Connect with us

Судова практика

Особа, зареєстрована у жилому приміщенні, не є такою, що самоправно вселилася

Леонід Лазебний

Верховний Суд скасував рішення нижчих судів, які задовольнили позов про примусове виселення особи з гуртожитку через саму тільки відсутність ордеру  попри те, що вселення не було самоправним.

Установа виконання покарань управління Державної пенітенціарної служби України в Івано-Франківській області (далі – позивач) звернулася до суду з позовом, у якому просила виселити відповідача без надання іншого жилого приміщення на підставі ч. 3 ст. 116 Житлового кодексу України (далі – ЖКУ), якою встановлено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

На балансі Івано-Франківського слідчого ізолятора перебуває приміщення гуртожитку, де, зокрема у кімнаті № 5, проживала особа (далі – відповідач), яка, на думку позивача, вселилася туди без законних на те підстав.

Рішенням міського суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, позов задоволено.

Суди виходили з того, що єдиною підставою для вселення у приміщення гуртожитку є ордер, який відповідачу не видавався, а тому його вселення є самовільним.

У касаційній скарзі відповідач доводив, що вселення у спірне приміщення було законним, оскільки між ним та адміністрацією установи укладено договір на відшкодування витрат на утримання нерухомого майна та комунальних послуг.

Верховний Суд у постанові від  26 вересня 2018 р. по справі № 344/18741/14-ц  встановив, що будівля перебуває на балансі установи виконання покарань у статусі гуртожитку для працівників.

Ордери на зайняття приміщень гуртожитку в період 2001 – 2014 рр. не видавалися, а спірна кімната попередньо була закріплена за відповідачем згідно з протоколом спільного засідання житлово-побутових комісій управління пенітенціарної служби.

Згодом між сторонами укладено згаданий у касаційній скарзі договір, на виконання якого відповідач сплачував комунальні послуги.

Пізніше рішенням житлово-побутових комісій було скасовано попереднє рішення про розподіл приміщення, після чого адміністрація неодноразово пропонувала відповідачеві  добровільно виселитися, а пізніше звернулася зі згаданим позовом.

ВС зазначив, що особами, які самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються ті, які вселились без відповідного на те рішення, а їх виселення, відповідно, пов’язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

З аналізу фактичних обставин з’ясувалося, що суди першої та другої інстанцій помилково не звернули уваги на те, що вселення відповідача не було самоправним, оскільки 8 грудня 2010 р. він був зареєстрований у гуртожитку, 29 квітня 2014 р. між сторонами укладено договір про відшкодування витрат на утримання нерухомого майна та комунальних послуг, який не розірвано та не визнано недійсним. Таким чином, положення статті 116 ЖК України до спірних правовідносин не підлягають застосуванню.

Між сторонами склалися правовідносини, які регулюються нормами глави 89 ЦК України (найм житла), що вказує на неправильність застосування положень ст. 116 ЖКУ. При цьому інших правових підстав для виселення відповідача зі спірного приміщення гуртожитку позивачем не наведено.

Верховний Суд своєю постановою скасував попередні рішення судів та відмовив у задоволені позовних вимог про виселення.

Рішення в ЄДРСР: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/77009224

Судова практика

Верховний Суд підтвердив, що можна рухатися по лівій смузі, аби оминути ями на правій

Леонід Лазебний, журналіст, головний редактор інформаційно-правової платформи ActiveLex

Водій (позивач) під час руху по автодорозі Київ-Чоп був зупинений інспектором патрульної поліції (відповідач, інспектор, патрульний), оскільки рухався по крайній лівій смузі без наміру здійснення повороту чи розвороту ліворуч, тоді як права смуга була вільною.

Водій пояснив, що об’їжджав перешкоди у вигляді ями на дорозі, але, постановою інспектора від 20 червня 2016 р. водія визнано винним у порушені ч. 2 ст. 122 КУпАП та накладено штраф у розмірі 425 грн.

В адміністративному позові водій просив суд визнати дії інспектора незаконними та скасувати оспорювану постанову, оскільки відповідачем не встановлено обставини, що підлягають з`ясуванню при розгляді справи про адміністративне правопорушення.

Місцевим судом, рішення якого залишено апеляцією без змін, позов задоволено частково та скасовано постанову патрульного, оскільки наданий відповідачем відеозапис не спростовував твердження позивача та продемонстрував наявні свіжі латки на дорожньому покритті.

У касаційній скарзі Департамент патрульної поліції наполягав, що при винесенні оскаржуваної постанови відповідач керувався Правилами дорожнього руху, КУпАП, а в постанові чітко описані правопорушення, які були скоєні, а тому підстав визнавати цю постанову незаконною не було. Відповідач при винесенні оскаржуваної постанови діяв в межах правового кола і не порушував норм процесуального права. Також зазначав, що позивач, здійснюючи маневр випередження автомобілів, мав переконатися у безпеці маневру перестроювання в іншу смугу і перестроїтися у праву крайню смугу для руху.

Як водій міг бачити ями попереду автомобіля, який випереджав, в касаційній скарзі не було вказано.

31 липня 2019 р. Верховний у постанові по справі № 213/1521/16-а(2-а/213/40/16) зробив висновок, що рух по лівій смузі дороги не є порушенням ПДР, якщо у правій смузі існує перешкода для руху.

Верховний Суд зазначив, що Правилами дорожнього руху визначені обставини, за наявності яких водій має право виїзду на крайню ліву смугу, зокрема це дозволяється, якщо праві смуги зайняті (п. 11.5).

З відеозапису, дослідженого судами під час розгляду справи, встановлено, що він фіксує момент проїзду автомобіля позивача перед інспектором патрульної поліції у крайній лівій смузі для руху, зупинку позивача, процедуру повідомлення інспектором позивачу суті вчиненого правопорушення, роз`яснення прав, перевірки документів і складання постанови про адміністративне правопорушення.

Також, дослідженням вказаного відеозапису встановлено, що після фіксації проїзду автомобіля позивача у крайній лівій смузі перед інспектором, через 26 секунд у правій смузі для руху у тому ж напрямку, зафіксовано рух одного легкового автомобіля та двох вантажних автомобілів, а також рух іншого легкового автомобіля у крайній лівій смузі, що додатково підтверджує доводи позивача про те, що у попутному з ним напрямку рухались ще декілька автомобілів.

За матеріалами справи встановлено, що водій був змушений вчинити «правопорушення» та виїхав та деякий час рухався по крайній лівій смузі руху, здійснюючи об`їзд пошкодження дорожнього покриття на правій смузі руху, після чого був зупинений інспектором патрульної поліції.

При цьому, ВС вказав, що відеозапис стану дорожнього полотна, який було здійснено 19 липня (через місяць після складення постанови відповідачем), показав свіжі латки на дорозі, що не виключає того, що у період з дати складання постанови та до дати здійснення цього відеозапису, відбувся ремонт ділянки дороги, де було зафіксовано порушення. Докази ж стану дороги на момент вчинення правопорушення не надавалися.

Отже, Верховний Суд залишив рішення судів першої і апеляційної інстанцій без змін, а скаргу Департаменту патрульної поліції – без задоволення.

Рішення в ЄДР СР.

Читати далі

Судова практика

Позовні повноваження НАБУ: як складуться після їх ліквідації долі ініційованих ним господарських справ

Юрій КОТНЮК, ЮВУ

На фоні інтриги позачергових парламентських виборів майже непоміченим пройшло ухвалення Конституційним Судом України рішення від 5 червня, яким Національне антикорупційне бюро України було позбавлене права займатися судово­позовною роботою щодо визнання недійсними шкідливих за своїми наслідками для держави господарських договорів, укладених між державними підприємствами і комерційними структурами. Шкідливість даних контрактів полягала в тому, що перші придбавали в других товари і послуги за явно завищеними цінами, або нав паки продавали їм свою продукцію за явно заниженими. Однак трагедії з цього робити не варто, оскільки той, хто хоче боротися з корупцією, шукає можливості для цього, а хто не хоче, шукає причини цьому.

Доказова база Конституційного Суду

Доволі сумнівне рішення «самого туманного суду» країни було прийняте за конституційною скаргою акціонерного товариства «Запорізький завод феросплавів» і стосувалося конституційності положення пункту 13 частини першої статті 17 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України», в якому якраз і була прописана компетенція НАБУ подавати до суду позови про визнання недійсними угод. Аналітики одразу ж побачили в цьому «руку Коломойського», котрого вважають власником підприємства, що стало ініціатором скарги. Згаданий запорізький завод дійсно був стороною одного з 97 правочинів, законність яких успішно оспорило НАБУ, і в цьому політологи можуть бачити неприємну ознаку того, що згаданий олігарх буде грати неабияку роль у політиці нового глави держави.

Доказова база КСУ грунтувалася на положеннях статті 131-1 Конституції України, відповідно до якої, зокрема, прокуратура, окрім іншого, здійснює ще й представництво інтересів держави в суді, але у виключних випадках. Й хоча Основний Закон не містить прямої заборони іншим державним органам виконувати дану функцію, судді розтлумачили його так, що жоден орган, окрім прокуратури, не може здійснювати представництво державних інтересів у суді. Висновок доволі небезспірний. Такий же небезспірний, як і висновок КСУ 17-річної давності, який дозволяв Леоніду Кучмі обиратися втретє на головну посаду країни, відповідно до якого «один плюс один дорівнює один».

Але, як би там не було, маємо те, що маємо: рішення КСУ є остаточним й оскарженню не підлягає. Його, правда, можна ігнорувати, як це неодноразово робилося в нашій історії з мовчазної згоди найвищих посадових осіб держави, але якщо обійтися без цих крайнощів, то доведеться погодитися з тим, що відтепер ініціювати денонсацію сумнівних угод державних підприємств з комерційними структурами можуть або органи прокуратури, або самі державні підприємства, або засновники цих підприємств, які, зазвичай, належать до числа різних міністерств і відомств, тобто державних органів, які, з точки зору КСУ, мають право здійснювати представництво державних інтересів у суді, але виключно зі своїх вузькопрофільних питань.

Отже, вихід із ситуації, яку створив КСУ, видається очевидним: якщо станеться так, що суди скасують раніше ухвалені рішення через те, що НАБУ раптом отримало статус незалежного позивача, ситуацію можна переграти шляхом подання позовних заяв з боку хоча б одного з трьох перелічених вище належних позивачів. Але в тому то й справа, що якби керівництво органів прокуратури, державних підприємств і їхніх органів-засновників діяли дружно й злагоджено, в дусі нетерпимості до корупції, не було б потреби взагалі створювати НАБУ й наділяти його функціями представництва. А оскільки всі вони діють як Лебідь, Рак і Щука з байки Глібова, то доводиться вигадувати щось оригінальне.

Зверніть увагу на такий момент: для процесуального забезпечення потреб НАБУ була створена Спеціалізована антикорупційна прокуратура, яка, до речі, не позбавлена представницьких повноважень і теоретично могла би успішно виконувати дану функцію. Але ті, хто просував у життя ідею створення нових відомств, очевидно, добре знали, що після нетривалого медового місяця директор НАБУ і спеціальний антикорупційний прокурор житимуть як кішка із собакою.

Але для того, аби порахувати можливі варіанти, давайте звернемося до практичного прикладу й ознайомимося зі справою одного з клієнтів НАБУ — Державного підприємства «Вугільна компанія «Краснолиманська», яка розташована в місті Покровськ (колишній Красноармійськ) і не має жодного відношення до міста Красний Лиман, яке теж розташоване на Донеччині й нині перейменоване на Лиман.

При хороших виконавцях і з поганого закону буде користь

Шахта «Краснолиманська» споконвіку відвантажувала видобуте вугілля на розташовану в одній сотні кілометрів від неї Вуглегірську теплоелектростанцію. Але попри те, що обидва ці підприємства завжди належали (й досі належать) державі, перебуваючи у віданні Міністерства енергетики та вугільної промисловості України, між ними з початку 1990-х років паслися й продовжують пастися всілякі посередники. Предметом даної справи був договір, укладений 12 листопада 2015 року між «Краснолиманською» і Товариством з обмеженою відповідальністю «Дантрейд ЛТД», відповідно до умов якого шахта продавала цьому ТОВ вугілля за ціною 910 гривень за тонну. Місцем відвантаження була названа залізнична станція Вуглегірської ТЕС. Причому в той самий день між цим же ТОВ і Публічним акціонерним товариством «Центренерго», до складу якого входить Вуглегірська ТЕС, був укладений договір про поставку такої ж якості вугілля, але вже за ціною 1300 грн за 1 тонну.

За даним фактом НАБУ ще 5 липня 2016 року відкрило кримінальне провадження за двома статтями ККУ: 364 (зловживання службовим становищем) і 209 (відмивання доходів, одержаних злочинним шляхом), в ході якого було встановлено, що внаслідок виконання цього договору (до того моменту, коли таке співробітництво не було припинене працівниками компетентних органів) посередник на рівному місці заробив 304 мільйони гривень, які за інших обставин могло б заробити державне підприємство.

Взагалі подібні оборудки не завжди вважаються злочином — іноді вони можуть розцінюватися як неналежне управління керівником ввіреним йому підприємством і можуть бути хіба що приводом для прийняття відповідних кадрових рішень з боку засновника. Але в даному випадку для обгрунтування необхідності кримінального переслідування був залізний аргумент: 11 березня 2014 року Міністерства енергетики та вугільної промисловості України (МЕВП) видало наказ № 237 «Про невідкладні заходи стабілізації фінансового стану галузі та запобігання проявам корупції», з якого витікало, що керівникам вугледобувних підприємств ставиться в обов’язок забезпечити продаж вугілля за ринковими цінами безпосередньо генеруючим компаніям теплових електростанцій і забороняється продаж вугілля посередникам.

Вирок по даній справі не ухвалено й досі, а позовну заяву НАБУ до Господарського суду Києва про визнання вказаного договору недійсним було подано майже через два роки після відкриття кримінального провадження — у травні 2018 р. Як не дивно, але цей суд своїм рішенням від 2 жовтня того ж року в задоволенні позову відмовив. Такий крок було обгрунтовано тим, що Наказ МЕВП № 237 не є ні нормативно-правовим, ні регуляторним актом і тим більше не є актом цивільного законодавства, тож порушення його вимог може тягти хіба що персональну дисциплінарну відповідальність керівників підприємства, але ніяк не визнання договору недійсним у світлі вимог статей 203 і 215 Цивільного кодексу України.

Крім того, суддя Сергій Морозов звернув увагу на те, що «Краснолиманська» наприкінці 2015 року надіслала до МЕВП звіт, в якому повідомлялося про те, скільки і якого вугілля, кому, за якою ціною і за якими договорами було відвантажено. Окрім іншого, в ньому містилася й інформація про стосунки шахти з ТОВ «Дантрейд ЛТД», але з боку міністерства не послідувало жодної негативної реакції: ні притягнення до персональної відповідальності, ні жорсткої вимоги розірвати договір. З цього суддя зробив висновок, що насправді керівництво МЕВП схвалювало дії «Краснолиманської», нехай, навіть, у формі мовчазної згоди, а те, що допитаний у рамках кримінального провадження тодішній міністр Володимир Демчишин стверджує зворотне, то це нічого не значить. Аби він дійсно був цим невдоволений, то, мовляв, здійняв би таку бучу, про яку б усі знали. Немаловажним аргументом була також відсутність обвинувального вироку.

НАБУ, звичайно, оскаржило вердикт судді Морозова в Північному апеляційному господарському суді, але останній своєю ухвалою від 20 березня 2019 р., задовольнив клопотання представника «Краснолиманської», зупинив апеляційне провадження до вирішення Конституційним Судом України згаданої на початку нашої розповіді справи за скаргою Запорізького заводу феросплавів. НАБУ оскаржило цю ухвалу та Верховний Суд її скасував: судді Касаційного господарського суду погодилися з доводами скаржника про те, що у випадку встановлення неконституційності закону про судово-позовну компетенцію позивача, судові рішення у справі можуть бути переглянуті у зв’язку з виключними обставинами відповідно до статті 320 ГПК України.

Отримавши на руки такий вердикт, Північний АГС продовжив апеляційний перегляд справи і своєю постановою від 22 травня круто розвернув її хід: рішення ГС Києва було скасоване й ухвалене нове рішення, яким позовна вимога НАБУ була задоволена, а спірний договір визнано недійсним. Але, звичайно, це ще не кінець справи, бо в світлі рішень КСУ, яке було ухвалене через два тижні після ухвалення постанови Північного АГС, вбачається неминучим перегляд усіх судових рішень.

Утім, це ще зовсім не означає, що державні інтереси в даному випадку приречені на програш, якщо НАБУ виведено з гри. Як ви вже могли переконатися, справа шахти «Краснолиманської» могла бути програна й за участі НАБУ, якби не принциповість суддів Північного АГС. Якщо естафету попереднього позивача належним чином перехопить Спеціалізована антикорупційна прокуратура, справу цілком може бути виграно. А якщо поспішить відкараскатися від неї або її ведення буде доручене безнадійним «завальщикам» — тоді, звичайно, пиши пропало. Бо з хорошими виконавцями й поганий закон працюватиме на користь суспільства, а з поганими і хороший закон не допоможе.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Відеозапис з нагрудної камери патрульного поліцейського — доказ?

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Відеозапис з нагрудної камери патрульного поліцейського як (не) належний доказ адміністративного правопорушення водієм транспортного засобу.

Вісімнадцятого липня Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 216/5226/16-а(2-а/216/33/17), адміністративне провадження № К/9901/20315/18 (ЄДРСРУ № 83105370) досліджував питання відеозапису з нагрудної камери патрульного поліцейського, як належного доказу адміністративного правопорушення водієм транспортного засобу.

Суть справи

Доказом вчинення водієм адміністративного правопорушення, передбаченого пунктом 15.9 «и» ПДР («Зупинка забороняється ближче 10 метрів від виїздів з прилеглих територій і безпосередньо в місці виїзду»), зазначено наявний у матеріалах адміністративної справи відеозапис з нагрудної камери патрульного поліцейського. Разом із тим суди попередніх інстанцій відеозапис не взяли до уваги, зазначивши, що він не відображає відомостей про вчинення правопорушення, а лише містить процесуальну послідовність винесення оскаржуваної постанови.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Наведеним конституційним положенням кореспондується частина перша статті 8 Закону України «Про Національну поліцію».

Положеннями пункту 8 частини першої статті 23 цього ж закону визначено, що поліція відповідно до покладених на неї завдань у випадках, визначених законом, здійснює провадження у справах про адміністративні правопорушення, приймає рішення про застосування адміністративних стягнень та забезпечує їх виконання.

Відповідно до пункту 11 частини першої статті 23 Закону України від 2 липня 2015 року № 580-VIII «Про Національну поліцію» (далі — Закон № 580-VIII) визначено, що поліція відповідно до покладених на неї завдань регулює дорожній рух та здійснює контроль за дотриманням Правил дорожнього руху його учасниками та за правомірністю експлуатації транспортних засобів. Порядок дорожнього руху на території України, відповідно до Закону України «Про дорожній рух» від 30 червня 1993 року № 3353, встановлюють Правила дорожнього руху, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року №1306 (із змінами та доповненнями (далі — ПДР України).

Відповідно до ст. 9 КУпАП адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Згідно з частиною 5 статті 14 Закону України «Про дорожній рух» учасники дорожнього руху зобов’язані знати й неухильно дотримувати вимог цього закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху.

Згідно, п. 1.3. Правил дорожнього руху України, затверджених постановою Кабміну, учасники дорожнього руху зобов’язані знати й неухильно виконувати вимоги цих правил. Особи, які їх порушують, несуть відповідальність згідно із законодавством (п. 1.9).

Необхідно наголосити, що відповідно до статті 31 Закону України від 2 липня 2015 року, № 580-VIII «Про Національну поліцію» поліція може застосовувати такі превентивні заходи, зокрема, застосування технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, засобів фото- і кінозйомки, відеозапису. Статтею 40 цього закону закріплено, що поліція для забезпечення публічної безпеки і порядку може закріплювати на форменому одязі, службових транспортних засобах, монтувати/розміщувати по зовнішньому периметру доріг і будівель автоматичну фото- і відеотехніку, а також використовувати інформацію, отриману із автоматичної фото- і відеотехніки, що знаходиться в чужому володінні, з метою: 1) попередження, виявлення або фіксування правопорушення, охорони громадської безпеки та власності, забезпечення безпеки осіб; 2) забезпечення дотримання правил дорожнього руху.

Статтею 251 КУпАП встановлено, що доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, в тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими у автоматичному режимі, чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, в тому числі тими, що використовуються особою, яка притягається до адміністративної відповідальності, або свідками, а також працюючими в автоматичному режимі, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.

Серед іншого необхідно вказати, що п. 3.5 розділу ІІІ Інструкції про порядок зберігання, видачі, приймання, використання нагрудних відеокамер (відеореєстраторів) працівниками патрульної поліції та доступ до відеозаписів з них, затвердженої наказом Департаменту патрульної поліції НП України від 03.02.2016 р. № 100, встановлює, що після активації нагрудної відеокамери (відеореєстратора) все спілкування повинно бути записане безперервно. Отже, якщо із відеозапису з нагрудної камери (відеореєстратора) працівників патрульної поліції, що здійснюють оформлення адміністративного правопорушення, вбачається, що він є не безперервним та постійно переривається, то його не можна вважати належним та допустимим доказом по справі.

Окремо необхідно вказати, що однією з підстав (у сукупності) для скасування постанови про притягнення до адміністративної відповідальності може бути «не повідомлення про проведення зйомки на боді-камеру» (Постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 17 липня 2019 року у справі № 524/832/17, адміністративне провадження № К/9901/23762/18 (ЄДРСРУ № 83104486). Верховний Суд вказує, що належним доказом даного правопорушення, виходячи з його природи, є замір відстані на місці вчинення правопорушення під час його вчинення, що й підтверджувало б факт зупинки автомобіля менше ніж за 10 метрів від виїздів із прилеглих територій і безпосередньо в місці виїзду.

Аналогічна правова позиція висловлена в постанові Верховного Суду від 8 лютого 2018 року у справі № 760/3696/16-а (ЄДРСРУ № 72089270).

Висновок

Притягнення особи до адміністративної відповідальності можливе лише за умови наявності юридичного складу адміністративного правопорушення, в тому числі, встановлення вини особи в його вчиненні, яка підтверджена належними та допустимими доказами, а непідтвердження здійснення водієм правопорушення відповідними доказами, не породжує правових підстав для притягнення його до адміністративної відповідальності.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 536/1703/17, адміністративне провадження № К/9901/3839/17 (ЄДРСРУ № 82707106).

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді