Право на податковий кредит за умови подання тимчасової митної декларації - LexInform: Правові та юридичні новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Судова практика

Право на податковий кредит за умови подання тимчасової митної декларації

Дата публікації:

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Право на віднесення до податкового кредиту сум ПДВ, сплачених під час митного оформлення товару за тимчасовими митними деклараціями.

Суть справи

Двадцять другого квітня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/19498/19, адміністративне провадження № К/9901/30887/20, № К /9901/36627/20 , № К/9901/3054/21 (ЄДРСРУ № 96463426) досліджував питання щодо права на віднесення до податкового кредиту сум ПДВ, сплачених під час митного оформлення товару за тимчасовими митними деклараціями.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Як ДПС блокує податкові накладні й позбавляє підприємців права на податкові кредити

Йдеться про правильність застосування судами попередніх інстанцій пунктів 198.2, 198.6 статті 198, пункт 201.12 статті 201 ПК України, статті 260 МК України щодо наявності в платника права на віднесення до податкового кредиту сум ПДВ, сплачених під час митного оформлення товару за тимчасовими митними деклараціями. Підпунктом «в» пункту 185.1 статті 185 ПК України визначено, що об’єктом оподаткування податком на додану вартість є операції платників податку з ввезення товарів на митну територію України. Відповідно до частини першої статті 260 МК України, якщо декларант або уповноважена ним особа не володіє точними відомостями про характеристики товарів, необхідні для заповнення митної декларації в звичайному порядку, вона може подати митному органу тимчасову митну декларацію на такі товари за умови, що остання містить дані, достатні для поміщення їх у заявлений митний режим, та під зобов’язання про подання додаткової декларації в строк не більше 45 днів із дати оформлення тимчасової митної декларації.

Частиною десятою наведеної статті визначено, що оформлення митним органом тимчасової або періодичної митної декларації передбачає необхідність виконання вимог цього Кодексу, передбачених для поміщення товарів в обраний митний режим та сплати митних платежів або забезпечення їх сплати відповідно до розділу X цього Кодексу. Згідно з частиною першою статті 261 МК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі подання відповідно до статей 259 і 260 цього Кодексу попередньої, тимчасової або періодичної митної декларації декларант або уповноважена ним особа повинні протягом строків, визначених відповідно до цього Кодексу, подати органу доходів і зборів додаткову декларацію, яка містить точні відомості про товари, задекларовані за попередньою, тимчасовою або періодичною митною декларацією, що подавалися б у разі декларування цих товарів за митною декларацією, заповненою в звичайному порядку.

Читайте також: Право на формування податкового кредиту

Відповідно до пункту 20 частини першої статті 4 МК України митна декларація — заява встановленої форми, в якій особою зазначено митну процедуру, що підлягає застосуванню до товарів, та передбачені законодавством відомості про товари, умови й способи їх переміщення через митний кордон України та щодо нарахування митних платежів, необхідних для застосування цієї процедури.

Види митних декларацій

Системний аналіз положень Митного кодексу України в редакції, яка набрала чинності з 1 червня 2012 року, зумовлює висновок про те, що митне законодавство України під терміном «митна декларація» передбачає декілька її видів, а саме: 1) митна декларація, заповнена в звичайному порядку; 2) попередня митна декларація; 3) тимчасова митна декларація; 4) періодична митна декларація; 5) додаткова декларація.

Незважаючи на те, що стаття 4 Митного кодексу України окремо не містить визначення поняття «тимчасова митна декларація», аналіз норм цього Кодексу, а також Положення про митні декларації та Порядку виконання митних формальностей при здійсненні митного оформлення товарів із застосуванням митної декларації на бланку єдиного адміністративного документа, дає підстави для висновку про те, що тимчасова митна декларація є заявою, в якій зазначено митну процедуру, що підлягає застосуванню до товарів, і в якій містяться відомості про товари, що переміщуються через митний кордон, тобто є митною декларацією. Для оформлення всіх видів митних декларацій (митної декларації, заповненої у звичайному порядку, попередньої, тимчасової митної декларації періодичної та додаткової митних декларацій) використовуються бланки єдиного адміністративного документа.

Таким чином, декларування і сплата митних платежів при ввезенні товарів на митну територію України, в тому числі імпортний податок на додану вартість, здійснюється декларантом на підставі ТМД й уточняється, в разі потреби, на підставі додаткової декларації. Відповідно до підпункту 14.1.181 пункту 14.1 статті 14, підпункту «а» пункту 198.1, пункту 198.2 статті 198 ПК України податковий кредит — це сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов’язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно розділу V цього Кодексу.

Право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає в разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг. Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг або дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Для операцій із ввезення на митну територію України товарів датою віднесення сум податку до податкового кредиту є дата сплати податку за податковими зобов’язаннями згідно з пунктом 187.8 статті 187 цього Кодексу, а для операцій з постачання послуг нерезидентом на митній території України — дата складення платником податкової накладної за такими операціями, за умови реєстрації такої податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних.

Відповідно до пункту 187.8 ПК України датою виникнення податкових зобов’язань у разі ввезення товарів на митну територію України є дата подання митної декларації для митного оформлення. Згідно з пунктом 198.3 статті 198 ПК України податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду, зокрема у зв’язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/ послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду. Пунктом 198.6 статті 198 ПК України визначено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку сплаченого (нарахованого) у зв’язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені зареєстрованими в єдиному реєстрі податкових накладних податковими накладними/розрахунками коригування до таких податкових накладних чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 Податкового кодексу України.

У разі, коли на момент перевірки платника податку контролюючим органом суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними в абзаці першому цього пункту документами, то платник податку несе відповідальність відповідно до Податкового кодексу України.

Згідно з пунктом 201.12 статті 201 ПК України у разі ввезення товарів на митну територію України документом, що посвідчує право на віднесення сум податку до податкового кредиту, вважається митна декларація, оформлена відповідно до вимог законодавства, яка підтверджує сплату податку.

Таким чином, у контексті спірних правовідносин, з моменту подання платником податків тимчасової митної декларації для митного оформлення ввезених на митну територію України товарів в останнього виникають відповідні податкові зобов’язання зі сплати ПДВ, але після сплати цього податку до бюджету платник податків набуває право на віднесення таких сум до податкового кредиту відповідного періоду. Таке розуміння норм ПК України відповідає характеру й змісту правового регулювання податку на додану вартість та суті його адміністрування, оскільки право на податковий кредит перебуває в прямій залежності саме від факту сплати відповідної суми ПДВ до бюджету, а не від стадії або завершення митних процедур, як помилково вважає контролюючий орган. При цьому тимчасова митна декларація (як один із видів митних декларацій), оформлена відповідно до вимог законодавства, є належним документом, що посвідчує право на віднесення сплачених сум ПДВ до податкового кредиту на відповідний період, оскільки вона підтверджує фактичну сплату суми податку до відповідного бюджету.

Слід зазначити, що виключно Податковим кодексом України визначаються правила оподаткування податком на додану вартість товарів, що переміщуються через митний кордон України. За положеннями цього Кодексу в разі ввезення товарів на митну територію України право платника податку на віднесення фактично сплачених сум податку на додану вартість на погашення податкових зобов’язань до складу податкового кредиту виникає «на підставі митних декларацій» та не поставлено в залежність від процедури завершення митного оформлення. Платник податку відображає податковий кредит в декларації з податку на додану вартість на підставі належно оформлених ТМД, які містять електронний підпис і штамп митного органу, який здійснив випуск ввезених товарів у вільний обіг.

Позиція Верховного Суду

Аналогічного правового висновку щодо застосування норм права в подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 480/660/19 (ЄДРСРУ № 87760151), зазначивши, що контролюючий орган безпідставно пов’язував право на податковий кредит із моментом завершення митних формальностей, адже положення статті 198 ПК України чітко вказують на момент, з якого в платника податку виникає право на формування податкового кредиту — дата сплати податку за податковими зобов’язаннями. У цій справі Верховний Суд зазначив, що документи повинні розглядатися виходячи з їх змісту, а не особливостей їх оформлення. Подання декларації до митних органів є юридично значимим фактом, який тягне за собою виникнення обов’язків зі сплати податків, а тому, відповідно, датою виникнення податкових зобов’язань є дата подання митної декларації для митного оформлення.

Висновок

Право на податковий кредит не пов’язане з моментом завершення митних формальностей (розмитненням), оскільки право на формування податкового кредиту пов’язане виключно з датою сплати податку за податковими зобов’язаннями, в свою чергу датою виникнення податкових зобов’язань є дата подання митної декларації для митного оформлення.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Державний реєстратор, зокрема і приватний нотаріус, не є належним відповідачем у справі про скасування рішення про державну реєстрацію права на нерухоме майно

Опубліковано

on

От

7 липня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 369/14294/17 змінив мотивувальну частину рішень судів, які дійшли правильного висновку про відмову у позові, але помилилися щодо мотивів такої відмови.

LEX.НОТАРІУС

Робочий простір для нотаріусів та реєстраторів з усіма документами.
Оновлення щоденно.

ДОКЛАДНІШЕ

Покупець звернувся до суду з позовом до приватного нотаріуса, за участю третіх осіб: ТОВ (продавець), Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції про визнання протиправним та скасування рішення про державну реєстрацію права власності.

Читайте також: Відповідачами у спорах про призначення додаткового строку для прийняття спадщини є не органи місцевого самоврядування, а інші спадкоємці, якщо вони є

Між ТОВ та позивачем був укладений договір купівлі-продажу майнових прав на квартиру, відповідно до якого продавець зобов’язувався передати у власність покупця, а покупець зобов’язувався прийняти у власність майнові права на квартиру та оплатити ціну таких прав. У зв’язку з тим, що позивач не в повному обсязі виконав умови договору щодо сплати ціни майнових прав, ТОВ направило повідомлення про розірвання договору в односторонньому порядку. Приватним нотаріусом здійснено державну реєстрацію права власності на квартиру за ТОВ.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Рішенням районного суду, залишеним без змін постановою апеляційного суду, у позові відмовлено з тих мотивів, що позивач не оспорює правомірність дій ТОВ щодо реєстрації квартири та правомірність розірвання договору купівлі-продажу майнових прав на квартиру. Враховуючи розірвання договору та припинення зобов`язань сторін, підстав визначених ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» для відмови у державній реєстрації прав, встановлено не було.

Читайте також: У справі про визнання недійсними таких правочинів як видача довіреності і прийняття спадщини нотаріус не є належним відповідачем

Розглянувши касаційну скаргу позивача, Верховний Суд вказав, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову є обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 р у справі № 523/9076/16-ц (п. 41), від 20 червня 2018 р. у справі № 308/3162/15-ц (п. 49), від 21 листопада 2018 р. у справі № 127/93/17-ц (п. 50), від 12 грудня 2018 р. у справі № 372/51/16-ц (п. 31.4), від 12 грудня 2018 р. у справі № 570/3439/16-ц (п. 37, 54), від 30 січня 2019 р. у справі № 552/6381/17 (п. 38), від 13 березня 2019 р. у справі № 757/39920/15-ц (п. 31), від 27 березня 2019 р. у справі № 520/17304/15-ц (п. 63)).

Читайте також: Власнику, якому відмовлено в реєстрації права на об’єкт нерухомості, слід подавати позов про визнання права власності

Спір про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно треба розглядати як спір, пов`язаний із порушенням цивільних прав позивача на нерухоме майно іншою особою, за якою зареєстроване речове право на це майно (див., зокрема постанову Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 р. у справі № 823/2042/16 (п. 36)).

Спір у позивача виник саме з ТОВ щодо права власності на квартиру та правомірності дій ТОВ щодо реєстрації за ним такого права. Проте, позовних вимог до ТОВ позивач не пред`явив.

Верховний Суд вказав, що фізична особа, яка досягла повноліття, у цивільному процесі може бути стороною саме як така особа, а не як нотаріус, державний реєстратор тощо.

Таким чином, позовна вимога про визнання незаконною та скасування державної реєстрації права власності на квартиру не може бути звернена до приватного нотаріуса, якого позивач визначив відповідачем.

Державний реєстратор, зокрема і приватний нотаріус, зобов`язаний виконати рішення суду щодо скасування державної реєстрації речового права або його обтяження незалежно від того, чи був цей реєстратор залучений до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, чи не був залучений.

Установивши, що позов заявлений до неналежного відповідача та відсутні визначені процесуальним законом підстави для заміни неналежного відповідача належним, суд має відмовити у позові до такого відповідача.

За таких обставин судам слід було відмовити у задоволенні позову у зв`язку з неналежним суб`єктним складом відповідачів.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

На поважність причин непроживання дитини у спірному житлі не впливає наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає, права власності на житло

Опубліковано

on

От

7 липня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 554/3289/20 задовольнив касаційну скаргу позивачки, яка втратила триваючі зв’язки зі спірним житлом не через своє власне волевиявлення.

Дочка звернулася до суду із позовом до батька про вселення та заборону чинити перешкоди у користуванні житлом.

Позивачка – особа з інвалідністю з дитинства, фактично проживала з відповідачем як член його сім’ї з часу свого народження до часу припинення її матір’ю сімейних відносин із ним. У подальшому разом із матір’ю переїхала до іншого місця проживання, а відповідач у порядку приватизації отримав свідоцтво про право власності на квартиру і не визнавав права дочки на користування нею.

Рішенням районного суду позовні вимоги задоволено. Посилаючись на положення ст.ст. 65, 78 ЖК України, ст. 47 Конституції України та ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, суд першої інстанції дійшов висновку, що з моменту вселення (з дати народження) позивачка, будучи неповнолітньою дочкою наймача, набула рівних з останнім прав на користування квартирою, в тому числі і після досягнення повноліття. Тимчасова відсутність позивачки у спірній квартирі не є перешкодою для відновлення її права на користування квартирою після завершення судових процесів.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Читайте також: Сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє колишнього члена сім’ї права користування займаним приміщенням

Апеляційним судом рішення районного суду скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовлено з тих мотивів, що після досягнення 18 років гарантії збереження права на користування житлом у позивачки як повнолітньої особи припинилися. На час звернення до суду позивачка, не вчинивши жодних дій, спрямованих на реальну зміну свого місця постійного проживання, втратила право користування спірним житлом з підстав, визначених ст. 107 ЖК України, як особа, яка вибула на інше постійне місце проживання, де за нею зберігається право постійного користування житлом як члена сім`ї власника житла – її матері.

Розглянувши касаційну скаргу позивачки, Верховний Суд вказав, що на час вибуття із спірного житла позивачка була малолітньою особою та особою з інвалідністю, яка самостійно не могла визначати своє місце проживання, а тому, суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що за нею збереглося право на користування житлом за місцем проживання її батька, незважаючи на факт зміни постійного місця проживання та сам факт не проживання в спірному житловому приміщенні.

Читайте також: Закон не обмежує права власника на розпорядження майном залежно від того чи мають право на користування ним інші особи, зокрема неповнолітні

Оскільки малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, факт її не проживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом. Крім того, право користування житлом у дитини виникає на підставі факту її народження.

Жодна дитина не може бути об`єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте і сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції або незаконного посягання на її честь і гідність. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягання (ст. 16 Конвенції ООН про права дитини).

Не впливає на поважність причин непроживання дитини і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним у цьому випадку є забезпечення найкращих інтересів дитини.

Читайте також: Усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення кривдника не є заходом запобігання домашньому насильству

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 16 грудня 2020 р. у справі № 206/4028/18, від 04 липня 2018 р. у справі № 711/4431/17 та враховано судом першої інстанції при розгляді цієї справи по суті спору.

В разі тимчасової відсутності за особою продовжує зберігатися намір ставитися до житлового приміщення як до свого постійного місця проживання, як-от у позивачки в цій справі, про що свідчить той факт, що досягнувши повноліття, вона зареєструвала своє місце проживання у спірній квартирі. Крім того, судами встановлено та не заперечувався відповідачем факт чинення ним перешкод у користуванні житлом позивачці, яка намагалася вселитися у спірну квартиру та зверталася до правоохоронних органів з метою захисту порушених прав.

Тому Верховний Суд залишив у силі рішення суду першої інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Визначення місця проживання дітей із батьком, з яким вони безперервно проживали тривалий час, забезпечує їм спокійне та стійке середовище і не порушує прав матері

Опубліковано

on

От

21 липня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 404/3499/17 відмовив у задоволенні скарги матері дітей на судові рішення про визначення місця проживання дітей з їхнім батьком.

Жінка звернулася до суду із позовом до колишнього чоловіка, третя особа – служба у справах дітей виконавчого комітету міської ради, про визначення місця проживання дітей, обґрунтувавши позов відсутністю виняткових обставин для розлучення дітей з матір’ю.

Читайте також: Виключення запису про батьківство є підставою для звільнення особи від сплати заборгованості по аліментах за період, коли особа була записана батьком дітей

Чоловік звернувся до суду із зустрічним позовом до неї, в якому просив визначити місце проживання дітей з ним.

Найважливіші юридичні новини. Підписуйтесь на LexInform в Telegram

Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено, зустрічний позов задоволено, оскільки батько за умовами проживання, з урахуванням його доходів, особистих якостей, обставин життя, особливостей відносин з дітьми, має перевагу перед матір`ю дітей при визначенні місця їх проживання.

Розглянувши касаційну скаргу позивачки, Верховний Суд вказав, що законодавство України не містить норм, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

Читайте також: Суд може вирішити питання про місце проживання неповнолітньої дитини з одним із батьків одночасно з вимогою про розірвання шлюбу за відсутності спору про проживання дитини

Тлумачення ч. 1 ст. 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.

У цій справі матеріально-побутове забезпечення обох батьків, їх ставлення до дітей, позитивні характеристики з місця роботи дають підстави для твердження, що кожний із батьків здатний створити умови для розвитку та виховання дітей, забезпечуючи їх особливі потреби, пов`язані з вадами слуху.

Читайте також: Визначення місця проживання дитини: нова судова практика

Разом з тим, безперервне проживання дітей з батьком в оточенні інших рідних для них людей в цьому випадку забезпечує їх розвиток у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним.

Рівність прав батьків є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, у першу чергу, повинні бути визначені інтереси дитини у ситуації спору, а вже тільки потім права батьків.

При вирішенні таких спорів доцільно та правильно керуватися виключно інтересами дитини, а судам передусім потрібно впевнитися, що саме той з батьків, на чию користь буде прийнято рішення, створить для дитини належні умови для її морального, духовного та фізичного розвитку, – вказав Верховний Суд.

Читайте також: Бажання дитини проживати із одним з батьків не має бути вирішальним для суду, якщо це не сприяє захисту прав та інтересів дитини

Судом апеляційної інстанції було ураховано, що після того, як діти стали проживати з батьком, позивачка уклала інший шлюб, однак доказів того, що діти добре знайомі з новим чоловіком і між ними існують такі відносини, які не будуть для них обтяжливими чи складними матеріали справи не містять. Проживання дітей, які мають особливі потреби, з малознайомою сторонньою людиною, може становити певні ризики для їх душевної рівноваги.

Крім того, судами установлено, що діти проживають з батьком в оточенні рідних людей жіночої статі: баби, тітки, двоюрідної сестри, які можуть забезпечити достатній догляд за дівчатками. Діти регулярно відвідують навчальний заклад, у якому враховуються їх особливості.

Водночас матір дітей, яка безсумнівно відіграє важливу роль у житті та їх розвитку, має право та обов`язок піклуватися про здоров`я дітей, стан їх розвитку, незалежно від того з ким дитина буде проживати.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Вже йдете? Перш ніж Ви підете ...

Запрошуємо до нашого каналу Telegram

Не варто пропускати жодної актуальної новини ;)
close-link