Connect with us

Судова практика

Рішення про продовження строку тримання під вартою під час розгляду справи у суді першої інстанції може бути оскаржено, навіть попри те, що положення ч. 2 ст. 392 КПК не були приведені у відповідність до Конституції України

Дата публікації:

24 грудня 2019 р. Верховний Суд постановою у справі № 396/569/19 скасував ухвалу апеляційного суду про відмову у відкритті провадження та призначив новий розгляд в суді апеляційної інстанції, оскільки суд при прийнятті рішення керувався нормою, що була визнана неконституційною.

Не погоджуючись з рішенням суду, постановленим під час підготовчого судового засідання, обвинувачений подав апеляційну скаргу, в якій оскаржував ухвалу місцевого суду в частині продовження йому строків тримання під вартою.

Відмовляючи у відкритті апеляційного провадження, суд апеляційної інстанції вказав, що згідно з ч. 2 ст. 392 КПК України ухвали, постановлені під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судових рішень, передбачених ч. 1 цієї статті, окремому оскарженню не підлягають, крім випадків, визначених КПК. Чинним КПК України не передбачено оскарження ухвал про обрання, скасування або зміну запобіжного заходу, у разі, якщо вони постановлені під час судового провадження в суді першої інстанції.

У касаційній скарзі обвинувачений зазначав, що з урахуванням рішення Конституційного Суду України № 4-р/2019 від 13 червня 2019 р. апеляційний суд  порушив його право на захист і особисту недоторканність, а також на доступ до правосуддя та незаконно відмовив у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою на ухвалу суду першої інстанції, постановленою під час підготовчого судового засідання, якою продовжено строк тримання особи під вартою.

Дослідивши матеріали касаційної скарги, колегія суддів ВС дійшла висновку про обґрунтованість скарги з огляду на те, що рішенням № 4-р/2019 від 13 червня 2019 р. у справі за конституційною скаргою Глущенка Віктора Миколайовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч. 2 ст. 392 Кримінального процесуального кодексу України Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення ч. 2 ст. 392 КПК щодо унеможливлення окремого апеляційного оскарження ухвали суду про продовження строку тримання під вартою, постановленої під час судового провадження в суді першої інстанції до ухвалення судового рішення по суті.

Згідно з ч. 2 ст. 152 Конституції України закони, інші акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.

Тобто, з моменту прийняття рішення Конституційним Судом України, скасовано обмеження на окреме оскарження ухвал про продовження строку тримання особи під вартою, постановленої під час судового провадження в суді першої інстанції.

Оскаржувану ухвалу апеляційним судом було постановлено після ухвалення Конституційним Судом рішення № 4-р/2019, отже апеляційний суд, постановляючи її, керувався нормою кримінального процесуального закону, яку визнано неконституційною. Це перешкодило суду постановити законне та обґрунтоване судове рішення, що відповідно до ч. 1 ст. 412 КПК є істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону та відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 438 КПК, є підставою для скасування оскарженого судового рішення.

Отже, Верховний Суд, задовольняючи скаргу, зробив висновок, що не дивлячись на те, що ч. 2 ст. 392 КПК не приведена законодавцем у відповідність з Конституцією України та рішенням Конституційного Суду України № 4-р/2019 від 13 червня 2019 р. – ця обставина не може обмежувати право особи на оскарження судового рішення.

Підготував Ярослав Степанніков

Рішення в ЄДРСР: http://reyestr.court.gov.ua/Review/86718207

Судова практика

Заподіяння педагогічним працівником шкоди психічному здоров’ю учня внаслідок булінгу є підставою для звільнення такого працівника

Опубліковано

on

7 грудня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 279/44/20 залишив без задоволення касаційну скаргу позивачки, яку було звільнено за аморальний проступок.

Вчителка звернулася до суду із позовом до Гімназії про поновлення на роботі.

Згідно з актом службового розслідування на території Гімназії позивачка висловлювала образливі чутки, словесно зачіпала учня, вчиняла маніпуляції та систематичний тиск на останнього, що між учасниками освітнього процесу розглядається як факт булінгу. Не реагувала на зауваження працівників адміністрації навчального закладу з цього приводу. Висновком психолога підтверджено, що у результаті конфлікту з вчителькою завдано шкоду психічному здоров’ю учня. Крім цього, аморальність поведінки вчительки підтверджується зверненнями батьків учнів та вчителів гімназії. Позивачку було звільнено з посади заступника директора з виховної роботи (на 0,5 ставки) та вчителя російської мови і зарубіжної літератури Гімназії у зв’язку із вчиненням аморального проступку, несумісного з продовженням даної роботи на підставі п. 3 ч. 1 ст. 41 КЗпП України. Позивачка наполягала, що звільнення проведено незаконно, з порушенням трудового законодавства, вчинення аморального поступку не доведено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком яким погодився апеляційний суд, виходив із недоведеності та необґрунтованості позовних вимог, та зважив на достатність підстав для звільнення позивачки з роботи за п. 3 ч. 1 ст. 41 КЗпП України. Позивачка за своїми посадовими обов`язками виконувала педагогічну виховну роботу, а тому вона є тим суб`єктом, якого може бути звільнено з підстави вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, несумісного з продовженням даної роботи.

У касаційні скарзі позивачка вказувала, що суди застосували положення статей 41, 43 КЗпП України до спірних правовідносин, без урахування правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 23 січня 2018 р. у справі № 273/212/16-ц, в якому зазначено, що у справах, в яких оспорюється незаконність звільнення, саме на відповідача покладено обов`язок довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю.

Верховний Суд вказав, що відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 41 КЗпП України вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи, є підставою для розірвання трудового договору з працівником.

Якщо педагог недостойною поведінкою скомпрометував себе перед учнями, іншими особами, порушив моральні норми, втратив тим самим авторитет, дискредитував себе як вихователь, він може бути звільнений з роботи за п. 3 ч. 1 ст. 41 КЗпП України.

З підстав вчинення аморального проступку, несумісного з продовженням такої роботи, можуть бути звільнені лише ті працівники, які займаються виховною діяльністю, наприклад, вихователі, вчителі, викладачі, практичні психологи, соціальні педагоги, майстри виробничого навчання, методисти, педагогічні працівники позашкільних закладів.

Установивши обставини вчинення позивачкою під час виконання нею своїх посадових обов’язків аморального проступку, що суперечить вимогам педагогічної етики, моралі, поваги до гідності дитини, обов’язку вчителя захищати дітей від будь-яких форм фізичного або психічного насильства, а також суперечать загальноприйнятим нормам і правилам, порушують моральні устої суспільства, моральні цінності, які склалися в суспільстві, суди, за висновком Верховного Суду у цій справі, дійшли обґрунтованого висновку про те, що її було звільнено з посади з дотриманням вимог трудового законодавства, а тому правові підстави для задоволення позову відсутні.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житлом, слід враховувати баланс інтересів сторін

Опубліковано

on

9 грудня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 209/2642/18 скасував рішення судів попередніх інстанцій, які належним чином не дослідили причини непроживання особи у квартирі.

Власниця квартири звернулася до суду з позовом до своєї дочки про втрату права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла з тих мотивів, що з початку серпня 2017 року відповідачка, не пояснивши причин, забрала свої особисті речі та покинула спірну квартиру і не проживає у ній. У зв`язку з тим, що відповідачка не знімається з реєстраційного обліку в спірній квартирі, вона вимушена сплачувати комунальні послуги за кількістю осіб і позбавлена можливості вільно розпоряджатися своєю власністю.

Дочка звернулась до суду із зустрічним позовом до власниці квартири про вселення у зв’язку з тим, що з серпня 2017 року вона вимушено не проживає у спірній квартирі, оскільки посварилася із своєю матір`ю, у квартирі залишились її особисті речі. Твердила, що неодноразово намагалася помиритися з матір`ю, натомість остання миритися не бажала та перешкоджала їй у доступі до квартири, спочатку фізично, а згодом взагалі змінила замки та не надала ключі від вхідних дверей, позбавивши її таким чином права користуватися спірною квартирою. Іншого житла, крім спірної квартири, вона не має і інтересу до цієї квартири вона не втратила.

Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін апеляційним судом, на підставі ч. 2 ст. 405 ЦК України визнано дочку такою, що втратила право користування спірною квартирою, у задоволенні зустрічного позову відмовлено.

У касаційній скарзі дочка зазначала, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували те, що вона іншого житла не має, інтерес до спірної квартири не втратила, однак їй чиняться перешкоди у користуванні цією квартирою.

Верховний Суд вказав, що відповідно до положень ч. 1 ст. 156 ЖК УРСР члени сім`ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Водночас згідно із ст. 405 ЦК України член сім`ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім`ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Отже, при вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

За висновком Верховного Суду,  у цій справі суди першої та апеляційної інстанцій належним чином не дослідили причини непроживання дочки у квартирі, зокрема те, що між сторонами існує конфліктна ситуація з приводу користування спірним житлом, не встановили, чи збалансовує рішення, ухвалене судом першої інстанції, інтереси матері як власника квартири та дочки, яка також зареєстрована у цій квартирі, проживала у ній більше 20 років та не має іншого житла.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Суд не має права здійснювати розгляд щодо застосування примусових заходів медичного характеру до недієздатної особи за відсутності її захисника і представника

Опубліковано

on

26 листопада 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 204/7791/19 скасував ухвалу апеляційного суду, який позбавив можливості недієздатну особу реалізувати надані їй процесуальним законом права.

Місцевий суд за заявою представника закладу з надання психіатричної допомоги продовжив застосування примусових заходів медичного характеру щодо особи в умовах закладу з надання психіатричної допомоги із суворим наглядом.

Апеляційний суд залишив без задоволення клопотання захисника в інтересах особи про поновлення строку на апеляційне оскарження зазначеної ухвали місцевого суду та повернув його апеляційну скаргу.

У касаційній скарзі захисник зазначав, що ні він, ні його підзахисний не були присутніми в судовому засіданні при постановленні ухвали місцевого суду, а тому строк на її апеляційне оскарження має обчислюватися з дня отримання копії судового рішення.

Верховний Суд вказав, що суддя-доповідач апеляційного суду з посиланням на ст. 398 КПК дійшов висновку, що апеляційна скарга захисника відповідає вимогам ст. 396 КПК, подана у межах строку, передбаченого ст. 395 КПК, і за відсутністю перешкод для її розгляду, передбачених ст. 399 КПК (зокрема підстав для повернення скарги), відкрив апеляційне провадження за апеляційною скаргою захисника та призначив розгляд апеляційної скарги. Водночас у судовому засіданні колегія суддів апеляційного суду розглянула клопотання захисника про поновлення строку на апеляційне оскарження рішення місцевого суду та дійшла висновку, що такий строк захисником пропущений з неповажних причин, а тому повернула його апеляційну скаргу.

Як вбачається з матеріалів провадження, у судовому засіданні апеляційного суду брала участь особа, щодо якої продовжено застосування примусових заходів медичного характеру. Водночас ні захисник, ні законний представник у судовому засіданні присутніми не були. Із заяви представника спеціального закладу з надання психіатричної допомоги вбачається, що рішенням місцевого суду особу визнано недієздатною.

Верховний Суд наголосив, що згідно з вимогами ст. 507 КПК у кримінальному провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру участь захисника є обов’язковою. Зазначена норма закону є імперативною, а тому апеляційний суд не мав права здійснювати судовий розгляд за відсутності захисника навіть за наявності його клопотання про це.

Крім того, з огляду на положення ст.ст. 506, 512 КПК у судовому засіданні стосовно вирішення вказаного вище питання має брати участь і законний представник такої особи. Проте з матеріалів провадження вбачається, що апеляційний суд не забезпечив участі в судовому засіданні суду апеляційної інстанції законного представника (опікуна), не повідомивши їй про день і час судового засідання, не виконав вимог ст. 401 КПК, чим позбавив особу можливості реалізувати свої права учасника судового провадження відповідно до ст. 44 КПК.

Таким чином, апеляційний суд, провівши судовий розгляд за участю недієздатної особи, за відсутності її захисника та законного представника, позбавив можливості цю особу реалізувати надані їй процесуальним законом права шляхом здійснення їх через уповноважених на це осіб (ст. 506 КПК).

Допущені апеляційним судом порушення в контексті ст. 412 КПК ВС визнав істотними.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram