Connect with us

Судова практика

Невідомо ким підписаний договір – наслідки

Сергій Теньков, експерт ЮВУ

Підробка підписів під договорами, використання підписів невідомих, невстановлених осіб набули значного поширення в підприємницькій практиці. Втім, суди замість перевірки справжності підпису досить часто зосереджуються на перевірці зовсім інших обставин. Першою такою обставиною, яка підлягає перевірці судами, є наступне схвалення спірного договору в контексті положень ст. 241 ЦК України (ЮВУ вже звертався до цієї теми). Друга обставина, що перевіряється судами — наявність на договорах належних печаток й обставини їх використання при укладенні спірного договору. Характерно, що печатки на договорах зберігають для судів своє значення попри зміни в законодавстві та скасування обов’язковості цих печаток…

Постанова Північно-західного апеляційного господарського суду від 18 квітня 2019 року у справі № 918/780/18

Обставини справи

Двадцять четвертого лютого 2014 року між Позикодавцем-відповідачем і позичальником-позивачем було укладений договір про безвідсоткову фінансову допомогу на поворотній основі. Відповідно до п. 1.1 цього договору позикодавець надає позичальнику тимчасову поворотну фінансову допомогу в розмірі 278 235 тисяч гривень. Даний договір і додаткові угоди підписані та скріплені печатками сторін.

Із матеріалів справи вбачається, що 13.03.2014 р. відповідач перерахував позивачу вказану суму (278 235 000 грн), що підтверджується випискою по рахунках від 13.03.2014 р. та платіжним дорученням від 11.03.2014 року.

Надалі позичальник-позивач звернувся в господарський суд із позовом до позикодавця-відповідача про визнання вищевказаного договору про безвідсоткову фінансову допомогу недійсним. Позовні вимоги обгрунтовані тим, що договір підписаний невстановленими особами, які не мали необхідного обсягу цивільної дієздатності при підписанні оскаржуваних правочинів від імені позивача.

Рішенням господарського суду першої інстанції позичальнику в позові відмовлено. Позивач подав на рішення суду апеляційну скаргу. Позивач стверджує, що оскаржуваний договір підписаний директором поза межами повноважень, подальше схвалення правочину відбулося невстановленою особою, оскільки наявні підписи не відповідають справжності; жодних дій на виконання оспорюваного правочину (схвалення) позивач не здійснював.

Відповідач проти задоволення скарги заперечував, наголошуючи на тому, що відсутні докази несправжності підписів на спірному договорі. Вчинення правочину між сторонами підтверджується наявністю не лише підписів на спірному договорі, але й відтисків печаток як юридичної особи позивача, так і відповідача. Позивач прийняв поворотну фінансову допомогу згідно з договором, тобто позивачем схвалено даний правочин, а тому підстав для визнання його недійсним немає.

Правова позиція апеляційного суду

Суд розглянув апеляційну скаргу і дійшов таких висновків.

Із матеріалів справи вбачається, що відповідач перерахував позивачу 278 235 000 грн, що підтверджується випискою по рахунках від 13.03.2014 р. та платіжним дорученням від 11 березня того ж року. Суд зазначив, що згідно зі ст. 241 ЦК України правочин, вчинений представником із перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки особи, яку він представляє, лише в разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Факт отримання від відповідача коштів у сумі 278 235 тисяч грн за спірним договором позивачем не заперечується. В матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що позивач, отримавши вказані кошти на свій рахунок, вчиняв дії з повернення цих коштів відповідачу як помилково перерахованих тощо.

Крім цього, укладення між сторонами протягом 2014—2017 років додаткових угод до спірного договору апеляційний суд розглядає як ще один доказ наступного схвалення позивачем спірного правочину. При цьому суд звертає увагу на те, що ці додаткові угоди, як і сам договір, підписані та скріплені печатками сторін.

Апеляційний суд дійшов висновку, що підписання спірного правочину директором позивача також підтверджується наявністю на спірному договорі відтисків печаток як юридичної особи позивача.

Суд зазначає, що печатка відноситься до даних, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні відповідних правовідносин. При цьому позивачем не доведено фактів протиправності використання своєї печатки чи доказів її втрати, так само як і не надано доказів звернення до правоохоронних органів у зв`язку із втратою чи викраденням печатки. Тому в суду відсутні підстави вважати, що в даному випадку печатка використовувалася проти волі позивача.

А відтак, у силу вимог статей 73, 74 ГПК України позивачем не доведено, що підписи на оскаржуваних правочинах вчинено не уповноваженими особами. При цьому не є належними доказами на підтвердження недійсності підписів на спірному договорі надані суду позивачем розпорядження «Про проведення службової перевірки за фактами підписання Договору від 24.02.2014 р. та додатків до нього невстановленими особами № 5 від 08.11.2018 р.» та висновок за результатами службової перевірки за фактом з’ясування обставин щодо дійсності підписів від 8 січня 2019 року.

Апеляційний суд дійшов висновку, що визнання договору недійсним згідно зі статтями 203, 215 ЦК у зв’язку з підписанням договору особою, яка не має на це повноважень, та відсутністю волевиявлення власника, можливе лише в тому випадку, якщо власник у подальшому не схвалив такого правочину. Натомість із матеріалів справи вбачається, що позивачем схвалено спірний договір про безвідсоткову фінансову допомогу.

Таким чином, на підставі вищенаведеного апеляційний суд вважає необгрунтованими твердження позивача про неналежність підписів директорів товариства на оскаржуваному договорі та додаткових угод до нього, оскільки таке твердження не підтверджено матеріалами справи. Апеляційну скаргу позивача відхилено.

Коментар і рекомендації

Наведена судова справа, розглянута апеляційним судом 18.04.2019 р., становить значний інтерес тому, що Законом «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення порядку відкриття бізнесу» від 15.04.2014 року (набув чинності 06.11.2014 р.) скасована обов’язковість на договорах печаток (внесені відповідні зміни до ЦК і ГК України). Між тим, сучасна судова практика свідчить, що суди продовжують розглядати наявність печатки на договорах як важливий доказ дійсності договору попри підробку підписів, підписання таких договорів невстановленими особами тощо.

Апеляційний суд у коментованій справі зазначив, що печатка відноситься до даних, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні відповідних правовідносин. При цьому судова практика свідчить, що суди досить часто покладають саме на позивача обов’язок доведення фактів протиправності використання його печатки чи доказів її втрати або ж вимагають надати докази звернення до позивача правоохоронних органів у зв`язку з втратою чи викраденням печатки.

У вищенаведеному аспекті слід віддати належне позивачу в коментованій справі, який провів у себе службову перевірку за фактами підписання спірного договору і додатків невстановленими особами, а висновок надав суду. Втім, виходячи з правової позиції апеляційного суду, позивачу перевіряти слід було не обставини підписання спірного договору, а підстави і обставини, за яких на цьому договорі з’явилась його печатка. Характерно, що справжність і достовірність цієї печатки позивачем не спростовувалася.

Аналіз сучасної судової практики свідчить, що в ситуації, коли сторона оспорює підпис на договорі або стверджує про його підписання невідомими особами, але за наявності на договорі печатки, предметом судового розгляду стають дві головні обставини:

  1. суди з’ясовують чи відбулось наступне схвалення такого правочину (ст.241 ЦК України);
  2. позивачу (зацікавленій особі) пропонується довести факт протиправності використання його печатки чи навести докази її втрати або ж надати докази звернення до правоохоронних органів у зв`язку з втратою чи викраденням печатки.

Загальні правила зберігання й використання печаток встановлені у розділі 3 Правил організації діловодства та архівного зберігання документів у державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, затверджених наказом Мін’юсту від 18.06.2015 р. № 1000/5 (з наступними змінами і доповненнями, далі — Правила). У п. 1 даних Правил передбачено, що право на застосування печаток із зазначенням найменування та ідентифікаційного коду закріплюється в положенні (статуті) юридичної особи й зумовлюється її правовим статусом. На підставі п. 2 розділу 3 Правил дозволяється також застосовувати печатки структурних підрозділів (служби діловодства, бухгалтерії, кадрової служби тощо), печатки для окремих категорій документів (для копій, перепусток, конвертів тощо), а також металеві печатки — для опечатування приміщень, шаф, сейфів.

Відповідно до п. 4 розділу 3 Правил має бути затверджена, як внутрішній документ юридичної особи, інструкція з діловодства, де визначаються види і кількість печаток, штампів, що застосовуються, перелік документів, підписи на яких відповідно до законодавства необхідно скріплювати печаткою установи, та порядок застосування печаток. Розпорядчим документом керівника визначаються порядок використання, місце зберігання печатки установи й посадові особи, відповідальні за її зберігання, а також перелік посадових осіб, підписи яких скріплюються печаткою установи.

Згідно з п. 8 відбиток печатки, що засвідчує підпис посадової особи, ставиться таким чином, щоб він охоплював останні кілька літер найменування посади особи, яка підписала документ, але не підпис посадової особи. У документах, створених на основі уніфікованих форм, печатка ставиться на окремо виділеному для цього місці з відміткою «М. П.». Облік усіх печаток та штампів, що застосовуються в установі, ведеться в журналі за формою, наведеною в додатку 2 до цих Правил. Видача печаток, штампів посадовим особам здійснюється під підпис у відповідному журналі. На підставі п. 10 печатки зберігаються в шафах (сейфах), що надійно замикаються й опечатуються. Перевірка наявності печаток і штампів здійснюється щороку комісією, призначеною розпорядчим документом керівника установи, та оформлюється актом.

Джерело: Юридичний вісник України

 

Судова практика

Неподання заяви для переоформлення ліцензії на мовлення є самостійною підставою для позову про її анулювання

31 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 815/6160/17 залишив без задоволення касаційну скаргу телерадіокомпанії, яка несвоєчасно подала заяву про переоформлення ліцензії.

Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення звернулася до суду з позовом до ТРК, в якому просила анулювати ліцензію на мовлення відповідача, оскільки, розглядаючи заяву телерадіокомпанії про переоформлення наданої їй у 2007 р. на строк 10 років ліцензії на кабельне мовлення, встановила, що у ліцензіата протягом діяльності відбулася низка змін (власника, прізвища керівника ТРК, оператора телекомунікацій), але він не повідомляв про це у строки, передбачені ст. 35 Закону України «Про телебачення і радіомовлення».

Рішенням окружного адміністративного суду в задоволенні позову відмовлено. Апеляційний адміністративний суд рішення скасував та задовольнив позов, з тих мотивів, що відповідна інформація міститься в додатку до ліцензії та становить її умови. Тому телерадіокомпанія була зобов’язана подати заяву про переоформлення ліцензії у зв’язку зі зміною організаційно-правового статусу та умов діяльності.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що анулювання ліцензії є найсуворішою санкцією та можливе не раніше того, як були вжиті санкції у вигляді попереджень або штрафів. Також пояснював, що зазначені зміни в товаристві відбулися у 2008 та 2009 р.р., коли ще не була чинною норма про те, що зміна прямого власника (співвласників) та/або кінцевого бенефіціарного власника (контролера) є підставою для переоформлення ліцензії на мовлення.

Верховний Суд провів порівняльний аналіз правових норм ч. 4 ст. 35 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» за попередньою редакцією та чинних із 28 липня 2013 р. та дійшов висновку, що суб’єкт інформаційної діяльності має обов’язок подавати інформацію про будь-які зміни в структурі власності. Вибуття або зміна власника свідчить про настання певних організаційних змін у товаристві.

Також Верховний Суд вказав, що як у редакції ст. 35 Закону України «Про телебачення і радіомовлення», що була чинною на час змін у відповідача, так і в редакції, чинній на час звернення Нацради до суду з цим позовом та прийняття нею відповідного рішення, передбачено обов’язок ліцензіата звертатися до Нацради із заявою про переоформлення ліцензії на мовлення у 10-денний (за попередньою редакцією) чи 30-денний (за чинною редакцією) строк у разі настання таких змін.

Несвоєчасне подання заяви про переоформлення ліцензії у зв’язку з організаційними змінами статусу та умов діяльності ліцензіата є самостійною підставою для звернення Нацради до суду з позовом про анулювання ліцензії на мовлення (п. «б» ч. 5 ст. 37 Закону України «Про телебачення і радіомовлення»).

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

В разі звільнення поліцейського грошової компенсації за невикористані відпустки попередніх років не передбачено

31 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 808/2122/18 залишив без задоволення касаційні скарги позивача і відповідача, оскільки питання затримки виплати грошової компенсації поліцейському при звільненні не врегульовано спеціальним законодавством.

Особа звернулась до суду з позовом до ГУ Національної поліції, в якому вимагала визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо невиплати грошової компенсації за невикористану відпустку і стягнути таку грошову компенсацію, визнати протиправною бездіяльність щодо затримки у виплаті одноразової грошової допомоги при звільненні та грошової компенсації за невикористану відпустку, а також стягнути середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, позов задовольнив частково, виходячи з того, що обов’язковою передумовою для виплати поліцейському компенсації за невикористану відпустку є визначена кількість днів невикористаної відпустки в наказі про звільнення, якого позивач не оскаржив. А оскільки питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні поліцейських не врегульовані положеннями спеціального законодавства, до спірних правовідносин застосовуються норми Кодексу законів про працю України, відповідно до яких усі суми, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені в день його звільнення.

Отже, суд визнав протиправною бездіяльність щодо затримки у виплаті одноразової грошової допомоги при звільненні та грошової компенсації за невикористану відпустку та стягнув середнє грошове забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні.

У касаційній скарзі позивач зазначав, що ні спеціальним законодавством, ні Законом України «Про відпустки» та КЗпП України не передбачено обмежень щодо компенсації за невикористані щорічні відпустки.

Відповідач у касаційній скарзі твердив, що одноразова грошова допомога при звільненні не входить до складу грошового забезпечення і тому відсутній обов`язок щодо її виплати саме в день звільнення поліцейського зі служби

Залишаючи без задоволення обидві касаційні скарги Верховний Суд зазначив, що пунктом 8 розд. III Порядку, затвердженого Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 6 квітня 2016 р. № 260, за невикористану в році звільнення відпустку поліцейським, які звільняються з поліції, виплачується грошова компенсація відповідно до чинного законодавства. Виплата грошової компенсації за невикористану в році звільнення відпустку проводиться, виходячи з розміру місячного грошового забезпечення, право на отримання якого поліцейський має відповідно до чинного законодавства, на день звільнення зі служби. Кількість днів для виплати грошової компенсації за невикористану відпустку вказується в наказі про звільнення.

З огляду на це колегія суддів дійшла висновку, що відповідно до вимог Закону України «Про Національну поліцію» та Порядку № 260, які є спеціальним законодавством та підлягають застосуванню при вирішенні спорів з приводу порядку та умов грошового забезпечення поліцейських і надання їм відпустки, грошова компенсація за невикористану відпустку виплачується у випадку її невикористання в році звільнення, а компенсація за невикористані відпустки за попередні роки не передбачена. Встановлено правило надання чергової відпустки поліцейському до кінця календарного року.

Колегія суддів зауважила, що питання щодо відповідальності за затримку розрахунку при звільненні поліцейського, зокрема затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення), не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що встановлює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.

Водночас такі питання врегульовано в КЗпП України.

Верховний Суд також роз’яснив, що оскільки порядок та умови виплати одноразової грошової допомоги при звільненні визначені Законом України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» і Постановою № 988, у яких зазначено, що така допомога виплачується особам, які «звільняються» зі служби, то допомога при звільненні має бути виплачена не пізніше дня звільнення зі служби.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Акти індивідуальної дії мають містити виклад переконливих і зрозумілих мотивів їх прийняття

5 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 640/467/19 задовольнив касаційну скаргу позивача, який оскаржив акт індивідуальної дії, ухвалений державним органом без належного обґрунтування.

Державна установа звернулась до суду з позовом до Державної аудиторської служби України про визнання протиправним та скасування рішення, а саме – висновку про результати моніторингу закупівлі в частині, де встановлено порушення позивачем п. 2 ч. 2 ст. 35 Закону «Про публічні закупівлі» від 25 грудня 2015 р. № 922-VIII  та неправомірного обрання й застосування процедури державної закупівлі дослідницьких послуг з матеріально-технічного забезпечення за переговорною процедурою Prozorro.

Позивач також зазначив, що висновок відповідача не містить конкретних зобов’язань з усунення порушень та вказівок, які саме порушення мають бути усунені.

Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив. Апеляційний адміністративний суд скасував рішення та ухвалив нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовив, ствердивши, що відповідачем доведено в діях позивача наявність порушення вимог п. 2 ч. 2 ст. 35 Закону № 922-VIII, оскільки матеріалами справи підтверджено наявність конкуренції, що виключає можливість проведення закупівлі за переговорною процедурою. Суд також зазначив, що оскаржуваний висновок за своїм змістом та формою повністю відповідає вимогам ст. 7-1 Закону України «Про публічні закупівлі».

Задовольняючи касаційну скаргу позивача, Верховний Суд зазначив, що зміст спірного висновку, який є індивідуально-правовим актом і породжує права та обов’язки для позивача, має відповідати вимогам ст. 2 КАС України, відповідно до яких обґрунтованість є однією з обов’язкових ознак рішення (дії, бездіяльності) суб’єкта владних повноважень, що підлягає встановленню адміністративним судом.

Системний аналіз установлених обставин справи дав змогу Верховному Суду дійти висновку, що з метою виконання вимоги щодо обґрунтованості спірного висновку відповідачеві не достатньо лише вказати на факт відповідного правопорушення. Відповідач зобов’язаний навести опис порушення (порушень) законодавства у сфері публічних закупівель, виявленого(их) за результатами моніторингу закупівлі (ст. 7-1 Закону України № 922-VIII, розд. III Порядку заповнення форми висновку про результати моніторингу закупівлі, затвердженого наказом Держаудитслужби України від 23 квітня 2018 р. № 86.

У цій справі, як встановлено судами попередніх інстанцій, відповідач обмежився лише вказівкою на невідповідність інформації, наведеної в повідомленні про намір укласти договір, процедурі закупівлі. Проте жодних фактичних обставин, на підставі яких відповідач дійшов таких висновків, у його висновку не наведено.

Зазначивши у висновку про необхідність усунути порушення законодавства у сфері публічних закупівель, відповідач не конкретизував, яких саме заходів має вжити позивач, не визначив способу усунення виявлених під час моніторингу порушень, що свідчить про його нечіткість та невизначеність.

Можливість усунення виявлених порушень прямо залежить від чіткого визначення суб’єктом владних повноважень конкретного заходу (варіанта поведінки), яких потрібно вжити уповноваженій особі замовника для усунення порушень.

Спонукання позивача самостійно визначити на підставі невизначених норм, яких саме заходів необхідно ужити для усунення виявлених порушень, може призвести до нового можливого порушення позивачем чинного законодавства.

Водночас, зобов’язальний характер вимоги щодо усунення правопорушення свідчить про встановлення цього порушення та про визначення імперативного обов’язкового способу його усунення, що має бути чітко викладено в акті індивідуальної дії.

Відповідну правову позицію висловлено в постанові Верховного Суду від 10 грудня 2019 р. у справі № 160/9513/18.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.