Connect with us

Судова практика

Підстави для стягнення збитків та повернення безпідставно набутого майна є відмінними та врегульовані різними нормами права

16 березня 2020 р. Об`єднана палата Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду передала справу № 910/2051/19 на новий розгляд, нагадавши, що договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень ЦК, пов’язаних з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави.

ТОВ «БК «Укрбудінвест» звернулося до господарського суду з позовом до ТОВ «Зорг Біогаз Україна» про стягнення авансового платежу за договором на створення (передачу) науково-технічної продукції.

Позовні вимоги із посиланням на положення ч. 2 ст. 220 ГК України, ч. 2 ст. 846 і ч. 2 ст. 849 ЦК України обґрунтовано неналежним виконанням відповідачем зобов`язань за договором, що призвело до недоцільності подальшого виконання робіт, про що позивач повідомив відповідачеві листом і вимагав повернути авансовий платіж. Проте ТОВ «Зорг Біогаз Україна» відповіді на лист позивача не надало, грошових коштів не повернуло, продовжуючи безпідставно ними користуватися.

Рішенням господарського суду, залишеним без змін апеляційним судом, позов задоволено із посиланням на положення ст.ст. 570, 849, 1212 ЦК України та встановлено, що позивач скористався передбаченим чинним законодавством правом відмовитися від договору підряду і правомірно вимагав повернення сплаченої за цим договором суми, а у зв`язку з тим, що за змістом ч. 2 ст. 570 ЦК України у разі припинення дії договору підряду така грошова сума втрачає ознаки авансу та стає майном (грошовими коштами), набутими підрядником без достатньої правової підстави, відповідно до ст. 1212 ЦК України, з відповідача підлягають стягнути грошові кошти, сплачені позивачем.

У касаційній скарзі відповідач доводив, що суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що позивач не довів неналежного виконання відповідачем договору, на той час як безпосередньо об`єкт, щодо якого укладено договір, працює на законних підставах (прийнятий в експлуатацію), скарг від власника об`єкта не надходило.

Передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд зазначив, що суди попередніх інстанцій не звернули уваги, що у положеннях ч.ч. 2 і 4 ст. 849 ЦК України передбачено дві самостійні підстави відмови замовника від договору підряду та, відповідно, – різні правові наслідки таких дій, і законність відмови замовника від договору підряду згідно з ч. 2 ст. 849 ЦК України у випадку недоведеності порушень умов договору підряду зі сторони підрядника не може бути виправдана безумовним правом замовника відмовитися від договору підряду на підставі її ч. 4 цієї норми.

Так, суди попередніх інстанцій не установили обставин щодо підстав відмови позивача (замовника) від договору підряду, а саме здійснення її в порядку ч. 2 ст. 849 ЦК України чи ч. 4.

Водночас позовні вимоги заявило саме на підставі ч. 2 ст. 849 ЦК України, за змістом якої якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим, замовник має право відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків.

Згідно з ст. 224 ГК України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб`єкту, права або законні інтереси якого порушено.

Разом з цим, відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 1212 ЦК України, норми якої суди застосували у сукупності з положеннями ст. 849 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень гл. 83 ЦК України.

Отже, правова природа, підстави виникнення і доведення наявності підстав для стягнення збитків або повернення безпідставно набутого майна є відмінними і такими, що врегульовані різними нормами матеріального права.

Верховний Суд звернув увагу, що для правильного вирішення спору за вимогами, заявленими позивачем саме на підставі ч. 2 ст. 849 ЦК України, необхідно з`ясувати обставини виникнення у замовника (позивача) права на відмову від договору підряду, яке відповідно до ч. 2 ст. 849 ЦК України не є безумовним і пов`язано із діями підрядника (своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим), а також природу заявленої до стягнення суми (збитки чи безпідставно збережене майно).

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Перебування боржника в процедурі банкрутства на стадії санації не є підставою для звільнення від сплати судового збору чи її відстрочення

8 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 917/1423/19 залишив без задоволення касаційну скаргу, оскільки позивачем не надано доказів сплати судового збору.

ПАТ звернулося до господарського суду з позовною заявою до ТОВ про стягнення упущеної вигоди.

Ухвалою господарського суду позовну заяву залишено без руху у зв`язку з відсутністю доказів сплати судового збору у повному розмірі, встановлено строк для усунення недоліків, зокрема, доплати судового збору, на відповідний бюджетний рахунок з наданням документальних доказів.

ПАТ було подано до суду клопотання про відстрочення сплати судового збору за подання позовної заяви, на обґрунтування якого зазначено, що останній не здійснює господарської діяльності, не має в своєму активі грошових коштів та перебуває в процедурі банкрутства на стадії санації.

Ухвалою господарського суду, залишеною без змін апеляційним судом, в задоволенні клопотання відмовлено, позовну заяву залишено без розгляду. Рішення мотивовані тим, що заявлене клопотання про відстрочення сплати судового збору не може бути задоволено в силу положень ст. 8 Закону «Про судовий збір».

У касаційній скарзі ПАТ зазначало, що судами попередніх інстанцій не надано належної оцінки доказам на підтвердження майнового стану підприємства та підставам відстрочення сплати судового збору.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 164 ГПК України до позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

Згідно з ч. 5 ст. 115Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» сплата грошової винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого у зв`язку з виконанням ним повноважень у справі про банкрутство здійснюються за рахунок наявних у боржника коштів, одержаних у результаті господарської діяльності боржника, або коштів, одержаних від продажу майна (майнових прав) боржника.

Відповідно до ч. 6 ст. 115 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» кредитори можуть створювати фонд для авансування грошової винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого. Формування фонду та порядок використання його коштів визначаються рішенням комітету кредиторів та затверджуються ухвалою господарського суду.

Отже, перебування боржника в процедурі банкрутства на стадії санації не є підставою для звільнення від сплати судового збору чи відстрочення сплати судового збору.

Положеннями ст. 8 Закону України «Про судовий збір» не передбачено можливості звільнення від сплати судового збору чи відстрочення сплати судового збору за подання позовної заяви з підстав викладених в клопотанні поданому позивачем.

<Враховуючи положення ст. 129 Конституції України, а також положення ст. 5 Закону України «Про судовий збір», господарський суд позбавлений права надавати перевагу будь-якій стороні в тому числі й у питанні відстрочення чи звільнення від сплати судового збору.

З огляду на те, що позивачем не виконано вимог ухвали господарського суду про залишення позовної заяви без руху та не надано доказів сплати судового збору за подання позовної заяви в розмірі встановленому Законом, Верховний Суд вказав, що суди першої та апеляційної інстанції дійшли правомірного висновку про залишення позовної заяви без розгляду з підстав визначених ч. 13 ст. 176 ГПК України.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Поняття «стадія продажу майна» не включає в себе процедуру придбання предмета іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна

14 травня 2020 р. Верховний Суд у складі палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у справі № 903/69/18 залишив без задоволення касаційну скаргу кредитора, вказавши, що при придбанні у порядку ст. 49 Закону України «Про іпотеку» предмета іпотеки іпотекодержателем, який є забезпеченим кредитором у справі про банкрутство, жодного прояву засад конкуренції, характерної для продажу майна в розумінні положень Закону про банкрутство, немає.

Ліквідатор ТОВ, який вважав, що в період дії мораторію на задоволення вимог кредиторів відбулося індивідуальне задоволення вимог забезпеченого кредитора, подав до господарського суду заяву, в якій просив визнати протиправним та скасувати результати електронних торгів щодо реалізації нежитлових приміщень, акт про реалізацію предмета іпотеки нежитлового приміщення, свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів, рішення приватного нотаріуса та витребувати у кредитора нерухоме майно.

Ухвалою господарського суду, залишеною без змін апеляційним судом, заяву задоволено. Рішення мотивованкредитоо тим, що введений судом мораторій на задоволення вимог кредиторів унеможливлює індивідуальне задоволення боржником вимог кредиторів після порушення справи про банкрутство та визначає спеціальні процедури, які забезпечують пропорційність задоволення вимог кредиторів однієї черги в ході такого провадження. При цьому спірні нежитлові приміщення на момент відкриття провадження у справі про банкрутство не перебували на стадії продажу через зупинення виконання рішення районного суду.

У касаційній скарзі кредитор вказував про неправильне застосування ст. 19Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закон про банкрутство) та ст.ст. 47, 49 Закону «Про іпотеку».

Судова палата КГС ВС нагадала, що Верховний Суд неодноразово висловлював позицію щодо концентрації всіх спорів у межах справи про банкрутство. Так, за умови порушення провадження у справі про банкрутство боржника особливістю вирішення таких спорів є те, що вони розглядаються господарським судом без порушення нових справ, що узгоджується із загальною спрямованістю Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», який передбачає концентрацію всіх спорів у межах справи про банкрутство задля судового контролю у межах цього провадження за діяльністю боржника, залучення всього майна боржника до ліквідаційної маси та проведення інших заходів, метою яких є повне або часткове задоволення вимог кредиторів.

У ч. 3 ст. 19 Закону про банкрутство законодавець визначив низку заборон під час дії мораторію на задоволення вимог кредиторів. Однак, встановлені і винятки щодо дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, одним з яких є перебування майна на стадії продажу з моменту оприлюднення інформації про продаж.

У ст. 41 Закону України «Про іпотеку» унормовано, що реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах, у тому числі у формі електронних торгів, у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження», з дотриманням вимог цього Закону.

При цьому, продаж майна боржника відповідно до Закону «Про іпотеку» відбувається за загальним правилом у конкурентний спосіб (прилюдні торги, електронні торги) з метою укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки з покупцем, який запропонує найвищу ціну.

Водночас, ст. 49 Закону України «Про іпотеку» встановлено спеціальну правову конструкцію задоволення забезпечених іпотекою вимог кредитора у разі оголошення торгів такими, що не відбулися. Так, протягом десяти днів з дня оголошення прилюдних торгів такими, що не відбулися, іпотекодержателі та інші кредитори боржника відповідно до пріоритету їх зареєстрованих вимог мають право придбати предмет іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна.

Проаналізувавши наведені вище норми права, судова палата КГС ВС дійшла висновку, що правовим наслідком реалізації іпотекодержателем цього права є не продаж йому предмета іпотеки, а припинення забезпеченого іпотекою зобов`язання шляхом заліку вимог в рахунок ціни майна. У такій ситуації, тобто при придбанні у порядку ст. 49 Закону України «Про іпотеку» предмета іпотеки іпотекодержателем, який є забезпеченим кредитором у справі про банкрутство, жодного прояву засад конкуренції, характерної для продажу майна в розумінні положень Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», немає.

У подальшому законодавець змінив правову конструкцію ч. 1 ст. 49 Закону України «Про іпотеку» і в редакції Закону від 3 липня 2018 р. № 2478-VIII (введено в дію з 4 лютого 2019 р.) зазначив, що протягом десяти днів з дня оголошення прилюдних торгів такими, що не відбулися, іпотекодержателі та інші кредитори боржника відповідно до пріоритету їх зареєстрованих вимог мають право залишити за собою предмет іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна. У цьому випадку залишення за собою предмета іпотеки іпотекодержателем оформлюється протоколом і актом про реалізацію предмета іпотеки у порядку, встановленому ст. 47 цього Закону, а нотаріус на підставі такого акта видає свідоцтво про залишення за собою майна з прилюдних торгів, якщо прилюдні торги не відбулися.

Це ще раз підкреслює обґрунтованість висновку, що за встановлених судами обставин у цій справі не мало місця продажу майна – предмета іпотеки у розумінні ст. 19 Закону про банкрутство.

Враховуючи викладене, судова палата КГС ВС відступила від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 31 липня 2019 р. у справі № 922/1787/18, та дійшла висновків, що зміст поняття «стадія продажу майна» (ч. 3 ст. 19 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом») не включає в себе процедуру придбання предмета іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог в рахунок ціни майна (ч. 1 ст. 49 Закону України «Про іпотеку»), оскільки правовим наслідком реалізації іпотекодержателем цього права, визначеного ст. 49 Закону України «Про іпотеку», є не продаж йому предмета іпотеки, а припинення забезпеченого іпотекою зобов`язання шляхом заліку вимог в рахунок ціни майна.

Відтак, за встановлених судами обставин у цій справі дія мораторію на задоволення вимог кредиторів поширюється на спірні правовідносини, а дії осіб щодо здійснення переходу права власності на спірне майно до стягувача є такими, що суперечать вимогам законодавства.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати

12 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 8/568 залишив без задоволення касаційну скаргу, встановивши, що вимоги про відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та компенсація, повинні бути віднесені до вимог четвертої черги, а не першої.

Постановою господарського суду Державне підприємство було визнано банкрутом, відкрито ліквідаційну процедуру, призначено ліквідатора.

В ході ліквідаційної процедури ДП на адресу господарського суду надійшли заяви працівника ДП з грошовими вимогами до боржника.

Ухвалою господарського суду, залишеною без змін апеляційним судом, визнано грошові вимоги, з яких: заборгованість із заробітної плати на день звільнення – вимоги першої черги та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні і компенсація – вимоги четвертої черги. Зобов`язано ліквідатора ДП включити визнані вимоги до реєстру вимог кредиторів банкрута.

У касаційній скарзі працівник ДП зазначав, що суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні та компенсація не належать до заробітної плати та помилково віднесли вказані вимоги до вимог четвертої черги, тоді як такі вимоги повинні бути віднесені до вимог першої черги.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що згідно з приписами ст. 47 КЗпП роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП, а саме, – в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівникам вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно з ст. 34 Закону України «Про оплату праці» встановлена компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати, яка провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

Компенсація у праві – є формою фінансового відшкодування збитків за порушення прав. Тобто, це є збитки, а не основна заробітна плата, термін якої визначено ст. 1 Закону України «Про оплату праці», а структура заробітної плати встановлена ст. 2 Закону, за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Виплати, що не належать до фонду оплати праці, встановлені в розд. 3 Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Держкомстату від 13 січня 2005 р. № 5. Згідно з п. 3.9 розд. 3 зазначеної Інструкції до них належать суми, нараховані працівникам за час затримки розрахунку при звільненні.

Отже, стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця,.

Середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні ст. 2 Закону України «Про оплату праці», тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.

Відповідно до ч. 1 ст. 94 КЗпП заробітною платою є винагорода, яка виплачується працівникові за виконану ним роботу. Відшкодування, яке сплачується за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП, не відповідає цим ознакам заробітної плати, оскільки виплачується не за виконану працівником роботу, а за затримку розрахунків при звільненні.

Тому відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП законів про працю України, хоча і розраховується, виходячи з середнього заробітку працівника, однак не є заробітною платою.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

Telegram