Connect with us

Судова практика

При звільненні працівника за скороченням штату роботодавець зобов’язаний запропонувати йому всі підходящі вакансії на підприємстві

6 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 487/2191/17 залишив без задоволення касаційну скаргу звільненого за скороченням штату працівника, якому не були запропоновані усі наявні на підприємстві вакансії.

Особа звернулася до суду з позовом до державного підприємства (ДП) про поновлення на роботі та стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, обґрунтувавши свої вимоги тим, що його було протиправно звільнено із займаної посади згідно з п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України у зв’язку зі скороченням штату.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновками якого погодився  апеляційний суд, виходив з того, що звільнення з роботи позивача здійснено з порушенням вимог ст. 49-2 КЗпП України щодо порядку вивільнення працівників, оскільки відповідач не запропонував працівнику усі вакантні посади на підприємстві, у тому числі в інших філіях підприємства, а звільнення здійснено без попереднього звернення відповідача до профспілкової організації та отримання її згоди на звільнення, що передбачено ст. 43 КЗпП України.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що він виконав вимоги ст. 49-2 КЗпП України, оскільки позивачу одночасно з попередженням про майбутнє звільнення разом з пропозицією вакантних посад (іншої роботи) у філії ДП та надавався для ознайомлення список постійних вакантних посад філій, згідно з яким позивачу в подальшому пропонувалися вакантні посади. Позивач відмовлявся від ознайомлення з цим списком, про що були складені відповідні акти.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що згідно з ч. 2 ст. 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

При цьому роботодавець зобов’язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.

Встановивши, що позивачеві не були запропоновані усі наявні на підприємстві вакансії, включаючи 15 відокремлених підрозділів ДП, суди дійшли обґрунтованого висновку про порушення відповідачем вимог ст. 49-2 КЗпП України.

Крім того, позивач є членом первинної профспілкової організації, однак відповідач не звертався до профспілки з письмовим поданням про надання згоди на звільнення позивача відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України.

Згідно із ч. 1 ст. 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених п. 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), пунктами 2–5, 7 ст. 40 і пунктами 2, 3 ст. 41 КЗпП, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім визначених законом випадків.

Суди встановили, що профспілка відмовила відповідачеві в наданні згоди на звільнення позивача, зокрема через те, що той запропонував позивачеві наявні вакансії лише у філії, а не на підприємстві загалом.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішенн

Судова практика

Невиконання вимоги реєстрації фермерського господарства протягом розумного строку після отримання земельної ділянки є порушенням умов її отримання

12 травня 2020 р. Велика Палата Верховного Суду у справі № 357/1180/17 відступила від власного правового висновку щодо юрисдикції спорів за участю фермерського господарства, визначивши, що спори, пов’язані з наданням без проведення земельних торгів в оренду земельної ділянки існуючому фермерському господарству шляхом надання в оренду додаткової земельної ділянки для ведення фермерського господарства його засновнику і подальшого передання цієї ділянки у користування фермерського господарства, підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства.

Приватне сільськогосподарське підприємство «Агрофірма «Світанок» звернулося з позовом про визнання недійсними договорів оренди земельних ділянок, укладених між Головним управлінням Держземагентства у Київській області (далі – ГУ Держземагентства) та фізичною особою, згідно з якими останній передано в оренду земельні ділянки, на які претендувало підприємство.

Рішенням  міськрайонного, залишеним без змін апеляційним судом, позов задоволено з тих мотивів, що при отриманні фізичною особою спірних земельних ділянок у користування та укладення відповідних договорів, які оскаржуються, було порушено встановлений Законом України «Про фермерське господарство» як спеціальним законом порядок отримання в оренду таких земель.

У касаційній скарзі фізична особа посилалася на порушення судами першої та апеляційної інстанцій правил юрисдикції загальних судів, оскільки в одному проваджені були розглянуті позовні вимоги до фізичної особи і до ГУ Держземагентства як до юридичної особи.

Також відповідач зазначив, що спірні земельні ділянки йому були надані для розширення фермерського господарства та використовувалися не ним як фізичною особою, а Фермерським господарством «Ямбуренко» (далі – ФГ «Ямбуренко») при здійсненні господарської діяльності, і враховуючи ці обставини, спір у цій справі має розглядатися в порядку господарського судочинства.

Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, вказавши наступне.

Аналіз вимог ст. 8 Закону України «Про фермерське господарство» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) ст.ст. 89, 91, 92 ЦК України та ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» (у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) свідчить, що можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов’язана з одержанням ним державного акта на право власності чи постійного користування на земельну ділянку або укладенням договору оренди земельної ділянки для ведення фермерського господарства, що є передумовою для державної реєстрації останнього.

Натомість, відсутність такої реєстрації протягом розумного строку  є невиконанням умов закону для отримання земельної ділянки з метою ведення фермерського господарства. Відповідно до положень ч. 1 ст. 31 ЗК України та ч. 1 ст. 12 Закону України «Про фермерське господарство» (у редакціях, чинних на час виникнення спірних правовідносин) землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі, земельних ділянок, що належать громадянам – членам фермерського господарства на праві приватної власності, земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

На момент прийняття ГУ Держземагентства відповідних наказів і укладення договорів оренди земельних ділянок вже було засноване ФГ «Ямбуренко», державна реєстрація якого відбулася 30 грудня 2008 р. Але, отримавши зазначені земельні ділянки в оренду, фізична особа фактично передала їх у користування ФГ «Ямбуренко».

Зазначене, у свою чергу, свідчить про спробу даної особи отримати спірні земельні ділянки для розширення площ земельних ділянок, які використовуються ФГ «Ямбуренко» уникнувши при цьому процедури земельних торгів.

Враховуючи викладене, колегія суддів ВС дійшла висновку, що в цій справі спірні земельні ділянки були надані в оренду саме фізичній особі на підставі договорів оренди землі, укладених між ГУ Держземагентства та цією особою.

Під час розгляду справи було встановлено, що особа відповідним наказом «Про зарахування орендованих земельних ділянок на баланс господарства» зарахувала на баланс ФГ «Ямбуренко» орендовані земельні ділянки для використання в господарській діяльності ФГ «Ямбуренко». Однак оспорювані земельні ділянки були отримані із земель сільськогосподарського призначення державної власності в оренду для створення фермерського господарства та за встановлених обставин справи право користування зазначеними земельними ділянками не могло перейти до раніше створеного фермерського господарства.

Відтак, Верховний Суд вказав, що з огляду на суб’єктний склад сторін, характер спірних правовідносин у цій справі спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, а тому суди попередніх інстанцій правильно дійшли висновку про необхідність розгляду справи в порядку цивільного судочинства.

Водночас у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2018 р. у справі № 317/2520/15-ц був сформульований висновок, що спори, пов’язані з наданням без проведення земельних торгів в оренду земельної ділянки існуючому фермерському господарству шляхом надання в оренду додаткової земельної ділянки для ведення фермерського господарства його засновнику і подальшого передання цієї ділянки у користування фермерського господарства, мають розглядатися за правилами господарського судочинства.

Отже, Велика Палата Верховного Суду вирішила відступити від того висновку.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

За відсутності визначених законом підстав орендар не може вимагати зміни умов договору оренди державного чи комунального майна

20 травня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 914/1085/19 залишив без задоволення касаційну скаргу орендаря, зазначивши, що вимога ст. 11 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» про обов`язкове проведення оцінки об`єкта оренди для продовження (поновлення) договору оренди, якщо на момент продовження дії договору оренди остання оцінка об`єкта оренди була зроблена більш як три роки тому, не встановлює строку чинності результатів оцінки.

ТОВ звернулося до господарського суду з позовом до Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку міської ради про внесення змін до договору оренди нерухомого майна (будівель, споруд, приміщень).

Рішенням господарського суду позов задоволено. Апеляційним судом рішення  скасовано та прийнято нове – про відмову в позові, оскільки після укладення сторонами договору оренди не було істотного порушення договору другою стороною, істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, істотної зміни стану об`єкта оренди, як і не було зміни централізованих цін і тарифів, тобто не було жодної  із визначених законом та договором підстав для внесення змін до цього договору.

У касаційній скарзі позивач зазначав, що суд апеляційної інстанції всупереч положенням ч. 4 ст. 236 ГПК України залишив поза увагою ті фактичні обставини, що Звіт про оцінку майна станом на 31 грудня 2018 р. є незаконним, адже був складений із порушенням ст.ст. 10, 11 Закону «Про оцінку майна» та пп. 50, 51 Національного стандарту № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав, що підтверджується, зокрема:

– відсутністю у відповідача правових підстав для призначення та проведення нової оцінки вартості приміщень, так як на момент укладення договору оренди чинними були результати оцінки проведеної станом на 31 липня 2018 р.;

– проведенням оцінки та складенням звіту станом на 31 грудня 2018 р. без належної правової підстави, а саме – письмового договору на проведення цієї оцінки із визначенням всіх необхідних істотних умов.

Верховний Суд зазначив, що згідно зі ст. 11 Закону «Про оренду державного та комунального майна» у разі, якщо на момент продовження дії договору оренди остання оцінка об`єкта оренди була зроблена більш як три роки тому, для продовження (поновлення) договору оренди проводиться оцінка об`єкта оренди.

Відповідно до п. 2 Методики оцінки об`єктів оренди, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1995 р. № 629 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 2 січня 2003 р. № 3), з наступними змінами, результати незалежної оцінки є чинними протягом шести місяців від дати оцінки, якщо інший строк не передбачений у звіті щодо незалежної оцінки.

Як встановив апеляційний господарський суд, у звіті про оцінку майна станом на 31 липня 2018 р. не вказаний строк чинності результатів оцінки.

Таким чином, абсолютно правильним є висновок суду апеляційної інстанції про те, що оцінка об`єкта оренди, проведена станом на 31 липня 2018 р., втратила чинність 31 січня 2019 р. і не могла бути застосована при укладенні сторонами договору оренди від 18 лютого 2019 р.

Верховний Суд встановив, що висновки господарського суду першої інстанції у цій частині (щодо чинності упродовж 3-х років результатів оцінки об`єкта оренди, проведеної станом на 31 липня 2018 р.) є помилковими, оскільки ст. 11 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» не встановлює строку чинності результатів оцінки.

Вказана норма встановлює обов`язковість проведення оцінки об`єкта оренди для продовження (поновлення) договору оренди якщо на момент продовження дії договору оренди остання оцінка об`єкта оренди була зроблена більш як три роки тому.

Згідно з положеннями ст. 21 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» розмір орендної плати може бути змінено на вимогу однієї з сторін, якщо з незалежних від них обставин істотно змінився стан об`єкта оренди, а також в інших випадках, встановлених законодавчими актами України.

Як встановив апеляційний господарський суд, після укладення сторонами договору оренди від 18 лютого 2019 р. не було істотного порушення договору другою стороною, істотної зміни стану об`єкта оренди, як і не було зміни централізованих цін і тарифів, тобто не було жодної із визначених законом та договором підстав для внесення змін до цього договору.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Переважне право оренди можна захистити в суді, якщо на момент набрання рішенням суду законної сили право оренди буде чинним

1 квітня 2020 р. Велика Палата Верховного Суду у справі  № 610/1030/18 конкретизувала власний правовий висновок вказавши, що якщо під час дії першого договору оренди земельної ділянки був укладений другий з іншим орендарем і право останнього зареєстроване, то суд може захистити право первинного орендаря тоді, коли на підставі відповідного судового рішення цей орендар зможе зареєструвати його право оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Проте таку можливість первинний орендар матиме тільки тоді, коли на момент набрання судовим рішенням про задоволення відповідного позову законної сили цей орендар матиме чинне право оренди, зокрема, якщо не спливе строк оренди чи буде поновленим первинний договір оренди.

За матеріалами справи, приватне підприємство звернулося до суду із позовом про визнання недійсними укладених товариством з фізичними особами договори оренди земельних ділянок і скасування рішення про державну реєстрацію за товариством права оренди земельних ділянок, посилаючись на те, що обидві фізичні особи, будучи спадкоємцями земельних ділянок, які були орендовані підприємством на 10 років за життя спадкодавця, не розірвали договір оренди, а натомість уклали новий з відповідачем.

Районний суд у задоволенні позову відмовив з тих мотивів, що оскільки на час розгляду справи строк дії первинних договорів оренди закінчився, позивач уже не був орендарем відповідних земельних ділянок і не довів, що внаслідок укладення оскаржених договорів оренди були порушені його права як такого орендаря.

Апеляційний суд рішення суду першої інстанції скасував і ухвалив нове, яким позов задовольнив, вказавши, що договори оренди передбачали умову про те, що після закінчення строку дії договору орендар (позивач) має гарантоване ст. 33 Закону України «Про оренду землі» переважне право на поновлення такого строку. Для реалізації цього права орендар повинен не пізніше як за 90 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити дію.

Відповідач у касаційній скарзі наполягав, що права позивача не були порушені, оскільки строк дії первинних договорів оренди закінчився і на момент розгляду справи й ухвалення рішення судом першої інстанції позивач не мав права користування земельними ділянками. Апеляційний суд вийшов за межі позову та розглянув спір з інших підстав, дослідив докази, які не досліджував суд першої інстанції, а також помилково застосував приписи ст. 33 Закону України «Про оренду землі» до спірних правовідносин.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що позивач звернувся з позовом 19 квітня 2018 р., а на підтвердження обставини обізнаності про укладення оскаржених договорів оренди надав досліджені судами попередніх інстанцій інформаційні довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 9 квітня 2018 р.

Суд апеляційної інстанції встановив, що до визначеного в оскаржених договорах оренди терміну, тобто до 5 лютого 2018 р., позивач не повідомив письмово орендодавців про намір продовжити строк дії первинних договорів оренди. Згідно з умовами останніх для реалізації переважного права на поновлення цих договорів на новий строк саме позивач мав проявити відповідний намір. Звернувшись із позовом за два тижні до закінчення строку дії первинних договорів оренди та не реалізувавши переважне право на продовження строку їх дії у передбачений ними строк, позивач заявив вимоги, які не могли забезпечити поновлення його права користування відповідними земельними ділянками.

Велика Палата Верховного Суду раніше вже зазначала, що орендодавець зобов’язаний не вчиняти дій, які би перешкоджали орендареві користуватися орендованою земельною ділянкою (абз. 4 ч. 2 ст. 24 Закону України «Про оренду землі»); укладення договору оренди земельної ділянки під час дії іншого договору оренди цього ж об’єкта може перешкоджати первинному орендареві реалізувати його право користування відповідною ділянкою (див. постанови від 20 березня 2019 р. у справі № 587/2110/16-ц, від 10 квітня 2019 р. у справі № 587/2135/16-ц, від 2 жовтня 2019 р. у справі № 587/2331/16-ц та від 15 січня 2020 р. у справі № 587/2326/16-ц).

Колегія вказала, що відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вважаються правильними, доки не доведено протилежне (пункт 6.30 постанови від 2 липня 2019 р. у справі № 48/340).

Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність) з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (див. пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 р. у справі № 922/3537/17).

Якщо особа, якій належить право оренди земельної ділянки (первинний орендар) за законодавством, що було чинним до 1 січня 2013 року, після настання цієї дати не зареєструвала її право в у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, то укладення наступного договору оренди того ж майна під час дії первинного договору оренди може порушити відповідне право первинного орендаря у разі, коли на підставі наступного договору оренди відповідна земельна ділянка передана у користування наступному орендареві, а право останнього – зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Така  реєстрація унеможливлює внесення запису до вказаного реєстру про право оренди тієї ж ділянки первинним орендарем. У такому випадку суд може захистити право первинного орендаря тоді, коли на підставі відповідного судового рішення цей орендар зможе зареєструвати його право оренди у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Проте, означену можливість первинний орендар матиме тільки тоді, коли на момент набрання судовим рішенням про задоволення відповідного позову законної сили цей орендар матиме чинне право оренди, зокрема, якщо не спливе строк оренди чи буде поновленим первинний договір оренди. В іншому випадку в позові слід відмовити.

Тому ВП ВС касаційну скаргу відповідача задовольнила – рішення апеляційного суду скасувала.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді

Telegram