Право на податковий кредит за умови подання тимчасової митної декларації - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Судова практика

Право на податковий кредит за умови подання тимчасової митної декларації

Дата публікації:

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Право на віднесення до податкового кредиту сум ПДВ, сплачених під час митного оформлення товару за тимчасовими митними деклараціями.

Суть справи

Двадцять другого квітня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/19498/19, адміністративне провадження № К/9901/30887/20, № К /9901/36627/20 , № К/9901/3054/21 (ЄДРСРУ № 96463426) досліджував питання щодо права на віднесення до податкового кредиту сум ПДВ, сплачених під час митного оформлення товару за тимчасовими митними деклараціями.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Як ДПС блокує податкові накладні й позбавляє підприємців права на податкові кредити

Йдеться про правильність застосування судами попередніх інстанцій пунктів 198.2, 198.6 статті 198, пункт 201.12 статті 201 ПК України, статті 260 МК України щодо наявності в платника права на віднесення до податкового кредиту сум ПДВ, сплачених під час митного оформлення товару за тимчасовими митними деклараціями. Підпунктом «в» пункту 185.1 статті 185 ПК України визначено, що об’єктом оподаткування податком на додану вартість є операції платників податку з ввезення товарів на митну територію України. Відповідно до частини першої статті 260 МК України, якщо декларант або уповноважена ним особа не володіє точними відомостями про характеристики товарів, необхідні для заповнення митної декларації в звичайному порядку, вона може подати митному органу тимчасову митну декларацію на такі товари за умови, що остання містить дані, достатні для поміщення їх у заявлений митний режим, та під зобов’язання про подання додаткової декларації в строк не більше 45 днів із дати оформлення тимчасової митної декларації.

Частиною десятою наведеної статті визначено, що оформлення митним органом тимчасової або періодичної митної декларації передбачає необхідність виконання вимог цього Кодексу, передбачених для поміщення товарів в обраний митний режим та сплати митних платежів або забезпечення їх сплати відповідно до розділу X цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 261 МК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі подання відповідно до статей 259 і 260 цього Кодексу попередньої, тимчасової або періодичної митної декларації декларант або уповноважена ним особа повинні протягом строків, визначених відповідно до цього Кодексу, подати органу доходів і зборів додаткову декларацію, яка містить точні відомості про товари, задекларовані за попередньою, тимчасовою або періодичною митною декларацією, що подавалися б у разі декларування цих товарів за митною декларацією, заповненою в звичайному порядку.

Читайте також: Право на формування податкового кредиту

Відповідно до пункту 20 частини першої статті 4 МК України митна декларація — заява встановленої форми, в якій особою зазначено митну процедуру, що підлягає застосуванню до товарів, та передбачені законодавством відомості про товари, умови й способи їх переміщення через митний кордон України та щодо нарахування митних платежів, необхідних для застосування цієї процедури.

Види митних декларацій

Системний аналіз положень Митного кодексу України в редакції, яка набрала чинності з 1 червня 2012 року, зумовлює висновок про те, що митне законодавство України під терміном «митна декларація» передбачає декілька її видів, а саме: 1) митна декларація, заповнена в звичайному порядку; 2) попередня митна декларація; 3) тимчасова митна декларація; 4) періодична митна декларація; 5) додаткова декларація.

Незважаючи на те, що стаття 4 Митного кодексу України окремо не містить визначення поняття «тимчасова митна декларація», аналіз норм цього Кодексу, а також Положення про митні декларації та Порядку виконання митних формальностей при здійсненні митного оформлення товарів із застосуванням митної декларації на бланку єдиного адміністративного документа, дає підстави для висновку про те, що тимчасова митна декларація є заявою, в якій зазначено митну процедуру, що підлягає застосуванню до товарів, і в якій містяться відомості про товари, що переміщуються через митний кордон, тобто є митною декларацією. Для оформлення всіх видів митних декларацій (митної декларації, заповненої у звичайному порядку, попередньої, тимчасової митної декларації періодичної та додаткової митних декларацій) використовуються бланки єдиного адміністративного документа.

Таким чином, декларування і сплата митних платежів при ввезенні товарів на митну територію України, в тому числі імпортний податок на додану вартість, здійснюється декларантом на підставі ТМД й уточняється, в разі потреби, на підставі додаткової декларації. Відповідно до підпункту 14.1.181 пункту 14.1 статті 14, підпункту «а» пункту 198.1, пункту 198.2 статті 198 ПК України податковий кредит — це сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов’язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно розділу V цього Кодексу.

Право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає в разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг. Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг або дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Для операцій із ввезення на митну територію України товарів датою віднесення сум податку до податкового кредиту є дата сплати податку за податковими зобов’язаннями згідно з пунктом 187.8 статті 187 цього Кодексу, а для операцій з постачання послуг нерезидентом на митній території України — дата складення платником податкової накладної за такими операціями, за умови реєстрації такої податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних.

Відповідно до пункту 187.8 ПК України датою виникнення податкових зобов’язань у разі ввезення товарів на митну територію України є дата подання митної декларації для митного оформлення. Згідно з пунктом 198.3 статті 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду, зокрема у зв’язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/ послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду. Пунктом 198.6 статті 198 ПК України визначено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку сплаченого (нарахованого) у зв’язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені зареєстрованими в єдиному реєстрі податкових накладних податковими накладними/розрахунками коригування до таких податкових накладних чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 Податкового кодексу України.

У разі, коли на момент перевірки платника податку контролюючим органом суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними в абзаці першому цього пункту документами, то платник податку несе відповідальність відповідно до Податкового кодексу України.

Згідно з пунктом 201.12 статті 201 ПК України у разі ввезення товарів на митну територію України документом, що посвідчує право на віднесення сум податку до податкового кредиту, вважається митна декларація, оформлена відповідно до вимог законодавства, яка підтверджує сплату податку.

Таким чином, у контексті спірних правовідносин, з моменту подання платником податків тимчасової митної декларації для митного оформлення ввезених на митну територію України товарів в останнього виникають відповідні податкові зобов’язання зі сплати ПДВ, але після сплати цього податку до бюджету платник податків набуває право на віднесення таких сум до податкового кредиту відповідного періоду. Таке розуміння норм ПК України відповідає характеру й змісту правового регулювання податку на додану вартість та суті його адміністрування, оскільки право на податковий кредит перебуває в прямій залежності саме від факту сплати відповідної суми ПДВ до бюджету, а не від стадії або завершення митних процедур, як помилково вважає контролюючий орган. При цьому тимчасова митна декларація (як один із видів митних декларацій), оформлена відповідно до вимог законодавства, є належним документом, що посвідчує право на віднесення сплачених сум ПДВ до податкового кредиту на відповідний період, оскільки вона підтверджує фактичну сплату суми податку до відповідного бюджету.

Слід зазначити, що виключно Податковим кодексом України визначаються правила оподаткування податком на додану вартість товарів, що переміщуються через митний кордон України. За положеннями цього Кодексу в разі ввезення товарів на митну територію України право платника податку на віднесення фактично сплачених сум податку на додану вартість на погашення податкових зобов’язань до складу податкового кредиту виникає «на підставі митних декларацій» та не поставлено в залежність від процедури завершення митного оформлення. Платник податку відображає податковий кредит в декларації з податку на додану вартість на підставі належно оформлених ТМД, які містять електронний підпис і штамп митного органу, який здійснив випуск ввезених товарів у вільний обіг.

Позиція Верховного Суду

Аналогічного правового висновку щодо застосування норм права в подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 480/660/19 (ЄДРСРУ № 87760151), зазначивши, що контролюючий орган безпідставно пов’язував право на податковий кредит із моментом завершення митних формальностей, адже положення статті 198 ПК України чітко вказують на момент, з якого в платника податку виникає право на формування податкового кредиту — дата сплати податку за податковими зобов’язаннями. У цій справі Верховний Суд зазначив, що документи повинні розглядатися виходячи з їх змісту, а не особливостей їх оформлення. Подання декларації до митних органів є юридично значимим фактом, який тягне за собою виникнення обов’язків зі сплати податків, а тому, відповідно, датою виникнення податкових зобов’язань є дата подання митної декларації для митного оформлення.

Висновок

Право на податковий кредит не пов’язане з моментом завершення митних формальностей (розмитненням), оскільки право на формування податкового кредиту пов’язане виключно з датою сплати податку за податковими зобов’язаннями, в свою чергу датою виникнення податкових зобов’язань є дата подання митної декларації для митного оформлення.

Джерело: Юридичний вісник України

Advertisement

Судова практика

Доставлення копії судового рішення електронним листом на особисту електронну пошту учасника судового процесу не є врученням такого рішення

Опубліковано

on

От

27 жовтня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 279/5407/20 задовольнив касаційну скаргу заінтересованої особи, оскільки апеляційний суд дійшов необґрунтованого висновку, що доставка судового рішення електронним листом на особисту електронну пошту особи є врученням такого рішення.

Особа звернулася із заявою про усиновлення одним із подружжя дитини другого з подружжя.

Рішенням міськрайонного суду заяву задоволено.

Апеляційний суд у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою заінтересованої особи на рішення міськрайонного суду відмовив, визнавши неповажними причини пропуску строку на апеляційне оскарження.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Неотримання стороною судового рішення не є підставою для поновлення строку на його апеляційне оскарження через рік після складання повного тексту рішення

Розглянувши касаційну скаргу заінтересованої особи на це рішення, Верховний Суд констатував, що заінтересована особа подала через «Електронний суд» заяву про розгляд справи за її відсутності, в якій зазначала про отримання копії позовної заяви, і не заперечувала проти задоволення позову. Також просила надіслати електронну копію рішення, ухваленого у цій справі, на її поштову скриньку, повне рішення суду надіслати – на її поштову адресу.

Після ухвалення рішення у справі місцевий суд направив одержувачу рішення про усиновлення на його електронну адресу, а конверт з копією рішення повернувся до суду з відміткою «за закінченням терміну зберігання».

Відповідно до пп. 15.14 пп. 15 п. 1 розд. XII «Перехідні положення» ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи суд вручає судові рішення в паперовій формі.

Читайте також: З 22 грудня 2018 р. всі адміністративні суди мали приймати документи через «Електронний суд»

Відповідно до ч. 5 ст. 272 ЦПК України учасникам справи, які не були присутні в судовому засіданні, або якщо судове рішення було ухвалено поза межами судового засідання чи без повідомлення (виклику) учасників справи, копія судового рішення надсилається протягом двох днів з дня його складення у повному обсязі в електронній формі у порядку, визначеному законом, – у випадку наявності у особи офіційної електронної адреси, або рекомендованим листом з повідомленням про вручення – якщо така адреса відсутня.

Згідно з п. 1, 2 та 6 розд. 2 Тимчасового регламенту надсилання судом електронних документів учасникам судового процесу, кримінального провадження, затвердженого наказом Державної судової адміністрації України від 7 листопада 2016 р. № 227, документи можуть буди надіслані користувачеві судом в електронному вигляді лише після реєстрації в системі «Електронний суд».

Суд після виготовлення та підписання процесуального документа паралельно з порядком, визначеним процесуальним законодавством, надсилає електронні копії процесуального документа, скріплені електронним цифровим підписом судді (судді-доповідача, головуючого судді), електронною поштою на поштову скриньку учасника судового процесу, кримінального провадження, якщо такий учасник зареєстрований у Системі як користувач (п. 1 розд. 4 Тимчасового регламенту).

Читайте також: Початок перебігу строку «з дня отримання копії судового рішення» не поширюється на випадки оскарження ухвал суду, постановлених без участі особи, яка викликалася

За таких обставин суд першої інстанції був зобов’язаний надіслати судові рішення у паперовій формі рекомендованим листом або електронним листом на офіційну електронну адресу, зареєстровану в Системі, чого зроблено не було. Докази вручення оскаржуваного рішення заінтересованій особі в матеріалах справи відсутні.

Таким чином, апеляційний суд дійшов необґрунтованого висновку, що доставка судового рішення електронним листом на особисту електронну пошту заінтересованої особи є врученням такого рішення.

Тому Верховний Суд скасував ухвалу апеляційного суду і направив справу до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Конфлікт між батьками учня та вчителем, що став причиною захворювання і смерті останнього, може вважатися нещасним випадком на виробництві

Опубліковано

on

От

6 жовтня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 766/9872/20 відмовив у задоволенні касаційної скарги на рішення апеляційного суду, який визнав встановленим той факт зв’язку смерті вчительки із напруженістю виробничого процесу.

Син вчительки звернувся до суду із позовом до  управління державної служби України з питань праці, гімназії про визнання нещасного випадку таким, що пов’язаний з виробництвом, та зобов’язання вчинити певні дії.

За матеріалами справи після бесіди з батьками учня у вчительській кімнаті вчительці стало зле, вона була доставлена до лікарні, а після виконання термінових діагностичних заходів госпіталізована у відділення анестезіології та інтенсивної терапії. У лікарському свідоцтві про смерть причиною смерті зазначено: набряк головного мозку (безпосередня причина смерті), геморагічний інсульт на ґрунті гіпертонічної хвороби (захворювання та патологічні стани, що зумовили причину смерті).

Читайте також: Вина загиблого не є підставою для відмови у задоволенні позову про відшкодування моральної шкоди, завданої його смертю від нещасного випадку на виробництві

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Рішенням міського суду у задоволенні позову відмовлено з посиланням на те, що смерть потерпілої настала внаслідок загального захворювання.

Апеляційний суд рішення міського суду скасував та ухвалив нове рішення про задоволення позову, вважаючи встановленим факт того, що вчителька під час виконання своїх професійних обов’язків, в процесі врегулювання конфліктної ситуації, пов’язаної зі сторонніми чинниками навчального процесу, направленими на неї особисто, знаходячись під впливом психоемоційних причин, пов’язаних з фактором важкості та напруження трудового процесу, відчула різке погіршення здоров’я, що стало причиною її смерті.

Розглянувши касаційні скарги відповідачів, Верховний Суд вказав, що враховуючи короткий часовий інтервал між психоемоційним напруженням і виникненням скарг на головний біль, блювоту, знепритомніння, причинно-наслідковий зв’язок є вірогідним.

Допитані у судовому засіданні в суді першої інстанції в якості свідків члени та голова лікарсько-експертної комісії клінічної лікарні підтвердили свій висновок та роз’яснили, що психоемоційний стрес, якому була піддана вчителька в учительській міг стати причиною інсульту у потерпілої, внаслідок чого у подальшому настала її смерть.

Читайте також: Моральну шкоду, завдану смертю потерпілого у зв’язку з нещасним випадком на виробництві, членам його сім`ї має виплачувати роботодавець

При цьому, як комісія по розслідуванню у своєму висновку, так і суд першої інстанції у рішенні, посилалися як на підставу для відмови у задоволенні позовних вимог на висновок комісійної судово-медичної експертизи, проведеної під час розгляду іншої справи, зі змісту якого вбачається, що експерти позбавлені можливості надавати оцінку наявності причинно-наслідкового зв’язку між виробничими факторами та смертю потерпілої особи, оскільки це входить до дискреційних повноважень компетентного органу, який розслідує нещасний випадок, а у разі оскарження висновку такого органу – оцінка надається судом.

При цьому Порядком проведення розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2011 р. № 1232 (діяв на час настання події – ред.) визначено, що медичний висновок щодо встановлення зв’язку погіршення стану здоров’я працівника з впливом на нього небезпечних, шкідливих виробничих факторів, психоемоційних причин або протипоказань за станом здоров’я виконувати роботу видається лікувально-профілактичним закладом за місцем лікування або обстеження потерпілого у формі рішення лікарсько-експертної комісії і такий висновок було надано комісії із встановленням вірогідності факту наявності такого зв’язку.

Читайте також: Суди помилково розглянули справу про скасування актів розслідування нещасного випадку в порядку адміністративного судочинства

З урахуванням вказаного, за висновком ВС, суд апеляційної інстанції обґрунтовано виходив із того, що посилання комісії на те, що висновки лікарсько-експертної комісії мають форму припущення самі не виходять за межі припущень, які не можуть лягати в основу висновку комісії, оскільки заключення лікарсько-експертної комісії, у сукупності з іншими доказами, які були надані відповідачами, дають беззаперечну можливість встановити, що нещасний випадок з вчителькою був пов’язаний з виробництвом, а саме з фактором напруження трудового процесу.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Якщо іпотечну квартиру реконструюють шляхом об’єднання двох квартир, то іпотека поширюється на все реконструйоване (об’єднане) майно

Опубліковано

on

От

4 жовтня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 686/28888/19 відмовив у задоволенні касаційної скарги банку, вказавши, що повторного звернення стягнення на іпотечне майно законодавство не передбачає.

Банк звернувся до суду з позовом до трьох осіб про звернення стягнення на предмет іпотеки, стверджуючи, що у зв’язку з відчуженням і зміною предмета іпотеки виконання рішення місцевого суду про звернення стягнення на предмет іпотеки стало неможливим.

Між банком та одним з відповідачів було укладено кредитний договір, на забезпечення його виконання між банком та іншим відповідачем було укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира. Пізніше внаслідок реконструкції двох квартир перший відповідач отримав нове свідоцтво про право власності на одну об’єднану квартиру.

Читайте також: Поділ подружжям іпотечного майна, на яке звернено стягнення, не унеможливлює залучення власника виділеної частки у виконавчому провадженні як боржника

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Рішенням місцевого суду у іншій справі позов банку задоволено, звернуто стягнення на предмет іпотеки – квартиру, визначено спосіб реалізації предмета іпотеки. На підставі договору купівлі-продажу реконструйована квартира перейшла у власність іншої особи, а за наступним договором купівлі-продажу право власності на зазначену квартиру перейшло знову до першого відповідача.

Рішенням місцевого суду позов задоволено.

Постановою апеляційного суду рішення місцевого суду скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позову відмовлено, з тих мотивів, що позивач, звернувшись до суду з позовом у 2012 р. про звернення стягнення на предмет іпотеки, який був задоволений, своє право на погашення заборгованості, що виникла у зв’язку з невиконанням умов кредитного договору, використав, звернув стягнення на іпотечне майно, а повторне звернення стягнення на іпотечне майно з тих самих підстав чинне  законодавство не передбачає.

Читайте також: Боржник та його дружина, які здійснюють поділ арештованого майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора

Крім того, апеляційний суд вказав, що новоствореним об’єктом нерухомості вважається виключно об’єкт, створений без прив’язок до іншого, вже існуючого нерухомого майна, без використання його складових структурних елементів. Уже існуючий об’єкт нерухомості зі зміненими зовнішніми та внутрішніми параметрами не є новоствореним об’єктом нерухомого майна. Тому спірна квартира не є новоствореним об’єктом нерухомого майна, оскільки створена з прив’язкою до вже існуючої заставленої нерухомості з використанням її функціональних елементів.

Розглянувши касаційну скаргу банку, Верховний Суд вказав, що відповідно до вимог ч.ч. 1, 2 ст. 23 Закону України «Про іпотеку» у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою.

Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статусу іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов`язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Читайте також: Перебудова не врятує від знесення об’єкт, самочинно збудований на невідведеній ділянці без дозволу і проекту

Суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що квартира яка утворилася внаслідок реконструкції та перепланування двох квартир не є новоствореним об’єктом нерухомого майна, оскільки створена з прив’язкою до вже існуючої нерухомості, переданої другим відповідачем в іпотеку банку.

Відповідно до ч. 3 ст. 5 Закону України «Про іпотеку» іпотека поширюється на частину об’єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі і була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об’єкт нерухомості. Незалежно від того, чи були внесені зміни до договору іпотеки у зв’язку з перебудуванням, добудовою тощо предмета іпотеки, чи ні, іпотека поширюється й на таку реконструкцію.

Таким чином, оскільки предмет іпотеки – квартира зазнала реконструкції (шляхом об’єднання двох квартир), то іпотека поширилась на все реконструйоване (об’єднане) майно.

Отже, за висновком ВС, суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовив банку у задоволенні позову з тих підстав, що вже існує рішення суду, яким звернуто стягнення на предмет іпотеки, а повторне звернення стягнення на майно, що перебуває в іпотеці, чинне законодавство не передбачає.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2022
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link