Connect with us

Судова практика

Облгази проти НКРЕКП: у справі про «морозні коефіцієнти» суд поставив регулятору «двійку»

Юрій Котнюк, ЮВУ

У минулому місяці Окружний адміністративний суд Києва ухвалив аж чотири рішення за однотипними позовами чотирьох газорозподільних підприємств, у яких ті просили скасувати постанови НКРЕКП про заборону приводити об’єми спожитого населенням газу до стандартних умов. Простіше кажучи, застосовувати «морозні коефіцієнти». Якщо ці вердикти будуть залишені без змін у судах наступних інстанцій, регулятор стане всезагальним посміховиськом, оскільки виходить так, що він вимагав у своїх ліцензіатів не виконувати вимоги своїх же власних регуляторних актів, мало того, вимагав у них не виконувати закон.

Витоки цієї практики слід шукати ще в радянській добі

Розповідаючи про цю ситуацію, нам ніяк не обійтися без того, щоб не згадати закони фізики, вірніше один із них, а саме Гей-Люссака, в якому йдеться про те, що об’єм газу при підвищенні температури збільшується, а при зниженні – зменшується десь приблизно на 3,6 відсотка на кожні 10 градусів, якщо міряти за звичною нам шкалою Цельсія. Коли ж природний газ охолодити до мінус ста шістдесяти градусів, він зменшиться у шістсот разів і взагалі перетвориться на скраплений. В нашому кліматі амплітуда коливань між січнем і липнем становить 40–50 градусів, тож можете порахувати, як коливаються об’єми блакитного палива і яке це може мати значення для комерційних розрахунків.

Для запровадження правильного обліку в Радянському Союзі ще в 1963 році така установа як Державний комітет стандартів, мір та вимірювальних приладів СРСР видала регуляторний акт з чудернацькою назвою ГОСТ, з якого випливало, що стандартною умовою для визначення об’єму газу є температура плюс 20°С, тиск 760 міліметрів ртутного стовпчика і нульова вологість.

Протягом кількох десятиліть цей стандарт застосовувався лише в промислово-виробничій сфері, й для широких верств населення ніякого значення не мав. Що ж стосується населення, то воно протягом тривалого часу побутових лічильників газу не знало і за газ платило не залежно від кількості спожитих кубометрів, а залежно від кількості осіб, прописаних у квартирі. Навіть після того як більшість домогосподарств завели собі прилади обліку, побутові споживачі платили за такі об’єми, які показували їхні лічильники.

Варто зазначити, що в Україні кількість днів, коли температура вище двадцяти градусів тепла, набагато менша за кількість днів, коли вона нижча цієї відмітки, тож газорозподільні підприємства (облгази), маючи справу з населенням, несли у зв’язку з цим певні збитки, які заносилися до категорії виробничо-технологічних втрат. Тож показання побутових лічильників у цьому плані використовувалися для того, аби точніше порахувати розміри понесених втрат.

У зв’язку з цим 26 лютого 2004 року наказом Міністерства палива та енергетики України № 116 була затверджена так звана Методика приведення об’єму природного газу до стандартних умов за показами побутових лічильників. В її додатках містилися таблиці коефіцієнтів, які потім прозвали «морозними» – саме на них треба було множити робочий об’єм, тобто показаний лічильником обсяг спожитого газу, аби отримати його стандартний об’єм.

Найбільший коефіцієнт, зрозуміло, встановлювався для січня, найменший – для липня, проте його величина залежала не лише від пори року, а й від місця розташування лічильника: якщо він, скажімо, знаходився надворі, то коефіцієнт був більшим, а якщо всередині квартири, розташованої на верхніх поверхах житлової висотки, то, звісно, менше. Окрім цього, певне значення мали регіональні кліматичні особливості, оскільки зими в Криму зазвичай тепліші, ніж на Чернігівщині чи Сумщині. Що стосується Києва, то мінімальний коефіцієнт становив 0,98, максимальний – 1,10.

Дивна пауза тривала три роки

Отже, наголошуємо: «морозні коефіцієнти» існували давно, але застосовувалися лише до комерційно-промислових споживачів, а от населення про них не знало ні сном, ні духом. Газорозподільні підприємства (облгази) брали паливо з належних Укртрансгазу магістральних газопроводів і через свої місцеві трубопроводи розподіляли побутовим споживачам. Причому облгази отримували його від Укртрансгазу з урахуванням «морозних коефіцієнтів», а люди – без їх урахування.

За підрахунками фахівців, різниця становила від 300 до 500 мільйонів кубометрів на рік, тобто приблизно від 3 до 5 відсотків спожитого населенням газу, але ці втрати компенсувалися облгазам відповідно до згаданої вище методики, а також низки інших регуляторних актів, затверджених Мінпаливенерго, згодом реорганізованого в Міненерговуглепром. Формально все змінилося у 2015 році, коли був прийнятий Закон України «Про ринок природного газу», в якому були не лише підтверджені стандартні умови товарного газу з його двадцятьма градусами тепла, а й визначено, що ці параметри поширюються на всі без виключення категорії споживачів: про це йшлося в пункті 31 статті 1.

Новий порядок був закріплений ще в трьох регуляторних актах, затверджених постановами Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, прийнятими в один і той же день – 30 вересня 2015 р. Першим серед них слід назвати Кодекс газорозподільних систем (постанова № 2494) – там про стандартні умови йдеться ІХ-му розділі 1-й главі, 3-му пункті. Другим назвемо Правила постачання природного газу (постанова № 2496) – в них стандартні умови згадуються в пункті 9. Третім за важливістю йде Типовий договір розподілу природного газу (постанова № 2498) – в його тексті відповідь на наше питання міститься в пунктах 5.3 і 5.6.

Усі перелічені акти набирали чинності з наступного дня після опублікування, тож «морозні коефіцієнти» мали застосовуватися, починаючи з жовтня 2015 року, проте внаслідок якихось невідомих політичних домовленостей пауза затягнулася на три роки. Лише в жовтні 2018-го облгази стали нараховувати населенню ті обсяги спожитого газу, які були помножені на відповідні коефіцієнти. А вже газопостачальні підприємства (газзбути) стали присилати людям платіжні повідомлення, які пропонували заплатити за обсяги спожитого газу, що були трішечки більшими, аніж ті, що показували їхні лічильники.

Йшлося про невеличку надбавку від одного до чотирьох відсотків, але народ сприйняв це так, ніби його пограбували в темному провулку. А органи влади, замість того, щоб узяти на себе важку й невдячну справу пояснити людям, що так воно й повинно бути, пішли іншим шляхом й почали приймати прості та легкі для розуміння неправильні рішення. А Прем’єр-міністр Володимир Гройсман у стінах Верховної Ради дозволив собі вибухнути непарламентською лексикою, яка в перекладі на мову дипломатичних салонів звучить як «Цих монополістів треба належним чином покарати, оскільки їхні дії не подобаються населенню».

Аргументи Нацкомісії виявилися нікудишніми

Попервах НКРЕКП збиралося ухвалити одну постанову, якою б заборонялося всім облгазам застосовувати «морозні коефіцієнти», але чиновники Державної регуляторної служби України пояснили, що тоді це буде регуляторний акт, прийняття якого потребуватиме багатомісячної процедури узгодження й обговорення. Тоді в Нацкомісії придумали хитрий вихід: прийняли аж 42 постанови, кожна з яких забороняла будь-якому з 42 діючих у країні облгазів приводити об’єми використаного побутовими споживачами природного газу до стандартних умов. Це сталося 23 листопада 2018 року.

Далі закрутилося: половина облгазів мовчки підкорилася й припинила нараховувати «морозні коефіцієнти», зате інші продовжували це робити й синхронно подали до Окружного адміністративного суду позови про визнання незаконними й скасування персонально адресованих кожному з них постанов НКРЕКП. Варто зазначити, що табір «заколотників» склали 20 облгазів, що входили до Регіональної газової компанії Дмитра Фірташа. Двоє з них – ПАТ «Івано-Франківськгаз» і ПАТ «Сумигаз» навіть зуміли в порядку забезпечення позову добитися від суду зупинки дії своїх постанов до вирішення справи по суті. Що ж стосується решти, то Нацкомісія наклала на них штрафи за невиконання рішень регулятора в сумі 850 тисяч гривень, які, звичайно ж, ніхто не збирався платити.

І ось 15 травня суддя ОАС Києва Аріна Литвинова ухвалила три рішення, якими задовольнила позови публічних акціонерних товариств «Волиньгаз», «Закарпаттягаз» і «Миколаївгаз». А 22 травня суддя того ж суду Тетяна Шейко задовольнила аналогічний позов ПАТ «Львівгаз».

В ході судового процесу сторона відповідача навела доволі кволу доказову базу. Юристи Нацкомісії навіть вдалися до дешевого трюку, зокрема, послалися на розділ XV Кодексу газорозподільних систем, в якому написано, що розміри коефіцієнтів слід визначати за додатками до згаданої вище методики, затвердженої наказом Мінпаливенерго №116 від 26.02.2003 р. А в цій методиці, мовляв, написано, що її дія не поширюється на випадки використання газу громадянами для власних потреб. Але цей номер не пройшов: судді погодилися з тим, що у згаданій методиці дійсно є такі слова, але при цьому вказали, що в даному випадку Кодекс ГРС посилається не на текст самої методики, а на цифри таблиць, що містяться в її додатках.

В іншому місці представники НКРЕКП вирішили прикинутися сліпими й затялися доводити, що в тій самій методиці ні про які коефіцієнти не йдеться. У зв’язку з цим обидві судді у всіх чотирьох рішеннях не змовляючись написали одну й ту ж фразу: «Посилання відповідача на те, що Методика №116 взагалі не містить величин коефіцієнтів приведення до стандартних умов при здійсненні розрахунків із побутовими споживачами, є недоречними з урахуванням вищенаведеного, а також того, що відповідні коефіцієнти містяться в додатках до Методики №116».

Таким чином, перші чотири рішення вже ухвалені, на підході ще 16, і, як бачите, є вагомі підстави припускати, що вони також будуть позитивними для позивачів. А якщо вони ще й успішно пройдуть через апеляційну та касаційну інстанції, то, думається, що решта облгазів, котрі лишилися лояльними до регулятора, теж не будуть сидіти склавши руки й знайдуть спосіб оскаржити й свої постанови.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Норма, якою визначається стаж роботи, що дає право на одержання надбавки до посадового окладу за вислугу років та додаткової відпустки, не стосується стажу роботи, який дає право на отримання щомісячного довічного грошового утримання судді

До стажу роботи, який дає право на відставку судді та отримання щомісячного довічного грошового утримання, не входить стаж роботи на посадах начальницького складу органів внутрішніх справ та на посаді помічника голови суду.

23 вересня 2019 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув в письмовому провадженні адміністративну справу № 428/13509/16-а (провадження № К/9901/34193/18) за позовом судді до Управління Пенсійного фонду України в м. Сєвєродонецьку Луганської області про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії за касаційною скаргою Управління Пенсійного фонду України в м. Сєвєродонецьку Луганської області на постанову Сєвєродонецького міського суду Луганської області від 05 січня 2017 р. та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 21 лютого 2017 р.

Суддя звернулася до Сєвєродонецького міського суду Луганської області із позовом до Управління Пенсійного фонду України про визнання неправомірним та скасування рішення в частині зарахування стажу роботи на посаді судді при призначенні (перерахунку) та виплаті щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці у розмірі 86% згідно, зобов`язання призначити та нарахувати щомісячне довічне грошове утримання з 4 жовтня 2016 р. в розмірі 90 % грошового утримання судді на відповідній посаді без обмеження граничного розміру, виходячи зі стажу роботи – 28 років 1 місяць 7 днів, з врахуванням фактично виплачених сум судді у відставці.

Постановою Сєвєродонецького міського суду Луганської області, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду, позовні вимоги задоволено частково. Визнано протиправними дії УПФУ в частині зарахування стажу роботи на посаді судді при призначенні (перерахунку) та виплаті щомісячного довічного грошового утримання судді у відставці у розмірі 86%, зобов`язано відповідача призначити та нарахувати судді щомісячне довічне грошове утримання з 4 жовтня 2016 р. в розмірі 90 % грошового утримання судді на відповідній посаді з урахуванням фактично виплачених сум без обмеження граничного розміру, виходячи зі стажу роботи – 28 років 01 місяць 7 днів.

Задовольняючи позов частково, суди дійшли висновку, що законодавством, яке діяло до моменту набрання чинності Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. 2453-VI, було передбачено для суддів судів загальної юрисдикції зарахування стажу роботи, що дає право на одержання надбавки до посадового окладу за вислугу років та додаткової відпустки, крім часу роботи на посадах суддів, – час роботи на посадах слідчих, прокурорських працівників, а також інших працівників, яким законом передбачені такі ж пільги.

За результатами розгляду касаційної скарги відповідача Верховного Суду зазначив, що відповідно до п. 25 Розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 1402 право на отримання щомісячного довічного грошового утримання у розмірі, визначеному Законом, має суддя, який за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердив відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначений на посаду судді за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом, та працював на посаді судді щонайменше три роки з дня прийняття щодо нього відповідного рішення за результатами такого кваліфікаційного оцінювання або конкурсу.

В інших випадках, коли суддя іде у відставку після набрання чинності цим Законом, розмір щомісячного довічного грошового утримання становить 80 відсотків суддівської винагороди, обчисленої відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р. № 2453-VI.

За кожний повний рік роботи на посаді судді понад 20 років розмір щомісячного довічного грошового утримання збільшується на два відсотки грошового утримання судді, але не може бути більшим ніж 90 відсотків суддівської винагороди судді, обчисленої відповідно до зазначеного Закону.

Частиною 3 ст. 141 Закону № 2453-VI в редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року № 192-VIII, з урахуванням Рішення Конституційного Суду України від 08 червня 2016 року №1-8/2016 визначено, що щомісячне довічне грошове утримання виплачується судді у розмірі 80 відсотків грошового утримання судді, який працює на відповідній посаді.

Пунктом 11 Перехідних положень Закону № 2453-VI (в редакції, чинній до 28 березня 2015 р.) передбачено, що судді, призначені чи обрані на посаду до набрання чинності цим Законом, зберігають визначення стажу роботи на посаді судді відповідно до законодавства, що діяло на день набрання чинності цим Законом.

З аналізу зазначених вище правових норм вбачається, що до стажу роботи, який дає право на відставку судді та отримання щомісячного довічного грошового утримання, не входить стаж роботи позивача на посадах начальницького складу органів внутрішніх справ та на посаді помічника голови суду.

Суди помилково застосовували до спірних правовідносин ч. 6 ст. 44 Закону України «Про статус суддів», як на підставу для часткового задоволення позову, оскільки зазначена норма не врегульовує спірні правовідносини, а саме, не визначає перелік посад, робота на яких входить до стажу роботи, що дає право на відставку судді та отримання щомісячного довічного грошового утримання.

Частина 6 ст. 44 Закону України «Про статус суддів» передбачає, що для суддів судів загальної юрисдикції до стажу роботи, що дає право на одержання надбавки до посадового окладу за вислугу років та додаткової відпустки, крім часу роботи на посадах суддів, зараховується час роботи на посадах слідчих, прокурорських працівників, а також інших працівників, яким законом передбачені такі ж пільги.

Тобто, зазначена норма стосується визначення стажу роботи, що дає право на одержання надбавки до посадового окладу за вислугу років та додаткової відпустки, однак жодним чином не врегульовує питання стажу роботи, який дає право на відставку судді та отримання щомісячного довічного грошового утримання.

Колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що управління пенсійного органу при призначенні позивачу щомісячного довічного грошового у розмірі 86 відсотків від розміру заробітної плати судді (виходячи із стажу роботи на посаді судді 23 роки 6 місяців 13 днів), діяло правомірно з дотриманням вимог законодавства.

Враховуючи викладене, колегія Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позову судді до Управління Пенсійного фонду України в м.   Сєвєродонецьку Луганської області про визнання дій протиправними, зобов`язання вчинити певні дії.

Леонід Лазебний

Рішення в ЄДРСР.

Читати далі

Судова практика

Для укладення колективного договору про матеріальну відповідальність погодження з профспілковою організацією є обов’язковим

Відсутність хоча б однієї з умов для встановлення колективної матеріальної відповідальності та укладення з колективом відповідного договору про неї є порушенням порядку встановлення колективної матеріальної відповідальності

19 вересня 2019 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув у справі № 204/5569/16-ц (провадження № 61-33134св18) касаційну скаргу Державного підприємства «Виробниче об`єднання «Південний машинобудівний завод імені О. М. Макарова».

У серпні 2016 р. Державне підприємство «Виробниче об`єднання «Південний машинобудівний завод імені О. М. Макарова» звернулося до суду з позовом до двох працівників про відшкодування шкоди, заподіяної ним при виконанні трудових обов`язків. Відповідачі працювали старшими комірниками, про що з ними було укладено договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність. Відповідно до п. 12 вказаного договору, підставою для притягнення членів колективу (бригади) до матеріальної відповідальності є матеріальна шкода, що спричинена нестачею, умисним знищенням чи пошкодженням матеріальних цінностей, а також їх знищення чи порча через недбалість, що підтверджується інвентаризаційними документами. Проведеною ревізією підзвітних відповідачам товарно-матеріальних цінностей виявлено їх нестачу на суму 1 712 471,37 грн., яка виникла у результаті неналежного виконання відповідачами своїх обов`язків.

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, в задоволенні позову ДП «ВО «ПМЗ» відмовлено з тих мотивів, що керівництвом підприємства не було створено належних умов, необхідних для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого працівникам майна, що в свою чергу сприяло втраті та зникненню товарно-матеріальних цінностей. Крім того, начальник цеху не має повноважень щодо видання розпоряджень на встановлення колективної матеріальної відповідальності на працівників, не було отримано погодження з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) позивача тому договори про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність від 12 вересня 2013 р. № 1348 та від 14 грудня 2012 р. № 2131 були укладені з порушенням ч. 2 ст. 135-2 КЗпП України і підстав для покладення матеріальної відповідальності на відповідачів не має.

За результатами розгляду касаційної скарги позивача Верховний Суд підкреслив, що згідно з ч. 1 ст. 131 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого їм майна. Відповідно до ст. 138 КЗпП України для покладення на працівника матеріальної відповідальності за шкоду власник або уповноважений ним орган повинен довести наявність умов, передбачених ст. 130 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 135-2 КЗпП України при спільному виконанні працівниками окремих видів робіт, зв`язаних із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей, коли неможливо розмежувати матеріальну відповідальність кожного працівника і укласти з ним договір про повну матеріальну відповідальність, може запроваджуватися колективна (бригадна) матеріальна відповідальність.

Колективна (бригадна) матеріальна відповідальність установлюється власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації. Письмовий договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність укладається між підприємством, установою, організацією і всіма членами колективу (бригади).

Аналіз положень ч.ч. 1, 2 ст. 135-2 КЗпП України дає змогу зробити висновок, що для встановлення колективної матеріальної відповідальності та укладення з колективом відповідного договору про це, обов`язковою є наявність двох умов:

  1. колективна матеріальна відповідальність установлюються власником або уповноваженим ним органом;
  2. установлення колективної матеріальної відповідальності проводиться за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації.

Відсутність хоча б однієї з цих умов слід вважати порушенням порядку встановлення колективної матеріальної відповідальності.

Таким чином, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, належним чином вмотивував, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що колективна (бригадна) матеріальна відповідальність була встановлена уповноваженою на те особою, було отримано погодження виборного органу первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства на установлення колективної матеріальної відповідальності, створення належних умов для збереження схоронності переданих товарно-матеріальних цінностей.

Леонід Лазебний

Рішення в ЄДРСР – http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/84571292

Читати далі

Судова практика

Визнання недійсним договору застави майна

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Визнання недійсним договору застави майна з підстав відсутності в керівника необхідного обсягу цивільної дієздатності, зокрема за відсутності рішення, ухваленого загальними зборами товариства.

Тридцятого вересня Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/11498/18 (ЄДРСРУ № 84634095) досліджував питання стосовно правової можливості для визнання недійсним договору застави майна з підстав відсутності в директора необхідного обсягу цивільної дієздатності, зокрема, за відсутності прийнятого рішення загальними зборами на укладення вказаного договору.

Суть справи

Дослідженню підлягала процесуальна вимога позивача про визнання недійсним договору застави майна з підстав відсутності в директора позивача, яким укладено спірний договір, необхідного обсягу цивільної дієздатності, оскільки у відповідності до положень частини другої статті 98 ЦК України рішення загальними зборами учасників про відчуження майна (передачу його в заставу), вартість якого становила 50 і більше відсотків майна товариства, не приймалося.

Суд вказує, що згідно з вимогами статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, встановлених частинами 1—3, 5 та 6 статті 203 ЦК України. Таким чином, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб’єктного складу; дефекти волі — невідповідність волі та волевиявлення.

Відповідно до правової позиції, яка викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 по справі № 905/1227/17 вбачається, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Таким чином, Касаційний господарський суд відзначає, що вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, має бути встановлена наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним і настання відповідних правових наслідків. Юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю (статті 2, 80, 91, 92 ЦК України). При цьому особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов’язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 ЦК України). Стосовно правочину, то його юридична особа також вчиняє через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, котра відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами.

Важливо. Дефекти в компетенції, обсязі повноважень виконавчого органу товариства, коли цей орган вступає в правовідносини з третіми особами, можуть залежати від дефектів реалізації учасниками товариства корпоративних прав. У такому випадку дефекти волі товариства, обмеження повноважень його виконавчого органу можуть перебувати поза межами розумного контролю з боку третьої особи, не викликаючи в неї обґрунтованих сумнівів у правомірності дій виконавчого органу товариства.

Крім того, аналіз статей 546, 572, 576­,578 ЦК України, статей 1, 3 Закону України «Про заставу» дає підстави для висновку, що суть застави полягає в тому, що кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Тобто право застави — це право на чуже майно, внаслідок установлення якого власник може бути примусово позбавлений права на своє заставлене майно, а кредитор задовольнити свої вимоги за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника (власника такого майна).

Отже, застава — це один зі способів забезпечення виконання зобов’язання, особливістю якого є передача майна: заставодавець передає майно у заставу заставодержателю. Договір застави має похідний характер від забезпеченого нею зобов’язання й укладається виключно в забезпечення виконання зобов’язання за основним зобов’язанням, у даному випадку в забезпечення зобов’язань кредитного договору і не є безумовним відчуженням власником свого майна на користь заставодержателя.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові ВС від 21.02.2018 р. № 910/18506/16. Верховний Суд відзначає, що на відміну від договорів купівлі­продажу, міни або дарування, предмет застави залишається у володінні та користуванні заставодавця, тобто в його власності й виключно в разі невиконання боржником забезпеченого заставою основного зобов’язання заставодержатель має право одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета застави.

Таким чином, до даних правовідносин не застосовуються положення статті 98 ЦК України, оскільки зазначена норма визначає повноваження загальних зборів учасників товариства у відносинах щодо відчуження майна, тоді як у даному випадку мова йде про передачу майна в заставу, а не його відчуження, бо мета застави — не передача права власності на предмет застави за гроші, а стимулювання боржника до виконання обов’язків за основним договором. Застава має на меті саме забезпечення виконання основного зобов’язання та самостійно існувати не може, договір застави укладається виключно в забезпечення виконання зобов’язання за основним зобов’язанням, у даному випадку в забезпечення зобов’язань за кредитним договором, і не є безумовним відчуженням власником свого майна на користь заставодержателя. Відповідно до положень статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Тобто, в силу приписів зазначеної статті, правомірність правочину презюмується і обов’язок доведення наявності обставин, з якими закон пов’язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Аналогічна правова позиція щодо застосування норм статті 204 ЦК України викладена у висновку Великої Палати Верховного Суду (постанова від 14.11.2018 року у справі № 2­1383/2010).

Висновок

Таким чином, прийняття рішення загальними зборами на укладення договору застави директором товариства не є обов’язковим у даному випадку.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.