністративне провадження № К/9901/23762/18 (ЄДРСРУ № 83104486). Верховний Суд вказує, що належним доказом даного правопорушення, виходячи з його природи, є замір відстані на місці вчинення правопорушення під час його вчинення, що й підтверджувало б факт зупинки автомобіля менше ніж за 10 метрів від виїздів із прилеглих територій і безпосередньо в місці виїзду.

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду від 8 лютого 2018 року у справі № 760/3696/16-а (ЄДРСРУ № 72089270).

Висновок

Притягнення особи до адміністративної відповідальності можливе лише за умови наявності юридичного складу адміністративного правопорушення, в тому числі, встановлення вини особи в його вчиненні, яка підтверджена належними та допустимими доказами, а непідтвердження здійснення водієм правопорушення відповідними доказами, не породжує правових підстав для притягнення його до адміністративної відповідальності.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 536/1703/17, адміністративне провадження № К/9901/3839/17 (ЄДРСРУ № 82707106).

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді