Connect with us

Судова практика

Спори про оскарження рішень міської ради як власника корпоративних прав мають розглядатися за правилами господарського судочинства

Дата публікації:

Велика Палата Верховного Суду постановою від 9 вересня 2020 р. у справі № 260/91/19 змінила рішення судів попередніх інстанцій, оскільки спір підлягав розгляду не в порядку цивільного, а господарського судочинства.

Позивачі звернулися до суду з адміністративним позовом, у якому просили визнати протиправним та нечинним рішення районної ради, яким було ліквідовано районну стоматологічну поліклініку. Позовні вимоги обґрунтовували тим, що зазначене рішення районної ради прийняте з порушенням норм чинного законодавства, а також за відсутності підстав для його прийняття, є недоцільним, оскільки передбачало скорочення лікувального закладу, який належить до існуючої мережі таких закладів. Також вказувалося, що таким рішенням було порушено трудові права позивачів.

Суди попередніх інстанцій відмовили у відкритті провадження в адміністративній справі за вказаною позовною заявою на підставі п. 1 ч. 1 ст. 170 КАС України, оскільки таку заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

В касаційній скарзі позивачі зазначали, що на користь висновку про те, що цей спір є публічно-правовим, також свідчить публічний інтерес позивачів як членів територіальної громади, оскільки з прийняттям оскаржуваного рішення припиняється їх право на отримання безоплатної медичної допомоги.

Велика Палата Верховного Суду вказала, що районна рада у спірних правовідносинах діяла не як суб’єкт владних повноважень, а як засновник юридичної особи, а тому оспорюване рішення в цьому випадку не є рішенням суб’єкта владних повноважень в розумінні КАС України, а є рішенням власника корпоративних прав комунальної установи, необхідним для здійснення відповідних реєстраційних дій щодо припинення діяльності закладу.

Велика Палата зазначила, що в цьому випадку необхідно відступити від висновків, викладених у постановах Великої Палата Верховного Суду від 12 лютого 2020 р. у справах № 1340/5441/18 та № 813/1368/18, вказавши, що такі спори є найбільш наближеними до спорів, пов’язаних з діяльністю або припиненням діяльності юридичної особи, а тому повинні розглядатися за правилами господарського судочинства.

Отже ВП ВС залишила касаційну скаргу без задоволення та змінила резолютивну частину постанови апеляційного суду, виключивши з її резолютивної частини роз`яснення про розгляд цієї справи в порядку цивільного судочинства.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфіковано як фіктивний

Опубліковано

on

31 березня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 201/2832/19 скасував рішення судів, які необґрунтовано вирішили, що під час укладення спірного договору не було дотримано вимог чинного законодавства, у тому числі щодо дійсної волі сторін.

Особа звернулася до суду з позовом до зятя, у якому просила визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, проданої нею у 2004 р. відповідачу, який оформив іпотеку в банку під заставу цієї квартири. Як третіх осіб залучено приватного нотаріуса, банк, іншу особу.

Позивачка зазначала, що після укладення відповідних договорів залишилася власником нерухомого майна, була зареєстрована в квартирі, користується нею, проживає, сплачує всі комунальні платежі. Право власності на нерухоме майно за відповідачем було зареєстроване лише у 2016 р. Наполягала на фіктивності і недійсності договору купівлі-продажу квартири як укладеного всупереч її дійсній волі та загальним засадам ЦК України.

Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, позов задоволено з мотивів, що оспорений договір купівлі-продажу квартири був укладений без реєстрації права власності та без передачі такого майна покупцеві. Відповідач (покупець) в квартирі не проживав та не проживає, не був зареєстрований за її адресою, тобто у нього відсутнє право користування нею. Всі ці обставини свідчать про те, що сторони не виконали свої зобов`язання, а отже не мали наміру створювати юридичні правові наслідки, укладаючи оспорений договір.

Розглянувши касаційну скаргу відповідача, Верховний Суд вказав, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Ознака вчинення правочину лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша – намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 р. у справі № 6-197цс14, з якою погодився Верховний Суд у постановах: від 14 лютого 2018 р. у справі № 379/1256/15-ц, від 8 лютого 2018 р. у справі № 756/9955/16-ц.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 3 липня 2019 р. у справі № 369/11268/16-ц, постановах Верховного Суду від 13 березня 2019 р. в справі № 757/12646/16, від 28 лютого 2018 р. у справі № 909/330/16, від 1 листопада 2018 р. в справі № 910/18436/16.

Суд першої інстанції, з яким поголився апеляційний суд, дійшов висновку про визнання оспорюваного договору недійсним на підставі ст. 234 ЦК України, так як при його укладенні воля сторін не відповідала зовнішньому її прояву та сторони не передбачали реального настання правових наслідків, обумовлених вказаним правочином, на момент укладення договору у обох сторін був умисел на фіктивність таких дій.

Разом із тим, відповідач посилався на те, що оспорений договір відповідав волевиявленню сторін, позивачка ж не довела, а суди не встановили наявність умислу з певним спрямуванням волі у неї та відповідача.

Оспорений договір нотаріально посвідчений, зареєстрований у відповідному реєстрі. Крім того, продавець повністю отримала від покупця кошти за квартиру до підписання договору, що не спростовано.

Висновок суду про те, що оспорений договір вчинено без реєстрації права власності не ґрунтується на законі, оскільки законодавство, яке було чинне на момент виникнення спірних правовідносин, пов`язувало виникнення права власності на майно саме з моментом реєстрації договору, а не з реєстрацією права власності на таке майно.

Оскільки матеріали справи не містять належних та допустимих доказів на підтвердження доводів позовної заяви, а суди попередніх інстанцій не встановили, що під час укладення спірного договору не було дотримано вимог чинного законодавства, у тому числі щодо дійсної волі сторін, то відсутні правові підстави для задоволення позову.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Суд не може зобов’язати орган містобудування і архітектури надати заявнику містобудівні умови та обмеження

Опубліковано

on

21 грудня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 361/3476/17 вказав, що відповідь у формі листа не може вважатися рішенням суб’єкта владних повноважень.

Особа звернулась до суду з позовом до виконавчого комітету міської ради, в якому просила визнати протиправною відмову Управління містобудування та архітектури міської ради у наданні їй містобудівних умов та обмежень проектування житлового будинку і забудови земельної ділянки, викладену у листі.

Cуд першої інстанції задовольнив позов, вказавши на бездіяльність відповідача щодо ухвалення законного та мотивованого рішення по зверненню позивачки з приводу проектування житлового будинку і забудови земельної ділянки. Суд визнав, що листи-відповіді відповідача не є рішенням спеціально уповноваженого органу містобудування та архітектури про надання містобудівних умов та обмежень або про відмову у їх наданні.

Апеляційним судом рішення міськрайонного суду скасовано та прийнято нове, яким у задоволенні позову відмовлено, оскільки цільове призначення земельної ділянки, яка перебуває у власності позивачки, не відповідає намірам забудови земельної ділянки (багатоквартирний будинок), що зазначено в розрахунку.

Розглянувши касаційну скаргу позивачки, Верховний Суд вказав, що відповідно до п. 2.4. Наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України «Про затвердження Порядку надання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки, їх склад та зміст» від 7 липня 2011 р. № 109, підставою для відмови у видачі містобудівних умов та обмежень є невідповідність намірів забудови земельної ділянки положенням відповідної містобудівної документації на місцевому рівні.

Згідно з ч.ч. 2, 3 та 5 ст. 29 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», фізична або юридична особа, яка подала виконавчому органові сільської, селищної, міської ради або у разі розміщення земельної ділянки за межами населених пунктів – районній державній адміністрації заяву про намір щодо забудови земельної ділянки, що перебуває у власності або користуванні такої особи, повинна одержати містобудівні умови та обмеження для проектування об’єкта будівництва. Рішення про відмову у наданні містобудівних умов та обмежень приймається у разі невідповідності намірів щодо забудови земельної ділянки вимогам містобудівної документації на місцевому рівні.

Пунктом 2.2. Положення про Управління містобудування та архітектури міської ради в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, Управління, відповідно до покладених на нього завдань розробляє та видає в установленому порядку забудовникам містобудівні умови та обмеження забудови земельних ділянок, будівельні паспорти на будівництво, реконструкцію, реставрацію та капітальний ремонт будинків і споруд, прокладання інженерних та транспортних мереж; розглядає звернення громадян, інших суб’єктів містобудування з питань, що належать до його компетенції, приймає відповідні рішення.

З огляду на це, Верховний Суд дійшов висновку, що за результатами розгляду заяви про надання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки спеціально уповноваженим органом може бути прийнято рішення про надання таких умов або про відмову їх наданні. При цьому, відповідь у формі листа не може вважатися рішенням суб’єкта владних повноважень.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що на звернення позивачки із заявами про надання містобудівних умов та обмежень забудови земельної ділянки для будівництва індивідуального житлового будинку відповідачами в межах строку не було прийнято жодного із передбачених законом рішень за результатами розгляду таких звернень, а було надано відповіді у формі листів. Водночас, Верховний Суд визнав передчасними висновки суду першої інстанції про наявність підстав для зобов’язання відповідача надати позивачці містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки, оскільки, як установлено вище, відповідач не прийняв за результатами розгляду заяв позивачки будь-якого встановленого законом рішення.

Оскілки суд не може підміняти собою державний орган, Верховним Судом було встановлено, що належним способом захисту порушених прав позивачки є зобов’язання відповідача розглянути заяву позивачки та прийняти передбачене законом рішення за результатами її розгляду.

Отже, Верховний Суд касаційну скаргу позивачки задовольнив частково, постанову суду апеляційної інстанції скасував, а рішення міськрайонного суду скасував в частині зобов’язання відповідача надати позивачці містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки на будівництво індивідуального житлового будинку. В цій частині ухвалив нове рішення, яким зобов’язав відповідача розглянути заяву позивачки та прийняти передбачене законом рішення за результатами її розгляду.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Неподання повного переліку необхідних документів не є підставою для відмови у наданні відпустки з догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку

Опубліковано

on

29 грудня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 0940/2206/18 зобов’язав відповідача повторно розглянути заяву позивача щодо надання відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Працівник поліції звернувся до суду з позовом до ГУ Національної поліції про визнання протиправними та скасування наказів у частині звільнення його з НПУ у зв’язку з відсутністю на службі.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, задовольнив позов частково, дійшовши висновку про протиправність відмови відповідача у наданні позивачу відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з визначених відповідачем підстав та зобов`язав відповідача надати позивачу соціальну відпустку, скасував накази про звільнення позивача з посади, оскільки причини відсутності останнього на роботі у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю були поважними та підтвердженими листками непрацездатності.

Розглянувши касаційну скаргу відповідача, Верховний Суд вказав, що подання батьком дитини передбачених ч. 4 ст. 20 Закону України «Про відпустки» заяви і відповідних документів є безумовною підставою для надання батькові відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Таким чином, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про протиправність відмови відповідача у наданні позивачу відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з викладених у листі підстав, а саме: у зв’язку з ненаданням повного переліку відповідних документів.

За матеріалами справи позивач звернувся до відповідача із відповідним рапортом у порядку, встановленому чинним законодавством, та переліком необхідних документів, отже, правильним є висновки судів першої та апеляційної інстанцій, що відповідач допустив протиправну бездіяльність не надавши позивачу гарантовані чинним законодавством України відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Однак, рапорт позивача не був розглянутий, а було ініційоване проведення службового розслідування за фактом невиходу останнього на службу, в якого відповідач не встановив причини відсутності позивача на роботі, не надав останньому можливості надати відповідні документи про поважність причини відсутності на роботі натомість визнав допущення позивачем порушення службової дисципліни у зв’язку з відсутністю останнього на службі у відповідний період.

Підставою для надання батькові відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку є не лише подання батьком відповідної заяви, а й надання ним встановлених ч. 4 ст. 20 Закону України «Про відпустки» документів, а саме довідки з місця роботи (навчання, служби) матері дитини про те, що вона вийшла на роботу до закінчення терміну цієї відпустки і виплату допомоги по догляду за дитиною їй припинено (із зазначенням дати).

Водночас ненадання таких документів або неналежність таких документів не були окремою підставою спірної відмови відповідача у наданні позивачу відпустки.

Отже, Верховний Суд дійшов до висновку, що належним способом захисту порушеного права позивача буде зобов’язання відповідача повторно розглянути заяву. Такий спосіб захисту порушеного права відповідає змісту спірних правовідносин є ефективним та забезпечує належний судовий захист у тій мірі, яка є необхідною у даному конкретному випадку.

Тому касаційну скаргу відповідача Верховний Суд задовольнив частково, змінив резолютивну частину рішення окружного адміністративного суду. В іншій частині рішення судів попередніх інстанцій залишив без змін.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі


Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram