Connect with us

Судова практика

Нові тарифи на розподіл газу. Суди вирішили, що НКРЕКП неправомірно піддалася популізму

Юрій КОТНЮК, ЮВУ

Люди вже почали забувати, як два роки тому в квітні 2017-го їх намагалися примусити платити за газ, який вони не споживали, шляхом запровадження тарифу за приєднану потужність: простіше кажучи, абонплати. Тоді масове обурення громадян штовхнуло Президента України Петра Порошенка і Прем’єр-міністра Володимира Гройсмана звернутися до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, яка вняла голосу керівництва країни й дала задній хід. І от 19 червня нинішнього року Шостий апеляційний адміністративний суд Києва ухвалив постанову, якою ця невдала новація визнана правильною і законною, а дії регулятора, який її скасував, навпаки, незаконними. Є велика ймовірність, що Верховний Суд підтримає даний вердикт, оскільки в січні, вирішуючи іншу справу з цього ж питання, він зробив аналогічний висновок.

Така практика звична для Європи

Прихильники запровадження абонентної плати за послуги транспортування природного газу розподільними трубопроводами зазвичай проводять аналогію з орендою автомобіля. Якщо, наприклад, людина наймає машину на рік чи два, вона платить за користування нею незалежно від того, з якою інтенсивністю вона її експлуатує — кожен день чи раз на тиждень. Якщо орендар їздить нею часто, він так само часто заправляє її бензином, але орендодавця питання придбання ним пального не цікавить. Щось подібне можна застосувати й до механізму оплати за газ. Ця плата має складатися, як мінімум, із двох частин. Перша — це фіксована плата за саму можливість доставки палива з газового родовища до квартири споживача трубопровідним транспортом, друга — вартість самого палива, яку вже слід рахувати залежно від кількості спалених кубометрів.

Інший момент полягає в тому, що перша складова хоча й вважається фіксованою, але при цьому вона не є для всіх однаковою, а залежить від приєднаної потужності об’єкта споживача. Адже для газифікації скромної «шевченківської» хатки використовується обладнання меншої потужності, а для триповерхового палацу — більшої. За аналогією, так само різняться розміри орендної плати «Запорожця» і «Лексуса». Забігаючи наперед, зазначимо, що ця частина питання не є надто актуальною, оскільки більшість газифікованих домогосподарств України розміщені в багатоповерхових будинках, зведених за радянськими стандартами, де приєднана потужність однакова як для однокімнатної, так і для п’ятикімнатної квартири.

У Західній Європі, в силу особливостей історичного розвитку її економіки, відокремлення плати за користування газовою інфраструктурою і від плати за сам газ є справою звичною — тамтешнє населення дуже поступово переходило з дров та вугілля на газ і так само повільно переселялося з індивідуальних осель у колективні багатоповерхівки. Порівняно з нею в Радянському ж Союзі воно якось відбувалося все і зразу: одним махом збудували сотні тисяч газифікованих «хрущівок», до яких й переселили десятки мільйонів людей, з яких плату за газ брали залежно від кількості прописаних у квартирі мешканців, і нікого не цікавило, скільки ж вони там його палять, бо він обходився неймовірно дешево.

Це був давно обіцяний крок

Звістка про те, що з 1 квітня 2017 року запроваджується фіксована абонентська плата за газ, упала людям як сніг на голову, хоча про запровадження саме такої системи йшлося давно. Про неї є згадка і в Угоді про асоціацію України з Європейським Союзом, через яку загорівся такий сир­бор у листопаді 2013­го, і в Законі України «Про ринок природного разу», прийнятому в квітні 2015­го, і в Листі про наміри до Міжнародного валютного фонду (з додатком у вигляді Меморандуму про економічну і фінансову політику) від 1 вересня 2016 року, під яким стоять підписи чотирьох осіб: Петра Порошенка, Володимира Гройсмана, голови НБУ Валерії Гонтарєвої і міністра фінансів Олександра Данилюка. Та коли дійшло до діла, реакцію публіки можна було охарактеризувати фразою класика: «Калавур! Грабують!» Підіграючи її настроям, Порошенко з Гройсманом хутко написали до НКРЕКП публічні звернення, в яких закликали зупинити дію прийнятих нею рішень, що й було зроблено 10 квітня того ж року.

Тепер детальніше про юридичні моменти цієї драми. Двадцять восьмого березня 2017 року Нацкомісія ухвалила, в числі інших, 44 постанови (№№ 349–392), які були адресовані персонально кожному із 44 ліцензованих газорозподільних підприємств (облгазів), котрі мали однотипну назву «Про встановлення тарифів на послуги розподілу природного газу для…». Окремою постановою № 395 «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов НКРЕКП», датованою тим же числом, одним махом скасовувалися 44 постанови регулятора, якими встановлювалися попередні тарифи. Зазначимо, що ці постанови були прийняті 24 березня 2016 року, одночасно зазнали невеличких змін 15 грудня того ж року, а написані в них тарифи є діючими й досі.

Далі, 10 квітня 2017 року, зібравшись на засідання під тиском народного гніву, члени НКРЕКП довго судили­рядили, що ж їм робити з цими сорока чотирма і одною своїми постановами: чи то їх зупинити, чи то їх змінити, аж поки не дійшли висновку, що їх треба просто­напросто скасувати й відновити статус кво. Так народилася на світ постанова НКРЕКП № 494, якою скасовувалися її ж постанови від 28.03.2017 р. № 349–352 і № 395 й одночасно відновлювалася дія скасованих постанов від 24.03.2016 р. (зі змінами від 15.12.2016 р.).

Існуючі тарифи на розподіл газу є економічно необгрунтованими

Таким чином, люди в більшості своїй залишилися задоволеними, але знайшовся один дивак, який у серпні того ж 2017 року подав до Окружного адміністративного суду Києва позовну заву про визнання неправомірною згаданої вище постанови НКРЕКП № 494. З тексту судових рішень про нього відомо, що він мешкає в Закарпатській області і є доволі заможною людиною, судячи з того, що протягом року дозволяє собі спалювати 7 583 м3 природного газу.

І саме на цьому місці доречно було б сказати, що не варто в даному випадку завантажувати читача цифрами, тим більше сам Верховний Суд написав, що для вирішення цього спору числові аспекти тарифу не є істотними. Врешті­решт, майже всі ми живемо в газифікованих квартирах, питання тарифів стосується кожного, тож кожен з нас може сам підняти текст постанови НКРЕКП, адресованої тому облгазу, котрий його обслуговує, вичитати в ньому розмір, визначений у гривнях за один кубометр на годину, потім помножити його на максимальну пропускну спроможність газового обладнання своєї оселі, на коефіцієнт тиску, на кількість годин у добі і днів у місяці, щоби потім отримати суму щомісячної абонентної плати за користування газовою інфраструктурою. Зазначимо лише, що від запровадження фіксованої плати виграли би ті домогосподарства, які використовували великі обсяги газу, як той закарпатський позивач, а програли би ті, хто старанно економив кожен кубометр. Зате облгази однозначно б виграли, бо сума очікуваних внаслідок новації доходів була би більшою за суми, які вони б отримали без неї.

Отже, якщо числові аспекти в даному випадку є неістотними, то надзвичайно важливими, є, так би мовити, процедурні моменти, пов’язані перш за все із вимогами Закону України «Про ціни та ціноутворення». Як відомо, природний газ як товар не підпадає під дію цього закону і ціни на нього формується балансом попиту й пропозиції шляхом досягнення вільної згоди між продавцем і покупцем. Зате підпадають під його дію послуги на транспортування цього виду палива магістральними й розподільними трубопроводами, оскільки АТ «Укртрансгаз» і облгази, що їх надають, є природним монополістами — кожний на своїй ліцензованій зоні діяльності. Саме тому ціни на ці послуги є державними регульованими, аби не допустити зловживань з боку монополіста, а роль державного регулятора в цьому випадку виконує НКРЕКП. Разом із тим, такого роду ціни мають бути економічно обґрунтованими, тобто забезпечувати відповідність витратам на виробництво послуг і прибутку від їх реалізації. Якщо ж державний орган встановлює ціни нижче від економічно обґрунтованого розміру, він зобов’язаний відшкодувати суб’єктам господарювання, в даному випадку облгазам, різницю за рахунок коштів відповідних бюджетів.

А тепер слідкуйте уважно. Тарифи на розподіл газу, які діяли до 1 квітня 2017 року і діють нині, були встановлені на підставі Методики розрахунку тарифів на транспортування та постачання природного газу для підприємств з газопостачання та газифікації, затвердженої постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 4.09.2002 р. № 983. Ця постанова була скасована постановою НКРЕКП від 25.02.2016 р. № 237, хоча сама Методика припиняла свою дію лише 1 квітня 2017 р. Натомість, у той самий день, 25 лютого 2016 року, Нацкомісія своєю постановою № 236 затвердила нову Методику визначення та розрахунку тарифу на послуги розподілу природного газу, які мали базувалися на розмірі приєднаної потужності.

І ось який намалювався фокус: 28 березня 2017 року регулятор на виконання законів України, її міжнародних зобов’язань і встановлених ним же самим регуляторних актів встановив економічно обгрунтовані тарифи на розподіл газу. Подобаються вони комусь, чи ні, але формальна процедура була дотримана. А ось 10 квітня, виконуючи, так би мовити, волю обуреного народу, Нацкомісія процедуру порушила, бо, відновлюючи статус­кво й повертаючи старі тарифи, вона, з формальної точки зору, встановлювала нові, які вже не могли вважатися економічно обгрунтованими, оскільки базувалися на скасованій методиці п’ятнадцятирічної давності.

Для того аби встановити неправомірність такого рішення, суду необов’язково було занурюватися в цифри щодо відповідності витрат на виробництво послуг прибуткам від їх реалізації. Так само, як і необов’язково було доручати цю роботу вузькоспеціалізованим фахівцям шляхом призначення судово­економічної експертизи: раз не дотримано передбачений законом порядок встановлення державних регульованих цін, значить відповідний акт не може вважатися законним.

Цікаво, що прихильники запровадження абонплати за газ ішли до своєї мети двома паралельними шляхами. Спочатку позов про скасування постанови НКРЕКП № 494 від 10.04.2017 р. подав до ОАС Києва згаданий вище «дивак» із Закарпаття, а через пару місяців після нього Публічне акціонерне товариство «Луганськгаз» подало до того ж суду дуже схожий позов, який різнився лише змістом прохальної частини: позивач просив скасувати не всю постанову в цілому, а лице в тій частині, де вона персонально стосується «Луганськгазу».

Як це іноді буває, до фінішу першим прийшов той, хто стартував пізніше: з перемінним успіхом, але з позитивним результатом процес по справі «Луганськгазу» завершився постановою Верховного Суду від 16 січня 2019 року. В її мотивувальній частині було написано, що суд із розумінням ставиться до причин ухвалення Нацкомісією постанови № 494, яка полягала в додатковому захисті населення та недопущенні підвищення загального рахунку для побутових споживачів природного газу. Проте ця мета не може досягатися у спосіб, який порушує визначені законом гарантії прав суб’єктів господарювання. Що ж стосується справи за позовом про скасування вищезгаданої постанови в цілому, то 19 червня 2019 року його своєю постановою задовольнив Шостий апеляційний адміністративний суд, тож касаційний етап для неї ще попереду.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Змінюються реквізити бюджетних рахунків

З нового року змінюються реквізити рахунків для зарахування податків, зборів, платежів та інших доходів бюджету, рахунки в системі електронного адміністрування ПДВ, реалізації пального і спирту етилового, рахунки для зарахування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, які будуть відкриті відповідно до Плану рахунків бухгалтерського обліку в державному секторі, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 31 грудня 2013 р. № 1203 (із змінами і доповненнями).

Як повідомляється на сайті ОВПП ДФС, інформацію щодо реквізитів бюджетних рахунків, які будуть введені в дію з 1 січня 2020 р., після її отримання від Казначейства, буде розміщено на веб-порталі Офісу великих платників податків ДПС у розділі «Бюджетні рахунки».

Читати далі

Судова практика

Визначення перерахунку пенсій працівникам прокуратури Кабміном порушує конституційні засади поділу державної влади

Другий сенат Конституційного Суду України ухвалив Рішення № 7-р(ІІ)/2019 у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення ч. 20 ст. 86 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 р. № 1697-VII зі змінами, яким передбачено, що «умови та порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури визначаються Кабінетом Міністрів України».

Конституційний Суд України дійшов висновку, що оспорюване положення Закону порушує конституційні засади поділу державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу і судову, призводить до порушення регулювання основ соціального захисту прокурорів, оскільки за його змістом регулювання порядку перерахунку призначеної пенсії працівникам прокуратури має здійснюватися актом Кабінету Міністрів України, а не законом України.

У рішенні КСУ зазначається, що пенсійне забезпечення працівників прокуратури здійснюється відповідно до ст. 86 Закону, яка в первинній редакції передбачала низку підстав для перерахунку призначених пенсій. Проте згідно з чинною редакцією оспорюваного положення Закону умови та порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури вже не врегульовуються Законом, а повноваження щодо їх визначення делеговано Кабінету Міністрів України.

Конституційний Суд України вказує, що потреба у належному соціальному захисті працівників органів прокуратури випливає з характеру покладених на них службових обов’язків у зв’язку з виконанням ними функцій держави, є гарантією незалежності їх діяльності з ефективного судового захисту прав громадян.

Враховуючи міжнародні стандарти діяльності органів прокуратури та юридичні позиції Конституційного Суду України, метою нормативного регулювання, зокрема питань соціального захисту працівників прокуратури, є уникнення втручання інших органів влади в діяльність прокуратури з метою додержання принципу поділу влади та закріплення виключно на рівні закону питань пенсійного забезпечення працівників прокуратури.

До повноважень Кабінету Міністрів України законодавець відніс право визначати умови та порядок перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури без закріплення на законодавчому рівні відповідних критеріїв, чим поставив у залежність фінансування пенсійного забезпечення прокурорів від виконавчої влади.

Таке нормативне регулювання може призвести до втручання виконавчої влади в діяльність органів прокуратури, а також недотримання конституційної вимоги щодо здійснення органами державної влади своїх повноважень у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України.

Конституційний Суд України констатував, що питання пенсійного забезпечення прокурорів, у тому числі умови й порядок перерахунку призначених їм пенсій, має визначати Верховна Рада України законом, а не Кабінет Міністрів України підзаконним актом. Отже, положення ч. 20 ст. 86 Закону суперечить ст. 6, п. 14 ч. 1 ст. 92 Конституції України.

У своєму Рішенні Конституційний Суд України визнав за доцільне вказати такий порядок виконання цього Рішення до врегулювання Верховною Радою України вказаного питання на законодавчому рівні: ч. 20 ст. 86 Закону не підлягає застосуванню з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, натомість застосуванню підлягає ч. 20 ст. 86 Закону в первинній редакції.

Ознайомитись з повним текстом рішення Конституційного Суду України № 7-р(ІІ)/2019 можна за посиланням.

Читати далі

Судова практика

«Скасувати і зобов’язати» — одна процесуальна вимога

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Резолютивна частина позовної заяви «про скасування/визнання нечинним та зобов’язання прийняти рішення/утриматися від вчинення дій» є однією процесуальною вимогою й оплачується одним судовим збором.

Дванадцятого листопада Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/21330/18, адміністративне провадження № К/9901/28031/19 (ЄДРСРУ № 85613193) досліджував питання щодо особливостей сплати судового збору при «об’єднанні» декількох вимог немайнового характеру, а саме: «скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення» та «зобов’язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення» тощо.

Спершу необхідно вказати, що про необхідність дослідження суті заявлених позовних вимог, які обкладаються судовим збором, а не лише врахування їх кількості, зазначено в правовому висновку, викладеному в постанові Верховного Суду України № 21-3944а16 від 14 березня 2017 року, який є аналогічним нижчезазначеному.

Системний аналіз частини першої статті 6 Закону «Про судовий збір», частини другої статті 245 Кодексу адміністративного судочинства України дає підстави для висновку, що вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумова для застосування інших способів захисту порушеного права (скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення, зобов’язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення тощо) як наслідків протиправності акта, дії чи бездіяльності є однією вимогою.

Висновок

Процесуальна вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумова для застосування інших способів захисту порушеного права (скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення, зобов’язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення тощо) як наслідків протиправності акта, дії чи бездіяльності є однією вимогою, а отже, оплачується судовим збором як за одну вимогу немайнового/майнового характеру.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.