Судова практика
Продовження злочинної діяльності не може мати результатом кращі правові наслідки для особи, ніж її перебування в розшуку
2 лютого 2023 р. Велика Палата Верховного Суду у справі № 735/1121/20 задовольнила частково касаційну скаргу захисника, вказавши, що закінчення загальних строків, установлених ч. 2 ст. 49 КК України (п’ятнадцять років з моменту вчинення злочину і п’ять років – проступку), є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності у випадках, коли цей строк спливає раніше за диференційований, подовжений на час ухилення.
Вироком суду першої інстанції, залишеним без зміни апеляційним судом, особу засуджено за ст. 195, ч. 1 ст. 350 КК України.
У касаційній скарзі захисник зазначав, що на час ухвалення вироку сплинув строк давності притягнення до кримінальної відповідальності за відповідні проступки, встановлений п. 1 ч. 1 ст. 49 КК України.
Касаційний кримінальний суд передав це кримінальне провадження на розгляд Великої Палати для вирішення виключної правової проблеми, зокрема колегія суддів не погодилася з викладеним у постанові Об’єднаної палати Касаційного кримінального суду від 5 квітня 2021 р. у справі № 328/1109/19 тлумаченням змісту ч. 2 ст. 49 КК України.
Розглянувши касаційну скаргу, Велика Палата з’ясувала, що суд апеляційної інстанції всупереч приписам ст. 2 КПК України формально здійснив провадження, порушивши право фігуранта на об’єктивний та неупереджений перегляд справи щодо нього в порядку апеляційної процедури.
Таким чином, Велика Палата ухвалу апеляційного суду скасувала та призначила новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Вирішуючи питання, що становить виключну правову проблему, Велика Палата зазначила, що друге речення ч. 2 ст. 49 КК України не містить прямої вказівки щодо строків давності, на які необхідно орієнтуватися після відновлення їх перебігу. Недостатня визначеність формулювання ч. 2 ст. 49 КК України зумовлює суперечливе розуміння змісту правової норми і викликає питання – як саме розглядати наведені в третьому реченні загальні строки: 1) як такі, що беззастережно застосовуються замість передбачених у ч. 1 ст. 49 КК України диференційованих строків у всіх випадках ухилення особи від досудового розслідування або суду й наступного з’явлення її із зізнанням чи затримання; 2) як альтернативні, тобто такі, що не виключають застосування диференційованих строків і замінюють їх лише в окремих випадках.
В основу правової позиції, сформульованої Об’єднаною палатою в постанові від 5 квітня 2021 р. у справі № 328/1109/19, покладено тлумачення змісту ч. 2 ст. 49 КК України за першим варіантом, за яким факт умисного вчинення особою будь-яких дій, спрямованих на ухилення від розслідування або суду, є обставиною, яка виключає благополучне закінчення строків давності і зупиняє диференційовані строки, визначені в ч. 1 ст. 49 КК. Застосовується загальний строк давності притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які ухиляються від розслідування чи суду: п’ятнадцять років з часу вчинення злочину, п’ять років – з часу вчинення кримінального проступку.
З наведеним підходом Велика Палата не погодилася і визнала його таким, що не відповідає точному змісту кримінально-правової норми та дійсній волі законодавця, а тому відступила від правового висновку Об’єднаної палати, викладеного нею в постанові у справі № 328/1109/19.
Реалізація принципу гуманізму під час тлумачення та застосування конкретного положення закону про кримінальну відповідальність здійснюється за правилом: якщо відповідне положення містить елемент невизначеності й вона не може бути усунута з урахуванням інших конкретних чи загальних положень, таке положення має застосовуватись за найбільш сприятливим для особи варіантом з усіх можливих.
Підхід, за якого сам лише факт ухилення підозрюваного, обвинуваченого від досудового розслідування або суду повністю нівелює диференційовані строки давності, означає, що продовження злочинної діяльності тягне кращі правові наслідки, ніж перебування в розшуку.
Так, перебіг давності згідно з ч. 3 ст. 49 КК України переривається, якщо до закінчення зазначених у частинах першій та другій цієї статті строків особа вчинила новий злочин, за винятком нетяжкого злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років. Тобто скоєння впродовж строку давності нового кримінального проступку чи нетяжкого злочину, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або менш суворі за видом заходи примусу, не впливає на перебіг диференційованих строків давності.
Навіть більше, вчинення особою в межах передбаченого ч. 1 ст. 49 КК України строку нового злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк і понад два роки, також не нівелює диференційованого строку давності притягнення до кримінальної відповідальності за попередній злочин. У цьому разі строк, передбачений ч. 1 ст. 49 КК України, переривається і починає відраховуватися з моменту вчинення нового злочину. Тобто диференційований строк не замінюється на загальний, більш обтяжливий для особи, а лише відтерміновується його початок.
Водночас сам по собі факт ухилення від розслідування та суду не є кримінально караним діянням. Однак у разі беззастережної заміни передбачених ч. 1 ст. 49 КК України строків загальними з огляду на сам лише факт такого ухилення, незалежно від тривалості, особа в усякому разі опиниться в гіршому становищі порівняно з тією, котра до спливу диференційованих строків вчинить навіть низку нових злочинів, у тому числі тяжких. Зазначене є очевидно несумісним зі справедливістю як властивістю права, що вимагає співмірності юридичних наслідків протиправних дій їхній соціальній небезпечності.
З огляду на викладене Велика Палата вважає, що особа, котра ухилялася від досудового розслідування або суду, підлягає звільненню від кримінальної відповідальності або покарання за давністю після спливу диференційованих строків, передбачених ч. 1 ст. 49 КК України, подовжених на час ухилення. Встановлені ч. 2 цієї статті загальні строки повинні застосовуватися лише в разі, якщо вони сплинули на час розгляду справи судом, тобто минуло більш як п’ять років з дня вчинення кримінального проступку і понад п’ятнадцять років з дня вчинення злочину.
Підготував Леонід Лазебний
