Connect with us

Судова практика

Указ Президента, можливо, і не зовсім конституційний, проте дочасні вибори відбудуться…

Двадцятого червня КСУ визнав Указ Президента України Володимира Зеленського щодо розпуску парламенту й дочасних виборів конституційним. І це вже – доконаний факт.

Рішення Конституційного Суду України в нашій державі завжди мали значний авторитет і виконувалися без обговорення та вибачень, хоча деякі з них і сприймалися як соціально-правовий винахід. Але при цьому рішення виконувалися всі, навіть ті з них, які були, м’яко кажучи, не зовсім коректні.

Остання прес-конференція голови ЦВК Тетяни Сліпачук ставить у глухий кут правників, а суддівське товариство, у першу чергу судді КСУ, були, ймовірно, взагалі шоковані. Адже керівниця ЦВК заявила, що «Конституційний Суд України не може зупинити своїм рішенням парламентські вибори», а може лише визначити конституційність Указу Президента про розпуск Верховної Ради. Й хоча КСУ – це єдиний орган, який може вирішувати, чи був цей президентський указ конституційним, чи ні, але виникає питання: як ми повинні поводитися, як здійснити його виконання? Адже КСУ не може зупинити вибори своїм рішенням, він просто може визначити конституційність указу, нічого більше». Решта питань – за ЦВК, якій потрібно зрозуміти обґрунтування і мотиви рішення, щоб вчинити необхідні правові дії. І якщо судді Конституційного Суду України оголошують, що президентський указ не відповідає Конституції, то це означає, що немає такого указу, а значить, у ЦВК немає ніяких законних підстав витрачати державні кошти на вибори. Хоча процес підготовки до них запущений. Він не може бути відкладений або на якийсь час призупинений. Зараз відбувається етап реєстрації, яка закінчиться 20 червня. Далі, власне 25 червня, потрібно завершити документування реєстрації і прийняти всі необхідні рішення, включно про форму виборчого бюлетеня тощо. Щодо реєстраційних процедур, то ЦВК зареєструвала понад 600 кандидатів-мажоритарників. Водночас, як відомо, 4 червня Велика Палата КСУ почала розгляд справи про відповідність Конституції Указу Президента України «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради VIІI-го скликання і призначення позачергових виборів».

Й опитування, проведене соціологічною групою «Рейтинг», свідчить, що більшість опитаних українців вважають, що вибори до Верховної Ради повинні відбутися 21 липня попри рішення Конституційного Суду. Ця більшість складає не менше 63% опитаних. Парадокс у тому, що якщо Конституційний Суд визнає Указ Президента України В. Зеленського про розпуск парламенту неконституційним, то вибори до ВРУ все одно повинні відбутися того ж таки 21 липня, як зазначено у рішенні глави держави. Отже, конституційний процес не призупиняється, хоча в ньому й виникли та й постійно виникають непорозуміння і навіть «дірки». Адже якщо навіть керівниця ЦВК не розуміється на значенні сенсу конституційної юрисдикції у правовій державі або вважає, що рішення Конституційного Суду України – формальний папірець, який не потребує виконання, то з політичного електорату загалом не має чого й вимагати. Дайош вибори! І все! Таким чином, правовий нігілізм, такий характерний для виборів Президента 2019 року, починає сіяти інші плоди вітчизняного правового поля.

У владній команді Президента вже чутно голоси й про необхідність перегляду Основного Закону. Так, представник Президента у Верховній Раді Руслан Стефанчук нещодавно заявив, що Конституцію України необхідно змінити. «Конституція буде змінена, але чи буде вона змінена в якійсь частині або в цілому, можливо, на референдумі – все це питання дискусії». За його словами, «раніше зміни вносили в розділи повноважень Ради і Президента, а ми повинні починати з розділу про права і свободи громадян. Там маса декларативних прав, які абсолютно не мають ні механізму реалізації, ні механізму захисту цих прав. Це треба міняти», – заявив Руслан Стефанчук.

Слід зауважити, що такого розгулу щодо конституційного процесу і конституційної юрисдикції навряд чи хто очікував. Усі документи, – себто рішення КСУ, текст Конституції України самі по собі перетворюються на папірці, які можна й не виконувати або вносити до них зміни. Що ж лишається робити юридичному товариству? Хіба що готувати позов до Президента, якщо він вдасться до ідеї внесення змін до Конституції з тим, щоб вимагати мораторію на зміни, життя за Основним Законом держави. Інакше правовий порядок і все, що з ним пов’язане, перетвориться на формальність, на яку ніхто не зважатиме. Але це єдине, що потрібно захищати, інакше право і регулювання почнуть перетворюватися у правовий дефолт.

Віктор КОВАЛЬСЬКИЙ

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Питання про скасування арешту майна, накладеного за правилами КПК України, має вирішувати слідчий суддя, а не загальний суд

30 червня 2020 р. Велика Палата Верховного Суду у справі № 727/2878/19 відступила від власного правового висновку щодо юрисдикції спору про звільнення майна з-під арешту, накладеного в кримінальному провадженні, визначивши, що питання про скасування арешту майна, накладеного за правилами КПК України 2012 р. та нескасованого після закриття слідчим кримінального провадження, має вирішувати слідчий суддя за правилами кримінального судочинства.

Ухвалою слідчого судді в кримінальному провадженні було накладено арешт на автомобіль особи. Згодом постановою слідчого зазначене кримінальне провадження було закрито за відсутністю складу кримінального правопорушення, проте, арешт автомобіля після закриття провадження та закінчення досудового розслідування ніхто не зняв. У зв’язку із цим особа звернулася до суду із позовом про зняття арешту з майна.

Рішенням суду першої інстанції, залишеною без змін постановою апеляційного суду, у відкритті провадження було відмовлено. Суд вказав, що вимоги позивача повинні розглядатися у межах кримінального судочинства, враховуючи те, що саме у ньому і був накладений відповідний арешт на майно.

У касаційній скарзі позивач вказав, що у задоволенні клопотання про скасування арешту майна за правилами кримінального судочинства йому вже було відмовлено. Суди мотивували відмову тим, що у КПК не передбачено процесуального механізму скасування арешту майна після закриття слідчим кримінального провадження та закінчення досудового розслідування, а тому вирішення порушеного у клопотанні питання не належить до компетенції слідчого судді.

Велика Палата Верховного Суду відступила від власного висновку, викладеного у постанові від 15 травня 2019 р. у справі № 372/2904/17-ц у частині того, що питання про скасування арешту майна, накладеного за КПК України 2012 р., після закриття слідчим кримінального провадження слід вирішувати за правилами цивільного судочинства.

Велика Палата вказала, що внаслідок відсутності у слідчого, який закрив кримінальне провадження самостійно, відповідних повноважень щодо скасування арешту, для гарантування прав і свобод осіб, на майно яких накладений арешт, саме слідчий суддя, здійснюючи судовий контроль, повноважний за клопотанням власника або іншого володільця відповідного майна в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 174 КПК, вирішити питання про скасування такого арешту після закриття слідчим кримінального провадження.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що спори про звільнення майна з-під арешту, накладеного за правилами КПК України 1960 р. та незнятого за цим Кодексом після закриття кримінальної справи слід розглядати за правилами цивільного судочинства. Натомість питання про скасування арешту майна, накладеного за правилами КПК України 2012 р. та нескасованого після закриття слідчим кримінального провадження, має вирішувати слідчий суддя за правилами кримінального судочинства.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Колишнє подружжя несе солідарну відповідальність за зобов’язаннями, вчиненими в інтересах сім’ї під час перебування у шлюбі

30 червня 2020 р. Велика Палата Верховного Суду у справі № 638/18231/15-ц вказала, що якщо один із колишнього подружжя в повному обсязі виконав спільні зобов’язання, то він у порядку ч. 1 ст. 544 ЦК України має право на зворотну вимогу (регрес) до іншого з подружжя у відповідній частини.

Чоловіком в інтересах подружжя було укладено договір позики. Згодом чоловік і дружина розірвали шлюб, проте, жодний з них зобов’язання за договором позики не виконав. Позикодавець після відкриття виконавчого провадження отримав постанову від державного виконавця про повернення виконавчого документа стягувачу із вказанням про відсутність відповідного майна у боржника. Після цього позикодавець звернувся до суду із позовом, в якому просив стягнути солідарно із колишнього подружжя суму основного боргу разом із неустойкою.

Рішенням суду першої інстанції позов було задоволено частково. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про стягнення за рахунок квартири відповідачів решти коштів, суд зазначив, що договори іпотеки та майнового поручительства між сторонами не укладалися.

Судом апеляційної інстанції рішення місцевого суду було скасовано в частині стягнення пені. Оскільки умовами договору позики не було передбачене стягнення пені у розмірі подвійної облікової ставки Національного Банку України, апеляційний суд вважав що підстав для задоволення позовних вимог у цій частині немає. В решті апеляційний суд погодився із висновком першої інстанції, що дружина не змогла довести, що договір, укладений чоловіком, не був укладений в інтересах сім’ї, адже вона сама дала на нього згоду.

В касаційній скарзі дружина стверджувала, що договором позики не покладається обов`язок його виконання, а надання нею як дружиною згоди на укладення договору не покладає на неї солідарного обов`язку з боржником. Вказувала, що вона може відповідати лише своєю часткою майна у спільній сумісній власності подружжя, проте, жодна з квартир, на які позивач просив звернути стягнення, не є спільною сумісною власністю колишнього подружжя, а були особистою приватною власністю дружини.

Велика Палата Верховного Суду вказала, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу (ч. 1 ст. 68 СК України). Дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу (ч. 1 ст. 69 СК України). Той факт, що чоловік і дружина не врахували відповідних боргових зобов’язань при укладенні договору про поділ майна подружжя, не може доводити відсутність цих спільних боргових зобов’язань у колишнього подружжя.

Колегія підтримала висновок Верховного Суду України, викладений у постановах від 27 квітня 2016 р. у справі № 537/6639/13-ц та від 14 вересня 2016 р. у справі № 334/5907/14-ц про солідарний характер відповідальності подружжя за зобов’язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім’ї, якщо інше не передбачене такими правочинами.

Велика Палата вказала, що при вирішенні спору про порядок виконання колишнім подружжям зобов’язань, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім’ї, якщо питання про поділ цих зобов’язань не було зі згоди кредитора вирішене при поділі спільного майна цього подружжя, суди повинні керуватися тим, що подружжя має відповідати за такими зобов’язаннями солідарно усім своїм майном. Якщо ж один із подружжя самостійно виконав зобов’язання, то він має право на регрес до іншого з подружжя у порядку ч. 1 ст. 544 ЦК.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Укладення додаткової угоди до договору оренди землі про заміну орендаря з громадянина на його фермерське господарство законом не передбачено

30 червня 2020 р. Велика Палата Верховного Суду постановою № 927/79/19 скасувала рішення судів попередніх інстанцій, зазначивши, що перехід прав та обов’язків орендаря земельної ділянки від громадянина до створеного ним фермерського господарства відбувається в силу норм Закону України «Про фермерське господарство» та не потребує вчинення сторонами орендних правовідносин будь-яких додаткових дій, у тому числі укладення додаткових угод.

Фермерське господарство звернулося до суду із позовом Головного управління Держгеокадастру у Чернігівській області у якому просило визнати укладеними  додаткові угоди до дев’яти договорів оренди землі в частині зміни орендаря. Між фізичною особою та ГУ Держгеокадастру були укладені 9 договорів оренди землі. В подальшому особа, враховуючи створення та державну реєстрацію фермерського господарства, зверталася до відповідача із заявами щодо заміни орендаря, проте у вчиненні необхідних реєстраційних дій позивачеві було відмовлено.

Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін апеляційним судом позовні вимоги було задоволено в повному обсязі з тих мотивів, що у спірних правовідносинах фактично відбулася заміна сторони (правонаступництво) орендаря та обов`язки землекористувача земельними ділянками перейшли до фермерського господарства з дня його державної реєстрації.

Не погоджуючись із висновками судів попередніх інстанцій, ГУ Держгеокадастру звернулось із касаційною скаргою, у якій зазначило, що заміна сторони зобов`язання шляхом укладання додаткових угод до спірних договорів не законом передбачена, а спірні договори на цей час є діючими і належним чином виконуються. На думку скаржника, оскаржувані ним судові рішення в цій справі про укладення додаткових угод є способом відчуження права оренди іншій особі, що заборонено нормами статті 81 Закону України «Про оренду землі» від 06.10.1998 № 161-XIV.

Велика Палата Верховного Суду вказала, що аналіз ст. 12 Закону № 161-XIV дає підстави вважати, що після укладення громадянином договору оренди земельної ділянки державної та комунальної власності для ведення фермерського господарства та створення цим громадянином фермерського господарства права й обов’язки орендаря такої земельної ділянки за договором оренди землі переходять від громадянина до фермерського господарства з дня проведення його державної реєстрації.

Колегія суддів вказала, що нормами Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» від 01.07.2004 № 1952-IV запроваджений механізм, за яким земельна ділянка спочатку надається в оренду громадянину з метою здійснення підприємницької діяльності (для ведення фермерського господарства), проте останній може використовувати її лише шляхом створення фермерського господарства як форми здійснення своєї підприємницької діяльності.

Таке фермерське господарство створюється після отримання громадянином земельної ділянки в оренду. З моменту створення цього фермерського господарства та його державної реєстрації до нього за нормами Закону № 973-IV переходять права й обов’язки орендаря такої земельної ділянки за договором оренди землі.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

Telegram