Connect with us

Судова практика

Компенсація для Укргазвидобування

Дата публікації:

Велика Палата ВС вирішувала спір про підсудність між суб’єктом господарювання та органом державної влади

Юрій Котнюк, ЮВУ

На початку листопада нарешті було оприлюднено постанову Великої Палати Верховного Суду у справі за позовом належного державі Акціонерного товариства «Укргазвидобування» до Кабінету Міністрів України про стягнення компенсації в сумі 57 мільярдів гривень за виконання позивачем покладених на нього відповідачем спеціальних обов’язків. Щоправда, це не кінець, а, можна сказати, лише початок розгляду справи, оскільки Господарський суд Києва не став її розглядати через те, що це, мовляв, не його юрисдикція. Судді Великої Палати скасували його ухвалу про закриття провадження у справі та передали її знову до суду першої інстанції для продовження розгляду, зробивши попутно розлогий аналіз того, в яких випадках спори між суб’єктами господарювання та органами державної влади слід розглядати в порядку саме господарського, а не адміністративного або цивільного судочинства.

Ціна питання — 57 мільярдів гривень

Перед тим як почати розповідь про складні юридичні питання варто звернути увагу на окремі економічні моменти. Раніше газ належав до числа товарів, на які встановлюються регульовані державою ціни. Цим займалася Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг: вона визначала тарифи, за якими має реалізовуватися газ тим чи іншим категоріям споживачів, і своє рішення оформлювала у вигляді постанови. Коли виникала потреба їх підвищити, приймалася нова постанова, одним із пунктів якої скасовувалася попередня, внаслідок чого процес регулювання носив характер такої собі безперервності: якби, наприклад, якомусь позивачу пощастило скасувати нову постанову в судовому порядку, автоматично відновилася б дія попередньої з нижчими тарифами.

Прийнятим у 2015 році Законом України «Про ринок природного газу» було задекларовано, що ціни на цей товар відпускаються у вільне плавання, тобто покупець і продавець повинні про них домовлятися самі без втручання держави. Але разом з тим Верховна Рада вирішила, що ціни для житлово-комунального сектора все ж таки мають ще кілька років побути регульованими, для чого запровадила новий порядок регулювання. Відтоді вже не Нацкомісія встановлювала тарифи, а Кабмін покладав на суб’єктів ринку природного газу спеціальний обов’язок продавати свою продукцію за певну ціну.

Зазначимо, що тепер уже процес регулювання мав носити тимчасовий характер: ухвалюючи постанову про покладення обов’язків, уряд мав написати дату, до якої вона діє. Усього протягом 2015-2018 років було ухвалено три такі постанови КМУ: № 758/2015, № 187/2017 і № 867/2018.

Першою ланкою в цьому ланцюзі було Укргазвидобування — воно за твердою ціною продавало газ зі свердловин для теж державної НАК «Нафтогаз України», а вона вже перепродувала паливо для підприємств комунальної тепло енергетики або уповноваженим державою газопостачальним підприємствам (газзбутам), які в свою чергу перепродували його для населення.

А тепер найголовніше: статтею 11 згідно із вищезазначеним законом було встановлено, що кожен суб’єкт ринку природного газу, на якого покладено спеціальний обов’язок, має право на компенсацію економічно обґрунтованих витрат, здійснених у ході їх виконання, причому уряд мав затвердити порядок визначення обсягів цих витрат і їх відшкодування. Проте уряд цього дорученого йому завдання не виконав і порядку не затвердив, що й спонукало окремих учасників ринку звернутися з позовами до суду.

Зокрема, Укргазвидобування, виконуючи вимоги урядових постанов № 758 і № 187, у 2016-2018 роках продавав газ за ціною 4 849 грн за 1000 м3. І ось у жовтні 2018 року економісти цього товариства порахували, що якби воно протягом цього періоду продавало видобутий ресурс за ринковими, а не твердими державними цінами, то його дохід був би більшим на 56 мільярдів 797 мільйонів гривень. А юристи, озброївшись такою цифрою, подали позов до Господарського суду Києва про стягнення з Кабміну компенсації на вищезазначену суму. Цифра, до речі, не дуже фантастична з огляду на те, що Укргазвидобування щороку видобуває близько 15 мільярдів кубометрів природного газу, левову частку яких продає Нафтогазу.

Уряд проігнорував як вимоги закону, так і рішення суду

Тут, звичайно, навіть у нефахівця виникає підозра, що газовидобувники дещо перегинають палку, адже в законі було сказано про компенсацію економічно обґрунтованих витрат, із чого уява здорової людини малює різницю між собівартістю продукції і невеличким, але все ж таки отриманим доходом. І якщо підприємство продавало товар собі у збиток, то воно, звісно, має законне право на урядову компенсацію. Але Укргазвидобування вимагало зовсім іншого, а саме відшкодувати упущену вигоду у вигляді різниці між отриманим доходом і доходом, який воно теоретично мало б отримувати, якби продавало продукт за ринковими цінами. Звичайно, ці та інші важливі нюанси мав би розтлумачити Кабінет міністрів у спеціальному нормативно-правовому акті, де було б чітко написано, за що саме суб’єктам ринку належить виплатити компенсацію. Цього від нього власне й вимагав закон, але уряд нічого цього не зробив, а тому позивач вирішив просити по максимуму: чим більше, мовляв, попросиш, тим більше ймовірності отримати хоч якусь дещицю.

Тут слід зазначити, що уряд у цьому випадку проігнорував не лише вимоги закону, але й рішення суду. Свого часу Нафтогаз подав дві позовні заяви, в яких оскаржив бездіяльність уряду, який, ухваливши постанови № 758 і № 187, не визначив джерела фінансування компенсації та її порядок. У Нафтогазу в цьому випадку був, напевне, ще більший інтерес, адже вищезазначені постанови зобов’язували його купувати газ за кордоном за тамтешніми ринковими цінами, а потім — за штучно заниженими державними цінами продавати його теплокомунальникам і газзбутам. Як би там не було, але ці позови були задоволені рішеннями Окружного адміністративного суду Києва від 19.07.2017 р. (справа № 826/6066/17) і 10.04.2018 р. (справа № 826/6064/17). Усівони пройшли через сито апеляційної інстанції й набрали законної сили, причому перша з них була залишена без змін постановою Верховного Суду від 21.08.2019 р. Та попри те жодного з цих рішень так і не було виконано, тож учасники ринку, зацікавлені в одержанні компенсації, змушені у своїх позовних заявах вимальовувати цифри ледь не навмання.

Лабіринти юрисдикцій

Отже, перше питання, в якому мав би визначитися Господарський суд Києва, отримавши позов Укргазвидобування до Кабміну на суму майже 57 млрд грн, — чи повинен він взагалі розглядати його, з огляду на свою компетенцію. Цей суд в особі судді Василя Мельника вирішив, що не мав би і вирішив неправильно, але цікаво подивитися, чим він керувався, постановляючи цю ухвалу.

В основу його аргументації було покладено статтю 8 Господарського кодексу України, якою визначено, що держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб’єктами господарювання. А оскільки Кабінет міністрів є органом державної влади (додамо: найвищим органом виконавчої влади в Україні), то відносини між позивачем та відповідачем не носять господарського характеру і спір виник не у зв’язку зі здійсненням господарської діяльності. З огляду на це суддя Мельник дійшов висновку, що такий позов не має розглядатися у порядку господарського судочинства і провадження у справі має бути закритим, як того й вимагає стаття 231 Господарського процесуального кодексу України.

Ще один момент: закриваючи провадження, суд має роз’яснити позивачу, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Він роз’яснив, що Укргазвидобуванню належить вирішувати свій спір у порядку цивільного судочинства і ось із яких міркувань.

Статтею 21 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що вимоги провідшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. Тобто, якби Укргазвидобування так само, як і Нафтогаз, звернулося до ОАС Києва з позовом про визнання протиправними якихось дій Кабміну й одночасно вимагало відшкодування завданих йому цими діями збитків — тоді, будь ласка, а якщо ж ні — то або господарський, або цивільний. Господарський, на думку судді Мельника, відпадає, значить правду слід шукати в порядку цивільного судочинства. У такому дусі й було викладено резолютивну частину ухвали ГС Києва, яке було залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 19 лютого 2019 р.

Цікаво, що при цьому було постановлено повернути позивачу 616 гривень судового збору — не пошкодувало керівництво Укргазвидобування грошей, аби знайти правду в судах. Отже, гра була для нього варта свічок і вищезазначені вердикти були оскаржені його юристами у Верховному Суді й передані на розгляд Великої Палати, оскільки в цьому разі суддям належало розібратися, яка ж із юрисдикцій має вирішувати спір. Тож зараз про те, чому саме, на думку суддів останньої інстанції, висновки попередніх судів виявилися глибоко помилковими.

А весь секрет у тому, що треба було прочитати більш уважно ще низку положень Господарського процесуального кодексу, зокрема його статтю 4 під назвою «Право на звернення до господарського суду». А з них якраз і випливало, що господарські суди на загальних підставах вирішують не лише всі спори між суб’єктами господарської діяльності, але також і спори, пов’язані з вимогами про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень за умови, що такі вимоги не об’єднуються з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Тобто, якби Укргазвидобування вимагало, окрім іншого, визнати протиправними дії чи бездіяльність Кабміну, то йому справді слід було б зазначити дорогу до якоїсь іншої юрисдикції. А якщо воно просило лише відшкодування, та ще й у конкретній сумі, тоді, виходить, воно прийшло за правильною адресою.

З огляду на це Велика Палата постановила скасувати ухвалу суду першої та постанову суду апеляційної інстанції, а справу передати до Господарського суду міста Києва для продовження розгляду.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Слідчому заборонено перед пред’явленням для впізнання показувати тих, кого пред’являють, особі, яка впізнає

Опубліковано

on

2 лютого 2021 р. Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 366/1365/17 залишив без задоволення касаційну скаргу прокурора, який не погодився з тим, що протоколи пред’явлення особи для впізнання були визнані недопустимими доказами.

Вироком районного суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, особу визнано невинуватою та виправдано у зв`язку із відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення.

У касаційній скарзі прокурор вказував, що судами не надано оцінку низці доказів з точки зору належності та допустимості, не зазначено мотивів, з яких суд відкидає одні докази та бере до уваги інші, що свідчить про істотні порушення положень ст. 370 КПК України.

Верховний Суд звернув увагу, що відповідно до положень ст. 92 КПК у кримінальному провадженні обов’язок доказування покладено на прокурора.

Пред’являючи особі обвинувачення у вчиненні конкретного кримінального правопорушення з кваліфікацією її дій за статтею (частиною статті) КК України, сторона обвинувачення фактично визначає, які обставини вона буде доводити перед судом.

У цій справі під час розгляду в суді першої інстанції судом було досліджено основні докази обвинувачення, а саме два протоколи пред’явлення особи для впізнання за участю свідка, який у ході цієї слідчої дії повідомив, що зможе впізнати особу, яка заподіяла тілесні ушкодження, та серед інших осіб упізнав обвинуваченого.

Перевіркою матеріалів провадження встановлено, що перед пред’явленням особи для впізнання слідчий показував свідку відео з камер спостереження за участю обвинуваченого, тобто фактично провів впізнання за матеріалами відеозапису, що підтвердив і свідок безпосередньо у судовому засіданні.

Проаналізувавши ч.ч. 1, 6 ст. 228 КПК України, Верховний Суд дійшов висновку, що заборонено попередньо показувати особі, яка впізнає, особу, яка повинна бути пред’явлена для впізнання, та надавати інші відомості про прикмети цієї особи, що обумовлено властивостями людської психіки, оскільки краще запам’ятовується і відтворюється той образ людини, що сприйнятий пізніше. Неприпустимо також проводити повторне пред’явлення особи для впізнання тій самій особі, яка впізнає, та за тими самими ознаками.

Беручи до уваги наведене вище, а також на підставі ст. 86 КПК України, суд першої інстанції обґрунтовано визнав протоколи пред’явлення особи для впізнання недопустимими доказами, оскільки вони отримані з порушенням вимог кримінального процесуального закону, отже не можуть бути використані для прийняття процесуального рішення, а суд не може на них посилатись при ухваленні вироку.

Отже, Верховний Суд не виявив істотних порушень кримінального процесуального закону чи неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність під час ухвалення рішень судами попередніх інстанцій, які були б безумовними підставами для скасування чи зміни судового рішення.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Коли використання факсиміле підпису для посвідчення процесуальних документів не є істотним порушенням КПК?

Опубліковано

on

17 лютого 2021 р. Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 712/11592/18 залишив без задоволення касаційну скаргу захисника, вказавши, що якщо на дорученні про проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР від імені начальника слідчого відділу, використовується факсимільне відтворення підпису, то це є неістотним порушенням процесуальної форми, що не зумовлює порушення прав і законних інтересів учасників кримінального провадження та не має наслідком визнання отриманих доказів недопустимими.

Вироком районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу визнано винуватою у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 185, ч. 1 ст. 357, ч. 2 ст. 186 КК України.

У касаційній скарзі захисник зазначав, що апеляційний суд не надав належної оцінки порушенню встановленої кримінальним процесуальним законом процедури надання доручення про проведення досудового розслідування, адже факсимільний підпис посадової особи свідчить про відсутність відповідних повноважень у осіб, щодо яких складено зазначений документ.

Верховний Суд вказав, що законодавством не визначене поняття «факсиміле», проте у ч. 3 ст. 207 ЦК України встановлено, що використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-цифрового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

Кримінальним процесуальним кодексом не передбачено можливість факсимільного відтворення підпису для посвідчення процесуальних документів учасниками процесу. Керівник органу досудового розслідування, діючи згідно з повноваженнями, визначеними ст. 39 КПК України, організовує досудове розслідування, зокрема, шляхом надання відповідних доручень у письмовій формі, тим самим процесуально фіксуючи процедуру досудового розслідування та посвідчуючи власним підписом надані законом керівні повноваження.

Отже, використання факсимільного відтворення підпису для посвідчення процесуальних документів не передбачено чинним законодавством і з огляду на імперативний метод правового регулювання кримінальної процесуальної діяльності («дозволено те, що прямо передбачено законом») є порушенням процесуальної форми.

Однак, вирішуючи питання, чи є таке порушення істотним і таким, яке тягне визнання отриманих доказів недопустимими, ВС узяв до уваги чи призвело воно до порушення прав і законних інтересів учасників кримінального провадження та чи є таким, що не може бути усунуто.

У цій справі рішення керівника органу досудового розслідування про доручення слідчому проводити досудове розслідування не викликало двозначного тлумачення ані з боку самого слідчого, ані з боку прокурорів, на яких було покладено функцію здійснення нагляду у формі процесуального керівництва, та керівника прокуратури, який затверджував обвинувальний акт.

Під час касаційної перевірки матеріалів кримінального провадження ВС порушень процесуальних прав засудженого в ході досудового розслідування не встановив, а отже, підстав для визнання доказів недопустимими не знайшов.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Дані про стан сп’яніння підозрюваного у момент вчинення кримінального правопорушення не належать до лікарської таємниці

Опубліковано

on

16 лютого 2021 р. Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 607/17230/19 залишив без задоволення касаційну скаргу захисника, який наполягав, що його підзахисний не перебував у стані сп’яніння під час вчинення правопорушення.

За матеріалами справи, особа, перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння, порушила ПДР та здійснила виїзд на зустрічну смугу, що спричинило ДТП, у результаті якої потерпілий отримав травми, від яких настала його смерть на місці пригоди, а іншому потерпілому було спричинено тілесні ушкодження середньої тяжкості.

Вироком місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу засуджено за ч. 2 ст. 286 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк п`ять років з позбавленням права керувати транспортними засобами на строк три роки.

Розглянувши касаційну скаргу захисника, Верховний Суд визнав безпідставними його доводи щодо необхідності виключення з обвинувачення особи посилання на порушення ним вимог п. 2.9 (а) ПДР у зв’язку з недоведеністю перебування обвинуваченого у стані алкогольного сп’яніння, та вимогу визнати недопустимим доказом висновок судово-медичного експерта, бо взірці крові правопорушника були отримані органом досудового розслідування на підставі запиту слідчого, а не за ухвалою слідчого судді.

Верховний Суд зазначив, що в ході перевірки відповідних доводів захисника суд першої інстанції встановив, що слідчим дотримано вимоги ст.ст. 40 та 93 КПК щодо збирання доказів, а матеріали кримінального провадження не містять даних щодо порушення вимог закону при відібранні крові в обвинуваченого. Крім того, факт перебування обвинуваченого у момент ДТП у стані алкогольного сп’яніння обґрунтовано судом з посиланням на показання потерпілих та свідків під час допиту в суді першої інстанції.

Питання допустимості висновку судово-медичної експертизи було предметом перевірки і в суді апеляційної інстанції, котрий підтвердив допустимість цього доказу з огляду на дотримання слідчим вимог ст. 93 КПК при одержанні та передачі експерту зразків крові обвинуваченого, а також визнання їх речовими доказами у кримінальному провадженні щодо останнього.

Посилання захисника на необхідність додержання органом досудового розслідування вимог ст.ст. 159, 160 та 162 КПК при отриманні зразків для експертизи визнано безпідставними з огляду на те, що дані про стан сп’яніння підозрюваного у момент вчинення кримінального правопорушення не належать до таємниці (у цьому випадку – лікарської), що охороняється законом, оскільки не вказують ні на факт звернення особи за медичною допомогою, ні на дані про хворобу (діагноз, епікриз тощо) особи, ні про лікування, що було застосовано.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі


Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram