Судова практика
Державні органи не звільняються від обов’язку провести ефективне розслідування заяви про погане поводження лише через те, що воно вчинялося окупантами
7 квітня 2026 р. Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 642/1023/23 задовольнив частково касаційні скарги сторони захисту, що посилалася на недоведеність добровільності дій засудженої.
Громадянка України і працівниця правоохоронного органу, на окупованій території м. Ізюма добровільно зайняла посаду слідчого у «народной милиции», яка пізніше перейменована в «отделение полиции № 2 (дислокация г. изюм) управления внутренних дел военно-гражданской администрации харьковской области», в якому проводила слідчі дії з метою розслідування злочинів на території м. Ізюма.
Вироком районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, її засуджено за ч. 2 ст. 111, ч. 7 ст. 111-1 КК.
У касаційних скаргах сторона захисту зазначала, що не було спростовано тверджень засудженої про те, що вона співпрацювала з окупаційною владою під впливом залякування, фізичного та психологічного тиску. У справі відсутні документи, які б свідчили про волевиявлення засудженої служити в органах окупаційної влади.
Верховний Суд вказав, що відповідальність за колабораційну діяльність в умовах окупації настає у разі добровільного, тобто з власної волі та за відсутності фізичного чи психічного примусу або крайньої необхідності, зайняття у відповідних органах посади з метою спричинити шкоду українській державі; якщо особа здійснювала відповідні дії під будь-яким примусом, склад колабораційної діяльності, зокрема, і передбаченої ч. 7 ст. 111-1 КК відсутній (від 20 червня 2024 р., № 953/7182/23, 24 липня 2025 р., № 161/15700/24, 06 червня 2025 р., № 161/5208/24, 30 червня 2025 р., № 127/27876/24, 20 січня 2026 р., № 183/8535/22).
Таким чином, добровільність дій, згаданих у ч. 7 ст. 111-1 КК, є обов’язковою ознакою цього злочину і має бути доведена стороною обвинувачення поза розумним сумнівом (від 09 квітня 2026 р., № 657/1636/14-к, 07 квітня 2026 р., № 635/2049/22).
Під час судового розгляду ряд свідків стверджували, що засуджену, як і кількох інших осіб, що мали стосунок до поліції, «забрали», вона повернулася через три або чотири дні і повідомила, що її переконували працювати в поліції, тримали «на підвалі», вивозили в ліс, стріляли з вогнепальної зброї біля голови. Свідки бачили на її тілі синці та інші ушкодження, порваний одяг. Лікар, до якого вона звернулась, підтвердила в суді наявність в неї тілесних ушкоджень і пошкодження вуха, а також повідомила, що вона мала дуже пригнічений психологічний стан та говорити зайве, мабуть, боялася.
Хоча в цій справі не йдеться про погане поводження з боку представників державних органів України, Верховний Суд зазначив, що зобов’язання за ст. 3 ЄКПЛ провести ефективне розслідування заяви не обмежується лише випадками поганого поводження з боку її агентів (M.C. v. Bulgaria, no. 39272/98, § 151, ECHR 2003-XII; Secic v. Croatia , no. 40116/02, § 53, 31 May 2007; Beganovic v. Croatia , no. 46423/06, § 66, 25 June 2009).
Державні органи не звільняються від зобов’язання провести ефективне розслідування заяви про погане поводження лише через те, що воно приписується представникам окупаційних сил. В обставинах цієї справи це зобов’язання трансформується в обов’язок національних органів ретельно перевірити таку заяву в контексті обґрунтованості версії про добровільність дій засудженої.
Тому вимоги до ефективного розслідування є застосовними і у випадку, коли особа, що обвинувачується у добровільній колаборації з окупаційною владою, заявляє про вчинення інкримінованих дій внаслідок поганого поводження.
Читайте також: Правочини із суб’єктами, зареєстрованими на тимчасово окупованій території України, є нікчемними незалежно від дати їх укладення
Суд, оцінюючи докази, надані стороною обвинувачення з метою спростування заяви особи про вимушеність її дій в умовах окупації, має оцінити ефективність проведеного розслідування такої заяви для висновку про достатність і переконливість наданих доказів.
Оскаржені рішення не містять будь-якого аналізу заходів, які сторона обвинувачення здійснила для розслідування цих заяв, та результатів такого розслідування, а також висновку, чи вчинила сторона обвинувачення усі розумні заходи для спростування заяви про примус, враховуючи наявність численних непрямих доказів такого поводження.
У рішеннях судів попередніх інстанцій не згадано навіть детального допиту засудженої щодо обставин такого поводження, який давав можливість стороні обвинувачення визначити напрямки розслідування її заяви, зокрема, і через отримання інформації від органів, які проводили чи проводять розслідування злочинів, вчинених представниками окупаційної влади в Ізюмі.
Суди попередніх інстанцій також відкинули твердження засудженої про погане поводження посиланням на те, що вона не подала у письмовому вигляді заяви про вчинення щодо неї таких дій. Суди не пояснили, до якого «відповідного органу» в умовах окупації мала звернутися засуджена з цього приводу, а також не проаналізував, наскільки таке звернення було безпечним для засудженої і здатним призвести до ефективного розслідування.
Якщо ж суд мав на увазі звернення до правоохоронних органів України, то він також мав проаналізувати можливість такого звернення під час окупації. Щодо періоду після окупації, то Суд вже відзначав, що сторона захисту послідовно протягом провадження стверджувала про погане поводження із засудженою, що саме по собі породжує обов’язок провести ефективне розслідування такої заяви без додаткового звернення з формальною заявою.
Тому Верховний Суд ухвалу апеляційного суду скасував і призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Підготував Леонід Лазебний
З іншими правовими позиціями Верховного Суду, яких вже налічується понад 21 000, можна ознайомитися в аналітично-правовій системі LEX.
