Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Судова практика

Микола Мельник: «Конституційний Суд ухвалив рішення, яке не базується на конституційних засадах»

Опубліковано

on

Окрема думка

судді Конституційного Суду України Мельника М. І. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) ч. 6 ст. 216 Кримінального процесуального кодексу України

КСУ в Рішенні у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції (конституційності) ч. 6 ст. 216 КПК від 24 квітня 2018 р. No 3-р/2018 (далі – Рішення) визнав такою, що не відповідає Конституції (є неконституційною), ч. 6 ст. 216 КПК, згідно з якою «слідчі органи Державної кримінально-виконавчої служби України здійснюють досудове розслідування злочинів, учинених на території або в приміщеннях Державної кримінально-виконавчої служби України». Визнання цієї норми КПК неконституційною КСУ обґрунтував двома основними аргументами.

По-перше, тим, що слідчі органи Державної кримінально-виконавчої служби України (далі — Служба) функціонують у складі Мін’юсту, ієрархічно підпорядковуються його керівництву, а отже, є залежними від нього й не здатні забезпечити здійснення ефективного досудового розслідування порушень конституційних прав на життя та повагу до гідності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі.

По-друге, тим, що така залежність слідчих органів Служби (їх службових осіб) порушує конституційні права людини на життя (ч. 1 ст. 27) та на повагу до гідності (ч. 1 ст. 28), що свідчить про невиконання державою свого головного конституційного обов’язку, передбаченого ст. 3 Конституції — утвердження й забезпечення прав і свобод людини.

Вважаю, що Рішення базується на концептуально хибних підходах, а застосована в ньому аргументація є суперечливою, сумнівною і непереконливою з конституційно-правової точки зору. Це вказує на те, що КСУ формально підійшов до вирішення цієї справи — без системного з’ясування суті відповідних положень Конституції та встановлення корелятивного зв’язку між ними і положенням ч. 6 ст. 216 КПК.

Одного сумніву недостатньо для визнання закону неконституційним

Застосований у Рішенні підхід, за яким існування в структурі Мін’юсту слідчих органів Служби суперечить Конституції, заснований лише на певних сумнівах щодо незалежності та неупередженості слідчих при здійсненні ними досудового розслідування злочинів, вчинених у місцях позбавлення волі, які належать до сфери відання Мін’юсту. Однак ці сумніви не є однозначним і переконливим доказом неконституційності ч. 6 ст. 216 КПК. Тим більше в аспекті порушення вимог статей 27, 28 Конституції. Адже не існує безпосереднього зв’язку між статусом слідчих органів Служби, їх місцем у системі державної влади та посяганням на право на життя та право на повагу до гідності особи. Відтак немає правових підстав убачати порушення зазначених конституційних норм лише в самому факті перебування слідчих у структурі Служби (Мін’юсту).

Стаття 27 Конституції встановлює обов’язок держави захищати життя людини, а її ст. 28 передбачає, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Ці конституційні приписи покладають на державу обов’язок не допускати посягань на життя, здоров’я та гідність людини, а також упроваджувати належну систему захисту основоположних прав людини, зокрема, шляхом забезпечення ефективного досудового розслідування злочинів, які посягають на життя та гідність людини. Тобто йдеться про те, що вказані права мають бути не лише проголошені, а й реально гарантовані, в тому числі й в місцях позбавлення волі.

Ухвалюючи Рішення, КСУ виходив із того, що створення в системі Мін’юсту слідчих органів Служби й віднесення до їхньої підслідності розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби, безумовно знижує ефективність розслідування посягань на життя та гідність людини, які мали місце в місцях позбавлення волі, що суперечить статтям 27, 28 Конституції. Однак у цьому контексті суд мав би дослідити вказані новації КПК і через призму прагнення законодавця оптимізувати процес розслідування злочинів, вчинених у приміщеннях або на території установ виконання покарань. Не можна вважати позбавленою сенсу позицію, згідно з якою лише уповноважений працівник системи виконання покарань, якиймає необхідний доступ до об’єктів пенітенціарної системи, ознайомлений з особливостями її функціонування, субкультурою в місцях позбавлення волі тощо, в найкоротші строки може розпочати та здійснити необхідні процесуальні дії з метою зібрання доказів винуватості або невинуватості особи у вчиненні злочину.

Закріплення в ч. 6 ст. 216 КПК положення про слідчі органи Служби та визначення їх підслідності не створює безпосередньої загрози порушенню прав людини на життя, повагу до її гідності та інших прав у розумінні положень ч. 1 ст. 3, ч. 1, 2 ст. 27, ч. 2 ст. 28 Конституції. Адже порушення вказаних прав може відбутися не через те, що ч. 6 ст. 216 КПК є концептуально хибною за своїм змістом, а через неналежне виконання будь-яким слідчим, у тому числі й слідчим Служби, вимог кримінального процесуального закону щодо здійснення всебічного, повного й неупередженого досудового розслідування. Однак це не може бути критерієм для оцінки відповідності оспорюваного положення КПК вимогам Конституції, як і констатоване КСУ в Рішенні припущення невідворотності (обов’язковості) вчинення слідчими органами Служби неправомірних дій, які порушуватимуть конституційні права, гарантовані статтями 27, 28 Конституції.

Базуючись у Рішенні про неконституційність ч. 6 ст. 216 КПК виключно на ієрархічній (інституційній) залежності слідчих органів Служби від керівництва Мін’юсту, КС не врахував того, що: 1) слідчі будь-якого органу перебувають у відносинах ієрархічної залежності, оскільки незалежно від відомства, де вони працюють, вони мають керівників і повинні виконувати їх доручення та накази; 2) ймовірність тиску та неправомірного впливу на слідчого в рамках інституційної залежності потребує відповідного аналізу і доведення (припущення для цього є, вочевидь, недостатнім правовим аргументом); 3) чинне законодавство України передбачає необхідні нормативні передумови для здійснення слідчим, у тому числі слідчим Служби, ефективної та неупередженої діяльності, включаючи реалізацію прокуратурою конституційної функції організації і процесуального керівництва здійсненням ним досудового роз- слідування, нагляду за слідчими й розшуковими діями (п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції).

Слід зазначити, що в більшості європейських держав пенітенціарна система підпорядкована міністерству юстиції. У них, як правило, не передбачено спеціальний порядок проведення розслідування кримінальних правопорушень, вчинених на території або в приміщеннях пе- нітенціарних установ. Розслідування таких правопорушень здійснюється в загальному порядку органами, що проводять досудове розслідування. Разом із тим, в окремих державах розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях пенітенціарних установ, здійснюється спеціальними підрозділами (посадовими особами) тюремної адміністрації чи міністерства юстиції, якому підпорядкована (підзвітна) така адміністрація.

Так, у Латвійській Республіці злочини, вчинені особами, які тримаються під вартою, ув’язненими, посадовими особами адміністрації місць позбавлення волі та позаштатними співробітниками, розслідуються слідчим відділом (тюремними інспекторами) тюремної адміністрації. В Грузії розслідування злочинів, вчинених на території установи тримання під вартою (позбавлення волі), здійснюється відповідним безпековим підрозділом пенітенціарного департаменту під прокурорським наглядом та судовим контролем відповідно до законодавства Грузії. В Естонській Республіці досудове розслідування злочинів, вчинених у тюрмі, в тому числі злочинів, вчинених ув’язненими, здійснюється відділом в’язниць міністерства юстиції й адміністрацією в’язниці, які вважаються слідчими органами, що в межах своєї компетенції виконують обов’язки слідчого органу безпосередньо або через підвідомчі їм установи чи їх місцеві установи. В Ірландії розслідування смерті ув’язненого починається із внутрішнього роз- слідування конкретної в’язниці, яке здійснює її адміністрація.

Таким чином, міжнародний досвід передбачає (допускає) розслідування злочинів, вчинених у місцях позбавлення волі, спеціальними слідчими підрозділами (посадовими особами), які входять до системи органів виконання покарань.

КСУ не може діяти як філія ЄСПЛ

Звертає на себе увагу той факт, що основні аргументи КСУ щодо невідповідності оспорюваного положення КПК вимогам статей 27, 28 Конституції ґрунтуються головним чином на висновку про можливе порушення сформованих практикою Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ) міжнародних стандартів незалежності та ефективності досудового розслідування злочинів. Водночас використання переважно або лише практики ЄСПЛ для обґрунтування неконституційності певного положення національного закону не є правильним у принципі — позиції ЄСПЛ не можуть бути головним (а тим більше — єдиним) критерієм оцінки конституційності норм національного законодавства. Конституційний контроль вимагає, передусім, власної інтерпретації КСУ положень Конституції (зокрема її статей 27, 28), якої в Рішенні практично немає, інакше національний орган конституційної юрисдикції перетвориться на своєрідну філію ЄСПЛ, яка буде здійснювати перевірку національного законодавства не на відповідність Конституції (конституційність), а на відповідність Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (конвенційність). Рішення в цій справі, на жаль, вказує на таку тенденцію в діяльності КСУ.

До того ж, використання практики ЄСПЛ у цій справі навряд чи можна визнати юридично коректним. По-перше, наведена в Рішенні практика ЄСПЛ стосується попереднього кримінального процесуального законодавства України (КПК 1960 р.) та істотно іншої ситуації з розслідуванням злочинів, вчинених у місцях позбавлення волі. Органами, які на той час мали повноваження здійснювати таке розслідування (дізнання), були слідчі міліції, прокуратури, в окремих випадках — начальники виправно-трудових установ та слідчих ізоляторів, а нагляд за додержанням законодавства в цих установах здійснювали прокурори. По-друге, КСУ для обґрунтування Рішення використав позиції ЄСПЛ також у справах, які безпосередньо не стосувалися проблеми ієрархічної (інституційної) підпорядкованості слідчих. У них ішлося про недбале, безвідповідальне виконання певними посадовими особами (слідчими міліції, слідчими прокуратури, начальником СІЗО тощо) своїх посадових обов’язків чи зловживання наданими їм повноваженнями, які не стосувалися їх підпорядкованості. Виникає закономірне питання, наскільки такі прецеденти з практики ЄСПЛ можуть бути використані для обґрунтування неконституційності положень ч. 6 ст. 216 КПК щодо здійснення досудового розслідування слідчими органів Служби.

На мою думку, для вирішення питання щодо конституційності положень національного законодавства прийнятним є врахування тих правових позицій ЄСПЛ, які ним були висловлені щодо аналогічних правових ситуацій та ідентичних (подібних) положень законодавства України.

Суд вдався до вибірковості

Розглядаючи справу, КСУ вдався до вибіркового підходу у визначенні змісту предмета конституційного контролю — він штучно звузив його до аспектів, які «підводять» Рішення до визнання вказаного законодавчого положення таким, що не відповідає саме вимогам статей 27, 28 Конституції. КС безпідставно звів компетенцію слідчих органів Служби до здійснення досудового розслідування порушень прав на життя і повагу до гідності осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі, хоча предметна і суб’єктна підслідність вказаних органів досудового розслідування є значно ширшою.

За положенням ч. 1 ст. 216 КПК, визнаним у Рішенні неконституційним, слідчі органи Служби здійснюють досудове розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби. Такі територія та приміщення не обмежуються місцями позбавлення волі (як це, фактично, констатовано в Рішенні), до них належать також територія та приміщення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань, його територіальних органів управління, кримінально-виконавчої інспекції, об’єктів охорони здоров’я, навчального, науково-дослідного, господарського, соціально-культурного призначення, а також інші службові приміщення та споруди Служби (статті 1, 6, 25 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України»). Однак у Рішенні КСУ фактично ототожнив різні за своїм змістом поняття — «місця позбавлення волі» та «територія або приміщення Служби».

У Рішенні КСУ обґрунтував свою позицію нездатністю слідчих органів Служби забезпечити ефективне розслідування фактів позбавлення життя та неналежного поводження щодо осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі. Водночас до компетенції слідчих органів Служби належить здійснення досудового розслідування не лише вказаних, а й інших злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби. Це можуть бути злочини проти власності, правосуддя, авторитету органів державної влади, безпеки виробництва, у сфері господарської діяльності, у сфері службової діяльності тощо. Тобто йдеться про злочини, які не стосуються посягань на право на життя та право на повагу до гідності.

За змістом Рішення єдиним суб’єктом злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби, є працівники Служби. Це випливає з мотивувальної частини Рішення, за якого «уповноваження слідчих органів Міністерства здійснювати досудове розслідування злочинів, учинених на території або в приміщеннях Служби, уможливлює зловживання з боку працівників пенітенціарних установ, неналежне поводження з особами, які перебувають в установах виконання покарань чи слідчих ізоляторах, а також приховування таких зловживань та інших протиправних посягань відповідними службовими (посадовими) особами Міністерства, в тому числі за повідомленнями, заявами і скаргами потерпілих осіб». Насправді, суб’єктами злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби (в тому числі в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах), можуть бути як працівники пенітенціарних установ, так і особи, які в них перебувають, а також інші особи.

Так само єдиною категорією потерпілих від злочинів, досудове розслідування яких здійснюють слідчі органи Служби, КСУ визначив осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі. Проте потерпілими від злочинів, учинених на території або в приміщеннях Служби, можуть бути не лише особи, які перебувають у місцях позбавлення волі, а й інші особи — працівники органів та установ виконання покарань, відвідувачі цих органів та установ тощо.

Таким чином, основою Рішення є помилкове розуміння злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби, оскільки КСУ відніс до цієї категорії злочинів виключно посягання на життя та гідність особи, які здійснюють працівники пенітенціарних установ стосовно осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі. Таке розуміння призвело до постановлення хибного Рішення.

КСУ оцінив закон на відповідність не тим положенням Конституції

Розглядаючи справу, суд залишив поза увагою норми Конституції, на відповідність яким доцільно було б перевірити положення ч. 6 ст. 216 КПК. Йдеться про приписи, закріплені статтями 8, 55 та 62 Конституції.

Передусім КСУ мав би оцінити оспорюване положення КПК на відповідність принципу верховенства права, а точніше — такому його елементу, як правова визначеність. Річ у тім, що оспорюване положення КПК сформульоване таким чином, що воно створює невизначеність щодо підслідності злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби. Згідно з ч. 6 ст. 216 КПК слідчі органи Служби розслідують всі злочини, вчинені на території або в приміщеннях Служби. Водночас за іншими положеннями КПК частина злочинів, які можуть бути вчинені на території або в приміщеннях Служби, одночасно віднесена до підслідності НАБУ, ДБР, СБУ та ДФС. Таке законодавче регулювання породжує колізійну ситуацію та створює правову невизначеність щодо вирішення питання про те, які зі злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби, належать до виключної підслідності Служби, а які — до виключної підслідності слідчих органів інших відомств чи є предметом альтернативної підслідності. Правова невизначеність також виникає щодо поняття «територія або приміщення» Служби, яке можна розуміти по-різному, особливо з огляду на те, що для слідчих усіх інших органів досудового розслідування в КПК визначено підслідність за певними видами злочинів та суб’єктів їх вчинення, то для слідчих Служби — виключно за територіальною ознакою. В цьому випадку законодавець відійшов від принципу диференціації підслідності злочинів залежно від виду злочину та характеристик його суб’єкта. З огляду на це, очевидною була доцільність оцінки положень ч. 6 ст. 216 КПК на відповідність принципу верховенства права, передбаченому ст. 8 Конституції.

КСУ в рішеннях неодноразово визначав зміст принципу верховенства права, констатуючи, зокрема, що з конституційних приписів випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування в правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі (абзац другий підпункту 5.4 пункту 5 мотивувальної частини Рішення КСУ від 22 вересня 2005 р. No 5-рп/2005).

Суд також мав підстави для оцінки оспорюваного положення на відповідність вимогам ст. 55 Конституції, яка закріплює право на судовий захист. Річ у тім, що досудове слідство в кримінальних справах можна розглядати як попередній (підготовчий) етап до судового розгляду таких справ. І хоча за законом жоден доказ не має наперед встановленої сили, а суд має дослідити докази безпосередньо, якість (ефективність) досудового розслідування може істотно впливати на розгляд кримінальної справи судом, а отже, і на реалізацію права на судовий захист. Крім того, реалізація цього права вже відбувається безпосередньо на стадії досудового розслідування, оскільки проведення багатьох видів слідчих (розшукових) дій та застосування певних видів запобіжних заходів здійснюється за рішенням суду (слідчого судді).

Виходячи з того, що відомча належність слідчих органів Служби та пов’язана з нею їх інституційна залежність від керівництва Мін’юсту можуть ставити під сумнів можливість забезпечення конституційних засад здійснення неупередженого досудового розслідування, КСУ мав би оцінити ч. 6 ст. 216 КПК також на відповідність приписам ст. 62 Конституції. Перед- усім йдеться про її припис щодо обов’язкової доведеності вини у вчиненні злочину в законному порядку (ч. 1 ст. 62 Конституції). Такий порядок визначається кримінальним процесуальним законодавством України, яке містить низку положень, спрямованих на забезпечення об’єктивності його застосування. Крім того, ч. 3 ст. 62 Конституції встановлює, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь. Упереджене розслідування злочинів, де б і ким би вони вчинені не були, може свідчити про порушення вказаних конституційних приписів.

Слід зазначити, що КСУ в Рішенні побіжно констатував нездатність слідчих органів Служби забезпечити дотримання конституційних вимог щодо офіційного розслідування злочинів, вчинених проти осіб, які перебувають в місцях позбавлення волі, не вказавши норм Конституції, якими передбачені такі вимоги, і в чому полягає їх зміст.

Незрозуміле зобов’язання парламенту

Визнавши неконституційною ч. 6 ст. 216 КПК, КСУ в резолютивній частині Рішення зобов’язав Верховну Раду України «привести нормативне регулювання, встановлене ч. 6 ст. 216 КПК, що визнана неконституційною, у відповідність із Конституцією та цим Рішенням». При цьому суд відтермінував втрату чинності вказаною нормою КПК на три місяці з дня ухвалення КСУ рішення про її неконституційність.

Такі приписи КСУ викликають ряд зауважень.

По-перше, виникає питання щодо того, як можна привести у відповідність із Конституцією та Рішенням положення закону (нормативне регулювання), яке визнано неконституційним, а отже, втратило (втратить) чинність. За потреби (в цьому разі вона взагалі є сумнівною) правильно було б передбачити звернення до парламенту стосовно законодавчого врегулювання процедури досудового розслідування злочинів, вчинених у місцях позбавлення волі, відповідно до вимог тих норм Конституції, на підставі яких було визнано неконституційним законодавче положення щодо існування слідчих органів у структурі Служби (Мін’юсту).

По-друге, вимога КСУ, звернута до парламенту, привести нормативне регулювання, передбачене ч. 6 ст. 216 КПК, «у відповідність із цим Рішенням» не має практичного сенсу, оскільки Рішення передбачає лише визнання вказаного законодавчого положення неконституційним і не містить жодних конституційних орієнтирів (не кажучи вже про конкретні критерії) щодо правильного, з точки зору Конституції, регулювання питання підслідності злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби.

По-третє, з указаного припису КС не зрозуміло, що саме зобов’язана зробити Верховна Рада України на виконання Рішення. Із Рішення випливає, що неконституційною ч. 6 ст. 216 КПК є лише з підстави належності слідчих органів Служби до системи Мін’юсту. Отже, з логікою і змістом Рішення, віднесення розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби, до компетенції будь-якого іншого державного органу відповідатиме Конституції, оскільки не породжуватиме ієрархічної (інституційної) залежності відповідних слідчих від Мін’юсту, до сфери відання якого належать установи виконання покарань та слідчі ізолятори.

Разом із тим, визнання КСУ неконституційною ч. 6 ст. 216 КПК автоматично відновлює законодавче регулювання підслідності вказаної категорії злочинів, яке існувало до моменту внесення змін до ст. 216 КПК (до 5 січня 2017 р.). Із втратою чинності ч. 6 ст. 216 КПК через визнання її неконституційною вступає в дію правило, передбачене ч. 1 ст. 216 КПК, згідно з яким «слідчі органів Національної поліції здійснюють досудове розслідування кримінальних правопорушень, передбачених законом України про кримінальну відповідальність, крім тих, які віднесені до підслідності інших органів досудового розслідування».

Це означає, що з втратою чинності оспорюваним положенням КПК усе буде як раніше, а саме: за загальним правилом, досудове розслідування злочинів, вчинених на території або в приміщеннях Служби, здійснюватимуть слідчі Нацполіції, а слідчі (детективи) НАБУ, ДБР, СБУ та ДФС розслідуватимуть ті з указаної категорії злочинів, які закон відносить до їх підслідності. У такий спосіб Рішення буде виконано, оскільки досудове розслідування злочинів, вчинених на території і в приміщеннях Служби (в тому числі в місцях позбавлення волі), буде здійснюватися слідчими органами, які не перебувають в інституційній (ієрархічній) залежності від Мін’юсту (доречно ще раз нагадати, що саме в такій залежності КСУ вбачає єдину підставу для визнання неконституційною ч. 6 ст. 216 КПК).

Відтак для виконання вказаного припису КСУ парламент може й не приймати жодних рішень, а тому акцент на зобов’язанні «привести у відповідність» не має під собою достатніх правових підстав. До того ж, із Рішення не зрозуміло, яким має бути законодавче вирішення проблеми, яка була предметом розгляду суду в цій справі, — у Рішенні навіть орієнтовно не позначено напрям правильного (з точки зору Конституції) її розв’язання.

Про те, що припис КСУ щодо зобов’язання Верховної Ради України вчинити певні дії на виконання Рішення зайвий, свідчить безпосередній конституційний припис про обов’язковість рішення КСУ (ст. 1512 Конституції). Головне в цьому разі не додатковий юридичний акцент, а конституційна обґрунтованість рішення КС і зрозумілість, як його треба (можна) виконати через призму Конституції.

На підставі викладеного можна зробити висновок, що цю справу КСУ розглянув поверхово, а Рішення є необґрунтованим і таким, що не відповідає ч. 2 ст. 147 Конституції.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Право на виправдання. Як можна його реалізувати в Україні?

Опубліковано

on

Дане право пов’язується, як правило, з відновленням доброго імені особи. Проте в минулому більшість вироків були осудними. Й відновити своє реноме в людини просто не було можливості.

Численні факти неправомірного засудження стали, зокрема, однією з причин падіння довіри до судової системи. Наразі продовжується широка її критика. Чи можливо реалізувати в Україні право на виправдання, не критикуючи рішення суду, що виніс обвинувальний вирок? У цьому зв’язку постає й інше питання: а що має бути спочатку — довіра до суддів з боку суспільства, чи лише повністю «перезавантажена» судова система отримає той кредит довіри, в умовах якого здійснюватиметься реальне правосуддя? Можливо, що ні те, ні інше. У демократичному суспільстві і громадяни, і засоби масової інформації мають право на розумну та справедливу критику будь-яких публічних осіб, в тому числі й суддів. А компетентна й об’єктивна критика судової практики є навіть необхідним явищем для розвитку правової системи, підвищення довіри до судів. Вона є одним із небагатьох засобів, якими суспільство може вплинути на діяльність суддів.

Чи варто загострювати на цьому увагу? Думаю, варто, але об’єктивна критика судді у зв’язку з прийнятим ним рішенням повинна полягати не в очорненні його особи, критиці має бути піддане рішення судді, а точніше, обґрунтування, мотиви такого рішення.

Іншою важливою тезою щодо права на виправдання є те, що в належній реакції на критику судді чи судової системи має бути зацікавлене все суспільство, а виступити з такою реакцією можуть професійні спільноти. Ці міркування виникли в зв’язку з висловленою Великою палатою Верховного Суду (далі — ВПВС) у постанові у справі No 686/23731/15-ц (провадження No 14-298цс18) від 20 вересня 2018 року правовою позицією. В ній ідеться про те, що, як установлено судом, обвинувачений (ОСОБА_3) перебував під слідством та судом із 20 травня 2004 року по 29 листопада 2013 року, тобто майже вісім років, з перервою, або 114 повних місяців. Вироком Хмельницького міськрайонного суду Хмельницької області від 3 червня 2013 року його визнано невинуватим. Логічно, що в цій ситуації в особи виникає право на відшкодування шкоди, завданої їй внаслідок незаконного засудження. Така шкода відшкодовується державою в повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. Порядок відшкодування такої шкоди встановлюється Законом України від 1 грудня 1994 року No 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» та Положенням про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду», затвердженим наказом Міністерства юстиції України, Генеральної прокуратури України та Міністерства фінансів України від 4 березня 1996 року No 6/5/3/41.

Дійсно, надання особі статусу виправданого обумовлює появу в неї певних прав. Та, на жаль, ні в Кримінально-процесуальному кодексі України 1960 року, ні в Кримінальному процесуальному кодексі України 2012 року немає окремої статті, яка була б безпосередньо присвячена правам виправданого. Чинний КПК України ретельно регулює статус підозрюваного та обвинуваченого. Й тут, серед іншого, передбачено право вимагати відшкодування шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду, в порядку, визначеному законом, а також відновлення репутації, якщо підозра, обвинувачення не виправдалися. Така шкода відшкодовується державою за рахунок Державного бюджету України. І в разі припинення кримінального провадження єдиним законом про відшкодування шкоди, завданої незаконним засудженням, є вказаний закон, сфера дії якого поширюється на широке коло суб’єктів, у тому числі й на виправданих. І розгляд вказаної вимоги здійснюватиметься за правилами цивільного судочинства в тому суді, який ухвалив виправдувальний вирок. Саме цей суд має обов’язок роз’яснити особі порядок поновлення її порушених прав чи свобод та відшкодування завданої шкоди в разі ухвалення виправдувального вироку. При цьому в повідомленні про це має бути зазначено, куди й протягом якого терміну можна звернутися за відшкодуванням шкоди і поновленням порушених прав.

Отже, критика рішення суду без подання цивільного позову з відшкодування шкоди на користь виправданої особи мало що дає для відновлення доброго імені виправданого. Адже ця особа натерпілася від страждань (фізичного болю, морального і психічного тиску), втратила престиж, репутацію тощо. Тому, як зазначається в правовій позиції ВПВС, «суд, який розглядає справу, повинен з’ясувати всі доводи позивача щодо обґрунтування ним як обставин спричинення, так і розміру моральної шкоди, дослідити надані докази, оцінити їх та визначити конкретний розмір моральної шкоди, зважаючи на засади верховенства права, вимоги розумності, виваженості та справедливості». Й лише йдучи цим шляхом можливо знайти довіру до суду від суспільства.

Віктор Ковальський

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

«Істотні порушення» і «значна шкода». Як держава знову програла суд за «дешевий український газ»

Опубліковано

on

Юрій Котнюк,
ЮВУ

Наприкінці вересня український уряд вже вп’яте за останні півроку відклав термін запровадження ринкових цін на газ для всіх категорій споживачів — цього разу до 18 жовтня. Таким чином, популісти отримали можливість ще пару тижнів поспекулювати на провокаційному питанні, чому держава має продавати своєму населенню дешевий український газ за ціною дорогого імпортного. Але насправді «дешевий український газ» — це міф, і зайвим підтвердженням тому можна назвати судову тяжбу між поки що державним концерном «Укргазвидобування» і приватною фірмою «Карпатигаз», в якій 3 вересня ухвалив постанову Київський апеляційний господарський суд.

Міф про дешевий газ

Насправді ціна українського газу скрізь різна — вона залежить від глибини залягання, міцності породи, яку доведеться бурити, обсягу запасів родовища й ступеня їх висмоктаності. Плітки про те, що він дешевий, народилася під впливом того фактору, що в Україні не видобувається газ із тих площ, де собівартість його видобутку вийде вищою за ціну імпортного газу. Бо з економічної точки зору безглуздо тратити кошти на видобування того, що за менші гроші можна купити на стороні. Тож український газ місцями дешевше іноземного, місцями дорівнює його вартості, але середній арифметичний кубічний метр нашого блакитного палива завжди обходився менше, за імпортний. Проблема в тому, що газу з такою ступінню доступності в Україні далеко не досхочу — його кількість, яку можна підняти на-гора, обмежується приблизно двадцятьма мільярдами кубометрів на рік. Можна, звичайно, видобувати й більше, але тоді доведеться бурити в більш важкодоступних місцях, тратити більше енергії на викачування, і в сумі отриманий газ вийде дорожче російського, навіть якщо той у реверсному режимі прокачати у Словаччину й назад.

Правда, якщо порівняти названі вище 20 мільярдів вітчизняного видобутку і 17 мільярдів, які в минулому році спожив житлово-комунальний сектор, то може скластися враження, що для побутових споживачів дійсно вистачить дешевого українського газу, але й тут далеко не все так просто. Так, підприємства контрольованих державою акціонерних товариств «Укргазвидобування» і «Укрнафта» видобули за той же період лише 16 млрд. м3 природного газу, а решта — на рахунку приватників. Причому найкращі поклади корисних копалин були ще при Кучмі задарма роздані особам, «наближеним до імператора», та й нині ліцензії на користування найбільш легкодоступних надр видаються без аукціону, про що докладно розповідалося в минулому номері нашої газети в статті «Битва за газове родовище». Однак і тими 16 мільярдами кубометрів, що видобуваються підприємствами, контрольованими державою, вона не може розпорядитися повною мірою, оскільки приблизно півмільярда з них видобувається в рамках невигідних для неї договорів про спільну діяльність із приватними фірмами. Наша розповідь про поки що невдалу спробу в судовому порядку розірвати один із них.

У договір вступає ТОВ «Карпатигаз»

Ще 24 березня 2004 року між Укргазвидобуванням, як дочірньою компанією НАК «Нафтогаз України», і ТОВ «Техпроект» було укладено договір про спільну діяльність No 493, метою якої була розробка Вишневського газоконденсатного родовища що на Харківщині. Фактичними власниками вищеназваної приватної фірми були впливові особи місцевої обласної державної адміністрації, але до 2014 року історія її співробітництва з державним концерном протікала відносно безконфліктно, а отже, з точки зору журналістів, малоцікаво. Укргазвидобування зробило свій внесок у спільну діяльність у вигляді восьми свердловин, кількість яких згодом зросла до 33, а «Техпроект» — грошима на закупівлю обладнання й поточні витрати, пов’язані з видобуванням вуглеводнів, загальна сума яких склала 56 мільйонів гривень.

Історія конфлікту бере початок у 2014 році, коли до цього тандему приєдналося відоме з наших попередніх публікацій ТОВ «Карпатигаз», яке стало третім учасником спільної діяльності і її оператором. Ця структура була заснована ще наприкінці 1990-х колишніми керівниками Укргазвидобування, які поміняли державну службу на приватне підприємництво, проте головний дохід їхня фірма мала за рахунок приватизації прибутків компанії, яку вони колись очолювали. Причому ці люди мали унікальну здібність знаходити спільну мову з будь-якою владою. Зокрема, після перемоги Революції Гідності фірма «Карпатигаз» дуже швидко порозумілася з урядом Арсенія Яценюка. Красномовний факт: народний депутат і полум’яна антикорупціонерка Тетяна Чорновол на всю губу шпетила різноманітні фірми, які мали договори спільної діяльності з Укргазвидобуванням, особливо ті, які належали іншому депутату — Олександрові Онищенко. Але при цьому не зачіпала «Карпатигаз» й навіть ставила його за приклад успішного співробітництва держави і бізнесу, з чого належить зробити висновок, що ця фірма щедро фінансувала політичну партію «Народний фронт».

Отже, 17 квітня 2014 року між усіма трьома учасниками — Укргазвидобування, «Карпатигаз» і «Техпроект» була укладена угода про нову редакцію договору про спільну діяльність та її програму. Вкладом державного концерну стали вже не 33, а 25 свердловин, розташованих на десяти різних родовищах — така зміна була пов’язана з тим, що держава забирала з фонду спільної діяльності висмоктані й неперспективні пласти газу, вносячи замість нові повнокровні. Приватники, зі свого боку, зобов’язувалися внести 44 млн грн на витрати по експлуатації цих свердловин, з яких 35 мільйонів припадало на «Техпроект», а 9 мільйонів — на «Карпатигаз». Останньому, окрім іншого, відводилася роль оператора спільної діяльності, що включало в себе обов’язок реалізовувати спільно видобутий газ. Причому не просто так, а на аукціонах по максимальній ціні, що склалася на той момент, та ще й із подальшим наданням іншим учасникам копій аукціонних свідоцтв, які би свідчили про те, що продавець дійсно зробив усе для того, аби всі троє одержали якнайбільший прибуток. А прибуток мав ділитися на три нерівні частини — відповідно до кількості вкладів, зроблених кожною стороною. Зокрема 50% — Укргазвидобуванню, 40% — «Техпроекту», 10% — «Карпатигазу».

Пов’язані з цим договором події почали набувати особливої цікавості після того, як у 2015 році до керівництва Укргазвидобуванням прийшла нова команда, яка швидко дійшла висновку про те, що така спільна діяльність не вигідна очолюваному їй концерну, й почала в судовому порядку розривати договори. Потрапив під роздачу й договір No 493 від 24.03.2004 р. в його новій редакції від 17.04.2014 р. Зокрема, менеджери Укргазвидобування порахували, що станом на 31 грудня 2015 року «Карпатигаз» замість передбачених угодою дев’яти мільйонів гривень внесло тільки п’ять, а «Техпроект» з обіцяних 35 млн грн взагалі не внесло ні копійки. Крім того, «Карпатигаз», виконуючи функції оператора-реалізатора, в січні-лютому 2015 року на організованих Українською універсальною біржою аукціонах продавав газ за не найвищими цінами, внаслідок чого спільна діяльність недоотримала більше восьми мільйонів гривень. З цими аргументами юристи державного концерну й пішли до суду, який просили розірвати договір про спільну діяльність.

Чиє право суддям дорожче?

Дана справа мала два кола розгляду: спочатку Господарський суд Києва рішенням від 18.04.2016 р. відмовив у задоволенні позову, потім Київський апеляційний господарський суд постановою від 31.08.2016 р. скасував це рішення й ухвалив нове, яким задовольнив його. Врешті-решт 14 листопада того ж року Вищий господарський суд України скасував обидва вердикти й передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції, давши попутно вказівку призначити судово-економічну експертизу, яка б дала відповідь на питання про те, який внесок було зроблено у фонд спільної діяльності кожним з її учасників, а також про те, чи можна вважати ринковими ціни, за якими «Карпатигаз» продавав на аукціонах спільно видобуті вуглеводні.

Експертиза, проведення якої було доручено фахівцям Київського науково-дослідного інституту судових експертиз, тривала без малого рік, після чого в Господарському суді Києва стартувало друге коло розгляду даної справи. Його суддя Світлана Чебикіна 11 квітня 2018 ухвалила рішення відмовити в задоволенні позову, але більш розлогі аргументи з цього питання містяться в тексті постанови Київського апеляційного господарського суду від 3.09.2018 р., якою вказане рішення було залишене без змін.

Із приводу продажу газу на аукціонах вийшла цікава річ. Експерт констатував, що в січні—лютому 2015 р. «Карпатигаз» продавав спільно видобутий газ за цінами, амплітуда яких коливалася від 5050 до 8275 гривень за 1000 м3, в той час як ринкові ціни на даний товар перебували в діапазоні від 6063 до 9800 грн. З цього було зроблено висновок, що ціни реалізації можна вважати такими, що відповідають ринковим. З точки зору здорового глузду начебто й правильно, але з іншого боку таке твердження зовсім не спростовувало претензії Укргазвидобування про те, що внаслідок дій оператора спільна діяльність недоотримала вісім мільйонів гривень. Адже в договорі, нагадаємо, йшлося про продаж газу не просто за ринковими цінами, а за максимальними цінами, що склалися на той момент. Що ж стосується іншого пункту претензій, то суд апеляційної інстанції підтвердив факт недовкладень у фонд спільної діяльності: як з боку «Карпатигаз» на суму 4 млн грн, так невкладення з боку «Техпроекту» на суму 35 мільйонів гривень.

Таким чином факт порушень умов договору сумнівів у суду не викликав, але ключове питання полягало в тому, чи давали такі порушення достатньо підстав для розірвання договору. Відповідь на нього судді шукали в статті 651 Цивільного кодексу України, де сказано, що договір може бути розірвано однією зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Якщо уважно вчитатися в цю фразу, то вийде що законодавець застосував оціночне поняття «істотне порушення», яке пропонував міряти іншим оціночним поняттям на кшталт «значна шкода». З цього витікало, що в подібних справах конкретний суддя може оцінювати ступінь істотності порушення й значимості шкоди так, як йому на душу ляже. Наприклад, керуючись принципом верховенства права, як це йому, до речі, велить присяга судді. Вся справа в тому, чиє право суддя захоче відстоювати більшою мірою: право державного концерну «Укргаз- видобування» позбавитися небажаного партнерства, від якого йому жодної користі, чи право двох приватних фірм і надалі паразитувати на експлуатації державних свердловин. На жаль, у цій справі судді Київського апеляційного господарського суду Надія Калатай, Леся Сітайло і Світлана Пашкіна обрали другий варіант і вирішили, що вказані вище порушення не є достатньо істотними, а тому й відмовилися задовольнити позов про розірвання невигідного для держави договору про спільну діяльність.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Битва за газове родовище: Держгеонадра програла судовий процес фірмі Злочевського

Опубліковано

on

Юрій Котнюк,
ЮВУ

На початку вересня Верховний Суд завершив справу про подальшу долю розташованої в Івано-Франківській області Чемигівської нафтогазоносної площі: вердиктами всіх трьох інстанцій вітчизняної Феміди на Державну службу геології та надр України покладено обов’язок видати спеціальний дозвіл на її розробку товариству з обмеженою відповідальністю «Парі», опосередкованим власником якої вважається один із колишніх міністрів епохи Януковича Микола Злочевський, котрий свого часу очолював Міністерство екології та природних ресурсів України. Можливо, з точки зору учасників Революції Гідності таке рішення виглядає обурливим, але з точки зору права в даному випадку буква закону дотримана бездоганно.

Кримінальне переслідування закінчилося нічим

Перший спеціальний дозвіл, простіше кажучи ліцензію, на користування надрами Чемигівської площі було видано ТОВ «Парі» компетентним органом в особі Держгеонадра ще 23 грудня 2010 року терміном на 5 років. Протягом цього часу товариство за власні кошти здійснило геологічне вивчення даної ділянки та підрахунок запасів корисних копалин, який було затверджено в спеціальній уповноваженій установі під назвою Державна комісія України по запасах корисних копалин. А відтак, відповідно до Порядку надання спеціальних дозволів на користування надрами, затвердженого постановою уряду від 30.05.2011 р. No 615, мало право одержати наступний дозвіл, терміном уже на 20 років, без аукціону.

Але перед тим, як завершився зазначений строк сталися наступні події. В січні 2015 р. Генеральна прокуратура України, очолювана в той період Віталієм Яремою, розпочала кримінальне переслідування Миколи Злочевського за обвинуваченням його в незаконному збагаченні (стаття 3682 ККУ). Його було оголошено в розшук, а на банківських рахунках Злочевського у Великобританії правоохоронними органами цієї країни було заарештовано 23 мільйони доларів США. Дана справа завершилася досить безславно — в подальшому вона була перекваліфікована на ухилення від сплати податків (ст. 212 ККУ), причому не з боку самого Злочевського, а з боку абстрактних посадових осіб тих компаній, які входили до очолюваної ним корпорації «Бурісма груп». У жовтні 2016 р. його було знято з розшуку, а в січні 2017 р. сайт вищеназваної групи компаній з великою помпою повідомив про те, що внаслідок тісної співпраці з ГПУ їй вдалося добитися припинення кримінального переслідування як самого Злочевського, так і «Бурисми груп», причому все це обійшлося останній у 180 мільйонів гривень.

Але окрім названої, була й ще одна справа, ініціатором якої стала народний депутат Тетяна Чорновол, яка 10 червня 2015 року подала до Генпрокуратури заяву про те, що у 2010— 2012 роках Злочевський, будучи міністром екології та природних ресурсів, незаконно видав ліцензії на користування нафтогазоносними надрами десятьом компаніям, кінцевим бенефіціаром яких був він сам. У їх числі заявниця назвала і ТОВ «Парі». У зв’язку з цим 16 червня того ж року було відкрите кримінальне провадження за статтею 364 ККУ (зловживання владою), але його доля була ще безславнішою, аніж попередньої справи. Правда, слідчі допитали двадцятьох працівників міністерства, причетних до процедури видачі ліцензій, і шістьох керівників компаній, яким вони були видані, але за наслідками слідчих дій обвинувачення нікому пред’явлено не було, арешт на жодне майно не накладався.

У подальшому матеріали даного провадження були передані до новоствореного Національного антикорупційного бюро України, де й припадали пилом аж до 1 серпня 2017 року, коли один із прокурорів Спеціалізованої антикорупційної прокуратури на ім’я Іван Федоренко своєю постановою закрив його через те, що в ході досудового розслідування, буцімто, не було встановлено складу злочину й були вичерпані процесуальні можливості отримання доказів його вчинення. Тетяна Чорновол дуже обурювалася таким рішенням прокурора, про яке її, до речі, було повідомлено з величезним запізненням — аж 2 травня 2018 р. Вона, зокрема, скаржилася, що в рамках даного провадження не було навіть допитано її саму, як заявницю, а вона, мовляв, могла розповісти багато цікавого, а крім того, передати слідчим важливі документи, які малав своєму розпорядженні. Звичайно, можна припускати, що цінність інформації, що містилася в її поясненнях і паперах, дорівнювала цінності виїденого яйця, але Солом’янський районний суд вирішив, що без даної процедури закриття провадження було передчасним, і своєю ухвалою від 15 червня 2018 р. скасував зазначену вище постанову прокурора Федоренка.

Принцип мовчазної згоди

Таким чином з боку правоохоронних органів Злочевський та його компанії зустріли повне взаєморозуміння, а от стосунки з Держгеонадра у них чомусь не склалися. В засобах масової інформації висувалося припущення, що їм довелося так багато потратитися на прокурорів, що на геологів уже не вистачило грошей, тому дешевше виявилося вирішити питання із суддями. Однак ми не станемо аналізувати плітки, а спиратимемося лише на перевірені факти.

Отже, в середині січня 2016 р. ТОВ «Парі» звернулося до Держгеонадра з проханням видати без аукціону ліцензію на користування надрами Чемигівської площі ще на 20 років. Відповідно до Закону України «Про дозвільну систему в системі господарської діяльності» і згаданого вище Порядку No 615 на розгляд подібних заяв дається термін 60 днів, і якщо ліцензіар за цей час не надасть жодної відповіді (будь-якої — позитивної чи негативної), починає діяти принцип мовчазної згоди. Це коли ліцензіат як суб’єкт господарської діяльності автоматично одержує право займатися тим видом діяльності, на яку він просив ліцензію в компетентного органу, але так і не дочекався від нього відповіді протягом визначеного строку. Причому в такому випадку датою одержання ліцензії вважається останній день відведеного для ліцензіара терміну.

Попервах чиновники Держгеонадра поставилися до фірми Злочевського досить прихильно й не затягуючи справи направили копію її заяви для погодження до Івано-Франківської обласної ради. Тут також треба зазначити, що відповідно до закону в тих випадках, коли спеціальний дозвіл на користування надрами з метою розробки родовищ корисних копалин загальнодержавного значення надається без проведення аукціону, його видача потребує погодження з радою тієї області, на території якої розташована певна ділянка. Точного терміну, протягом якого обласна рада має надати свою відповідь, ні закон, ні підзаконні акти не встановлюють, надаючи ліцензіару право самому визначати граничний строк, після закінчення якого також можна застосовувати принцип мовчазної згоди.

Дискреційні повноваження

Тепер уважно слідкуймо за датами. Держгеонадра направила до Івано-Франківська копію заяви ТОВ «Парі» зі своїм супровідним листом 21 січня 2016 р., вказавши, що відповідь потрібно надати не пізніше 19 лютого. Екологічна комісія облради на своєму засіданні 15 лютого одностайно рекомендувала обласній раді погодити дозвіл — як писалося в місцевій пресі, газові ділки обіцяли дати громадам двох навколишніх сіл по 300 тисяч гривень соціального внеску, а також допомогти їм з освітленням вулиць і придбати сміттєвоз. Але на відміну від екологічної комісії увесь депутатський корпус облради виявився не дуже прихильним до фірми Злочевського й 31 березня 2016 р. відмовився надати своє погодження.

Така відмова, судячи з усього, стала неприємним сюрпризом не лише для ТОВ «Парі», а й для керівництва Держгеонадра, яке в той момент ще було налаштовано досить привітно до нього. Скориставшись неквапливістю апарату обласної ради, воно швиденько — вже 4 квітня — намалювало наказ No 117, яким розпорядилося видати спецдозвіл. Ставка на неповороткість прикарпатців виявилася вірною — повідомлення з відмовним рішенням облради було ними відправлено до Києва лише 12 квітня, а дійшло на адресу Держгеонадр лише 18-го. Тож якби хтось почав дорікати геологам, що вони видали ліцензію без згоди місцевої влади, вони б могли слушно відповісти, що івано-франківці не вклалися у відведений ним термін, тому їм не лишалося нічого іншого, як застосувати принцип мовчазної згоди.

Проте щось потім змінилося у ставленні керівництва служби до Злочевського, і коли залишалося виконати процедуру видачі документу під назвою спеціальний дозвіл, її керівництво раптом заартачилося й відмовило в такій «дрібничці». З матеріалів справи неможливо зрозуміти, чому стався такий розворот на 180 градусів: може йому дійсно не заплатили обіцяної мзди, а може з найвищого ешелону влади надійшла вказівка затягувати час. В даній ситуації припускати можна будь що, але факти свідчать про те, що геологи вели якусь гру. Офіційна мотивація відмови була дуже зручною: обласна рада, мовляв, не дала своєї згоди, а тому й ми не дамо ліцензії. Але, якби керівництво служби дійсно було налаштована на відмову, воно повинно було в першу чергу скасувати свій же наказ No 117, мотивуючи це нововиявленим обставинами. Але геологи зайняли цікаву позицію: і спецдозволу на руки не давали, і свого наказу не скасовували — така поведінка дуже схожа на звичну тактику чиновника, який в очікуванні жирного хабара намагається тримати клієнта у невизначено-підвішеному стані.

Але ТОВ «Парі», яке вже встигло перерахувати в держбюджет офіційний платіж за ліцензію в сумі 300 тисяч гривень, подало до Окружного адміністративного суду Києва позовну заяву, в першому пункті якої просило суд визнати протиправною бездіяльність ліцензіара в питанні видачі позивачу спецдозволу, а в другому — зобов’язати її видати його. Рішенням від 15 листопада 2017 р. вона була задоволена по обох пунктах, після чого Держгеонадра подало апеляційну скаргу, в якій зазначало, що місцевий суд протиправно втрутився в дискреційні повноваження Держгеонадра й підмінив собою орган виконавчої влади. Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у відповідь на це зауважила, що дискреційні повноваження мають місце в тому випадку, коли орган виконавчої влади має кілька варіантів дій і може вибрати найкращий з них. У даній же ситуації Держгеонадра не мало вибору: воно саме видало наказ про видачу ліцензії, який на момент розгляду справи в суді не був скасований, а раз так, то нині геологам не лишається нічого іншого, як виконати його. Саме тому постановою КААС від 1 лютого 2018 р. рішення Окружного адміністративного суду Києва було залишене без змін. А вже Верховний Суд постановою від 5 вересня підтвердив правильність вердиктів обох попередніх інстанцій.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді