Санкції при наявності судового рішення про розстрочення податкового боргу | LexInform - Правові новини, юридична практика, коментарі
Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Судова практика

Санкції при наявності судового рішення про розстрочення податкового боргу

Опубліковано

on

Євген МОРОЗОВ, адвокат

Судове рішення про стягнення податкового боргу, яким встановлено порядок його виконання шляхом розстрочення сплати боргу, не звільняє платника податків від відповідальності у вигляді штрафних санкцій.

 

П’ятого листопада 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 2а-9232/12/2670, адміністративне провадження № К/9901/782/18 (ЄДРСРУ № 77636278) підтвердив раніше висловлену правову позицію стосовно того, що судове рішення про стягнення податкового боргу, яким встановлено порядок його виконання шляхом розстрочення сплати боргу, не звільняє платника податків від відповідальності у вигляді штрафних санкцій. Відповідно до пункту 57.1 статті 57 Податкового кодексу України (далі — ПКУ) платник податків зобов’язаний самостійно сплатити суму податкового зобов’язання, зазначену в поданій ним податковій декларації, протягом 10 календарних днів, що настають за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого цим кодексом для подання податкової декларації, крім випадків, встановлених цим кодексом.

Відповідно до підпункту 14.1.265 пункту 14.1 статті 14 ПКУ штрафна санкція (фінансова санкція, штраф) — плата у вигляді фіксованої суми та/або відсотків, що справляється з платника податків у зв’язку з порушенням ним вимог податкового законодавства та іншого законодавства, контроль за дотриманням яких покладено на контролюючі органи, а також штрафні санкції за порушення у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Пунктом 126.1 статті 126 цього кодексу передбачено, що в разі, якщо платник податків не сплачує узгоджену суму грошового зобов’язання протягом строків, визначених цим кодексом, такий платник податків притягується до відповідальності у вигляді штрафу в таких розмірах: при затримці до 30 календарних днів включно, наступних за останнім днем строку сплати суми грошового зобов’язання, — у розмірі 10 відсотків погашеної суми податкового боргу; при затримці більше 30 календарних днів, наступних за останнім днем строку сплати суми грошового зобов’язання (як у даному випаду), — у розмірі 20 відсотків погашеної суми податкового боргу.

Відповідно до приписів пункту 32.1 статті 32 Податкового кодексу України зміна строку сплати податку та збору здійснюється шляхом перенесення встановленого податковим законодавством строку сплати податку та збору або його частини на більш пізній строк. Згідно пункту 32.2 статті 32 ПКУ зміна строку сплати податку здійснюється у формі відстрочки або розстрочки. Зміна строку сплати податку не скасовує діючого й не створює нового податкового обов’язку (пункт 32.3 статті 32 Податкового кодексу України).

Відповідно до підпункту 14.1.175 пункту 14.1 статті 14 ПКУ податковий борг — це сума узгодженого грошового зобов’язання (з урахуванням штрафних санкцій за їх наявності), але не сплаченого у встановлений цим кодексом строк, а також пеня, нарахована на суму такого грошового зобов’язання. Таким чином, виникнення податкового боргу є юридичним фактом, який пов’яза
ний із несплатою узгодженої суми грошового зобов’язання протягом встановленого строку.

У контексті спірних правовідносин процедура виконання судового рішення, на підставі якого з платника податків стягуються кошти, є самостійною процедурою, яка регулюється окремими нормами Податкового кодексу України (порядок стягнення податкового боргу платників податків регулюється статтями 95—99 ПКУ).

Важливо. Розстрочення є лише формою розрахунків платника з бюджетом шляхом зміни строків платежу, яка може застосовуватися в тому числі й у процедурі примусового стягнення податкового боргу. Рішення суду про розстрочення сплати податкового боргу є лише процесуальним рішенням, що визначає спосіб виконання судового рішення про стягнення податкового боргу. Постановлення такого рішення не змінює статус такої заборгованості — податковий борг — несплачена сума узгодженого (самостійно задекларованого) грошового зобов’язання, та не спростовує того факту, що боржник вчинив податкове правопорушення у вигляді несплати боргу, і таке правопорушення триває до часу погашення боргу в добровільному чи примусовому порядку.

При цьому в даній справі колегія суддів зауважує, що розстрочення виконання судового рішення про стягнення податкового боргу приймалося судом за заявою платника податків, який усвідомлював, що ним було допущено податкове правопорушення у вигляді несвоєчасної сплати самостійно узгоджених податкових зобов’язань. Тобто позивач був обізнаний, що несплата податкових зобов’язань заподіює шкоду суспільним інтересам у вигляді несвоєчасного надходження до бюджету узгоджених сум податкових зобов’язань, і така шкода є наслідком протиправної бездіяльності саме платника, а отже, втручання держави шляхом нарахування штрафних санкцій на такі суми податкового боргу є правомірним та передбачуваним для останнього, з огляду на встановлену відповідальність за несвоєчасне перерахування податкових зобов’язань, та не є надмірним з огляду на визначеність розміру такої відповідальності та правовідносин, що склалися.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 20.03.2018 р. у справі № 812/8730/13-а (К/9901/4427/18) та від 8 травня 2018 року у справі № 802/777/16-а, адміністративне провадження № К/9901/19309/18 (ЄДРСРУ № 74002977).

Висновок

Судове рішення про стягнення податкового боргу, яким встановлено порядок його виконання шляхом розстрочення сплати боргу, не звільняє платника податків від відповідальності у вигляді штрафних санкцій, передбачених статтею 126 Податкового кодексу України.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Виключні випадки представництва прокурором інтересів держави

Опубліковано

on

Євген МОРОЗОВ, адвокат

Представництво прокурором інтересів держави в особі органу місцевого самоврядування — протилежна позиція Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 6 лютого 2019 року по справі № 927/246/18 (ЄДРСРУ № 79687723).

 

Предметом судового розгляду в даній справі були позовні вимоги прокурора щодо внесення змін до договору оренди землі комунальної власності стосовно розміру орендної плати внаслідок збільшення нормативної грошової оцінки землі. При зверненні з даним позовом в обґрунтування необхідності самостійного захисту інтересів держави прокурор вказав на тривалу бездіяльність селищної ради, яка полягала в невжитті останньою заходів із врегулювання спірних орендних правовідносин в судовому порядку, що, на думку прокурора, свідчить про неналежний захист цим органом інтересів держави.

Верховний Суд наголосив, що прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією із засад правосуддя (пункт третій частини другої статті 129 Конституції України).

Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на участь прокурора в суді на боці однієї зі сторін як обставину, що може впливати на дотримання принципу рівності сторін. Оскільки прокурор або посадова особа з аналогічними функціями, пропонуючи задовольнити або відхилити скаргу, стає противником або союзником сторін у справі, його участь може викликати в однієї зі сторін відчуття нерівності (рішення у справі «Ф. В. проти Франції» від 31.03.2005 р.).

Пункт третій частини першої статті 131-1 Конституції України передбачає можливість представництва прокурором інтересів держави у виключних випадках. Тому необхідно з’ясувати, що мається на увазі під «виключним випадком», і чи є таким випадком ситуація в конкретній справі.

Насамперед, випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави». «Інтереси держави» охоплюють широке й водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом.

Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо в сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значимих інтересів там, де це дійсно потрібно.

У рекомендаціях Парламентської асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 р. № 1604 «Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві закону» щодо функцій органів прокуратури, які не відносяться до сфери кримінального права, передбачено важливість забезпечити, аби повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєн ні кримінальних правопорушень і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені та ефективні органи.

Аналіз частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише в двох «виключних» випадках:

  • якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб’єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;
  • у разі відсутності такого органу.

Важливо. Перший «виключний випадок» передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий — відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою в цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб’єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно. «Не здійснення захисту» виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб’єкта владних повноважень — він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

«Здійснення захисту неналежним чином» виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною. «Неналежність» захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, включає досудове з’ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача. При цьому захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб’єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб’єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. В кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб’єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду.

Прокурор не може вважатися альтернативним суб’єктом звернення до суду й замінювати належного суб’єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. Більше того, саме лише посилання в позовній заяві на те, що уповноважений орган не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження, для прийняття заяви для розгляду недостатньо. В такому разі прокурор повинен надати належні та допустимі докази відповідно до вимог процесуального закону (наприклад, внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань про вчинене кримінальне правопорушення на підставі статті 367 Кримінального кодексу України (службова недбалість); вирок суду щодо службових осіб; докази накладення дисциплінарних стягнень на державних службовця, які займають посаду державної служби в органі державної влади та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, за невиконання чи неналежне виконання службових обов’язків тощо).

Зазначене вище узгоджується з усталеними правовими висновками Верховного Суду, висловленими, зокрема, в постанові об’єднаної палати Касаційного господарського суду від 07.12.2018 р. у справі № 924/1256/17, а також у постановах ВС від 23.10.2018 р. у справі № 926/03/18, від 23.09.2018 р. у справі № 924/1237/17.

Одночасно Верховний Суд наголошує, що обставини дотримання прокурором встановленої частинами 3, 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» процедури, яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з’ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави в конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до приписів статей 53, 174 ГПК України недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. У той же час відповідний уповноважений орган держави (за його наявності), виконуючи свої функції, не позбавлений можливості самостійно звернутися до суду з метою захисту інтересів держави.

Висновок

Верховний Суд наголошує про відсутність у даному випадку законних підстав для представництва інтересів держави, що свідчить про заявлення позову особою, яка не має процесуальної дієздатності та є підставою для залишення позову без розгляду відповідно до пункту 1 частини 1 статті 226 ГПК України.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Маркетинг, презентація, дегустація і перевірки податківців

Опубліковано

on

Сергій ТЕНЬКОВ, експерт ЮВУ

Податківці помітно активізувалися в пошуку фіктивних господарських операцій. Причому навіть правильно складені первинні бухгалтерські документи (акти прийому-передачі, накладні тощо) платникам податків уже не допомагають. Доведення податківцям реальності здійснених господарських операцій тепер вимагає цілого «джентльменського» набору різних документів і не лише бухгалтерських. Верховний Суд (далі — ВС) в цілому погоджується з таким прискіпливим підходом фіскальної служби до підтвердження платниками податків своїх валових витрат і податкового кредиту. В зоні особливого ризику опинилися різноманітні маркетингові послуги, витрати на презентації, інші представницькі витрати.

 

Постанова ВС від 24.04.2018 р. у справі № 821/1344/17: обставини провадження

ДФС перевірила підприємство-позивач з приводу правомірності витрат на просування торгової марки позивача в торгівельних мережах, ресторанах та на виставках, де проводилися заходи з дегустації та презентації. Податківці дійшли висновку, що надані позивачем документи не містять необхідної та достатньої інформації на підтвердження правомірності відображення ним витрат за 2016 рік по рекламних, маркетингових, інформаційних та інших послугах. Відтак податковим повідомленням-рішенням позивачу збільшено суму грошових зобов’язань з податку на прибуток за основним платежем на 963 тисячі 763 грн та за штрафними санкціями на 240 941 гривень.

Зокрема, податківці не погодилися з віднесенням до складу витрат господарських операцій позивача з ФОП (фізична особа-підприємець) на суму 4 937 800,00 грн, які не спричинили настання реальних правових наслідків, оскільки, вказана фізична особа-підприємець не могла надати об’єм послуг, вказаний в актах приймання виконаних робіт, внаслідок відсутності найманих працівників, віддаленості між торговельними точками в містах та по всіх областях України, великою кількістю торгівельних точок, які, начебто, він відвідував, обізнаністю підприємства про залишки товарів у торгівельних мережах, цінову політику та інше, що є результатом роботи штатних менеджерів та мереж супермаркетів, наявності в штаті підприємства менеджерів, до обов’язків яких входить розробка плану збуту продукції в регіоні, збір інформації про регіональний ринок, реалізація рекламних компаній по просуванню товарів у регіоні, організація представлення товарів на регіональних виставках, ярмарках.

Позивач подав до суду позов про визнання протиправним та скасування вищевказаного податкового повідомлення- рішення Суд першої інстанції в задоволенні позову відмовив. Постановою апеляційного адміністративного суду рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нову постанову про задоволення позову. Податківці, в свою чергу, подали касаційну скаргу до Верховного Суду.

Позиція ВС

Верховний Суд розглянув касаційну скаргу і дійшов таких висновків. Позивачем на підтвердження реальності здійснення господарських операцій було надано первинні документи, зокрема, накази на проведення дегустацій та презентацій, акти списання продукції на дегустацію, звіти менеджерів щодо проведення дегустацій, акти прийому передачі виконаних робіт (наданих послуг), зведенні таблиці по відвідуванню торгівельних мереж, фотозвіти точок продажу вина, звіти про проведення фокус-груп, стратегію розвитку, стратегію розвитку підприємства-позивача, маркетингову та РR-стратегію на 2016-2017 роки тошо. ВС зазначив, що правові наслідки у вигляді виникнення права позивача на формування витрат наступають лише в разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій із придбання товарів (робіт, послуг) з метою їх використання в своїй господарській діяльності, що пов’язані з рухом акти вів, зміною зобов’язань чи власного капіталу платника та відповідають економічному зміс ту, відображеному в укладених платником податку договорах, що має підтверджуватися належним чином оформленими первинними документами.

Наслідки для податкового обліку створює лише фактичний рух активів, що є обов’язковою умовою для формування об’єкту оподаткування податком на прибуток та витрат. На думку Верхвного Суду маркетингові послуги належать до безтоварних операцій і за своєю суттю є витратами на збут. Документами, що підтверджують фактичне отримання маркетингових послуг можуть бути акти приймання-передачі послуг або інші документи, що підтверджує фактичне надання (отримання) послуг, які повинні мати всі обов’язкові реквізити первинних документів, передбачені ч. 2 ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», а також звіти про надані послуги, про проведення певних маркетингових досліджень, в яких мають бути викладені результати наданих послуг та досліджень, а щодо досліджень, то мають бути й відповідні рекомендації замовнику, також бухгалтерські та статистичні документи, що підтверджують збільшення асортименту товарів, обсягу продажу, розміру доходу внеслідок таких досліджень тощо.

Крім цього, для врахування витрат на маркетингові послуги при обчисленні об’єкта оподаткування необхідне доведення безпосереднього зв’язку таких витрат із: 1) господарською діяльністю платника податків; 2) та підтвердження первинними документами та інших документів, які б засвідчували факт здійснення господарської операції.

Аналіз реальності господарської діяльності повинен відбуватися на підставі даних податкового, бухгалтерського обліку платника податків та відповідності їх дійсному економічному змісту. При цьому в первинних документах, які є підставою для бухгалтерського обліку, фіксуються дані лише про фактично здійснені господарські операції.

У разі надання податковим органом доказів, які в сукупності з іншими доказами у справі свідчать, що документи, на підставі яких платник податків задекларував суми витрат та/або податкового кредиту, містять інформацію, що не відповідає дійсності, — платник податків має спростовувати ці доводи. Наведене випливає зі змісту ч. 1 ст. 71 Кодексу адмі ністративного судочинства України, згідно з якою кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 72 цього кодексу.

Якщо господарська операція фактично не відбулася, то первинні документи, складені платником податку та його контрагентом на підтвердження такої операції, не відповідають дійсності та свідчать про відсутність у сторін волевиявлення щодо реального здійснення господарської операції. Наслідки для податкового обліку створює лише фактичний рух активів, що є обов’язковою умовою для формування об’єкту оподаткування податком на прибуток та витрат.

Позивач, на думку ВСУ, не навів доказів реальності здійснених ним господарських операцій, надані первинні бухгалтерські документи є недостатніми. Так, з фотозвітів, що наявні в матеріалах справи, неможливо ідентифікувати відображені на них прилавки з винами з конкретним магазином (торговельною мережею) внаслідок відсутності відповідних вивісок.

Отримана від ФОП стратегія розвитку підприємства-позивача (маркетингові дослідження) містить загальні відомості, які є доступними в мережі інтернет та, по суті, жодним чином не стосується безпосередньої господарської діяльності підприємства-позивача. Вказана стратегія розвитку містить історію підприємства, кваліфікацію вин в Україні, огляд ринку сировини за 1913 рік, 1940 рік, 1975 рік, 1980 рік тощо.

Верховний Суд у постанові, що коментується, здійснив детальний системний аналіз усіх наданих позиваче первинних документів і дійшов висновку, що реальність господарських операцій вони не підтверджують, тож не можуть слугувати підставою для віднесення на валові витрати. На підставі вищенаведеного суд задовольнив касаційну скаргу податківців, скасував постанову апеляційного суду й залишив у силі рішення суду першої інстанції про відмову в позові.

Коментар і рекомендації

У даному випадку позивач припустився типових для наведеної ситуації помилок — наявні в нього первинні бухгалтерські документи (акти прийому-передачі, звіти тощо) лише формально відповідали вимогам Закону «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (містили передбачені законом обов’язкові реквізити), але не відображали реальних господарських операцій. Тобто самих лише актів приймання-передачі, звітів, рахунків-фактур, навіть коректно складених, тепер недостатньо для підтвердження реальності здійснення господарських операцій. Нові підходи Верховного Суду до розгляду подібних спорів вимагають від платника податків цілої низки додаткових документів, в тому числі внутрішнього обліку, статистичних, з оформлення трудових відносин з виконавцями тощо. Реальна господарська операція, крім звичного, наприклад, акту прийому-передачі, має супроводжуватися складанням інших документів, без яких здійснення цієї операції є неможливим, — відповідні господарські та цивільно-правові договори, трудові угоди з виконавцями, листування з контрагентами, їх звіти, документи, що вказують на реальні економічні наслідники від таких операцій (збільшення продажу, освоєння нових ринків збуту) тощо.

Верховний Суд погодився з висновками податківців, що надані позивачем документи не містять необхідної та достатньої інформації на підтвердження правомірності відображення витрат по рекламних, маркетингових, інформаційних та іншим послугах.

Крім цього, рух активів (збільшення або зменшення активів платника податків внаслідок здійснення певної господарської операції) має регулярно відображатись у внутрішньому обліку відповідно до встановлених стандартів бухгалтерського обліку, наприклад, Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 15 «Дохід», Положення (стандарт) бухгалтерського обліку 16 «Витрати» тощо. Цим має займатись бухгалтерія і це має стати підставою для бухгалтерської і податкової звітності. Так, у постанові ВС у справі № 804/5444/16 від 06.03.2018 р. вказано, що аналіз реальності господарської діяльності повинен здійснюватися на підставі даних податкового, бухгалтерського обліку платника податків та відповідності їх дійсному економічному змісту.

Особливо прискіпливо слід ставитись до оформлення надання послуг і виконання робіт. На відміну від руху товарів послуги можуть і не мати чіткого матеріального результату. Відповідно до ч. 1 ст. 901 ЦКУ послуга споживається в процесі вчинення певної дії, отже її реальність прийдеться відстежувати за цілою низкою відповідних документів.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Оскарження звіту про оцінку майна в рамках виконавчого провадження

Опубліковано

on

Євген МОРОЗОВ, адвокат

Рецензування або оскарження в судовому порядку результатів оцінки майна боржника в рамках виконавчого провадження.

Суть питання

Тринадцятого березня минулого року Велика Палата Верховного Суду в рамках справи № 914/881/17, провадження № 12-18гс18 (ЄДРСРУ № 72819699) досліджувала питання щодо оскарження звіту про оцінку майна в рамках виконавчого провадження. Суд вказав, що правові засади здійснення оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності в Україні, її державного та громадського регулювання, забезпечення створення системи незалежної оцінки майна з метою захисту законних інтересів держави та інших суб’єктів правовідносин у питаннях оцінки майна, майнових прав та використання її результатів визначені законом № 2658-III. Згідно з частиною четвертою статті 3 цього закону процедури оцінки майна встановлюються нормативно-правовими актами з оцінки майна. У випадках проведення незалежної оцінки майна складається звіт про оцінку майна. Вимоги до звітів про оцінку майна та актів оцінки майна встановлюються відповідно до статті 12 цього закону.

Підставою проведення оцінки майна є, зокрема, договір між суб’єктом оціночної діяльності — суб’єктом господарювання та замовником оцінки, який укладається в письмовій формі й може бути двостороннім або багатостороннім (за змістом частини першої статті 10 і частини першої статті 11 Закону № 2658-III). Відповідно до статті 33 вказаного закону спори, пов’язані з оцінкою майна, майнових прав, вирішуються в судовому порядку.

Статтею 32 Закону № 2658-III передбачена відповідальність оцінювачів та суб’єктів оціночної діяльності, частиною другою якої визначено, що оцінювачі та суб’єкти оціночної діяльності — суб’єкти господарювання несуть відповідальність за невиконання або неналежне виконання умов договору, зокрема за недостовірність чи необ’єктивність оцінки майна, відповідно до умов договору та закону. Відтак чинним законодавством України передбачені підстави відповідальності суб’єкта оціночної діяльності — суб’єкта господарювання в разі неналежного виконання (зокрема, недостовірність чи необ’єктивність оцінки майна) ним своїх обов’язків.

Водночас звіт про оцінку майна є документом, що містить висновки про вартість майна та підтверджує виконані процедури з його оцінки суб’єктом оціночної діяльнос ті суб’єктом господарювання відповідно до договору. Звіт підписується оцінювачами, які безпосередньо проводили оцінку майна, і скріплюється підписом керівника суб’єкта оціночної діяльності (частина перша статті 12 Закону № 2658-III).

Системний аналіз наведених норм чинного законодавства свідчить про те, що звіт по оцінку майна є документом, який фіксує дії суб’єкта оціночної діяльності — суб’єкта господарювання щодо оцінки майна, здійснювані ним у певному порядку та спрямовані на виконання його професійних обов’язків, визначених законом і встановлених відповідним договором.

Важливо. Звіт про оцінку майна не створює жодних правових наслідків для учасників правовідносин з оцінки майна, а лише відображає та підтверджує зроблені суб’єктом оціночної діяльності — суб’єктом господарювання висновки і його дії щодо реалізації своєї практичної діяльності.

Отже, встановлена правова природа звіту про оцінку майна унеможливлює здійснення судового розгляду щодо застосування до нього наслідків, пов’язаних зі скасуванням юридичних актів чи визнанням недійсними правочинів. Тому доводи про можливість розгляду справи у спорі про визнання недійсним звіту про оцінку майна в господарському суді Велика Палата Верховного Суду відхиляє як необґрунтовані. Відповідно до пунктів 5, 6 статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних пов новажень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах ВС, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм правазві

Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у постанові від 04.07.2018 р. у справі № 711/650/13-ц (провадження № 61-1186св17), у постанові від 30.07.2018 р. у справі № 23/100-12 та інших.

Враховуючи той факт, що Велика Палата Верховного Суду вказала, що спори про визнання недійсним звіту про оцінку майна не можуть бути розглянуті й у порядку іншого судочинства в учасників провадження є декілька шляхів.

Рецензування

Законом передбачено, що однією із форм оцінки майна є рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна), яке полягає у їх критичному розгляді та наданні висновків щодо їх повноти, правильності виконання та відповідності застосованих процедур оцінки майна вимогам нормативно-правових актів з оцінки майна, у порядку, визначеному цим законом та нормативно-правовими актами з оцінки майна.

Відповідно до статті 13 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна) здійснюється на вимогу особи, яка використовує оцінку майна та її результати для прийняття рішень, у тому числі на вимогу замовників (платників) оцінки майна, органів державної влади й місцевого самоврядування, судів та інших осіб, які мають заінтересованість у неупередженому критичному розгляді оцінки майна, а також за власною ініціативою суб’єкта оціночної діяльності. Підставою для проведення рецензування є письмовий запит до осіб, які відповідно до цієї статті мають право здійснювати рецензування звіту про оцінку майна (акта оцінки майна).

Отже, рецензування звіту з оцінки є єдиним законодавчо встановленим способом спростування результатів оцінки. Однак, на відміну від попередньої редакції Закону Украї ни «Про виконавче провадження» (1999 р.), у новій редакції закону відсутнє таке поняття, як рецензування, тобто тепер оскаржити результати оцінки майна боржника можна виключно в судовому порядку: «…у разі, якщо сторони не згодні з результатами визначення вартості чи оцінки майна, вони мають право оскаржити їх у судовому порядку в 10-денний строк з дня отримання відповідного повідомлення (ч. 5 ст. 57 Закону України «Про виконавче провадження») та «спори, пов’язані з оцінкою майна, майнових прав, вирішуються в судовому порядку» (ст. 33 Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні).

Судове оскарження

Для прикладу візьмемо постанову Київського апеляційного суду від 24 січня 2019 р. у справі № 760/16747/18, апеляційне провадження № 22-ц/824/526/2019 (ЄДРСРУ № 79427964). Оскільки предметом даної справи було визнання неправомірними дій державного виконавця та визнання протиправною оцінки майна згідно зі звітом доводи апеляційної скарги про те, що здійснення судового розгляду справ у спорах про визнання звіту недійсним неможливо, колегія суддів відхиляє…

З урахуванням вказаного вище, а також відповідної судової практики вбачається, що суди розглядають оцінку майна, незалежно від суб’єкта її проведення, як процесуальну дію державного виконавця, а отже, вказують на відповідний порядок такого оскарження, передбачений ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» (Стаття 74. Оскарження рішень, дій або бездіяльності виконавців та посадових осіб органів державної виконавчої служби). Адже згідно зі ст. 20 Закону України «Про виконавче провадження» для з’ясування та роз’яснення питань, що виникають під час здійснення виконавчого провадження й потребують спеціальних знань, виконавець виносить постанову про залучення експерта або спеціаліста (кількох експертів або спеціалістів), а для проведення оцінки майна — суб’єктів оціночної діяльності — суб’єктів господарювання.

Як зазначено у п. 8 розділу ІІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 02.04.2012 року № 512/59, зареєстрованого в Мін’юсті 02.04.2012 року № 489/20802 в редакції наказу Міністерства юстиції України від 29.09.2016 року № 2832/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції Украї ни 30.09.2016 року № 1302/29432, для з’ясування та роз’яснення питань, що виникають під час здійснення виконавчого провадження й потребують спеціальних знань, виконавець із власної ініціативи або за заявою сторін призначає своєю постановою експерта або спеціаліста (у разі необхідності — кількох експертів або спеціалістів), а для оцінки майна (майнових прав) — суб’єктів оціночної діяльності — суб’єктів господарювання, а також у разі потреби — перекладача.

А учасниками виконавчого провадження є виконавець, сторони, представники сторін, прокурор, експерт, спеціаліст, перекладач, суб’єкт оціночної діяльності — суб’єкт господарювання (ч. 1 ст. 14 Закону).

Висновок

Незважаючи на те, що в новому Законі України «Про виконавче провадження» не передбачено такої процедури, як рецензування звіту про оцінку майна, однак експерт керується ще й Законом «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні», Національним стандартом № 1 «Загальні засади оцінки майна і майнових прав», затвердженим постановою КМУ від 10 вересня 2003 № 1440, то на погляд автора, рецензування звіту оцінки майна є ефективним законодавчо встановленим способом спростування цих результатів. Більше того, редакція нового Закону України «Про виконавче провадження» вже чітко регламентує судове оскарження визначення вартості чи оцінки майна, однак не розкриває чіткого порядку такого оскарження, а тому ще одним ефективним способом є судове оскарження оцінки майна, як процесуальної дії державного виконавця.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

 

Підпишись на нашу розсилку.

Юридичні новини 1 раз на день у твоїй поштовій скринці.