Connect with us

Судова практика

Компенсація для Укргазвидобування

Велика Палата ВС вирішувала спір про підсудність між суб’єктом господарювання та органом державної влади

Юрій Котнюк, ЮВУ

На початку листопада нарешті було оприлюднено постанову Великої Палати Верховного Суду у справі за позовом належного державі Акціонерного товариства «Укргазвидобування» до Кабінету Міністрів України про стягнення компенсації в сумі 57 мільярдів гривень за виконання позивачем покладених на нього відповідачем спеціальних обов’язків. Щоправда, це не кінець, а, можна сказати, лише початок розгляду справи, оскільки Господарський суд Києва не став її розглядати через те, що це, мовляв, не його юрисдикція. Судді Великої Палати скасували його ухвалу про закриття провадження у справі та передали її знову до суду першої інстанції для продовження розгляду, зробивши попутно розлогий аналіз того, в яких випадках спори між суб’єктами господарювання та органами державної влади слід розглядати в порядку саме господарського, а не адміністративного або цивільного судочинства.

Ціна питання — 57 мільярдів гривень

Перед тим як почати розповідь про складні юридичні питання варто звернути увагу на окремі економічні моменти. Раніше газ належав до числа товарів, на які встановлюються регульовані державою ціни. Цим займалася Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг: вона визначала тарифи, за якими має реалізовуватися газ тим чи іншим категоріям споживачів, і своє рішення оформлювала у вигляді постанови. Коли виникала потреба їх підвищити, приймалася нова постанова, одним із пунктів якої скасовувалася попередня, внаслідок чого процес регулювання носив характер такої собі безперервності: якби, наприклад, якомусь позивачу пощастило скасувати нову постанову в судовому порядку, автоматично відновилася б дія попередньої з нижчими тарифами.

Прийнятим у 2015 році Законом України «Про ринок природного газу» було задекларовано, що ціни на цей товар відпускаються у вільне плавання, тобто покупець і продавець повинні про них домовлятися самі без втручання держави. Але разом з тим Верховна Рада вирішила, що ціни для житлово-комунального сектора все ж таки мають ще кілька років побути регульованими, для чого запровадила новий порядок регулювання. Відтоді вже не Нацкомісія встановлювала тарифи, а Кабмін покладав на суб’єктів ринку природного газу спеціальний обов’язок продавати свою продукцію за певну ціну.

Зазначимо, що тепер уже процес регулювання мав носити тимчасовий характер: ухвалюючи постанову про покладення обов’язків, уряд мав написати дату, до якої вона діє. Усього протягом 2015-2018 років було ухвалено три такі постанови КМУ: № 758/2015, № 187/2017 і № 867/2018.

Першою ланкою в цьому ланцюзі було Укргазвидобування — воно за твердою ціною продавало газ зі свердловин для теж державної НАК «Нафтогаз України», а вона вже перепродувала паливо для підприємств комунальної тепло енергетики або уповноваженим державою газопостачальним підприємствам (газзбутам), які в свою чергу перепродували його для населення.

А тепер найголовніше: статтею 11 згідно із вищезазначеним законом було встановлено, що кожен суб’єкт ринку природного газу, на якого покладено спеціальний обов’язок, має право на компенсацію економічно обґрунтованих витрат, здійснених у ході їх виконання, причому уряд мав затвердити порядок визначення обсягів цих витрат і їх відшкодування. Проте уряд цього дорученого йому завдання не виконав і порядку не затвердив, що й спонукало окремих учасників ринку звернутися з позовами до суду.

Зокрема, Укргазвидобування, виконуючи вимоги урядових постанов № 758 і № 187, у 2016-2018 роках продавав газ за ціною 4 849 грн за 1000 м3. І ось у жовтні 2018 року економісти цього товариства порахували, що якби воно протягом цього періоду продавало видобутий ресурс за ринковими, а не твердими державними цінами, то його дохід був би більшим на 56 мільярдів 797 мільйонів гривень. А юристи, озброївшись такою цифрою, подали позов до Господарського суду Києва про стягнення з Кабміну компенсації на вищезазначену суму. Цифра, до речі, не дуже фантастична з огляду на те, що Укргазвидобування щороку видобуває близько 15 мільярдів кубометрів природного газу, левову частку яких продає Нафтогазу.

Уряд проігнорував як вимоги закону, так і рішення суду

Тут, звичайно, навіть у нефахівця виникає підозра, що газовидобувники дещо перегинають палку, адже в законі було сказано про компенсацію економічно обґрунтованих витрат, із чого уява здорової людини малює різницю між собівартістю продукції і невеличким, але все ж таки отриманим доходом. І якщо підприємство продавало товар собі у збиток, то воно, звісно, має законне право на урядову компенсацію. Але Укргазвидобування вимагало зовсім іншого, а саме відшкодувати упущену вигоду у вигляді різниці між отриманим доходом і доходом, який воно теоретично мало б отримувати, якби продавало продукт за ринковими цінами. Звичайно, ці та інші важливі нюанси мав би розтлумачити Кабінет міністрів у спеціальному нормативно-правовому акті, де було б чітко написано, за що саме суб’єктам ринку належить виплатити компенсацію. Цього від нього власне й вимагав закон, але уряд нічого цього не зробив, а тому позивач вирішив просити по максимуму: чим більше, мовляв, попросиш, тим більше ймовірності отримати хоч якусь дещицю.

Тут слід зазначити, що уряд у цьому випадку проігнорував не лише вимоги закону, але й рішення суду. Свого часу Нафтогаз подав дві позовні заяви, в яких оскаржив бездіяльність уряду, який, ухваливши постанови № 758 і № 187, не визначив джерела фінансування компенсації та її порядок. У Нафтогазу в цьому випадку був, напевне, ще більший інтерес, адже вищезазначені постанови зобов’язували його купувати газ за кордоном за тамтешніми ринковими цінами, а потім — за штучно заниженими державними цінами продавати його теплокомунальникам і газзбутам. Як би там не було, але ці позови були задоволені рішеннями Окружного адміністративного суду Києва від 19.07.2017 р. (справа № 826/6066/17) і 10.04.2018 р. (справа № 826/6064/17). Усівони пройшли через сито апеляційної інстанції й набрали законної сили, причому перша з них була залишена без змін постановою Верховного Суду від 21.08.2019 р. Та попри те жодного з цих рішень так і не було виконано, тож учасники ринку, зацікавлені в одержанні компенсації, змушені у своїх позовних заявах вимальовувати цифри ледь не навмання.

Лабіринти юрисдикцій

Отже, перше питання, в якому мав би визначитися Господарський суд Києва, отримавши позов Укргазвидобування до Кабміну на суму майже 57 млрд грн, — чи повинен він взагалі розглядати його, з огляду на свою компетенцію. Цей суд в особі судді Василя Мельника вирішив, що не мав би і вирішив неправильно, але цікаво подивитися, чим він керувався, постановляючи цю ухвалу.

В основу його аргументації було покладено статтю 8 Господарського кодексу України, якою визначено, що держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб’єктами господарювання. А оскільки Кабінет міністрів є органом державної влади (додамо: найвищим органом виконавчої влади в Україні), то відносини між позивачем та відповідачем не носять господарського характеру і спір виник не у зв’язку зі здійсненням господарської діяльності. З огляду на це суддя Мельник дійшов висновку, що такий позов не має розглядатися у порядку господарського судочинства і провадження у справі має бути закритим, як того й вимагає стаття 231 Господарського процесуального кодексу України.

Ще один момент: закриваючи провадження, суд має роз’яснити позивачу, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Він роз’яснив, що Укргазвидобуванню належить вирішувати свій спір у порядку цивільного судочинства і ось із яких міркувань.

Статтею 21 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що вимоги провідшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. Тобто, якби Укргазвидобування так само, як і Нафтогаз, звернулося до ОАС Києва з позовом про визнання протиправними якихось дій Кабміну й одночасно вимагало відшкодування завданих йому цими діями збитків — тоді, будь ласка, а якщо ж ні — то або господарський, або цивільний. Господарський, на думку судді Мельника, відпадає, значить правду слід шукати в порядку цивільного судочинства. У такому дусі й було викладено резолютивну частину ухвали ГС Києва, яке було залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 19 лютого 2019 р.

Цікаво, що при цьому було постановлено повернути позивачу 616 гривень судового збору — не пошкодувало керівництво Укргазвидобування грошей, аби знайти правду в судах. Отже, гра була для нього варта свічок і вищезазначені вердикти були оскаржені його юристами у Верховному Суді й передані на розгляд Великої Палати, оскільки в цьому разі суддям належало розібратися, яка ж із юрисдикцій має вирішувати спір. Тож зараз про те, чому саме, на думку суддів останньої інстанції, висновки попередніх судів виявилися глибоко помилковими.

А весь секрет у тому, що треба було прочитати більш уважно ще низку положень Господарського процесуального кодексу, зокрема його статтю 4 під назвою «Право на звернення до господарського суду». А з них якраз і випливало, що господарські суди на загальних підставах вирішують не лише всі спори між суб’єктами господарської діяльності, але також і спори, пов’язані з вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень за умови, що такі вимоги не об’єднуються з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Тобто, якби Укргазвидобування вимагало, окрім іншого, визнати протиправними дії чи бездіяльність Кабміну, то йому справді слід було б зазначити дорогу до якоїсь іншої юрисдикції. А якщо воно просило лише відшкодування, та ще й у конкретній сумі, тоді, виходить, воно прийшло за правильною адресою.

З огляду на це Велика Палата постановила скасувати ухвалу суду першої та постанову суду апеляційної інстанції, а справу передати до Господарського суду міста Києва для продовження розгляду.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Спростування даних, які містяться в повідомленні про підозру, у порядку цивільного судочинства є неприпустимим

6 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справі № 757/25649/17-ц задовольнив касаційну скаргу на судові рішення про визнання недостовірною та спростування інформації, недостовірність якої не було доведено.

Публічна особа звернулась до суду з позовом до Генеральної прокуратури України про визнання недостовірною та спростування інформації, захист честі, гідності та ділової репутації, відшкодування моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що Генеральною прокуратурою України на власному веб-сайті у мережі Інтернет розміщено інформацію щодо вини позивача у розкраданні коштів банків, яку він вважає недостовірною, негативною і такою, що порочить його честь та гідність.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що Генпрокуратурою як компетентним державним органом було поширено у статті «Генпрокуратура розслідує факти розкрадання понад 4 млрд гривень, у результаті яких банки опинилися у стані неплатоспроможності» недостовірну інформацію стосовно позивача, яка не має статусу офіційної, не доведена належними доказами, зокрема, обвинувальним вироком суду чи судовими рішеннями, що є порушенням принципу презумпції невинуватості. Крім того, на порушення ч. 4 ст. 296 ЦК України було використано ім’я позивача.

У касаційній скарзі Генпрокуратура зазначала, що положеннями ст. 29 Закону України «Про інформацію» визначено, що інформація з обмеженим доступом може бути поширена, якщо вона є суспільно необхідною, тобто є предметом спільного інтересу і право громадськості знати цю інформацію переважає потенційну шкоду від її поширення. Саме такою є інформація про кримінальні провадження, які розслідуються органами прокуратури України. Також суди не звернули уваги на те, що спростування інформації, яка міститься у повідомленні про підозру, у порядку цивільного судочинства є недопустимим, оскільки це впливає на наявність чи відсутність складу кримінального правопорушення, а підлягає дослідженню та розгляду в кримінальному провадженні.

Задовольняючи касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що позивач є публічною особою, тому інформування Генпрокуратуро про хід досудового розслідування кримінального провадження, що причетність позивача перевіряється, не суперечить Закону України «Про інформацію», Декларації про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації, схваленої 12 лютого 2004 р. на 872-му засіданні Комітету Міністрів Ради Європи.

Саме такою є інформація про кримінальні провадження, які розслідуються органами прокуратури України.

Визнаючи у порядку цивільного судочинства недостовірною поширену у публікації інформацію, яка є інформацією із тексту підозри про злочин, суди не врахували, що обставини стосовно власності позивача та наявності у нього організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов`язків на посаді у банку впливають на наявність чи відсутність складу кримінального правопорушення в його діях і досліджуються під час досудового розслідування у кримінальному провадженні. 

Спростування даних, які містяться в повідомленні про підозру, у порядку цивільного судочинства є неприпустимим.

Суди не звернули уваги на те, що не доведено, що оспорена інформація, викладена у повідомленні на офіційному веб-порталі Генеральної прокуратури України, є недостовірною, відповідач повідомив лише про перебіг розслідування кримінального провадження і його результат, а не про винність позивача у вчиненні кримінальних правопорушень й ці обставини підлягають дослідженню у кримінальному провадженні.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Особа, вселена до квартири на підставі чинного ордеру, має право звернутися до суду з вимогою про виселення тих, хто мешкає у ній без законних підстав

27 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду справі № 501/3431/15-ц залишив без змін рішення, яким задавлено позов про виселення осіб, які проживали в квартирі без законної підстави.

Особа, яка була вселена до квартири на підставі ордеру, звернулась до суду з позовом до особи, яка була зареєстрована у квартирі, про виселення, скасування реєстрації та стягнення моральної шкоди.

Позовна заява мотивована тим, що міською радою позивачу видано ордер на його вселення з родиною у складі трьох осіб до кімнати квартири у будинку для малосімейних. У зв`язку з відсутністю водовідведення та централізованого опалення позивач тимчасово не проживав у ній. У подальшому до зазначеної квартири з порушенням вимог законодавства, без відповідного ордера, вселився і був зареєстрований відповідач.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач був відсутнім у спірній квартирі без поважних причин протягом 24 років, тому він підлягав визнанню таким, що втратив право користування квартирою з підстав, передбачених ст. 71 ЖК УРСР.

Апеляційним судом рішення міського суду скасовано, позов задоволено частково – зобов`язано виселити відповідача зі спірної квартири.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що ухвалюючи рішення про виселення, апеляційний суд послався на ч. 3 ст. 116 ЖК УР,  при цьому позивач як на підставу свого позовну посилався на порушення вимог про вселення в гуртожиток на підставі спеціального ордеру, порушення при реєстрації відповідача, передбаченої ст. 47 ЖК УРСР норми житлової площі на одну особу та вимагав відновлення його житлових прав з посиланням на п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК України.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що відповідно до ч. 3 ст. 116 ЖК УРСР осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд апеляційної інстанції на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ордер, виданий позивачу для сім`ї із трьох осіб на право зайняття кімнати у квартирі, є чинним, не оскаржений та не визнаний недійсним.

Матеріали справи не містять доказів визнання позивача або членів його сім`ї такими, що втратили право на користування приміщенням спірної квартири в судовому порядку, як і не містять доказів вселення відповідача у спірну квартиру на законних підставах.

Таким чином, позивач як особа, яка була вселена у спірну квартиру на законних підставах, обґрунтовано звернулася до суду з позовними вимогами про усунення перешкод у користуванні спірною квартирою шляхом виселення відповідача.

Доводи касаційної скарги про те, що при поданні позову позивач не зазначав ст. 116 ЖК УРСР як правову підставу виселення, тому суд апеляційної інстанції, застосувавши вказану норму, вийшов за межі позовних вимог, є необґрунтованими, оскільки згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Відсутність реєстрації права власності не позбавляє особу прав користування та володіння належним їй майном

20 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 303/6974/16-ц частково задовольнив касаційну скаргу позивачки про витребування майна, яке вибуло з її володіння в результаті виконання скасованого у подальшому судового рішення.

Спадкоємиця померлої співвласниці квартири звернулася до суду з позовом до нового власника про витребування квартири із чужого незаконного володіння, визнання договору дарування недійсним та скасування його державної реєстрації.

Позовну заяву вмотивовано тим, що згідно зі свідоцтвом про право власності на житло, виданим на підставі рішення міської ради, співвласниками спірної квартири були матір та рідний брат позивачки. Після смерті матері позивачка подала заяву до нотаріальної контори про прийняття спадщини, а пізніше вона подала заяву до нотаріальної контори про прийняття спадщини, після померлого брата.

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно власником вказаної квартири на підставі договору дарування, за яким власниця квартири подарувала її своєму сину, є останній, тому оформити правовстановлювальні документи на квартиру у порядку спадкування позивачка не мала можливості. Вважала, що на момент відчуження квартира належала їй і вибула з її володіння поза її волею.

Рішенням міськрайонного суду у задоволенні позову відмовлено у зв’язку з тим, що позивачкою не було доведено належними та допустимими доказами, що саме вона була власницею квартири.

Постановою апеляційного суду рішення міськрайонного суду скасовано та у задоволенні позову відмовлено з інших правових підстав. Постанова мотивована тим, що позивачкою вчинено певні дії щодо оформлення права власності на спадкове майно, однак спадщину належним чином не оформлено, свідоцтво про право власності вона не отримала. На цей момент спірна квартира належала на підставі договору дарування сину особи, яка набула її в результаті скасованого в подальшому судового рішення.

Апеляційний суд зазначив, що питання про витребування майна за безвідплатним договором може порушити тільки його власник, тому підстав для витребування майна згідно зі ст. 388 ЦК України немає.

Передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд зазначив, що незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (ч. 5 ст. 1268 ЦК України).

Статтею 396 ЦК України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 ЦК України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.

У спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають з часу відкриття спадщини. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (ч. 2 ст. 1299 ЦК України). Спадкоємець, який прийняв у спадщину нерухоме майно, ще до його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених ст. 388 ЦК України, зокрема у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього.

Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (ч. 3 ст. 1296 ЦК України).

Спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу її відкриття, а документом для підтвердження права власності на спадкове майно є свідоцтво на спадщину, отримане в установленому законодавством порядку.

Проте відсутність реєстрації права власності відповідно до Закону України «Про реєстрацію речових прав на нерухому майно та їх обтяжень» не зумовлює позбавлення особи прав користування та володіння належним їй на праві власності майном.

Судом установлено, що після смерті матері та брата позивачки відкрилася спадщина на належне їм майно – квартиру, яке успадкувала позивачка.

Отже, позивачка звернувшись до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, стала власником квартири , тому має право володіти та користуватися цим майном.

Однією з обов’язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді