Connect with us

Судова практика

Затверджуючи угоду про визнання винуватості, суд не має перевіряти докази виконання обов’язків обвинуваченим

Дата публікації:

7 квітня 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 761/13021/19 залишив без задоволення касаційну скаргу прокурора, оскільки саме на нього, а не на суд покладається перевірка достовірності обставин, які мають бути враховані при укладенні угоди про визнання винуватості.

Вироком районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, затверджено угоду про визнання винуватості, укладену між прокурором та підозрюваним.

У касаційній скарзі прокурор зазначає, що відповідно до п. 3 ч. 4 ст. 469 КПК угода про визнання винуватості у провадженні щодо особливо тяжких злочинів, вчинених за попередньою змовою групою осіб, може бути укладена за умови викриття підозрюваним злочинних дій інших учасників групи чи інших вчинених групою злочинів, якщо повідомлена інформація буде підтверджена доказами. Однак доказів на підтвердження викриття підозрюваним інших учасників групи чи інших вчинених групою злочинів матеріали кримінального провадження не містять.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд зазначив, що як убачається з матеріалів кримінального провадження, на розгляд суду надійшла угода про визнання винуватості, укладена між прокурором та підозрюваним, згідно з якою останній беззастережно визнав вину у вчиненні інкримінованих йому злочинів, у тому числі передбаченого ч. 4 ст. 190 КК, що згідно зі ст. 12 КПК є особливо тяжким, погодився з призначенням узгодженого сторонами покарання та зобов’язався надавати стороні обвинувачення всю відому йому інформацію, що стосується цієї справи, не замовчувати факти щодо злочинів, учасників та своєї участі у злочині, співпрацювати зі стороною обвинувачення у викритті інших осіб, що причетні до вчинення інкримінованого йому злочину, а також інших кримінальних правопорушень, вчинених цими особами. Відповідно до п. 2 угоди при вирішенні питання про її укладення прокурором враховано, зокрема, викриття підозрюваним організатора особливо тяжкого злочину, вчиненого групою осіб. Також прокурором отримано письмову згоду потерпілого на укладення угоди.

Таким чином, перевіривши дотримання сторонами вимог ст. 472 КПК щодо змісту угоди про визнання винуватості, переконавшись у добровільності позиції підозрюваного, правильному розумінні останнім суті угоди та її наслідків, не знайшовши передбачених ч. 7 ст. 474 КПК обставин, які були б підставою відмови в затвердженні угоди, суд дійшов обґрунтованого висновку про можливість затвердження угоди з призначенням підозрюваному узгодженої сторонами міри покарання.

За змістом ст. 474 КПК перевірка доказів щодо викриття підозрюваним дій інших учасників групи чи інших вчинених групою злочинів не належить до повноважень суду при прийнятті рішення щодо затвердження угоди про визнання винуватості. Натомість відповідно до приписів ст. 470 КПК обов’язок враховувати ступінь та характер сприяння підозрюваного чи обвинуваченого у проведенні кримінального провадження щодо нього або інших осіб при укладенні угоди про визнання винуватості покладено саме на прокурора.

За наявності сумнівів у достовірності повідомленої підозрюваним інформації щодо викриття злочинних дій інших учасників групи чи інших вчинених групою злочинів прокурор на підставі ч. 1 ст. 474 КПК вправі був відкласти направлення до суду обвинувального акта з підписаною сторонами угодою до завершення проведення слідчих дій, необхідних для збирання та фіксації відповідних доказів, однак з огляду на вимоги касаційної скарги цього не зробив.

Разом із цим невиконання засудженим умов угоди може мати наслідки у вигляді скасування вироку, яким затверджено угоду, у межах передбаченої ст. 476 КПК процедури з направленням матеріалів провадження для завершення досудового розслідування в загальному порядку, а в окремих випадках за наявності для того підстав – притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 389-1 КК.

Верховний Суд дійшов висновку, що зважаючи на згадані наслідки невиконання угоди, на суд при затвердженні угоди про визнання винуватості не можуть бути покладені інші обов’язки щодо перевірки можливості її затвердження, ніж ті, які прямо передбачені у ст. 474 КПК.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Судова практика

Вимоги потерпілого про відшкодування недоотриманої з вини правопорушника заробітної плати підлягають задоволенню у межах кримінального провадження

Опубліковано

on

1 вересня 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати  Касаційного кримінального суду у справі № 712/10244/19 скасував вирок місцевого суду та ухвалу апеляційного суду в частині вирішення цивільного позову про відшкодування недоотриманої заробітної плати і призначив новий розгляд у суді першої інстанції в порядку цивільного судочинства з огляду на те, що вказані суди не дотрималися вимог ч. 2 ст. 127, ст. 128 КПК про те, що потерпілий має право подати цивільний позов про відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, яка може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні.

Вироком місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу визнано винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК, стягнуто на користь потерпілого матеріальну та моральну шкоду.

У касаційній скарзі потерпілий просив судові рішення в частині вирішення цивільного позову змінити та стягнути з засудженого суму недоотриманої ним заробітної плати.

Верховний Суд вказав, що з матеріалів кримінального провадження вбачається, що внаслідок вчинення особою кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 286 КК, потерпілому заподіяно матеріальну та моральну шкоду. З метою відшкодування цієї шкоди потерпілий звернувся з цивільним позовом про відшкодування обвинуваченим матеріальної шкоди, недоотриманої заробітної плати та моральної шкоди в межах кримінального провадження.

Суд першої інстанції погодився з обґрунтованістю позову потерпілого лише в частині відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Разом із тим не задовольнив позов у частині відшкодування недоотриманої заробітної плати, пославшись на те, що вказана допомога відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 22 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» виплачується Фондом соціального страхування України. При цьому, відмовляючи в задоволенні цієї частини позовних вимог, суд ніяким чином не обґрунтував неправомірності посилань позивача на відповідні норми закону, якими останній доводив своє право на відшкодування.

Верховний Суд дійшов висновку, що всупереч вимогам ст.ст. 1166, 1187, 1195 ЦК місцевий суд при вирішенні цивільного позову потерпілого в частині відшкодування недоотриманої заробітної плати об’єктивно не дослідив та не мотивував у своєму рішенні підстави, виходячи з яких не задовольнив позовні вимоги потерпілого в цій частині.

Крім того, згідно з ч. 2 ст. 419 КПК, залишаючи апеляцію без задоволення, в ухвалі суду апеляційної інстанції має бути зазначено підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою. Однак апеляційний суд усупереч цій вимозі, не надав вичерпної відповіді, з яких підстав, відповідно до норм процесуального чи матеріального закону, він визнав наведені в апеляційній скарзі доводи такими, що не заслуговують на увагу, фактично обмежившись загальними фразами, що місцевим судом обґрунтовано не задоволено позов потерпілого в цій частині.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Імунітет свідка поширюється виключно на близьких родичів та членів сім’ї

Опубліковано

on

17 вересня 2020 р. Верховний Суд у справі № 404/1800/17 відмовив у задоволенні касаційних скарг захисника та засудженого, який наполягав, що допит його двоюрідного брата було проведено з порушенням закону.

Вироком місцевого суду особу засуджено за п. 6 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187 КК. Апеляційний суд змінив покарання.

У касаційній скарзі засуджений зазначав, що допит свідка було здійснено із порушенням вимог процесуального закону, оскільки свідок не був попереджений, що може не давати показання щодо своїх родичів.

Верховний Суд зазначив, що відповідно до ст. 63 Конституції України особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Поняття «члени сім’ї» та «близькі родичі» закріплені в КПК, СК, ЦК. Так, п. 1 ч. 1 ст. 3 КПК до близьких родичів та членів сім’ї відносить: чоловіка, дружину, батька, матір, вітчима, мачуху, сина, дочку, пасинка, падчерку, рідного брата, рідну сестру, діда, бабу, прадіда, прабабу, внука, внучку, правнука, правнучку, усиновлювача чи усиновленого, опікуна чи піклувальника, особу, яка перебуває під опікою або піклуванням, а також осіб, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом і мають взаємні права та обов’язки, у тому числі осіб, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі.

Як встановлено з матеріалів кримінального провадження, свідок є двоюрідним братом засудженого а отже він не є членом сім’ї або близьким родичем засудженого у розумінні зазначеної норми закону.

За таких обставин підстав визнавати допит цього свідка таким, що здійснений із порушеннями вимог закону, немає.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Визначення ознак дій з доведення до банкрутства має здійснюватися за період, що починається за три роки до дати порушення справи про банкрутство

Опубліковано

on

8 вересня 2020 р. Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 464/134/17 відмовив у задоволенні касаційної скарг прокурора, вказавши, що сама лише угода про відчуження обладнання за заниженою вартістю не може свідчити про наявність умислу на доведення підприємства до банкрутства.

Вироком місцевого суду, залишеним без змін апеляційним судом, особу визнано невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 219 КК, і виправдано за недоведеністю вчинення нею кримінального правопорушення.

Згідно з цим вироком органи досудового розслідування обвинувачували особу в тому, що вона, працюючи на посаді директора ТОВ, у період 2012 р. умисно вчинила дії, що призвели до стійкої фінансової неспроможності ТОВ, що завдало значної матеріальної шкоди потерпілому – кредитору.

У касаційній скарзі прокурор зазначив, що судом першої інстанції не надано належної оцінки низці доказів сторони обвинувачення, що у свою чергу не було перевірено судом апеляційної інстанції. Наполягав на тому, що особа не сплативши чергового платежу по кредиту, хоча в підприємства на рахунку були кошти, переслідуючи при цьому мету доведення підприємства до банкрутства, у подальшому прийняла незаконне рішення про реалізацію машини для флексографічного друку за заниженою ціною, що призвело до неплатоспроможності підприємства.

Верховний Суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що відчуження обладнання за заниженою вартістю не може свідчити про умисел на доведення підприємства до банкрутства, оскільки за наявності заборгованості перед банком, кредитор міг її погасити шляхом прилюдних торгів або звернення до суду і оціночна вартість була б значно нижчою від суми реалізації.

Крім того, місцевий суд у своїх висновках, пославшись на Методичні рекомендації щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства, затверджених наказом Міністерства економіки України від 19 січня 2006 р. № 14, зазначив, що оцінка змін фінансового стану підприємства здійснюється за попередні три календарні роки для формування загального уявлення та загальних тенденцій його розвитку. Таким чином за результатами аналізу показників складається висновок про спрямованість змін та їх вплив на стан платоспроможності підприємства. Визначення ознак дій з доведення до банкрутства здійснюється за період, що починається за три роки до дати порушення справи про банкрутство, у разі наявності ознак неправомірних дій відповідальних осіб боржника, що призвели до його стійкої фінансової неспроможності, у зв’язку з чим боржник був не в змозі задовольнити в повному обсязі вимоги кредиторів або сплатити обов’язкові платежі.

Як правильно зазначив у своєму рішенні суд першої інстанції, за відсутності повного фінансового звіту, без виявлення належних ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій щодо приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства, єдиний факт відчуження друкарського обладнання не може свідчити про наявність у діях особи, яка діяла від імені ТОВ, ознак злочину, передбаченого ст. 219 КК.

Суд апеляційної інстанції проаналізував усі доводи апеляційної скарги прокурора надав належні та мотивовані відповіді, відзначивши, що у матеріалах кримінального провадження відсутні відомості, що підприємство проводило незаконні господарські операції або будь-які з угод було визнано нікчемними, що вказувало б на мотиви вчинення особою злочину або особистої зацікавленості, що ставить під сумнів та вказує на неконкретизованість суб’єктивної сторони злочину.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Facebook

TWITTER

Календар юриста

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.

Telegram