Connect with us

Судова практика

Оскарження звіту про оцінку майна в рамках виконавчого провадження

Євген МОРОЗОВ, адвокат

Рецензування або оскарження в судовому порядку результатів оцінки майна боржника в рамках виконавчого провадження.

Суть питання

Тринадцятого березня минулого року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 914/881/17, провадження № 12-18гс18 (ЄДРСРУ № 72819699) досліджувала питання щодо оскарження звіту про оцінку майна в рамках виконавчого провадження. Суд вказав, що правові засади здійснення оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності в Україні, її державного та громадського регулювання, забезпечення створення системи незалежної оцінки майна з метою захисту законних інтересів держави та інших суб’єктів правовідносин у питаннях оцінки майна, майнових прав та використання її результатів визначені законом № 2658-III. Згідно з частиною четвертою статті 3 цього закону процедури оцінки майна встановлюються нормативно-правовими актами з оцінки майна. У випадках проведення незалежної оцінки майна складається звіт про оцінку майна. Вимоги до звітів про оцінку майна та актів оцінки майна встановлюються відповідно до статті 12 цього закону.

Підставою проведення оцінки майна є, зокрема, договір між суб’єктом оціночної діяльності — суб’єктом господарювання та замовником оцінки, який укладається в письмовій формі й може бути двостороннім або багатостороннім (за змістом частини першої статті 10 і частини першої статті 11 Закону № 2658-III). Відповідно до статті 33 вказаного закону спори, пов’язані з оцінкою майна, майнових прав, вирішуються в судовому порядку.

Статтею 32 Закону № 2658-III передбачена відповідальність оцінювачів та суб’єктів оціночної діяльності, частиною другою якої визначено, що оцінювачі та суб’єкти оціночної діяльності — суб’єкти господарювання несуть відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору, зокрема за недостовірність чи необ’єктивність оцінки майна, відповідно до умов договору та закону. Відтак чинним законодавством України передбачені підстави відповідальності суб’єкта оціночної діяльності — суб’єкта господарювання в разі неналежного виконання (зокрема, недостовірність чи необ’єктивність оцінки майна) ним своїх обов’язків.

Водночас звіт про оцінку майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з його оцінки суб’єктом оціночної діяльнос ті суб’єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб’єкта оціночної діяльності (частина перша статті 12 Закону № 2658-III).

Системний аналіз наведених норм чинного законодавства свідчить про те, що звіт по оцінку майна є документом, який фіксує дії суб’єкта оціночної діяльності — суб’єкта господарювання щодо оцінки майна, здійснювані ним у певному порядку та спрямовані на виконання його професійних обов’язків, визначених законом і встановлених відповідним договором.

Важливо. Звіт про оцінку майна не створює жодних правових наслідків для учасників правовідносин з оцінки майна, а лише відображає та підтверджує зроблені суб’єктом оціночної діяльності — суб’єктом господарювання висновки і його дії щодо реалізації своєї практичної діяльності.

Отже, встановлена правова природа звіту про оцінку майна унеможливлює здійснення судового розгляду щодо застосування до нього наслідків, пов’язаних зі скасуванням юридичних актів чи визнанням недійсними правочинів. Тому доводи про можливість розгляду справи у спорі про визнання недійсним звіту про оцінку майна в господарському суді Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані. Відповідно до пунктів 5, 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних пов новажень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах ВС, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм правазві

Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у постанові від 04.07.2018 р. у справі № 711/650/13-ц (провадження № 61-1186св17), у постанові від 30.07.2018 р. у справі № 23/100-12 та інших.

Враховуючи той факт, що Велика Палата Верховного Суду вказала, що спори про визнання недійсним звіту про оцінку майна не можуть бути розглянуті й у порядку іншого судочинства в учасників провадження є декілька шляхів.

Рецензування

Законом передбачено, що однією із форм оцінки майна є рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна), яке полягає у їх критичному розгляді та наданні висновків щодо їх повноти, правильності виконання та відповідності застосованих процедур оцінки майна вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна, у порядку, визначеному цим законом та нормативно-правовими актами з оцінки майна.

Відповідно до статті 13 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна) здійснюється на вимогу особи, яка використовує оцінку майна та її результати для прийняття рішень, у тому числі на вимогу замовників (платників) оцінки майна, органів державної влади й місцевого самоврядування, судів та інших осіб, які мають заінтересованість у неупередженому критичному розгляді оцінки майна, а також за власною ініціативою суб’єкта оціночної діяльності. Підставою для проведення рецензування є письмовий запит до осіб, які відповідно до цієї статті мають право здійснювати рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна).

Отже, рецензування звіту з оцінки є єдиним законодавчо встановленим способом спростування результатів оцінки. Однак, на відміну від попередньої редакції Закону Украї ни «Про виконавче провадження» (1999 р.), у новій редакції закону відсутнє таке поняття, як рецензування, тобто тепер оскаржити результати оцінки майна боржника можна виключно в судовому порядку: «…у разі, якщо сторони не згодні з результатами визначення вартості чи оцінки майна, вони мають право оскаржити їх у судовому порядку в 10-денний строк з дня отримання відповідного повідомлення (ч. 5 ст. 57 Закону України «Про виконавче провадження») та «спори, пов’язані з оцінкою майна, майнових прав, вирішуються в судовому порядку» (ст. 33 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні).

Судове оскарження

Для прикладу візьмемо постанову Київського апеляційного суду від 24 січня 2019 р. у справі № 760/16747/18, апеляційне провадження № 22-ц/824/526/2019 (ЄДРСРУ № 79427964). Оскільки предметом даної справи було визнання неправомірними дій державного виконавця та визнання протиправною оцінки майна згідно зі звітом доводи апеляційної скарги про те, що здійснення судового розгляду справ у спорах про визнання звіту недійсним неможливо, колегія суддів відхиляє…

З урахуванням вказаного вище, а також відповідної судової практики вбачається, що суди розглядають оцінку майна, незалежно від суб’єкта її проведення, як процесуальну дію державного виконавця, а отже, вказують на відповідний порядок такого оскарження, передбачений ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» (Стаття 74. Оскарження рішень, дій або бездіяльності виконавців та посадових осіб органів державної виконавчої служби). Адже згідно зі ст. 20 Закону України «Про виконавче провадження» для з’ясування та роз’яснення питань, що виникають під час здійснення виконавчого провадження й потребують спеціальних знань, виконавець виносить постанову про залучення експерта або спеціаліста (кількох експертів або спеціалістів), а для проведення оцінки майна — суб’єктів оціночної діяльності — суб’єктів господарювання.

Як зазначено у п. 8 розділу ІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 02.04.2012 року № 512/59, зареєстрованого в Мін’юсті 02.04.2012 року № 489/20802 в редакції наказу Міністерства юстиції України від 29.09.2016 року № 2832/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції Украї ни 30.09.2016 року № 1302/29432, для з’ясування та роз’яснення питань, що виникають під час здійснення виконавчого провадження й потребують спеціальних знань, виконавець із власної ініціативи або за заявою сторін призначає своєю постановою експерта або спеціаліста (у разі необхідності — кількох експертів або спеціалістів), а для оцінки майна (майнових прав) — суб’єктів оціночної діяльності — суб’єктів господарювання, а також у разі потреби — перекладача.

А учасниками виконавчого провадження є виконавець, сторони, представники сторін, прокурор, експерт, спеціаліст, перекладач, суб’єкт оціночної діяльності — суб’єкт господарювання (ч. 1 ст. 14 Закону).

Висновок

Незважаючи на те, що в новому Законі України «Про виконавче провадження» не передбачено такої процедури, як рецензування звіту про оцінку майна, однак експерт керується ще й Законом «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», Національним стандартом № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав», затвердженим постановою КМУ від 10 вересня 2003 № 1440, то на погляд автора, рецензування звіту оцінки майна є ефективним законодавчо встановленим способом спростування цих результатів. Більше того, редакція нового Закону України «Про виконавче провадження» вже чітко регламентує судове оскарження визначення вартості чи оцінки майна, однак не розкриває чіткого порядку такого оскарження, а тому ще одним ефективним способом є судове оскарження оцінки майна, як процесуальної дії державного виконавця.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Норма, якою визначається стаж роботи, що дає право на одержання надбавки до посадового окладу за вислугу років та додаткової відпустки, не стосується стажу роботи, який дає право на отримання щомісячного довічного грошового утримання судді

До стажу роботи, який дає право на відставку судді та отримання щомісячного довічного грошового утримання, не входить стаж роботи на посадах начальницького складу органів внутрішніх справ та на посаді помічника голови суду.

23 вересня 2019 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув в письмовому провадженні адміністративну справу № 428/13509/16-а (провадження № К/9901/34193/18) за позовом судді до Управління Пенсійного фонду України в м. Сєвєродонецьку Луганської області про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії за касаційною скаргою Управління Пенсійного фонду України в м. Сєвєродонецьку Луганської області на постанову Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 05 січня 2017 р. та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 21 лютого 2017 р.

Суддя звернулася до Сєвєродонецького міського суду Луганської області із позовом до Управління Пенсійного фонду України про визнання неправомірним та скасування рішення в частині зарахування стажу роботи на посаді судді при призначенні (перерахунку) та виплаті щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці у розмірі 86% згідно, зобов`язання призначити та нарахувати щомісячне довічне грошове утримання з 4 жовтня 2016 р. в розмірі 90 % грошового утримання судді на відповідній посаді без обмеження граничного розміру, виходячи зі стажу роботи – 28 років 1 місяць 7 днів, з врахуванням фактично виплачених сум судді у відставці.

Постановою Сєвєродонецького міського суду Луганської області, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду, позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправними дії УПФУ в частині зарахування стажу роботи на посаді судді при призначенні (перерахунку) та виплаті щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці у розмірі 86%, зобов`язано відповідача призначити та нарахувати судді щомісячне довічне грошове утримання з 4 жовтня 2016 р. в розмірі 90 % грошового утримання судді на відповідній посаді з урахуванням фактично виплачених сум без обмеження граничного розміру, виходячи зі стажу роботи – 28 років 01 місяць 7 днів.

Задовольняючи позов частково, суди дійшли висновку, що законодавством, яке діяло до моменту набрання чинності Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. 2453-VI, було передбачено для суддів судів загальної юрисдикції зарахування стажу роботи, що дає право на одержання надбавки до посадового окладу за вислугу років та додаткової відпустки, крім часу роботи на посадах суддів, – час роботи на посадах слідчих, прокурорських працівників, а також інших працівників, яким законом передбачені такі ж пільги.

За результатами розгляду касаційної скарги відповідача Верховного Суду зазначив, що відповідно до п. 25 Розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 право на отримання щомісячного довічного грошового утримання у розмірі, визначеному Законом, має суддя, який за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначений на посаду судді за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом, та працював на посаді судді щонайменше три роки з дня прийняття щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання або конкурсу.

В інших випадках, коли суддя іде у відставку після набрання чинності цим Законом, розмір щомісячного довічного грошового утримання становить 80 відсотків суддівської винагороди, обчисленої відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. № 2453-VI.

За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки грошового утримання судді, але не може бути більшим ніж 90 відсотків суддівської винагороди судді, обчисленої відповідно до зазначеного Закону.

Частиною 3 ст. 141 Закону № 2453-VI в редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-VIII, з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 08 червня 2016 року №1-8/2016 визначено, що щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у розмірі 80 відсотків грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді.

Пунктом 11 Перехідних положень Закону № 2453-VI (в редакції, чинній до 28 березня 2015 р.) передбачено, що судді, призначені чи обрані на посаду до набрання чинності цим Законом, зберігають визначення стажу роботи на посаді судді відповідно до законодавства, що діяло на день набрання чинності цим Законом.

З аналізу зазначених вище правових норм вбачається, що до стажу роботи, який дає право на відставку судді та отримання щомісячного довічного грошового утримання, не входить стаж роботи позивача на посадах начальницького складу органів внутрішніх справ та на посаді помічника голови суду.

Суди помилково застосовували до спірних правовідносин ч. 6 ст. 44 Закону України «Про статус суддів», як на підставу для часткового задоволення позову, оскільки зазначена норма не врегульовує спірні правовідносини, а саме, не визначає перелік посад, робота на яких входить до стажу роботи, що дає право на відставку судді та отримання щомісячного довічного грошового утримання.

Частина 6 ст. 44 Закону України «Про статус суддів» передбачає, що для суддів судів загальної юрисдикції до стажу роботи, що дає право на одержання надбавки до посадового окладу за вислугу років та додаткової відпустки, крім часу роботи на посадах суддів, зараховується час роботи на посадах слідчих, прокурорських працівників, а також інших працівників, яким законом передбачені такі ж пільги.

Тобто, зазначена норма стосується визначення стажу роботи, що дає право на одержання надбавки до посадового окладу за вислугу років та додаткової відпустки, однак жодним чином не врегульовує питання стажу роботи, який дає право на відставку судді та отримання щомісячного довічного грошового утримання.

Колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що управління пенсійного органу при призначенні позивачу щомісячного довічного грошового у розмірі 86 відсотків від розміру заробітної плати судді (виходячи із стажу роботи на посаді судді 23 роки 6 місяців 13 днів), діяло правомірно з дотриманням вимог законодавства.

Враховуючи викладене, колегія Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позову судді до Управління Пенсійного фонду України в м.   Сєвєродонецьку Луганської області про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії.

Леонід Лазебний

Рішення в ЄДРСР.

Читати далі

Судова практика

Для укладення колективного договору про матеріальну відповідальність погодження з профспілковою організацією є обов’язковим

Відсутність хоча б однієї з умов для встановлення колективної матеріальної відповідальності та укладення з колективом відповідного договору про неї є порушенням порядку встановлення колективної матеріальної відповідальності

19 вересня 2019 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у справі № 204/5569/16-ц (провадження № 61-33134св18) касаційну скаргу Державного підприємства «Виробниче об`єднання «Південний машинобудівний завод імені О. М. Макарова».

У серпні 2016 р. Державне підприємство «Виробниче об`єднання «Південний машинобудівний завод імені О. М. Макарова» звернулося до суду з позовом до двох працівників про відшкодування шкоди, заподіяної ним при виконанні трудових обов`язків. Відповідачі працювали старшими комірниками, про що з ними було укладено договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність. Відповідно до п. 12 вказаного договору, підставою для притягнення членів колективу (бригади) до матеріальної відповідальності є матеріальна шкода, що спричинена нестачею, умисним знищенням чи пошкодженням матеріальних цінностей, а також їх знищення чи порча через недбалість, що підтверджується інвентаризаційними документами. Проведеною ревізією підзвітних відповідачам товарно-матеріальних цінностей виявлено їх нестачу на суму 1 712 471,37 грн., яка виникла у результаті неналежного виконання відповідачами своїх обов`язків.

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, в задоволенні позову ДП «ВО «ПМЗ» відмовлено з тих мотивів, що керівництвом підприємства не було створено належних умов, необхідних для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого працівникам майна, що в свою чергу сприяло втраті та зникненню товарно-матеріальних цінностей. Крім того, начальник цеху не має повноважень щодо видання розпоряджень на встановлення колективної матеріальної відповідальності на працівників, не було отримано погодження з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) позивача тому договори про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність від 12 вересня 2013 р. № 1348 та від 14 грудня 2012 р. № 2131 були укладені з порушенням ч. 2 ст. 135-2 КЗпП України і підстав для покладення матеріальної відповідальності на відповідачів не має.

За результатами розгляду касаційної скарги позивача Верховний Суд підкреслив, що згідно з ч. 1 ст. 131 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого їм майна. Відповідно до ст. 138 КЗпП України для покладення на працівника матеріальної відповідальності за шкоду власник або уповноважений ним орган повинен довести наявність умов, передбачених ст. 130 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 135-2 КЗпП України при спільному виконанні працівниками окремих видів робіт, зв`язаних із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей, коли неможливо розмежувати матеріальну відповідальність кожного працівника і укласти з ним договір про повну матеріальну відповідальність, може запроваджуватися колективна (бригадна) матеріальна відповідальність.

Колективна (бригадна) матеріальна відповідальність установлюється власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації. Письмовий договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність укладається між підприємством, установою, організацією і всіма членами колективу (бригади).

Аналіз положень ч.ч. 1, 2 ст. 135-2 КЗпП України дає змогу зробити висновок, що для встановлення колективної матеріальної відповідальності та укладення з колективом відповідного договору про це, обов`язковою є наявність двох умов:

  1. колективна матеріальна відповідальність установлюються власником або уповноваженим ним органом;
  2. установлення колективної матеріальної відповідальності проводиться за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації.

Відсутність хоча б однієї з цих умов слід вважати порушенням порядку встановлення колективної матеріальної відповідальності.

Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, належним чином вмотивував, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що колективна (бригадна) матеріальна відповідальність була встановлена уповноваженою на те особою, було отримано погодження виборного органу первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства на установлення колективної матеріальної відповідальності, створення належних умов для збереження схоронності переданих товарно-матеріальних цінностей.

Леонід Лазебний

Рішення в ЄДРСР – http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/84571292

Читати далі

Судова практика

Визнання недійсним договору застави майна

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Визнання недійсним договору застави майна з підстав відсутності в керівника необхідного обсягу цивільної дієздатності, зокрема за відсутності рішення, ухваленого загальними зборами товариства.

Тридцятого вересня Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/11498/18 (ЄДРСРУ № 84634095) досліджував питання стосовно правової можливості для визнання недійсним договору застави майна з підстав відсутності в директора необхідного обсягу цивільної дієздатності, зокрема, за відсутності прийнятого рішення загальними зборами на укладення вказаного договору.

Суть справи

Дослідженню підлягала процесуальна вимога позивача про визнання недійсним договору застави майна з підстав відсутності в директора позивача, яким укладено спірний договір, необхідного обсягу цивільної дієздатності, оскільки у відповідності до положень частини другої статті 98 ЦК України рішення загальними зборами учасників про відчуження майна (передачу його в заставу), вартість якого становила 50 і більше відсотків майна товариства, не приймалося.

Суд вказує, що згідно з вимогами статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами 1—3, 5 та 6 статті 203 ЦК України. Таким чином, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб’єктного складу; дефекти волі — невідповідність волі та волевиявлення.

Відповідно до правової позиції, яка викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 по справі № 905/1227/17 вбачається, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Таким чином, Касаційний господарський суд відзначає, що вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, має бути встановлена наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним і настання відповідних правових наслідків. Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 ЦК України). Стосовно правочину, то його юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, котра відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.

Важливо. Дефекти в компетенції, обсязі повноважень виконавчого органу товариства, коли цей орган вступає в правовідносини з третіми особами, можуть залежати від дефектів реалізації учасниками товариства корпоративних прав. У такому випадку дефекти волі товариства, обмеження повноважень його виконавчого органу можуть перебувати поза межами розумного контролю з боку третьої особи, не викликаючи в неї обґрунтованих сумнівів у правомірності дій виконавчого органу товариства.

Крім того, аналіз статей 546, 572, 576­,578 ЦК України, статей 1, 3 Закону України «Про заставу» дає підстави для висновку, що суть застави полягає в тому, що кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Тобто право застави — це право на чуже майно, внаслідок установлення якого власник може бути примусово позбавлений права на своє заставлене майно, а кредитор задовольнити свої вимоги за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника (власника такого майна).

Отже, застава — це один зі способів забезпечення виконання зобов’язання, особливістю якого є передача майна: заставодавець передає майно у заставу заставодержателю. Договір застави має похідний характер від забезпеченого нею зобов’язання й укладається виключно в забезпечення виконання зобов’язання за основним зобов’язанням, у даному випадку в забезпечення зобов’язань кредитного договору і не є безумовним відчуженням власником свого майна на користь заставодержателя.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові ВС від 21.02.2018 р. № 910/18506/16. Верховний Суд відзначає, що на відміну від договорів купівлі­продажу, міни або дарування, предмет застави залишається у володінні та користуванні заставодавця, тобто в його власності й виключно в разі невиконання боржником забезпеченого заставою основного зобов’язання заставодержатель має право одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета застави.

Таким чином, до даних правовідносин не застосовуються положення статті 98 ЦК України, оскільки зазначена норма визначає повноваження загальних зборів учасників товариства у відносинах щодо відчуження майна, тоді як у даному випадку мова йде про передачу майна в заставу, а не його відчуження, бо мета застави — не передача права власності на предмет застави за гроші, а стимулювання боржника до виконання обов’язків за основним договором. Застава має на меті саме забезпечення виконання основного зобов’язання та самостійно існувати не може, договір застави укладається виключно в забезпечення виконання зобов’язання за основним зобов’язанням, у даному випадку в забезпечення зобов’язань за кредитним договором, і не є безумовним відчуженням власником свого майна на користь заставодержателя. Відповідно до положень статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Тобто, в силу приписів зазначеної статті, правомірність правочину презюмується і обов’язок доведення наявності обставин, з якими закон пов’язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Аналогічна правова позиція щодо застосування норм статті 204 ЦК України викладена у висновку Великої Палати Верховного Суду (постанова від 14.11.2018 року у справі № 2­1383/2010).

Висновок

Таким чином, прийняття рішення загальними зборами на укладення договору застави директором товариства не є обов’язковим у даному випадку.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.