Connect with us

Судова практика

Суд визнав ПАТ «Укрінком» правонаступником «Укрінбанку»

Голова правління ПАТ «Укрінком» Алла Ільюченко повідомила, що Чернівецький апеляційний суд визнав «Укрінком» правонаступником «Укрінбанку», тим самим поклавши край спекуляціям щодо правового статусу компанії.

Як ідеться в заяві А. Ільюченко, після перейменування ПАТ «Укрінбанк» на ПАТ «Укрінком» в 2016 році виникло багато суперечок з приводу того, чи є Приватне акціонерне товариство «Укрінком» правонаступником ПАТ «Укрінбанк». За словами голови правління компанії, представники Фонду гарантування вкладів фізичних осіб у публічних виступах стверджували, що ПАТ «Укрінком» не може бути правонаступником ПАТ «Укрінбанк», а отже, не має юридичних підстав заявляти права на активи банку. Наприклад, наголошується в заяві, 20 грудня 2018 року на сайті ФДМУ був розміщений прес-реліз із посиланням на рішення суду, яким була визнана недійсною угода з приймання-передачі нерухомого майна нежитлової будівлі оздоровчого комплексу з кафе-баром на вулиці Є. Максимовича в Чернівцях на підставі акта між ВАТ «Українська інноваційна компанія» та ТОВ «Столиця Інвест 2008». Основним аргументом суду було те, що ПАТ «Українська інноваційна компанія» не отримала права і зобов’язання правонаступника ПАТ «Український інноваційний банк». Дане рішення було надане прес-службою ФДМУ громадськості як загальна судова практика.

Тим не менше вже 17 травня цього року постановою Чернівецького апеляційного суду було скасовано рішення Шевченківського районного суду Чернівців у справі № 727/3555/18 від 27 листопада 2018 р., що прямо говорить про визнання ПАТ «Укрінком» правонаступником ПАТ «Укрінбанк».

Уточнимо, ПАТ «Укрінбанк» було перейменовано на приватне акціонерне товариство «Укрінком» в 2016 році із метою відповідності і на виконання Закону України «Про банки і банківську діяльність», отримавши при цьому всі права (активи, цінні папери, кредитний портфель тощо) й зобов’язання банку перед вкладниками. Таким чином, даним судовим рішенням покладено край усім спекуляціям довкола цього питання.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Сама колізія норм щодо обов’язку особи платити судовий збір дає суду підстави для вирішення її на користь особи

25 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 640/9124/19 задовольнив касаційну скаргу, оскільки закон повинен бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні.

Комунальне підприємство звернулося до суду з заявою про видачу судового наказу з вимогою про стягнення з пожильців заборгованості з утримання будинків і споруд.

Районним судом видано судовий наказ про стягнення солідарно з боржників на користь КП заборгованості з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій у розмірі 1 801,74 грн.

Боржник звернувся до суду з заявою про скасування зазначеного судового наказу.

Ухвалою районного суду, залишеною без змін апеляційним судом, заяву повернуто заявнику без розгляду, оскільки до неї не додано документ, що підтверджує сплату судового збору. Крім того, суд зазначив, що заявник пропустив встановлений законом строк на подання такого виду заяви.

Задовольняючи касаційну скаргу одного з пожильців, Верховний Суд зазначив, що відповідно до пп. 4-2 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» за подання до суду заяви про скасування судового наказу ставка судового збору становила 0,05 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Однак згідно з п. 2 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про судовий збір» судовий збір не справляється за подання заяви про скасування судового наказу.

З наведеного убачається правова колізія між нормою п. 2 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про судовий збір» – з одного боку та нормами пп. 4-2 п. 1 ч. 2 ст. 4 і п. 1 ч. 5 ст. 170 ЦПК України (яким встановлено обов’язок надання документу про сплату судового збору разом із заявою про скасування судового наказу) – з іншого боку.

Європейський суд з прав людини у рішенні «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) від 14 жовтня 2010 р. визначив концепцію якості закону. Закон повинен бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні. Відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості і точності порушує вимогу «якості закону». В разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов’язків осіб, національні судові органи зобов’язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.

Тобто, вирішення колізій у законодавстві завжди тлумачиться на користь особи.

За таких обставин наявність у законодавстві України на момент звернення особи до суду із заявою про скасування судового наказу норми про звільнення заявника від сплати судового збору за подання заяви про скасування судового наказу (п. 2 ч. 2 ст. 3 Закону України «Про судовий збір») та одночасне існування інших протилежних норм дала Верховному Суду беззаперечні підстави для вирішення колізії у законодавстві на користь заявника.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Рішення в ЄДРСР – http://reyestr.court.gov.ua/Review/88460805

Читати далі

Судова практика

Бездіяльність виконавця є триваючим правопорушенням, тому початок перебігу строку на її оскарження відкладається автоматично

25 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 175/3995/17-ц відмовив у задоволенні касаційної скарги начальника управління виконавчої служби, обґрунтованої збігом строку давності на оскарження бездіяльності виконавця.

Громадянин звернувся до суду зі скаргою на неправомірні рішення та бездіяльність начальника управління державної виконавчої служби, в якій просив визнати неправомірною бездіяльність відповідача щодо неприйняття постанови за результатами розгляду його скарги, поданої у виконавчому провадженні; визнати неправомірною відмову відповідача в задоволенні його скарги; зобов`язати відповідача або іншу посадову особу, яка буде виконувати обов`язки начальника управління виконавчої служби, повторно розглянути його скаргу.

Свої вимоги мотивував тим, що на підставі виконавчого листа відкрито виконавче провадження із примусового виконання рішення суду, яким іншу особу зобов`язано вчинити відповідні дії на його користь. Заявник як стягувач у цьому виконавчому провадженні звернувся до начальника управління виконавчої служби зі скаргою на бездіяльність начальника районного відділу служби щодо невиконання вимог Положення про автоматизовану систему виконавчих проваджень, проте йому було відмовлено у задоволенні скарги у зв’язку із пропуском строку на оскарження.

Ухвалою районного суду, залишеною без змін апеляційним судом, скаргу задоволено з тих мотивів, що ч. 5 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» передбачені строки оскарження (протягом 10 робочих днів) рішення та дій виконавця, посадової особи органів державної виконавчої служби, тобто наведеною нормою не передбачені строки оскарження бездіяльності виконавця, посадових осіб органів державної виконавчої служби. Неправильне застосування цієї норми відповідачем призвело до безпідставної відмови в задоволенні скарги.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що рішення та дії виконавця, посадових осіб органів ДВС можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатись про порушення її прав, а стягувач (позивач) строк пропустив.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій та звернув увагу на те, що триваюче правопорушення розуміється як проступок, пов’язаний з тривалим та безперервним невиконанням суб’єктом обов’язків, передбачених законом. Тобто триваючі правопорушення характеризуються тим, що особа, яка допустила бездіяльність, перебуває і надалі у стані безперервного продовження бездіяльності та, відповідно, – порушення закону. Триваюче правопорушення припиняється лише у разі: усунення стану, за якого об’єктивно існує певний обов’язок у суб’єкта, що вчиняє правопорушення; виконанням обов’язку відповідним суб’єктом.

Таким чином, бездіяльність виконавця, посадових осіб органів ДВС є триваючим правопорушенням, у зв’язку з чим початок перебігу строку на її оскарження автоматично відкладається.

Позивач, звертаючись із скаргою до начальника управління виконавчої служби, оскаржував бездіяльність начальника районного ВДВС, а тому відмова начальника управління у розгляді скарги з підстав пропуску строку на оскарження є протиправною.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Позов про визнання недійсною вчиненої в Україні відмови від прийняття спадщини, яка знаходиться за кордоном, підсудний судам України

18 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 203/1501/19 скасував рішення судів, які не врахували, що особистим законом позивача є право України.

Громадянин України звернувся до суду з позовом до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу і власної сестри про визнання недійсною відмови від прийняття спадщини.

Позов мотивований тим, що позивач є сином громадянина РФ та братом відповідачки, яка також є громадянкою РФ і постійно мешкає в м. Вороніж.

Після смерті батька відкрилася спадщина у вигляді будинку, земельної ділянки, а також банківських вкладів. Спадкове майно фактично знаходиться у РФ.

Позивач на прохання сестри склав заяву про відмову від спадщини, яку посвідчила приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу. Зазначену заяву вважав такою, що складена внаслідок помилки.

Ухвалою районного суду, залишеною без змін апеляційним судом, відмовлено у відкритті провадження у справі у зв’язку з тим, що спадкове майно фактично знаходиться на території РФ, тому позивач позбавлений права розгляду заявленого ним позову судами України.

Суд апеляційної інстанції погодився з доводами суду першої інстанції та вказав, що згідно зі ст.ст. 70, 71, 72 Закону України «Про міжнародне приватне право» спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем в заповіті не обрано право держави, громадянином якої він був.

У касаційній скарзі представник позивача зазначив, що він звернувся із позовом до суду України, оскільки відмова від прийняття спадщина була складена і посвідчена приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області, яка здійснювала діяльність в Україні у м. Харкові. Стверджував, що він не заявляв позовних вимог про визнання права власності на спадкове майно, що фактично знаходиться у РФ, тому вимога про визнання недійсною відмови від прийняття спадщини, яка нотаріально посвідчена в Україні, повинна вирішуватися судами України.

Верховний Суд зазначив, що, відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що цей спір виник з приводу спадкового майна, що фактично перебуває на території Російської Федерації, і позовна заява не підлягає розгляду судами України.

Проте суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що спір за позовом особи виник з приводу визнання недійсним одностороннього правочину, який вчинено на території України, а отже, позов про визнання недійсним такого правочину підсудний судам України.

Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, зокрема, у разі коли, дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України.

Суди не врахували, що особистим законом позивача є право України, спірний правочин вчинено на території України, він має односторонній характер, а загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину вчиненого в Україні, передбачені ст. 203 ЦК України.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.