Судова практика
Гарант не має права робити власні висновки щодо наявності чи відсутності обов’язку принципала, а зобов’язаний платити за гарантією, якщо вимога відповідає умовам гарантії
17 травня 2024 року Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у справі № 910/17772/20 відступив від висновку, наведеного в постанові ОП КГС ВС від 18.06.2021 у справі № 910/16898/19, про те, що при вирішенні спору про існування обов’язку гаранта сплатити за гарантією до предмета доказування входить дослідження наявності чи відсутності виникнення порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією.
Банк (гарант) відмовив Компанії (бенефіціару) в задоволенні вимог за банківською гарантією, посилаючись на закінчення строку дії договору. Кредитор (бенефіціар), не погоджуючись з відмовою гаранта, подав до господарського суду позов про стягнення грошової суми відповідно до виданої банком гарантії. Позивач зазначив, що відповідач порушив умови банківської гарантії в частині сплати повної суми гарантії забезпечення виконання зобов’язання у зв’язку з неналежним виконанням Товариством (принципал, третя особа) зобов’язань за договором про поставку бар’єрного огородження.
Місцевий господарський суд відмовив у позові, мотивуючи рішення тим, що позивач не надав до суду доказів, які б підтверджували настання гарантійного випадку та обов’язку відповідача сплатити кошти за банківською гарантією.
Читайте також: Зигзаг банківської гарантії. Як державне підприємство програло 45 мільйонів приватному банку
Суд апеляційної інстанції рішення місцевого господарського суду скасував та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив з тих мотивів, що відповідно до ст. 560, 563, 565 ЦК України у відповідача виник обов’язок сплатити позивачу кошти відповідно до умов гарантії, оскільки принципал (третя особа) порушив зобов’язання, яке було забезпечено банківською гарантією, наданою Банком. При цьому апеляційний суд виходив з помилковості висновку суду першої інстанції про те, що внаслідок ненадання позивачем доказів на підтвердження порушення третьою особою зобов’язань за договором поставки виключається обов’язок гаранта сплатити кошти за банківською гарантією.
Об`єднана палата КГС ВС наголосила, що призначенням інституту гарантії (§ 4 гл. 49 ЦК України) є надання упевненості учасникам обороту в тому, що бенефіціар гарантовано і швидко одержить платіж, якщо надасть документи, передбачені гарантією (наприклад, товарно- транспортну накладну, акт приймання-передачі виконаних робіт тощо), причому навіть і в тому випадку, коли між принципалом і бенефіціаром існує спір щодо виконання зобов’язання. Запорукою тому має бути надійність банківської системи.
У механізмі забезпечувального інституту гарантії беруть участь три суб’єкти – бенефіціар, принципал та гарант, зазначені правочини не пов’язують всіх їх одночасно.
Читайте також: Визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню
Так, договір між бенефіціаром і принципалом, з якого виникає основне зобов’язання, пов’язує лише бенефіціара і принципала, але не гаранта. Договір між принципалом і гарантом пов’язує лише принципала і гаранта, але не бенефіціара. Односторонній правочин щодо видачі гарантії створює обов’язки лише для гаранта (ч. 3 ст. 202 ЦК України), а бенефіціар є кредитором у відповідному грошовому зобов’язанні.
Забезпечувальна функція банківської гарантії виявляється у відносинах між бенефіціаром та принципалом, а не між бенефіціаром та гарантом. Натомість у відносинах між бенефіціаром та гарантом виникає окреме грошове зобов’язання, незалежне від зобов’язання за участю бенефіціара та принципала. Тому гарант має сплатити грошову суму, якщо виконані саме умови гарантії. Втручатися у відносини між бенефіціаром та принципалом, зокрема вирішувати, чи виконав принципал грошове зобов’язання за договором між бенефіціаром та принципалом, а отже, чи припинене основне зобов’язання виконанням, гарант не має права.
Тобто законодавчі положення про те, що гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником; гарант зобов’язаний сплатити кредиторові грошову суму в разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією, слід розуміти так, що звернення бенефіціара до гаранта з вимогою сплатити грошову суму у випадку, коли принципал не порушив основного зобов’язання (наприклад, якщо воно припинене виконанням або з інших підстав чи є недійсним), є правопорушенням. Водночас це правопорушення спрямоване проти принципала, а не проти гаранта, і воно не впливає на обов’язок гаранта зі сплати відповідної суми за гарантією.
Кредитор-бенефіціар має право вимоги як за основним зобов’язанням, так і за незалежною від цього зобов’язання гарантією. Якщо він не отримає виконання за основним зобов’язанням, то, пред’явивши вимогу гаранту, отримає виконання.
Об`єднана палата КГС ВС також наголосила, що норми ГК України і ЦК України, якими врегульовано забезпечення виконання зобов’язання гарантією та її правова природа, слід розуміти так: гарант не має права робити власні висновки щодо наявності чи відсутності обов’язку принципала, а зобов’язаний платити за гарантією, якщо вимога та додані документи (якщо вони передбачені умовами гарантії) за зовнішніми ознаками відповідають умовам гарантії. Стаття 565 ЦК України визначає вичерпний перелік випадків, коли гарант має право відмовитися від задоволення вимоги кредитора. Цей перелік, зокрема, не містить такої підстави для відмови гаранта від платежу як відсутність чи недоведення бенефіціаром порушення основного зобов’язання боржником.
Отже, об`єднана палата КГС ВС погодилася з висновками суду апеляційної інстанції про наявність підстав для задоволення позову, але з мотивів, наведених у її постанові.
Підготував Леонід Лазебний
З іншими правовими позиціями Верховного Суду, яких вже налічується понад 16 000, можна ознайомитися в аналітично-правовій системі LEX
