Для доведення вини недостатньо, аби версія обвинувачення була вірогіднішою за версію захисту | LexInform - Правові новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Судова практика

Для доведення вини недостатньо, аби версія обвинувачення була вірогіднішою за версію захисту

Опубліковано

on

Верховний Суд визначив, що поза розумним сумнівом має бути доведений кожен з елементів кваліфікації злочину, тобто як об’єктивної, так і суб’єктивної сторони. Поза розумним сумнівом означає, що будь-яке інше тлумачення обставин виключено.

Шепетівський районний суд 27 серпня 2015 р. засудив громадянина за заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого, до позбавлення волі на строк 8 років. Суд встановив, що між чоловіками під час спілкування виник конфлікт, в ході якого засуджений вдарив потерпілого ножем у пах та перерізав пахову артерію, що викликало сильну кровотечу, і врешті смерть потерпілий.

Апеляційний суд Хмельницької області ухвалою від 10 листопада 2015 року залишив вирок без змін.

14 червня 2016 р. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – ВССУ) частково задовольнивши касаційну скаргу захисника в інтересах засудженого, скасував вказане рішення через його невідповідність вимогам ст.ст 404, 419 Кримінального процесуального кодексу України та призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції, оскільки суд апеляційної інстанції виходив виключно з факту нанесення потерпілому тілесних ушкоджень, не проаналізував наявні докази та не зміг довести суттєвих обставин справи, зокрема тих, що моли б свідчити про умисел засудженого.

Після повторного розгляду Апеляційний суд Хмельницької області 8 серпня 2016 р. знову залишив вирок без змін.

Засуджений та його захисник подали касаційні скарги. Засуджений просив направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, а захисник – закрити справу у  зв’язку з відсутністю в діянні засудженого складу злочину, оскільки у справі не міститься беззаперечних доказів на підтвердження його умислу заподіяти потерпілому тяжких тілесних ушкоджень.

Сторона захисту наполягала на тому, що потерпілий особисто вихопив ніж з руки у засудженого  та випадково наніс собі поранення, яке згодом виявилось смертельним. З незрозумілих причин суд першої інстанції взагалі не згадав у тексті вироку на висновок експертизи, виходячи з якого можна припустити саме таку версію подій.

Розглянувши справу № 688/788/15-к, Верховний Суд зазначив, що при винесенні рішення  суд повинен встановити обставини справи так, щоб виключити будь-яке інше розумне пояснення події, що є предметом судового розгляду. Поза розумним сумнівом повинен бути доведений кожен з елементів кваліфікації діяння, тобто як об’єктивної, так і суб’єктивної сторона злочину.

Зокрема, у справах, в яких наявність та/або характер умислу має значення для правової кваліфікації діяння, суд у своєму рішення має пояснити, яким чином встановлені ним обставини справи доводять наявність умислу саме такого характеру, який є необхідним елементом складу злочину, і виключають можливу відсутність умислу або інший характер умислу.

Суд не може залишити без уваги частину доказів та встановлених на їх підставі обставин лише з тієї причини, що вони суперечать версії обвинувачення.

Недоведеність об’єктивної сторони пред’явленого обвинувачення вже сама собою є достатньою підставою для визнання недоведеним обвинувачення в цілому.

Окрім того, Верховний Суд проаналізував і суб’єктивну сторону злочину. Відповідно до пояснень свідків події, між засудженим та потерпілим не було конфлікту, навіть нетривалого. Нанесення потерпілому поранення стало цілковито несподіваним для засудженого та спричинило у нього панічний напад.  Обставини події вказують на те, що все трапилось у надто короткий проміжок часу, впродовж якого у засудженого не міг сформуватись умисел на нанесення потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, що спричинять смерть останнього.

Верховний Суд постановив касаційну скаргу задовольнити частково, вирок Шепетівського районного суду скасувати, справу закрити на підставі п. 3 ч. 1 ст. 284 КПК у зв’язку з невстановленням  достатніх доказів для доведення винуватості та вичерпанням можливості їх отримати.

Леонід Лазебний

Рішення в ЄДРСР

Судова практика

Норми статті про незаконне збагачення не порушували презумпцію невинуватості

Опубліковано

on

От

Суддя Конституційного Суду України Сергій Петрович Головатий надав Розбіжну думку щодо винесеного рішення від 26 лютого 2019 р. № 1-р/2019 у справі неконституційності ст. 368-2 Кримінального кодексу України (справа № 1-135/2018(5846/17).

У своїй Розбіжній думці С. Головатий вказав, що не голосував разом із більшістю за визнання спірної статті неконституційною з таких міркувань.

Рішення № 1-р/2019 мотивовано тим, що ст. 368-2 КК не відповідає приписам ч. 1 ст. 8, ст. 62, ч. 1 ст. 63 Конституції України.

Припис «збільшення активів у значному розмірі, законність підстав набуття у власність яких не підтверджено доказами» достатньо чітко можна тлумачити як такий, що передбачає настання кримінальної відповідальності лише тоді, коли доведено, що збільшення активів не могло статись з використанням законних доходів. Тому, лише після перевірки всіх можливих способів їх набуття підтверджується, що певна обвинувачена особа не могла отримати значну суму доходу від своєї діяльності, не забороненої законом.

Суб’єкт ст. 368-2 КК спеціальний – особи, уповноваженої на виконання функцій держави чи місцевого самоврядування.  А державні посадові особи обізнані про підвищені стандарти доброчесності, а також про відповідні обов’язки щодо декларування та обґрунтування свого доходу.

Положення спірної статті жодним чином не дає підстав для припущення, що сторона захисту несе тягар доведення невинуватості. Приписи статті стосувалися доказів, на підставі яких мало бути підтверджено відсутність законних джерел набуття активів. Такі докази, за правилами кримінального провадження, повинні збирати та подавати суду органи публічного обвинувачення.

Натомість КСУ сприйняв статтю 368-2 ККУ як таку, що допускає самообвинувачення. Її приписи «per se» не встановлюють будь-якого тягаря доведення щодо надання доказів. Попри це, навіть якщо вимагалось надання пояснень, це не становило б порушення права не свідчити проти самого себе.

Наразі Розбіжна думка є неповною, невдовзі з’явиться її завершений варіант.

Читати далі

Судова практика

Несплата за оренду земельної ділянки – не завжди правопорушення

Опубліковано

on

От

Леонід Лазебний, журналіст, головний редактор інформаційно-правової платформи ActiveLex

Для відшкодування шкоди у разі несплати за оренду необхідною умовою є наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення. Але якщо користування земельною ділянкою не було протиправним, вина неплатника значення не має.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Сінтрекс» (відповідач), набувши право власності на об’єкти нерухомості, розташовані на земельній ділянці комунальної форми власності, не оформило належним чином, не зареєструвало речові права на земельну ділянку та протягом певного періоду не вносило орендну плату за користування нею.

Міська рада (позивач) звернулася з позовом про стягнення 6 150 799,96 грн безпідставно збережених коштів несплаченої орендної плати.

Місцевий суд присудив стягнути суму заборгованості, оскільки відповідач не уклав договору оренди земельної ділянки, на якій розташоване належне йому нерухоме майно та не сплачував за користування ділянкою, таким чином безпідставно отримавши дохід, а позивач втратив належне йому майно – орендну плату за користування земельною ділянкою, що підлягає відшкодуванню йому на підставі ст.ст. 1212 – 1214 Цивільного кодексу України.

Судом апеляційної інстанції рішення скасовано з посиланням на те, що в матеріалах справи не містилося доказів фактичного користування відповідачем земельною ділянкою в більшому розмірі, ніж визначено договорами купівлі-продажу, а тому немає й підстав для стягнення з нього безпідставно набутих коштів у розмірі орендної плати, бо у відповідача не виникло обов’язку з відшкодування збитків за самовільне зайняття земельної ділянки.

У касаційній скарзі позивач наполягав, що відповідач не оформив право користування земельною ділянкою комунальної власності і використовував її без належних підстав, звертаючи увагу суду на кондикційність спірних правовідносин.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20 листопада 2018 р. по справі № 922/3412/17 зазначила, що для кондикційних зобов’язань, які характеризуються приростом майна в його набувача без достатніх правових підстав, вина, як обставина, не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття / збереження майна однією особою за рахунок іншої (глава 83 ЦК).

Судами було встановлено, що відповідач є власником нерухомого майна, розміщеного на певній земельній ділянці, на підставі договорів купівлі-продажу.

Виникнення права власності на будівлю не є підставою виникнення права оренди земельної ділянки, на якій розміщено об’єкт, та яка не була відведена в оренду попередньому власнику (продавцеві нерухомого майна).

Право оренди земельної ділянки виникає на підставі договору з моменту його державної реєстрації. Проте з огляду на приписи ч. 2 ст. 120 ЗК не вважається правопорушенням відсутність у власника будівлі зареєстрованого права оренди на земельну ділянку, яка має іншого власника, і на якій розташоване це нерухоме майно.

Під час укладення договору купівлі-продажу нерухомості право користування земельною ділянкою, якого не існувало у продавця на момент укладення договору купівлі-продажу, до покупця нерухомого майна не перейшло. Тому відповідач користувався земельною ділянкою без достатньої правової підстави та мав заплатити за користування.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин саме приписів ст.ст. 1212 – 1214 ЦК, оскільки для кондикційних вини користувача встановлено не було.

Натомість суд другої інстанції без належного обґрунтування вирішив, що оскільки всіх елементів складу цивільного правопорушення немає, орендна плата за користування земельною ділянкою стягненню не підлягає.

Велика Палата зробила висновок, що відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Фактичний користувач земельної ділянки зобов’язаний повернути кошти її власнику на підставі ч. 1 ст. 1212 ЦКУ.

Велика Палата Верховного Суду частково задовольнила касаційну скаргу – постанову апеляційного суду скасувала та передала справу до цього ж суду на новий розгляд.

Рішення в ЄДР СР: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/78297802

Читати далі

Судова практика

Істотна шкода потерпілому вимірюється не лише грошима

Опубліковано

on

От

Леонід Лазебний, журналіст, головний редактор інформаційно-правової платформи ActiveLex

Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що об’єктивна сторона перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу вичерпується діями, які явно виходять за межі наданих йому прав чи  повноважень, і для встановлення істотної шкоди від таких дій грошова оцінка їх наслідків не потрібна.

Оперуповноважений карного розшуку (відповідач) та особа, яка працювала на посаді помічника дільничного інспектора міліції (відповідач) вчинили завідомо незаконне затримання громадянина (потерпілий) із застосуванням насильства за відсутності ознак катування, зокрема обмежили потерпілого у праві на вільне пересування та, незважаючи на відсутність правових підстав, із застосуванням фізичної сили відвезли останнього до райвідділу міліції, спричинивши потерпілому легкі тілесні ушкодження під час перевезення автомобілем.

Вироком райсуду оперуповноваженого засуджено до 3 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати владні посади на строк 2 роки та зі сплатою штрафу 8 500 грн, а на підставі ст. 75 КК його звільнено від відбування покарання та встановлено іспитовий строк в 1 рік.

Помічника дільничного позбавлено права обіймати посади, пов’язані з виконанням функцій представника влади строком на 2 роки.

Апеляційним судом кримінальне провадження закрито у зв’язку з відсутністю в діях працівників міліції складу кримінального правопорушення, а в частині засудження оперуповноваженого за ч. 2 ст. 365 КК – справу закрито у зв’язку з набранням чинності законом, яким скасовано кримінальну відповідальність за це діяння.

Закриваючи кримінальне провадження суд виходив із того, що поведінка потерпілого містила ознаки протиправності, а опитати потерпілого на місці події було неможливим, тому відповідачами доставлено громадянина для відібрання пояснення до райвідділу, що не розцінювалось як завідомо незаконне затримання або привід згідно з чинним на той час Законом «Про міліцію» та КУпАП.

У частині обвинувачення у насильницькому перевищенні службових повноважень апеляційний суд вказав, що після набрання чинності Закону № 1261-VII, істотна шкода для цілей правозастосування, в тому числі ст. 365 КК, може полягати виключно в матеріальному вимірі і повинна становити не менш як 100 н.п.м. доходів громадян. Оскільки у справі не було встановлено матеріального еквіваленту шкоди, то вчиненні дії оперуповноваженим не містять складу злочину.

У касаційній скарзі прокурор вказав, що обвинувачені працівники не отримували жодних вказівок щодо затримання потерпілого, а на час прибуття на місце події не було підстав для висновку про вчинення потерпілим будь-яких неправомірних дій, який жодного опору не вчиняв, тощо, тому відповідачами було протиправно затримано потерпілого, і самі ці дії вже утворюють склад злочину.

Велика Палата Верховного 5 грудня 2018 р. постановою у справі № 301/2178/13-к скасувала рішення суду апеляційної, обґрунтувавши своє рішення тим, що шкода від перевищення влади та службових повноважень із застосовуванням насильства, не потребує грошової оцінки для визнання її «істотною».

Велика Палата зазначила, що за попередньою редакцією ч. 1 ст. 365 КК (яка діяла на момент вчинення діяння) шкода визнавалась істотною, якщо вона полягала у заподіянні матеріальних збитків, які в 100 і більше разів перевищують н.п.м. доходів громадян.

Використання сполучника «якщо» свідчить про те, що істотна шкода могла мати альтернативні форми і бути як матеріальною, так і нематеріальною, зокрема полягати в порушенні особистих немайнових прав людини і громадянина.

Суд згадав роз’яснення, викладені у постанові Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 р. «Про судову практику у  справах про перевищення влади або службових повноважень», що істотною шкодою може визнаватися порушення охоронюваних Конституцією України чи іншими законами прав та свобод людини і  громадянина, підрив авторитету та престижу органів державної влади, порушення громадської безпеки та громадського порядку, тощо (п. 6).

Виходячи з цього, істотна шкода презюмувалася, попри відсутність прямої вказівки на її заподіяння у диспозиції ч. 2 ст. 365 КК, при перевищенні влади або службових повноважень, що супроводжувалося насильством або погрозою застосування насильства, тощо, адже скоєння працівником правоохоронного органу зазначених дій, неминуче призводить до порушення найцінніших благ для людини, гарантованих зокрема ст. 3 Конституції України.

Велика Палата ВС дійшла висновку, що об’єктивна сторона злочину за ч. 2 ст. 365 КК вичерпується самим фактом вчинення дій, які явно виходять за межі наданих працівнику правоохоронного органу прав чи повноважень, і містять принаймні одну з ознак:

  • насильством або погрозою застосування насильства, застосуванням зброї чи спеціальних засобів,
  • застосуванням болісних і таких, що ображають особисту гідність потерпілого, дій, за відсутності ознак катування.

Тому заподіяння наслідків у вигляді істотної шкоди в розумінні п. 3 примітки ст. 364 КК не є обов’язковою умовою для кваліфікації дій особи за ч. 2 ст. 365 КК.

Оскільки ухвала апеляційного суду в такому разі не може вважатися законною й  обґрунтованою та на підставах, передбачених п.п. 1, 2 ч. 1 ст. 438 КПК підлягає скасуванню з призначенням нового розгляду кримінального провадження у суді апеляційної інстанції.

Велика Палата Верховного Суду скасувала рішення та направила справу на новий розгляд до апеляційного суду.

Рішення в ЄДР СР: http://reyestr.court.gov.ua/Review/78426368

Читати далі

В тренді

 

Підпишись на нашу розсилку.

Юридичні новини 1 раз на день у твоїй поштовій скринці.