Connect with us

Судова практика

Стягнення банківського вкладу (депозиту) в судовому порядку

Дата публікації:

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Стягнення з банківської установи грошового банківського вкладу (депозиту), невиплачених процентів та інфляційних втрат у судовому порядку.

Восьмого квітня цього року Верховний Суд у рамках справи № 176/630/17, провадження № 61-37551св18 (ЄДРСРУ № 88667237) , 18 березня 2020 року у справі № 757/56287/18-ц, провадження № 61-1581св20 (ЄДРСРУ № 88337975), від 12 лютого 2020 року у справі № 757/42043/18-ц, провадження № 61-8130св19 (ЄДРСРУ № 87703347), у справі № 643/6454/16-ц, провадження № 61-27396св18 (ЄДРСРУ № 87857576), від 29 січня 2020 року у справі № 757/53464/18, провадження № 61-14248св19 (ЄДРСРУ № 87423907), від 11 січня 2020 року у справі № 335/11482/16-ц, провадження № 61-19787св19 (ЄДРСРУ № 86903557) та інших досліджував питання щодо стягнення з банківської установи грошового банківського вкладу (депозиту), невиплачених процентів та інфляційних втрат у судовому порядку.

Стосовно стягнення депозиту та процентів за користування грошовим вкладом

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

За змістом частини першої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Відповідно до положень статей 526, 530, 598, 599 ЦК України зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін). Зобов’язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, установлених договором або законом. Зобов’язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

За змістом положень статті 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права й виконати свої обов’язки відповідно до договору. Особливості правовідносин за договором банківського вкладу визначено параграфом третім глави 71 ЦК України, в якому сказано, що за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов’язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунка (глава 72 цього кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу (стаття 1058 ЦК України).

Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). За договором банківського строкового вкладу банк зобов’язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом зі спливом строку, визначеного в договорі банківського вкладу (стаття 1060 ЦК України).

Банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу в банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав (стаття 1061 ЦК України). Таким чином, строковий договір банківського вкладу покладає на банк обов’язок прийняти від вкладника суму коштів, нарахувати на неї проценти та повернути ці кошти з процентами зі спливом встановленого договором строку.

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов’язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (стаття 612 ЦК України). Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов’язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов’язання (неналежне виконання). Банк зобов’язаний вчиняти для клієнта операції, передбачені для рахунків даного виду законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту, якщо інше не встановлено договором банківського рахунка. Банк зобов’язаний за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором банківського рахунка або законом (стаття 1068 ЦК України).

Важливо. Закінчення строку дії депозитного договору в разі невиконання зобов’язань не припиняє зобов’язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов’язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом. При цьому згідно з частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, — у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.

Позиція Верховного Суду

Зазначений правовий висновок викладений у постанові ВП Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), в якій Велика Палата погодилася з висновками, викладеними в постановах Верховного Суду ВСУ від 10 червня 2015 року у справі № 6-36цс15, від 2 березня 2016 року у справі № 6-2861цс15, від 27 квітня 2016 року у справі № 6-302цс16 та не знайшла підстав для відступу від них.

Отже, після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою в розмірі, передбаченому депозитним договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, — у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.

Аналогічний висновок викладений Верховним Судом у складі колегій суддів першої та третьої судових палат Касаційного цивільного суду в постановах від 10 липня 2019 року у справі № 335/11482/16-ц (провадження № 61-5014св19) та від 04 грудня 2019 року у справі № 372/58/18 (провадження № 61-12740св19).

Щодо стягнення інфляційних втрат

Статтею 625 ЦК України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов’язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Наслідки прострочення боржником грошового зобов’язання у вигляді 3 % річних не є санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника.

Щодо стягнення пені за прострочення видачі вкладу

Вкладник за договором банківського вкладу (депозиту) є споживачем фінансових послуг, а банк — їх виконавцем і несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», а саме сплату пені в розмірі 3 % вартості послуги за кожен день прострочення.

Аналогічний правовий висновок міститься й у постановах Верховного Суду України від 1 червня 2016 року, справа № 6-2558цс15, 28 вересня 2016 року у справі № 6-1699цс16 та від 11 травня 2016 року у справі № 6-37цс16. Відповідно до частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», у разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожен день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено в годинах) прострочення споживачеві сплачується пеня в розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. У разі, якщо вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення. Сплата виконавцем неустойки (пені), встановленої в разі невиконання, прострочення виконання або іншого неналежного виконання зобов’язання, не звільняє його від виконання зобов’язання в натурі.

Важливо. Отже, відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського рахунку сум свідчить про невиконання банком своїх зобов’язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом у вигляді сплати пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.

У зв’язку з цим висновок судів про те, що вартість послуги за договором банківського вкладу — це лише розмір процентів, які банк має сплатити за користування коштами вкладника, не відповідає вимогам наведених вище норм законодавства, а також пункту 17 частини першої статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів», яким визначено, що послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага. Таким благом є видача (повернення) вкладнику його коштів. Тлумачення частини п’ятої статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів» дає підстави зробити висновок, що нарахування пені має відбуватися на всю суму утримуваних банком коштів за кожен день із моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі.

Оскільки пеня є неустойкою й має штрафний, а не компенсаційний характер, вона не входить до складу зобов’язання, її сплата та розмір визначені Законом України «Про захист прав споживачів» за неналежне надання виконавцем банківських послуг споживачеві, тому нарахування й стягнення такої пені має бути здійснене в національній валюті України. До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), Верховний Суд у складі колегій суддів судових палат Касаційного цивільного суду у постановах від 5 червня 2019 року у справі № 757/32522/17-ц (провадження № 61-461св19), від 19 червня 2019 року у справі № 359/8114/17 (провадження № 61-81св19), від 11 січня 2020 року у справі № 335/11482/16-ц (провадження № 61-19787св19), від 12 лютого 2020 року у справі № 643/6454/16-ц (провадження № 61-27396св18), від 29 січня 2020 року у справі № 757/53464/18 (провадження № 61-14248св19) та від 12 лютого 2020 року у справі № 757/42043/18-ц (провадження № 61-8130св19). Відшкодування, передбачене частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», спрямоване на компенсацію вкладнику його майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку банка.

Джерело: Юридичний вісник України

Advertisement

Судова практика

Формальний характер заяви про прийняття спадщини не може бути підставою для ненабуття права на спадщину чи тлумачитися як відмова від спадщини

Опубліковано

on

26 травня 2021 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 159/4322/14-ц скасував рішення судів попередніх інстанцій, які дійшли помилкових висновків, що на момент відкриття спадщини позивачка була працездатною особою.

Особа звернулася до суду з позовом до спадкоємця за заповітом про визнання права власності на обов`язкову частку у спадковому майні. Як третіх осіб залучено приватних нотаріусів.

Позивачка обґрунтовувала свої вимоги тим, що її батько склав заповіт, а відповідач подав приватному нотаріусу заяву про прийняття спадщини за заповітом. При цьому вона є спадкоємцем першої черги за законом і подала приватному нотаріусу у встановлений строк заяву про прийняття спадщини. Крім цього, з підстав ст. 1241 ЦК України вона має право на обов`язкову частку у спадщині у розмірі 1/2 частини спадкового майна, оскільки є інвалідом дитинства другої групи.

Рішенням міськрайонного суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що позивачка не була непрацездатною особою, не була визнана особою з інвалідністю на момент відкриття спадщини, а встановлення їй другої групи інвалідності з причиною «інвалід дитинства» з необхідністю повторного проведення огляду, вже після смерті спадкодавця, на переконання суду, не є підставою для визнання її непрацездатною на момент смерті спадкодавця.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Розглянувши касаційну скаргу позивачки, Верховний Суд вказав, що перелік осіб, які мають право на обов`язкову частку, визначений ст. 1241 ЦК України, є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню.

Вирішуючи питання про те, чи була позивачка особою, яка має право на обов`язкову частку у спадковому майні, суди першої та апеляційної інстанцій не з`ясували питання правової природи статусу особи з інвалідністю з дитинства.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2019 р. у справі № 330/2181/16-а наголосила на тому, що визначення терміну «інвалід з дитинства» не міститься ані в Законі України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в України» (назва закону в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), ані в Законі України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» (назва закону в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

При цьому за змістом абз. 2 п. 26 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 грудня 2009 р. № 1317, інвалідність з дитинства розглядається як причина інвалідності. Згідно з п. 14 цього Положення причинний зв`язок інвалідності з хворобами, перенесеними у дитинстві, установлюється за наявності документів лікувально-профілактичних закладів, що свідчать про початок захворювання або травму, перенесену до вісімнадцятирічного віку.

У цій справі, зазначаючи, що причиною інвалідності позивачки є інвалідність з дитинства, МСЕК підтвердила, що інвалідність настала у дитинстві заявника, тому обґрунтованим є висновок про те, що на момент відкриття спадщини позивачка була особою з інвалідністю з дитинства. Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що позивачка перебуває на обліку в обласній психіатричній лікарні з 1991 р., а у 2012 р. висновком МСЕК їй встановлено другу групу інвалідності, причиною інвалідності є інвалідність з дитинства (тобто такий стійкий розлад функцій організму позивача настав до досягнення нею вісімнадцятирічного віку).

Враховуючи конкретні обставини справи та особливості статусу позивачки, Верховний Суд наголосив, що позивачка станом на день відкриття спадщини була непрацездатною в силу стану свого здоров`я, такий її стан відповідним висновок підтверджено ретроспективно.

Верховний Суд також наголосив, що вирішальним у визначенні, чи була особа працездатною на момент відкриття спадщини, є не той факт, чи могла фізично особа працювати, а чи відносилася така особа до категорії працездатних осіб. Непрацездатні громадяни – це особи, які досягли встановленого ст. 26 цього Закону пенсійного віку, або особи з інвалідністю, у тому числі діти з інвалідністю, а також особи, які мають право на пенсію у зв`язку з втратою годувальника відповідно до закону (ст. 1 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»). Таким чином, той факт, що спадкоємець на момент відкриття спадщини була особою з інвалідністю підтверджує, що така особа відповідно до ст. 1 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» є непрацездатною особою відповідно до Закону.

При цьому Верховний Суд визнав помилковими висновки судів про те, що позивачка підтвердила, що не є особою, яка має право на обов`язкову частку у спадковому майні, оскільки за змістом дослідженої судами заяви вона не відмовлялася від обов`язкової частки, навпаки, звернулася до приватного нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, таким чином претендуючи на отримання прав на неї.

Зміст заяви про прийняття спадщини має доволі формальний характер та не може бути підставою для ненабуття позивачем права на спадщину в частині обов`язкової частки, а так само не може тлумачитися як відмова від спадщини.

Отже, Верховний Суд скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалив нове рішення про часткове задоволення позову про визнання за позивачкою права власності на обов`язкову частку у спадковому майні.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Судове рішення стосовно юридичної особи, постановлене за скаргою її представника, вправі оскаржити інший представник цієї ж юридичної особи

Опубліковано

on

22 березня 2021 р. Перша судова палата Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду у справі №760/120/18 відступила від попереднього висновку і задовольнила касаційну скаргу представника юридичної особи на рішення, яким було обмежено право юридичної особи на доступ до правосуддя.

Ухвалою слідчого судді місцевого суду скасовано арешт на грошові кошти, які розміщено на рахунку ТОВ, що був накладений ухвалою слідчого судді місцевого суду. Наступного дня ухвалою слідчого судді задоволено заяву адвоката про роз’яснення вказаної вище ухвали та роз’яснено на виконання яких зобов’язань мають бути використані кошти, арешт яких скасовано.

Ухвалою апеляційного суду на підставі п. 2 ч. 3 ст. 399 КПК було повернуто апеляційну скаргу директора ТОВ на ухвалу слідчого судді місцевого суду про роз’яснення судового рішення.

Адвокат ТОВ у касаційній скарзі, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, вимагав скасувати оскаржуване рішення та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції, посилаючись на те, що ТОВ у справі №760/120/18 беззаперечно наділене правом на апеляційне оскарження ухвали слідчого судді про роз`яснення ухвали слідчого судді цього ж суду, що прямо передбачене нормами статей 64-2, 380, 392 КПК України.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Колегія суддів ККС погодилася з твердженнями захисника про те, що суд апеляційної інстанції, повернувши апеляційну скаргу на ухвалу слідчого, порушив право ТОВ на доступ до правосуддя. Ухвалюючи рішення про накладення арешту на майно ТОВ, слідчий суддя визнав його речовим доказом і вказав, що воно може бути предметом спеціальної конфіскації згідно зі ст. 96-2 КК.

Відповідно до положень ч. 4 ст. 380 і пунктів 9-2, 10 ч. 1 ст. 393 КПК представник юридичної особи, щодо майна якої вирішується питання про накладення арешту на майно, яке може бути предметом спеціальної конфіскації, як сторона кримінального провадження та учасник судового провадження має право на апеляційне оскарження судових рішень, які стосуються його інтересів.

З матеріалів провадження вбачається, що заяву про роз’яснення в порядку ст. 380 КПК ухвали слідчого судді про скасування арешту на грошові кошти ТОВ, подав до суду адвокат – представник цього підприємства, а ухвалу про роз’яснення вказаного рішення оскаржила до суду апеляційної інстанції інший представник ТОВ – директор, надавши на підтвердження своїх повноважень відповідні документи та заяву про поновлення строку апеляційного оскарження, вважаючи, що цей строк вона порушила з поважних причин.

Проте апеляційний суд, посилаючись на те, що з заявою про роз’яснення ухвали слідчого судді звертався адвокат, а не директор підприємства, незважаючи на те, що постановлені слідчим суддею судові рішення стосувалися інтересів саме ТОВ, який є учасником цього провадження, а не його представників, дійшов безпідставного висновку, що представник товариства – його директор – не є учасником судового провадження, та повернув її апеляційну скаргу і заяву про поновлення строку апеляційного оскарження.

Отже, Перша судова палата ККС дійшла висновку, що ухвалу апеляційного суду   постановлено з порушеннями вимог ч. 2 ст. 24, ч. 4 ст. 380, п. 10 ч. 1 ст. 393 КПК.

З огляду на те, що в раніше ухваленому рішенні колегії суддів з цієї палати від у цій же справі № 760/120/18 висловлено іншу правову позицію, а саме – відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою адвоката на ухвалу апеляційного суду від, якою апеляційний суд повернув апеляційну скаргу заступника директора ТОВ на ту саму ухвалу слідчого судді місцевого суду про роз’яснення судового рішення, з тих підстав, що згідно зі ст. 380 КПК заступник директора не є особою, яка має право оскаржити це рішення в апеляційному порядку, Перша судова палата ККС визнала за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах та зробила висновок щодо застосування ч. 1 ст. 393 КПК: якщо учасником судового провадження є юридична особа і за скаргою (заявою) її представника постановлено судове рішення стосовно юридичної особи, таке рішення до суду вищої інстанції вправі оскаржити інший представник цієї ж юридичної особи.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Не передбачене КПК рішення місцевого суду про повернення клопотання засудженого про зміну невідбутого покарання більш м’яким підлягає апеляційному оскарженню

Опубліковано

on

3 лютого 2021 р. Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 722/1228/20 задовольнив частково касаційну скаргу засудженого, який був позбавлений права на апеляційне оскарження судового рішення.

Ухвалою місцевого суду було повернуто клопотання засудженого про зміну невідбутого покарання більш м`яким та про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.

Апеляційний суд відмовив засудженому у відкритті апеляційного провадження за його скаргою на зазначену ухвалу з підстав, передбачених ч. 4 ст. 399 КПК України, оскільки скаргу подано на судове рішення, яке не підлягає оскарженню в апеляційному порядку.

У касаційній скарзі засуджений зазначав, що ухвала місцевого суду, за якою  повернуто клопотання про застосування стосовно нього ст. 81 КК України, не відповідає вимогам КПК України, оскільки не передбачена Кодексом.

Підписуйтесь на LexInform в Telegram. Найважливіші юридичні новини

Верховний Суд вказав, що з матеріалів провадження вбачається, що засуджений на підставі ч. 2 ст. 539 та п. 3 ч. 1 ст. 537 КПК звернувся до суду першої інстанції з клопотанням про застосування до нього ст. 81 КК.

Ухвалою судді місцевого суду вказане клопотання було повернуто з метою уточнення його правової підстави.

Не погоджуючись із вказаним рішенням суду першої інстанції, засуджений оскаржив його до апеляційного суду, однак у відкритті апеляційного провадження йому було відмовлено з тих мотивів, що порядок та перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені в апеляційному порядку, чітко визначені та регламентовані главою 31 КПК і розширеному тлумаченню не підлягають. Водночас, посилаючись на ч. 6 ст. 539  КПК, якою передбачено, що за наслідками розгляду клопотання (подання) про вирішення питання, пов’язаного з виконанням вироку, суд постановляє ухвалу, яка може бути оскаржена в апеляційному порядку, апеляційний суд дійшов висновку, що вищевказане клопотання засудженого не було предметом розгляду в суді першої інстанції, тому ухвала місцевого суду апеляційному оскарженню не підлягає.

Однак суд апеляційної інстанції не врахував, що, постановляючи ухвалу, суд першої інстанції не дотримався встановленого положеннями ст. 539 КПК порядку вирішення судом питань, пов’язаних із виконанням вироку, та за наслідками розгляду зазначеного клопотання постановив рішення, яке не передбачене кримінальним процесуальним законом.

Таким чином, посилаючись на приписи ч. 4 ст. 399 КПК, суд апеляційної інстанції був не вправі відмовити у перевірці законності зазначеної ухвали суду.

Отже, рішення апеляційного суду, за висновком Верховного Суду, було передчасним, необґрунтованим і таким, що позбавляє апелянта права на апеляційне оскарження судового рішення й значно обмежує його право на доступ до правосуддя.

За таких обставин оскаржувану ухвалу апеляційного суду Верховний Суд скасував на підставі п. 1 ч. 1 ст.438 КПК України та призначив новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Рішення в ЄДРСР – https://reyestr.court.gov.ua/Review/94737931

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2021
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram