Судова практика
Стягнення неустойки, передбаченої ч. 5 ст. 10 ЗУ «Про захист прав споживачів»
Євген Морозов,
адвокат
Припинення нарахування споживачу неустойки в розмірі трьох відсотків та визначення моменту припинення договору банківського вкладу.
Шістнадцятого січня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 753/23767/18 досліджував питання щодо припинення нарахування споживачу неустойки в розмірі трьох відсотків та визначення моменту припинення договору банківського вкладу. Як відомо, в разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки. Неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення ним взятого зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. Якщо предметом неустойки є грошова сума, то її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства (статті 549, 551, 611 ЦК України).
Читайте також: Умови реструктуризації споживчих кредитів для внутрішньо переміщених осіб
Відповідно до частини другої статті 627 ЦК України в договорах за участі фізичної особи – споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів. У статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» визначено, що споживач – це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних із підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника (пункт 22 цієї статті); продукція – будь-який виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послуга – діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець – суб’єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (п. 3).
Отже, Законом України «Про захист прав споживачів» врегульовані договірні відносини за участі споживача. Частиною п’ятою статті 10 цього Закону встановлено, що в разі, коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, за кожний день (кожну годину, якщо тривалість виконання визначено в годинах), прострочення споживачеві сплачується пеня в розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), якщо інше не передбачено законодавством. Якщо ж вартість роботи (послуги) не визначено, виконавець сплачує споживачеві неустойку в розмірі трьох відсотків загальної вартості замовлення.
Важливо. Вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк – їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг. Частиною першою статті 1075 ЦК України передбачено, що договір банківського рахунка розривається за заявою клієнта в будь-який час. У разі розірвання договору зобов’язання сторін припиняються (частина друга статті 653 ЦК України). Так, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 8 вересня 2021 року в справі № 727/898/19 зазначено, що «у цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651 – 654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов’язків». Аналогічні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 14 грудня 2021 року у справі № 757/71432/17-ц, від 26 жовтня 2022 року у справі № 175/4055/19.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 жовтня 2022 року у справі № 757/50728/17-ц зазначено, що «у справі, що переглядається, договір банківського вкладу розірваний шляхом подання заяви про повернення коштів за договором». У постановах Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 757/38605/19; від 23 лютого 2022 року у справі № 756/14910/16; від 14 квітня 2022 року у справі № 643/3666/18; від 27 квітня 2022 року у справі № 321/ 1260/19; від 27 квітня 2022 року у справі № 757/21554/18; від 27 квітня 2022 року у справі № 757/8802/19; від 29 червня 2022 року у справі № 757/883/20; від 20 липня 2022 року у справі № 132/4437/18 та цілому ряді інших міститься правова позиція про те, що звернення заявника із заявою про повернення депозитного вкладу і процентів свідчить про розірвання договору і припинення споживчих відносин, що виключає застосування пені, передбаченої ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Таким чином, направлення на адресу банку заяви про повернення суми вкладу припиняє правовідносини між сторонами за договором банківського вкладу.
Читайте також: Рада прийняла евроінтеграційний Закон «Про захист прав споживачів»
З огляду на наведене, на спірні правовідносини не поширюється дія Закону «Про захист прав споживачів», а відтак пеня, відповідно до частини п’ятої статті 10 цього Закону, не нараховується. В постанові Великої Палати Верховного Суду від 9 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 викладено правову позицію про те, що пеня, передбачена частиною п’ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів», застосовується в разі порушення виконання договірного зобов’язання на користь споживача, водночас, якщо між сторонами припинено правовідносини з договорів банківського вкладу, то з часу такого припинення частина п’ята статті 10 Закону «Про захист прав споживачів» на спірні правовідносини не поширюється. Отже, висновки, яких дійшов суд апеляційної інстанції, узгоджуються з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 9 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17.
Схожий за змістом правовий висновок міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, де Велика Палата вказала, що за змістом статей 546, 549, 550 ЦК України неустойка (пеня) за своєю правовою природою є додатковим (акцесорним) способом забезпечення виконання зобов’язань і, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов’язання, а відтак може нараховуватися лише в межах погодженого сторонами строку дії договору. Право кредитора нараховувати обумовлену в договорі неустойку (пеню) припиняється після спливу визначеного цим договором строку кредитування чи в разі пред’явлення до позичальника вимоги згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси кредитора забезпечені ч. 2 ст. 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов’язання. Аналогічні висновки містяться в постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року по справі № 444/9519/12 та від 4 липня 2018 року по справі № 310/11534/13-ц.
Отже, зміст правового висновку Великої Палати Верховного Суду в постанові від 9 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 полягає в тому, що нарахування пені можливо виключно за наявності споживчих правовідносин між банком і вкладником на підставі відповідного договору й лише у межах строку його дії. При цьому підстави припинення споживчих правовідносин, а саме розірвання договору в односторонньому порядку, за взаємною згодою чи за рішенням суду тощо, не мають правового значення.
Висновки
По-перше: нарахування пені на підставі ч. 5 ст. 10 Закону України «Про захист прав споживачів» після припинення правовідносин із договорів банківського вкладу й відсутністю споживчих правовідносин неможливо, а до грошового зобов’язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи ст. 625 ЦК України в разі його невиконання.
По-друге, в постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц Велика Палата Верховного Суду при вирішенні виключної правової проблеми мала з’ясувати наступне: 1) чи підлягає застосуванню до правовідносин з банківського вкладу Закон України «Про захист прав споживачів» та що є «вартістю послуги» у правовідносинах банківського вкладу (п. п. 5.1, 5.2). Відповівши стверджувально на перше запитання, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що «вартістю послуги» у правовідносинах банківського вкладу є розмір процентів, що підлягає виплаті вкладникові за використання банком його коштів. Разом із тим, ВП ВС погодилася з відмовою в позові, оскільки на момент розгляду справи судами в банку було введено тимчасову адміністрацію, що виключає можливість стягнення з банку коштів у будь-який інший спосіб, аніж відповідно до Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», у тому числі на підставі судового рішення (п. п. 6, 7).
У вказаній справі Велика Палата Верховного Суду виклала наступний правовий висновок: «До спірних правовідносин споживача фінансових послуг та банку в разі невиконання останнім зобов’язань за договором банківського вкладу підлягає застосуванню ч. 5 ст. 10 Закону про захист прав споживачів, проте дійсний зміст приписів цієї норми слід трактувати так, що пеня, яка має бути сплачена виконавцем, нараховується на суму, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі базою нарахування пені слід вважати проценти на суму вкладу або дохід в іншій формі (статті 1058, 1061 ЦК України), що підлягає сплаті банком вкладникові за використання вкладу. Сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені. Набрання законної сили судовим рішенням про присудження до виконання стороною спору певного договірного зобов’язання в натурі або відшкодування стороною спору за його невиконання чи порушення відповідно до умов договору та законодавства не змінює суті цього зобов’язання. Тому немає жодних підстав вважати, що в разі присудження відсотків за договором банківського вкладу за рішенням суду таке зобов’язання виникає не з договору, а з рішення суду про задоволення вимог вкладника. У період запровадження в банку тимчасової адміністрації та здійснення процедури його ліквідації стягнення коштів з банку без урахування механізмів, передбачених законом про гарантування вкладів, у тому числі на підставі судового рішення, не допускається».
Отже, як бачимо, вказаний висновок жодним чином не суперечить висновку Великої Палати Верховного Суду в постанові від 9 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17.
Джерело: Юридичний вісник України
