Нові тарифи на розподіл газу. Суди вирішили, що НКРЕКП неправомірно піддалася популізму

Юрій КОТНЮК, ЮВУ

Люди вже почали забувати, як два роки тому в квітні 2017-го їх намагалися примусити платити за газ, який вони не споживали, шляхом запровадження тарифу за приєднану потужність: простіше кажучи, абонплати. Тоді масове обурення громадян штовхнуло Президента України Петра Порошенка і Прем’єр-міністра Володимира Гройсмана звернутися до Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, яка вняла голосу керівництва країни й дала задній хід. І от 19 червня нинішнього року Шостий апеляційний адміністративний суд Києва ухвалив постанову, якою ця невдала новація визнана правильною і законною, а дії регулятора, який її скасував, навпаки, незаконними. Є велика ймовірність, що Верховний Суд підтримає даний вердикт, оскільки в січні, вирішуючи іншу справу з цього ж питання, він зробив аналогічний висновок.

Така практика звична для Європи

Прихильники запровадження абонентної плати за послуги транспортування природного газу розподільними трубопроводами зазвичай проводять аналогію з орендою автомобіля. Якщо, наприклад, людина наймає машину на рік чи два, вона платить за користування нею незалежно від того, з якою інтенсивністю вона її експлуатує — кожен день чи раз на тиждень. Якщо орендар їздить нею часто, він так само часто заправляє її бензином, але орендодавця питання придбання ним пального не цікавить. Щось подібне можна застосувати й до механізму оплати за газ. Ця плата має складатися, як мінімум, із двох частин. Перша — це фіксована плата за саму можливість доставки палива з газового родовища до квартири споживача трубопровідним транспортом, друга — вартість самого палива, яку вже слід рахувати залежно від кількості спалених кубометрів.

Інший момент полягає в тому, що перша складова хоча й вважається фіксованою, але при цьому вона не є для всіх однаковою, а залежить від приєднаної потужності об’єкта споживача. Адже для газифікації скромної «шевченківської» хатки використовується обладнання меншої потужності, а для триповерхового палацу — більшої. За аналогією, так само різняться розміри орендної плати «Запорожця» і «Лексуса». Забігаючи наперед, зазначимо, що ця частина питання не є надто актуальною, оскільки більшість газифікованих домогосподарств України розміщені в багатоповерхових будинках, зведених за радянськими стандартами, де приєднана потужність однакова як для однокімнатної, так і для п’ятикімнатної квартири.

У Західній Європі, в силу особливостей історичного розвитку її економіки, відокремлення плати за користування газовою інфраструктурою і від плати за сам газ є справою звичною — тамтешнє населення дуже поступово переходило з дров та вугілля на газ і так само повільно переселялося з індивідуальних осель у колективні багатоповерхівки. Порівняно з нею в Радянському ж Союзі воно якось відбувалося все і зразу: одним махом збудували сотні тисяч газифікованих «хрущівок», до яких й переселили десятки мільйонів людей, з яких плату за газ брали залежно від кількості прописаних у квартирі мешканців, і нікого не цікавило, скільки ж вони там його палять, бо він обходився неймовірно дешево.

Це був давно обіцяний крок

Звістка про те, що з 1 квітня 2017 року запроваджується фіксована абонентська плата за газ, упала людям як сніг на голову, хоча про запровадження саме такої системи йшлося давно. Про неї є згадка і в Угоді про асоціацію України з Європейським Союзом, через яку загорівся такий сир­бор у листопаді 2013­го, і в Законі України «Про ринок природного разу», прийнятому в квітні 2015­го, і в Листі про наміри до Міжнародного валютного фонду (з додатком у вигляді Меморандуму про економічну і фінансову політику) від 1 вересня 2016 року, під яким стоять підписи чотирьох осіб: Петра Порошенка, Володимира Гройсмана, голови НБУ Валерії Гонтарєвої і міністра фінансів Олександра Данилюка. Та коли дійшло до діла, реакцію публіки можна було охарактеризувати фразою класика: «Калавур! Грабують!» Підіграючи її настроям, Порошенко з Гройсманом хутко написали до НКРЕКП публічні звернення, в яких закликали зупинити дію прийнятих нею рішень, що й було зроблено 10 квітня того ж року.

Тепер детальніше про юридичні моменти цієї драми. Двадцять восьмого березня 2017 року Нацкомісія ухвалила, в числі інших, 44 постанови (№№ 349–392), які були адресовані персонально кожному із 44 ліцензованих газорозподільних підприємств (облгазів), котрі мали однотипну назву «Про встановлення тарифів на послуги розподілу природного газу для…». Окремою постановою № 395 «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких постанов НКРЕКП», датованою тим же числом, одним махом скасовувалися 44 постанови регулятора, якими встановлювалися попередні тарифи. Зазначимо, що ці постанови були прийняті 24 березня 2016 року, одночасно зазнали невеличких змін 15 грудня того ж року, а написані в них тарифи є діючими й досі.

Далі, 10 квітня 2017 року, зібравшись на засідання під тиском народного гніву, члени НКРЕКП довго судили­рядили, що ж їм робити з цими сорока чотирма і одною своїми постановами: чи то їх зупинити, чи то їх змінити, аж поки не дійшли висновку, що їх треба просто­напросто скасувати й відновити статус кво. Так народилася на світ постанова НКРЕКП № 494, якою скасовувалися її ж постанови від 28.03.2017 р. № 349–352 і № 395 й одночасно відновлювалася дія скасованих постанов від 24.03.2016 р. (зі змінами від 15.12.2016 р.).

Існуючі тарифи на розподіл газу є економічно необгрунтованими

Таким чином, люди в більшості своїй залишилися задоволеними, але знайшовся один дивак, який у серпні того ж 2017 року подав до Окружного адміністративного суду Києва позовну заву про визнання неправомірною згаданої вище постанови НКРЕКП № 494. З тексту судових рішень про нього відомо, що він мешкає в Закарпатській області і є доволі заможною людиною, судячи з того, що протягом року дозволяє собі спалювати 7 583 м3 природного газу.

І саме на цьому місці доречно було б сказати, що не варто в даному випадку завантажувати читача цифрами, тим більше сам Верховний Суд написав, що для вирішення цього спору числові аспекти тарифу не є істотними. Врешті­решт, майже всі ми живемо в газифікованих квартирах, питання тарифів стосується кожного, тож кожен з нас може сам підняти текст постанови НКРЕКП, адресованої тому облгазу, котрий його обслуговує, вичитати в ньому розмір, визначений у гривнях за один кубометр на годину, потім помножити його на максимальну пропускну спроможність газового обладнання своєї оселі, на коефіцієнт тиску, на кількість годин у добі і днів у місяці, щоби потім отримати суму щомісячної абонентної плати за користування газовою інфраструктурою. Зазначимо лише, що від запровадження фіксованої плати виграли би ті домогосподарства, які використовували великі обсяги газу, як той закарпатський позивач, а програли би ті, хто старанно економив кожен кубометр. Зате облгази однозначно б виграли, бо сума очікуваних внаслідок новації доходів була би більшою за суми, які вони б отримали без неї.

Отже, якщо числові аспекти в даному випадку є неістотними, то надзвичайно важливими, є, так би мовити, процедурні моменти, пов’язані перш за все із вимогами Закону України «Про ціни та ціноутворення». Як відомо, природний газ як товар не підпадає під дію цього закону і ціни на нього формується балансом попиту й пропозиції шляхом досягнення вільної згоди між продавцем і покупцем. Зате підпадають під його дію послуги на транспортування цього виду палива магістральними й розподільними трубопроводами, оскільки АТ «Укртрансгаз» і облгази, що їх надають, є природним монополістами — кожний на своїй ліцензованій зоні діяльності. Саме тому ціни на ці послуги є державними регульованими, аби не допустити зловживань з боку монополіста, а роль державного регулятора в цьому випадку виконує НКРЕКП. Разом із тим, такого роду ціни мають бути економічно обґрунтованими, тобто забезпечувати відповідність витратам на виробництво послуг і прибутку від їх реалізації. Якщо ж державний орган встановлює ціни нижче від економічно обґрунтованого розміру, він зобов’язаний відшкодувати суб’єктам господарювання, в даному випадку облгазам, різницю за рахунок коштів відповідних бюджетів.

А тепер слідкуйте уважно. Тарифи на розподіл газу, які діяли до 1 квітня 2017 року і діють нині, були встановлені на підставі Методики розрахунку тарифів на транспортування та постачання природного газу для підприємств з газопостачання та газифікації, затвердженої постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України від 4.09.2002 р. № 983. Ця постанова була скасована постановою НКРЕКП від 25.02.2016 р. № 237, хоча сама Методика припиняла свою дію лише 1 квітня 2017 р. Натомість, у той самий день, 25 лютого 2016 року, Нацкомісія своєю постановою № 236 затвердила нову Методику визначення та розрахунку тарифу на послуги розподілу природного газу, які мали базувалися на розмірі приєднаної потужності.

І ось який намалювався фокус: 28 березня 2017 року регулятор на виконання законів України, її міжнародних зобов’язань і встановлених ним же самим регуляторних актів встановив економічно обгрунтовані тарифи на розподіл газу. Подобаються вони комусь, чи ні, але формальна процедура була дотримана. А ось 10 квітня, виконуючи, так би мовити, волю обуреного народу, Нацкомісія процедуру порушила, бо, відновлюючи статус­кво й повертаючи старі тарифи, вона, з формальної точки зору, встановлювала нові, які вже не могли вважатися економічно обгрунтованими, оскільки базувалися на скасованій методиці п’ятнадцятирічної давності.

Для того аби встановити неправомірність такого рішення, суду необов’язково було занурюватися в цифри щодо відповідності витрат на виробництво послуг прибуткам від їх реалізації. Так само, як і необов’язково було доручати цю роботу вузькоспеціалізованим фахівцям шляхом призначення судово­економічної експертизи: раз не дотримано передбачений законом порядок встановлення державних регульованих цін, значить відповідний акт не може вважатися законним.

Цікаво, що прихильники запровадження абонплати за газ ішли до своєї мети двома паралельними шляхами. Спочатку позов про скасування постанови НКРЕКП № 494 від 10.04.2017 р. подав до ОАС Києва згаданий вище «дивак» із Закарпаття, а через пару місяців після нього Публічне акціонерне товариство «Луганськгаз» подало до того ж суду дуже схожий позов, який різнився лише змістом прохальної частини: позивач просив скасувати не всю постанову в цілому, а лице в тій частині, де вона персонально стосується «Луганськгазу».

Як це іноді буває, до фінішу першим прийшов той, хто стартував пізніше: з перемінним успіхом, але з позитивним результатом процес по справі «Луганськгазу» завершився постановою Верховного Суду від 16 січня 2019 року. В її мотивувальній частині було написано, що суд із розумінням ставиться до причин ухвалення Нацкомісією постанови № 494, яка полягала в додатковому захисті населення та недопущенні підвищення загального рахунку для побутових споживачів природного газу. Проте ця мета не може досягатися у спосіб, який порушує визначені законом гарантії прав суб’єктів господарювання. Що ж стосується справи за позовом про скасування вищезгаданої постанови в цілому, то 19 червня 2019 року його своєю постановою задовольнив Шостий апеляційний адміністративний суд, тож касаційний етап для неї ще попереду.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути