Connect with us

Судова практика

Маркетинг, презентація, дегустація і перевірки податківців

Сергій ТЕНЬКОВ, експерт ЮВУ

Податківці помітно активізувалися в пошуку фіктивних господарських операцій. Причому навіть правильно складені первинні бухгалтерські документи (акти прийому-передачі, накладні тощо) платникам податків уже не допомагають. Доведення податківцям реальності здійснених господарських операцій тепер вимагає цілого «джентльменського» набору різних документів і не лише бухгалтерських. Верховний Суд (далі — ВС) в цілому погоджується з таким прискіпливим підходом фіскальної служби до підтвердження платниками податків своїх валових витрат і податкового кредиту. В зоні особливого ризику опинилися різноманітні маркетингові послуги, витрати на презентації, інші представницькі витрати.

 

Постанова ВС від 24.04.2018 р. у справі № 821/1344/17: обставини провадження

ДФС перевірила підприємство-позивач з приводу правомірності витрат на просування торгової марки позивача в торгівельних мережах, ресторанах та на виставках, де проводилися заходи з дегустації та презентації. Податківці дійшли висновку, що надані позивачем документи не містять необхідної та достатньої інформації на підтвердження правомірності відображення ним витрат за 2016 рік по рекламних, маркетингових, інформаційних та інших послугах. Відтак податковим повідомленням-рішенням позивачу збільшено суму грошових зобов’язань з податку на прибуток за основним платежем на 963 тисячі 763 грн та за штрафними санкціями на 240 941 гривень.

Зокрема, податківці не погодилися з віднесенням до складу витрат господарських операцій позивача з ФОП (фізична особа-підприємець) на суму 4 937 800,00 грн, які не спричинили настання реальних правових наслідків, оскільки, вказана фізична особа-підприємець не могла надати об’єм послуг, вказаний в актах приймання виконаних робіт, внаслідок відсутності найманих працівників, віддаленості між торговельними точками в містах та по всіх областях України, великою кількістю торгівельних точок, які, начебто, він відвідував, обізнаністю підприємства про залишки товарів у торгівельних мережах, цінову політику та інше, що є результатом роботи штатних менеджерів та мереж супермаркетів, наявності в штаті підприємства менеджерів, до обов’язків яких входить розробка плану збуту продукції в регіоні, збір інформації про регіональний ринок, реалізація рекламних компаній по просуванню товарів у регіоні, організація представлення товарів на регіональних виставках, ярмарках.

Позивач подав до суду позов про визнання протиправним та скасування вищевказаного податкового повідомлення- рішення Суд першої інстанції в задоволенні позову відмовив. Постановою апеляційного адміністративного суду рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нову постанову про задоволення позову. Податківці, в свою чергу, подали касаційну скаргу до Верховного Суду.

Позиція ВС

Верховний Суд розглянув касаційну скаргу і дійшов таких висновків. Позивачем на підтвердження реальності здійснення господарських операцій було надано первинні документи, зокрема, накази на проведення дегустацій та презентацій, акти списання продукції на дегустацію, звіти менеджерів щодо проведення дегустацій, акти прийому передачі виконаних робіт (наданих послуг), зведенні таблиці по відвідуванню торгівельних мереж, фотозвіти точок продажу вина, звіти про проведення фокус-груп, стратегію розвитку, стратегію розвитку підприємства-позивача, маркетингову та РR-стратегію на 2016-2017 роки тошо. ВС зазначив, що правові наслідки у вигляді виникнення права позивача на формування витрат наступають лише в разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій із придбання товарів (робіт, послуг) з метою їх використання в своїй господарській діяльності, що пов’язані з рухом акти вів, зміною зобов’язань чи власного капіталу платника та відповідають економічному зміс ту, відображеному в укладених платником податку договорах, що має підтверджуватися належним чином оформленими первинними документами.

Наслідки для податкового обліку створює лише фактичний рух активів, що є обов’язковою умовою для формування об’єкту оподаткування податком на прибуток та витрат. На думку Верхвного Суду маркетингові послуги належать до безтоварних операцій і за своєю суттю є витратами на збут. Документами, що підтверджують фактичне отримання маркетингових послуг можуть бути акти приймання-передачі послуг або інші документи, що підтверджує фактичне надання (отримання) послуг, які повинні мати всі обов’язкові реквізити первинних документів, передбачені ч. 2 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», а також звіти про надані послуги, про проведення певних маркетингових досліджень, в яких мають бути викладені результати наданих послуг та досліджень, а щодо досліджень, то мають бути й відповідні рекомендації замовнику, також бухгалтерські та статистичні документи, що підтверджують збільшення асортименту товарів, обсягу продажу, розміру доходу внеслідок таких досліджень тощо.

Крім цього, для врахування витрат на маркетингові послуги при обчисленні об’єкта оподаткування необхідне доведення безпосереднього зв’язку таких витрат із: 1) господарською діяльністю платника податків; 2) та підтвердження первинними документами та інших документів, які б засвідчували факт здійснення господарської операції.

Аналіз реальності господарської діяльності повинен відбуватися на підставі даних податкового, бухгалтерського обліку платника податків та відповідності їх дійсному економічному змісту. При цьому в первинних документах, які є підставою для бухгалтерського обліку, фіксуються дані лише про фактично здійснені господарські операції.

У разі надання податковим органом доказів, які в сукупності з іншими доказами у справі свідчать, що документи, на підставі яких платник податків задекларував суми витрат та/або податкового кредиту, містять інформацію, що не відповідає дійсності, — платник податків має спростовувати ці доводи. Наведене випливає зі змісту ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, згідно з якою кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього кодексу.

Якщо господарська операція фактично не відбулася, то первинні документи, складені платником податку та його контрагентом на підтвердження такої операції, не відповідають дійсності та свідчать про відсутність у сторін волевиявлення щодо реального здійснення господарської операції. Наслідки для податкового обліку створює лише фактичний рух активів, що є обов’язковою умовою для формування об’єкту оподаткування податком на прибуток та витрат.

Позивач, на думку ВСУ, не навів доказів реальності здійснених ним господарських операцій, надані первинні бухгалтерські документи є недостатніми. Так, з фотозвітів, що наявні в матеріалах справи, неможливо ідентифікувати відображені на них прилавки з винами з конкретним магазином (торговельною мережею) внаслідок відсутності відповідних вивісок.

Отримана від ФОП стратегія розвитку підприємства-позивача (маркетингові дослідження) містить загальні відомості, які є доступними в мережі інтернет та, по суті, жодним чином не стосується безпосередньої господарської діяльності підприємства-позивача. Вказана стратегія розвитку містить історію підприємства, кваліфікацію вин в Україні, огляд ринку сировини за 1913 рік, 1940 рік, 1975 рік, 1980 рік тощо.

Верховний Суд у постанові, що коментується, здійснив детальний системний аналіз усіх наданих позиваче первинних документів і дійшов висновку, що реальність господарських операцій вони не підтверджують, тож не можуть слугувати підставою для віднесення на валові витрати. На підставі вищенаведеного суд задовольнив касаційну скаргу податківців, скасував постанову апеляційного суду й залишив у силі рішення суду першої інстанції про відмову в позові.

Коментар і рекомендації

У даному випадку позивач припустився типових для наведеної ситуації помилок — наявні в нього первинні бухгалтерські документи (акти прийому-передачі, звіти тощо) лише формально відповідали вимогам Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (містили передбачені законом обов’язкові реквізити), але не відображали реальних господарських операцій. Тобто самих лише актів приймання-передачі, звітів, рахунків-фактур, навіть коректно складених, тепер недостатньо для підтвердження реальності здійснення господарських операцій. Нові підходи Верховного Суду до розгляду подібних спорів вимагають від платника податків цілої низки додаткових документів, в тому числі внутрішнього обліку, статистичних, з оформлення трудових відносин з виконавцями тощо. Реальна господарська операція, крім звичного, наприклад, акту прийому-передачі, має супроводжуватися складанням інших документів, без яких здійснення цієї операції є неможливим, — відповідні господарські та цивільно-правові договори, трудові угоди з виконавцями, листування з контрагентами, їх звіти, документи, що вказують на реальні економічні наслідники від таких операцій (збільшення продажу, освоєння нових ринків збуту) тощо.

Верховний Суд погодився з висновками податківців, що надані позивачем документи не містять необхідної та достатньої інформації на підтвердження правомірності відображення витрат по рекламних, маркетингових, інформаційних та іншим послугах.

Крім цього, рух активів (збільшення або зменшення активів платника податків внаслідок здійснення певної господарської операції) має регулярно відображатись у внутрішньому обліку відповідно до встановлених стандартів бухгалтерського обліку, наприклад, Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 15 «Дохід», Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 16 «Витрати» тощо. Цим має займатись бухгалтерія і це має стати підставою для бухгалтерської і податкової звітності. Так, у постанові ВС у справі № 804/5444/16 від 06.03.2018 р. вказано, що аналіз реальності господарської діяльності повинен здійснюватися на підставі даних податкового, бухгалтерського обліку платника податків та відповідності їх дійсному економічному змісту.

Особливо прискіпливо слід ставитись до оформлення надання послуг і виконання робіт. На відміну від руху товарів послуги можуть і не мати чіткого матеріального результату. Відповідно до ч. 1 ст. 901 ЦКУ послуга споживається в процесі вчинення певної дії, отже її реальність прийдеться відстежувати за цілою низкою відповідних документів.

Джерело: Юридичний вісник України

Advertisement
Клікніть для коментування

You must be logged in to post a comment Login

Залишати коментар

Судова практика

Сама колізія норм щодо обов’язку особи платити судовий збір дає суду підстави для вирішення її на користь особи

25 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 640/9124/19 задовольнив касаційну скаргу, оскільки закон повинен бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні.

Комунальне підприємство звернулося до суду з заявою про видачу судового наказу з вимогою про стягнення з пожильців заборгованості з утримання будинків і споруд.

Районним судом видано судовий наказ про стягнення солідарно з боржників на користь КП заборгованості з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій у розмірі 1 801,74 грн.

Боржник звернувся до суду з заявою про скасування зазначеного судового наказу.

Ухвалою районного суду, залишеною без змін апеляційним судом, заяву повернуто заявнику без розгляду, оскільки до неї не додано документ, що підтверджує сплату судового збору. Крім того, суд зазначив, що заявник пропустив встановлений законом строк на подання такого виду заяви.

Задовольняючи касаційну скаргу одного з пожильців, Верховний Суд зазначив, що відповідно до пп. 4-2 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду заяви про скасування судового наказу ставка судового збору становила 0,05 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Однак згідно з п. 2 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про судовий збір» судовий збір не справляється за подання заяви про скасування судового наказу.

З наведеного убачається правова колізія між нормою п. 2 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про судовий збір» – з одного боку та нормами пп. 4-2 п. 1 ч. 2 ст. 4 і п. 1 ч. 5 ст. 170 ЦПК України (яким встановлено обов’язок надання документу про сплату судового збору разом із заявою про скасування судового наказу) – з іншого боку.

Європейський суд з прав людини у рішенні «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) від 14 жовтня 2010 р. визначив концепцію якості закону. Закон повинен бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості і точності порушує вимогу «якості закону». В разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов’язків осіб, національні судові органи зобов’язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.

Тобто, вирішення колізій у законодавстві завжди тлумачиться на користь особи.

За таких обставин наявність у законодавстві України на момент звернення особи до суду із заявою про скасування судового наказу норми про звільнення заявника від сплати судового збору за подання заяви про скасування судового наказу (п. 2 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про судовий збір») та одночасне існування інших протилежних норм дала Верховному Суду беззаперечні підстави для вирішення колізії у законодавстві на користь заявника.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Рішення в ЄДРСР – http://reyestr.court.gov.ua/Review/88460805

Читати далі

Судова практика

Бездіяльність виконавця є триваючим правопорушенням, тому початок перебігу строку на її оскарження відкладається автоматично

25 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 175/3995/17-ц відмовив у задоволенні касаційної скарги начальника управління виконавчої служби, обґрунтованої збігом строку давності на оскарження бездіяльності виконавця.

Громадянин звернувся до суду зі скаргою на неправомірні рішення та бездіяльність начальника управління державної виконавчої служби, в якій просив визнати неправомірною бездіяльність відповідача щодо неприйняття постанови за результатами розгляду його скарги, поданої у виконавчому провадженні; визнати неправомірною відмову відповідача в задоволенні його скарги; зобов`язати відповідача або іншу посадову особу, яка буде виконувати обов`язки начальника управління виконавчої служби, повторно розглянути його скаргу.

Свої вимоги мотивував тим, що на підставі виконавчого листа відкрито виконавче провадження із примусового виконання рішення суду, яким іншу особу зобов`язано вчинити відповідні дії на його користь. Заявник як стягувач у цьому виконавчому провадженні звернувся до начальника управління виконавчої служби зі скаргою на бездіяльність начальника районного відділу служби щодо невиконання вимог Положення про автоматизовану систему виконавчих проваджень, проте йому було відмовлено у задоволенні скарги у зв’язку із пропуском строку на оскарження.

Ухвалою районного суду, залишеною без змін апеляційним судом, скаргу задоволено з тих мотивів, що ч. 5 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» передбачені строки оскарження (протягом 10 робочих днів) рішення та дій виконавця, посадової особи органів державної виконавчої служби, тобто наведеною нормою не передбачені строки оскарження бездіяльності виконавця, посадових осіб органів державної виконавчої служби. Неправильне застосування цієї норми відповідачем призвело до безпідставної відмови в задоволенні скарги.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що рішення та дії виконавця, посадових осіб органів ДВС можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатись про порушення її прав, а стягувач (позивач) строк пропустив.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій та звернув увагу на те, що триваюче правопорушення розуміється як проступок, пов’язаний з тривалим та безперервним невиконанням суб’єктом обов’язків, передбачених законом. Тобто триваючі правопорушення характеризуються тим, що особа, яка допустила бездіяльність, перебуває і надалі у стані безперервного продовження бездіяльності та, відповідно, – порушення закону. Триваюче правопорушення припиняється лише у разі: усунення стану, за якого об’єктивно існує певний обов’язок у суб’єкта, що вчиняє правопорушення; виконанням обов’язку відповідним суб’єктом.

Таким чином, бездіяльність виконавця, посадових осіб органів ДВС є триваючим правопорушенням, у зв’язку з чим початок перебігу строку на її оскарження автоматично відкладається.

Позивач, звертаючись із скаргою до начальника управління виконавчої служби, оскаржував бездіяльність начальника районного ВДВС, а тому відмова начальника управління у розгляді скарги з підстав пропуску строку на оскарження є протиправною.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Позов про визнання недійсною вчиненої в Україні відмови від прийняття спадщини, яка знаходиться за кордоном, підсудний судам України

18 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 203/1501/19 скасував рішення судів, які не врахували, що особистим законом позивача є право України.

Громадянин України звернувся до суду з позовом до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу і власної сестри про визнання недійсною відмови від прийняття спадщини.

Позов мотивований тим, що позивач є сином громадянина РФ та братом відповідачки, яка також є громадянкою РФ і постійно мешкає в м. Вороніж.

Після смерті батька відкрилася спадщина у вигляді будинку, земельної ділянки, а також банківських вкладів. Спадкове майно фактично знаходиться у РФ.

Позивач на прохання сестри склав заяву про відмову від спадщини, яку посвідчила приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу. Зазначену заяву вважав такою, що складена внаслідок помилки.

Ухвалою районного суду, залишеною без змін апеляційним судом, відмовлено у відкритті провадження у справі у зв’язку з тим, що спадкове майно фактично знаходиться на території РФ, тому позивач позбавлений права розгляду заявленого ним позову судами України.

Суд апеляційної інстанції погодився з доводами суду першої інстанції та вказав, що згідно зі ст.ст. 70, 71, 72 Закону України «Про міжнародне приватне право» спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем в заповіті не обрано право держави, громадянином якої він був.

У касаційній скарзі представник позивача зазначив, що він звернувся із позовом до суду України, оскільки відмова від прийняття спадщина була складена і посвідчена приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області, яка здійснювала діяльність в Україні у м. Харкові. Стверджував, що він не заявляв позовних вимог про визнання права власності на спадкове майно, що фактично знаходиться у РФ, тому вимога про визнання недійсною відмови від прийняття спадщини, яка нотаріально посвідчена в Україні, повинна вирішуватися судами України.

Верховний Суд зазначив, що, відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що цей спір виник з приводу спадкового майна, що фактично перебуває на території Російської Федерації, і позовна заява не підлягає розгляду судами України.

Проте суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що спір за позовом особи виник з приводу визнання недійсним одностороннього правочину, який вчинено на території України, а отже, позов про визнання недійсним такого правочину підсудний судам України.

Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, зокрема, у разі коли, дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України.

Суди не врахували, що особистим законом позивача є право України, спірний правочин вчинено на території України, він має односторонній характер, а загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину вчиненого в Україні, передбачені ст. 203 ЦК України.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.