Connect with us

Судова практика

Право акціонера вимагати проведення аудиту не залежить від бажання посадових осіб товариства чи доцільності проведення такої перевірки

29 квітня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 922/1859/19 залишив без задоволення касаційну скаргу ПрАТ, нагадавши про те, що обов`язок товариства забезпечити аудитору можливість провести перевірку виникає відповідно до прямої вказівки закону.

Акціонерка звернулася до господарського суду з позовом до Приватного акціонерного товариства про визнання недійсним та скасування рішення річних чергових загальних зборів акціонерів ПрАТ в частині направлення прибутку на розвиток підприємства; про зобов’язання ПрАТ нарахувати та виплатити їй грошові кошти у вигляді дивідендів за 2018 р. та забезпечити аудитору можливість проведення аудиту фінансової звітності ПрАТ.

Рішенням господарського суду, залишеним без змін апеляційним судом, позов задоволено частково: зобов`язано ПрАТ забезпечити аудитору – ТОВ можливість проведення аудиту фінансової звітності ПрАТ.

У касаційній скарзі ПрАТ зазначало, що господарськими судами не було взято до уваги те, що ст. 75 Закону України «Про акціонерні товариства» є імперативною за умов виконання акціонером таких вимог: укладення самостійно договору з аудиторською компанією та обов`язкового надання товариству відповідного запиту. Запит про проведення аудиторської перевірки, визначений п. 6 ст. 75 Закону України «Про акціонерні товариства», від позивачки до відповідача не надходив, через що перевірка не проводилася.

Верховний Суд зазначив, що відповідно до ч. 2 ст. 162 ЦК України порядок проведення аудиторських перевірок діяльності акціонерного товариства встановлюється статутом товариства і законом.

Згідно з п. 6.6. Статуту ПрАТ акціонери (акціонер), які сукупно є власниками більше ніж 10 % акцій товариства від загальної кількості розміщених голосуючих акцій товариства, мають право вимагати проведення спеціальної перевірки фінансово-господарської діяльності товариства ревізійною комісією, а в разі відсутності – аудиторської перевірки діяльності товариства.

Частинами 5, 6 ст. 75 Закону України «Про акціонерні товариства» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що аудиторська перевірка діяльності акціонерного товариства також має бути проведена на вимогу акціонера (акціонерів), який (які) є власником (власниками) більше 10 % голосуючих акцій товариства. У такому разі акціонер (акціонери) самостійно укладає (укладають) з визначеним ним (ними) аудитором (аудиторською фірмою) договір про проведення аудиторської перевірки фінансово-господарської діяльності товариства, в якому зазначається обсяг перевірки.

Стаття 75 Закону України «Про акціонерні товариства» є імперативною для товариства у випадку наявності відповідної вимоги акціонера, який є власником більше ніж 10 % акцій товариства. При цьому, право акціонера вимагати проведення аудиту не залежить від бажання самого товариства чи його посадових осіб або доцільності проведення такої перевірки, натомість обов`язок товариства забезпечити аудитору можливість провести перевірку виникає відповідно до прямої вказівки закону.

Шляхом пред`явлення до товариства вимоги про проведення аудиторської перевірки учасник (акціонер) товариства реалізує своє корпоративне право, пов`язане з діяльністю й управлінням справами товариства.

Оскільки позивачка є акціонером ПрАТ (її частка становить 30,4531 % статутного капіталу товариства), яка реалізувала своє корпоративне право, шляхом звернення до відповідача з вимогою про забезпечення проведення аудиту фінансової звітності ПрАТ відповідно до умов Статуту та вимог ст. 75 Закону України «Про акціонерні товариства», про що свідчить наявні в матеріалах докази, а відповідачем не було забезпечено проведення такого аудиту, то господарські суди обґрунтовано зобов`язали ПрАТ забезпечити аудитору – ТОВ можливість проведення аудиту фінансової звітності ПрАТ на замовлення акціонера.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Перебування боржника в процедурі банкрутства на стадії санації не є підставою для звільнення від сплати судового збору чи її відстрочення

8 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 917/1423/19 залишив без задоволення касаційну скаргу, оскільки позивачем не надано доказів сплати судового збору.

ПАТ звернулося до господарського суду з позовною заявою до ТОВ про стягнення упущеної вигоди.

Ухвалою господарського суду позовну заяву залишено без руху у зв`язку з відсутністю доказів сплати судового збору у повному розмірі, встановлено строк для усунення недоліків, зокрема, доплати судового збору, на відповідний бюджетний рахунок з наданням документальних доказів.

ПАТ було подано до суду клопотання про відстрочення сплати судового збору за подання позовної заяви, на обґрунтування якого зазначено, що останній не здійснює господарської діяльності, не має в своєму активі грошових коштів та перебуває в процедурі банкрутства на стадії санації.

Ухвалою господарського суду, залишеною без змін апеляційним судом, в задоволенні клопотання відмовлено, позовну заяву залишено без розгляду. Рішення мотивовані тим, що заявлене клопотання про відстрочення сплати судового збору не може бути задоволено в силу положень ст. 8 Закону «Про судовий збір».

У касаційній скарзі ПАТ зазначало, що судами попередніх інстанцій не надано належної оцінки доказам на підтвердження майнового стану підприємства та підставам відстрочення сплати судового збору.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 164 ГПК України до позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

Згідно з ч. 5 ст. 115Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» сплата грошової винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого у зв`язку з виконанням ним повноважень у справі про банкрутство здійснюються за рахунок наявних у боржника коштів, одержаних у результаті господарської діяльності боржника, або коштів, одержаних від продажу майна (майнових прав) боржника.

Відповідно до ч. 6 ст. 115 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» кредитори можуть створювати фонд для авансування грошової винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого. Формування фонду та порядок використання його коштів визначаються рішенням комітету кредиторів та затверджуються ухвалою господарського суду.

Отже, перебування боржника в процедурі банкрутства на стадії санації не є підставою для звільнення від сплати судового збору чи відстрочення сплати судового збору.

Положеннями ст. 8 Закону України «Про судовий збір» не передбачено можливості звільнення від сплати судового збору чи відстрочення сплати судового збору за подання позовної заяви з підстав викладених в клопотанні поданому позивачем.

<Враховуючи положення ст. 129 Конституції України, а також положення ст. 5 Закону України «Про судовий збір», господарський суд позбавлений права надавати перевагу будь-якій стороні в тому числі й у питанні відстрочення чи звільнення від сплати судового збору.

З огляду на те, що позивачем не виконано вимог ухвали господарського суду про залишення позовної заяви без руху та не надано доказів сплати судового збору за подання позовної заяви в розмірі встановленому Законом, Верховний Суд вказав, що суди першої та апеляційної інстанції дійшли правомірного висновку про залишення позовної заяви без розгляду з підстав визначених ч. 13 ст. 176 ГПК України.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Поняття «стадія продажу майна» не включає в себе процедуру придбання предмета іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна

14 травня 2020 р. Верховний Суд у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у справі № 903/69/18 залишив без задоволення касаційну скаргу кредитора, вказавши, що при придбанні у порядку ст. 49 Закону України «Про іпотеку» предмета іпотеки іпотекодержателем, який є забезпеченим кредитором у справі про банкрутство, жодного прояву засад конкуренції, характерної для продажу майна в розумінні положень Закону про банкрутство, немає.

Ліквідатор ТОВ, який вважав, що в період дії мораторію на задоволення вимог кредиторів відбулося індивідуальне задоволення вимог забезпеченого кредитора, подав до господарського суду заяву, в якій просив визнати протиправним та скасувати результати електронних торгів щодо реалізації нежитлових приміщень, акт про реалізацію предмета іпотеки нежитлового приміщення, свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів, рішення приватного нотаріуса та витребувати у кредитора нерухоме майно.

Ухвалою господарського суду, залишеною без змін апеляційним судом, заяву задоволено. Рішення мотивованкредитоо тим, що введений судом мораторій на задоволення вимог кредиторів унеможливлює індивідуальне задоволення боржником вимог кредиторів після порушення справи про банкрутство та визначає спеціальні процедури, які забезпечують пропорційність задоволення вимог кредиторів однієї черги в ході такого провадження. При цьому спірні нежитлові приміщення на момент відкриття провадження у справі про банкрутство не перебували на стадії продажу через зупинення виконання рішення районного суду.

У касаційній скарзі кредитор вказував про неправильне застосування ст. 19Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон про банкрутство) та ст.ст. 47, 49 Закону «Про іпотеку».

Судова палата КГС ВС нагадала, що Верховний Суд неодноразово висловлював позицію щодо концентрації всіх спорів у межах справи про банкрутство. Так, за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.

У ч. 3 ст. 19 Закону про банкрутство законодавець визначив низку заборон під час дії мораторію на задоволення вимог кредиторів. Однак, встановлені і винятки щодо дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, одним з яких є перебування майна на стадії продажу з моменту оприлюднення інформації про продаж.

У ст. 41 Закону України «Про іпотеку» унормовано, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах, у тому числі у формі електронних торгів, у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.

При цьому, продаж майна боржника відповідно до Закону «Про іпотеку» відбувається за загальним правилом у конкурентний спосіб (прилюдні торги, електронні торги) з метою укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки з покупцем, який запропонує найвищу ціну.

Водночас, ст. 49 Закону України «Про іпотеку» встановлено спеціальну правову конструкцію задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора у разі оголошення торгів такими, що не відбулися. Так, протягом десяти днів з дня оголошення прилюдних торгів такими, що не відбулися, іпотекодержателі та інші кредитори боржника відповідно до пріоритету їх зареєстрованих вимог мають право придбати предмет іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна.

Проаналізувавши наведені вище норми права, судова палата КГС ВС дійшла висновку, що правовим наслідком реалізації іпотекодержателем цього права є не продаж йому предмета іпотеки, а припинення забезпеченого іпотекою зобов`язання шляхом заліку вимог в рахунок ціни майна. У такій ситуації, тобто при придбанні у порядку ст. 49 Закону України «Про іпотеку» предмета іпотеки іпотекодержателем, який є забезпеченим кредитором у справі про банкрутство, жодного прояву засад конкуренції, характерної для продажу майна в розумінні положень Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», немає.

У подальшому законодавець змінив правову конструкцію ч. 1 ст. 49 Закону України «Про іпотеку» і в редакції Закону від 3 липня 2018 р. № 2478-VIII (введено в дію з 4 лютого 2019 р.) зазначив, що протягом десяти днів з дня оголошення прилюдних торгів такими, що не відбулися, іпотекодержателі та інші кредитори боржника відповідно до пріоритету їх зареєстрованих вимог мають право залишити за собою предмет іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна. У цьому випадку залишення за собою предмета іпотеки іпотекодержателем оформлюється протоколом і актом про реалізацію предмета іпотеки у порядку, встановленому ст. 47 цього Закону, а нотаріус на підставі такого акта видає свідоцтво про залишення за собою майна з прилюдних торгів, якщо прилюдні торги не відбулися.

Це ще раз підкреслює обґрунтованість висновку, що за встановлених судами обставин у цій справі не мало місця продажу майна – предмета іпотеки у розумінні ст. 19 Закону про банкрутство.

Враховуючи викладене, судова палата КГС ВС відступила від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 31 липня 2019 р. у справі № 922/1787/18, та дійшла висновків, що зміст поняття «стадія продажу майна» (ч. 3 ст. 19 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом») не включає в себе процедуру придбання предмета іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна (ч. 1 ст. 49 Закону України «Про іпотеку»), оскільки правовим наслідком реалізації іпотекодержателем цього права, визначеного ст. 49 Закону України «Про іпотеку», є не продаж йому предмета іпотеки, а припинення забезпеченого іпотекою зобов`язання шляхом заліку вимог в рахунок ціни майна.

Відтак, за встановлених судами обставин у цій справі дія мораторію на задоволення вимог кредиторів поширюється на спірні правовідносини, а дії осіб щодо здійснення переходу права власності на спірне майно до стягувача є такими, що суперечать вимогам законодавства.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати

12 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 8/568 залишив без задоволення касаційну скаргу, встановивши, що вимоги про відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та компенсація, повинні бути віднесені до вимог четвертої черги, а не першої.

Постановою господарського суду Державне підприємство було визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру, призначено ліквідатора.

В ході ліквідаційної процедури ДП на адресу господарського суду надійшли заяви працівника ДП з грошовими вимогами до боржника.

Ухвалою господарського суду, залишеною без змін апеляційним судом, визнано грошові вимоги, з яких: заборгованість із заробітної плати на день звільнення – вимоги першої черги та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні і компенсація – вимоги четвертої черги. Зобов`язано ліквідатора ДП включити визнані вимоги до реєстру вимог кредиторів банкрута.

У касаційній скарзі працівник ДП зазначав, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні та компенсація не належать до заробітної плати та помилково віднесли вказані вимоги до вимог четвертої черги, тоді як такі вимоги повинні бути віднесені до вимог першої черги.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що згідно з приписами ст. 47 КЗпП роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП, а саме, – в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівникам вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно з ст. 34 Закону України «Про оплату праці» встановлена компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати, яка провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

Компенсація у праві – є формою фінансового відшкодування збитків за порушення прав. Тобто, це є збитки, а не основна заробітна плата, термін якої визначено ст. 1 Закону України «Про оплату праці», а структура заробітної плати встановлена ст. 2 Закону, за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Виплати, що не належать до фонду оплати праці, встановлені в розд. 3 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстату від 13 січня 2005 р. № 5. Згідно з п. 3.9 розд. 3 зазначеної Інструкції до них належать суми, нараховані працівникам за час затримки розрахунку при звільненні.

Отже, стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця,.

Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні ст. 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КЗпП заробітною платою є винагорода, яка виплачується працівникові за виконану ним роботу. Відшкодування, яке сплачується за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП, не відповідає цим ознакам заробітної плати, оскільки виплачується не за виконану працівником роботу, а за затримку розрахунків при звільненні.

Тому відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП законів про працю України, хоча і розраховується, виходячи з середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

Telegram