Connect with us

Судова практика

КСУ скасував мінімальний вік для виходу на пенсію

Конституційний Суд визнав неконституційним встановлення мінімально необхідного віку для нарахування пенсії за вислугу років.

Четвертого червня КСУ ухвалив рішення за конституційним поданням 45 депутатів Верховної Ради щодо відповідності Конституції окремих положень законів «Про пенсійне забезпечення», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «Про державну службу», «Про судову експертизу», «Про Національний банк України», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про статус народного депутата України», «Про дипломатичну службу», «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», «Про Кабінет Міністрів України», «Про прокуратуру», а також положення про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженого постановою парламенту від 13 жовтня 1995 року.

Своїм рішенням Конституційний Суд визнав неконституційними положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону «Про пенсійне забезпечення».

Нагадаємо, цим положенням було встановлено додаткову умову для призначення пенсії за вислугу років — досягнення віку 50 років для працівників льотного і льотно-випробувального складу, і 55 років для працівників освіти, охорони здоров’я і соціального забезпечення, а також артистів театрально-концертних та інших видовищних закладів, підприємств і колективів.

Відповідно до Закону, пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятим на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком. З викладеного випливає, що втрата професійної працездатності або придатності не пов’язана з досягненням працівником певного віку, тому не може бути умовою для призначення пенсії за вислугу років.

Конституційний Суд виходить із того, що встановлена, як додаткова, умова для призначення пенсії за вислугу років — досягнення віку 50 років та 55 років — нівелює сутність права на соціальний захист. Крім того, на думку КСУ, підвищення на 5 років пенсійного віку для жінок, збільшення на 5 років загального і спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років, здійснювалося без урахування юридичної природи призначення пенсії за вислугу років, визначеної законодавством.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Акти, які не створюють юридичних наслідків не підлягають оскарженню в судовому порядку

Предметом для судового розгляду не можуть виступати рішення або акти, що визначають розмір збитків – такий висновок було викладено в постанові Великої Палати від 27.03.2019 р, складеній за результатами розгляду справи №917 / 902/18.

До господарського суду надійшла вимога визнати неправомірним рішення виконавчого комітету міськради. Позивач вимагав скасувати акт комісії, що визначала розмір та порядок відшкодування збитків, завданих територіальній громаді, як наслідок допущення порушень (з боку приватного підприємства) земельного законодавства, а саме за неправомірне використання земельної ділянки.

Посилаючись на п.1 ч.1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу, провадження у вищевказаній справі було закрито. У своєму рішенні суд послався на відсутність правових відносин у сфері, що регулюється господарським правом. Відсутні складові елементи і правові підстави, які визначили б цю справу як таку, що підлягає розгляду в господарському суді за підсудністю, дали підстави суддям закрити провадження. У своєму рішенні, суд також додав, що розгляд має бути здійснений за правилами адміністративного судочинства.

Рішення суду першої інстанції було скасовано в апеляційному суді, де була визначена підсудність господарського суду, куди для повторного розгляду були направлені матеріали провадження. Своє рішення в апеляційному суді прийняли, аргументуючи статусом відповідача: він не виступає як орган владних повноважень, в спірних питаннях, що виникають у сфері здійснення повноважень в земельних відносинах. Помилковим цю постанову апеляційного суду визнали у Великій Палаті. Рішення було аргументовано, з урахуванням таких обставин, що вимагають уваги при розгляді справи:

  • У цій суперечці позивач виступає в ролі землекористувача, а питання щодо правомірності дій відповідача є предметом спору. Зокрема мова йде про прийняте рішення, стосовно затвердженого розміру понесених збитків, внаслідок порушень земельного права. Правомірність дій Виконкому, підтверджується змістом п.2 Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі. Вважаючи, що органу місцевого самоврядування з боку позивача було завдано збитків, еквівалентних сумі неотриманих доходів, Виконкомом в рамках покладених на орган повноважень, був складений відповідний акт, що визначає відшкодування збитків.
  • Згідно з нормами п.2 вказаного Порядку, повноваження відповідача обмежені проведенням розрахунку завданих збитків. Але в примусовому порядку їх відшкодування не може бути здійснено за рішенням Виконкому.

Висновок, який випливає з попередніх пунктів: юридичні наслідки для позивача не можуть наступити в результаті рішення, прийнятого Виконкомом. Отже, порушення прав приватного підприємства, який виступив на ролі позивача, не мало місця в даному спорі. З огляду на обставини, предмет судового захисту у справі відсутній.

Читати далі

Судова практика

Визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню, є належним способом захисту, адже це фактично вимога про визнання припиненим одностороннього правочину (гарантії).

П’ятнадцятого серпня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/5989/18 (ЄДРСРУ № 83691918) досліджував питання щодо визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню. Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Завданням суду при здійсненні правосуддя в силу положень статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є, зокрема, захист гарантованих Конституцією та законами України, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого немайнового або майнового права та інтересу. Зокрема, згідно з пунктами 3, 5, 7 частини другої статті 16 ЦК України такими способами є припинення дії, яка порушує право, примусове виконання обов’язку в натурі, припинення правовідношення. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Частиною другою статті 20 Господарського кодексу України передбачено визнання наявності або відсутності прав; установлення, зміну чи припинення господарських правовідносин, як одні із способів захисту прав суб’єктів господарювання. Разом із тим, такі вимоги будуть належними способами захисту цивільних прав, якщо вони самостійно призводитимуть до поновлення порушених прав. У випадку, якщо такі вимоги є пов’язаними з іншим способом захисту цивільних прав, зокрема вимогою про стягнення грошових коштів за зобов’язаннями, вони не можуть самостійно розглядатися в окремій справі та підлягають розгляду разом із вимогами, що забезпечують дійсне поновлення прав позивача.

Такі висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування способів захисту цивільних прав, наведені в постанові 21.08.2018 зі справи № 910/14144/17. Предметом позовних вимог у цій справі були дві вимоги: про визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню, та про повернення зазначеної банківської гарантії як способу забезпечення зобов’язань позивача за договором.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Згідно зі статтями 546, 560, 563, 569 ЦК України, банківська гарантія є одним із способів забезпечення зобов’язання боржника перед кредитором та одностороннім правочином, за яким банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником та має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом та боржником.

Необхідно підкреслити, що з умов гарантії та норм права слідує, що обов’язок гаранта сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії настає за умови порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією, та направлення кредитором гаранту письмової вимоги разом із зазначеними в гарантії документами в установлений цією гарантією строк. За відсутності однієї із вказаних умов відповідальність гаранта не настає. Наведена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року № 3-31гс16.

Отже, припинення зобов’язання за гарантією стосується також прав боржника (принципала), оскільки в такому випадку останній звільняється від відповідальності за регресними вимогами, з якими гарант може звернутися до нього у випадку стягнення з нього грошової суми за виданою гарантією.

З огляду на викладене, Касаційний господарський суд погоджується з висновком про можливість обрання позивачем такого способу захисту своїх прав та інтересів як визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню, що фактично є вимогою про визнання припиненим одностороннього правочину (гарантії). Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 21.03.2019 р. зі справи № 910/5726/18 (ЄДРСРУ № 80648592) та від 04.04.2019 зі справи № 910/5723/18 (ЄДРСРУ № 81038926).

P.S. Разом із тим, суд вказує, що не є належним способом захисту цивільних прав вимога позивача про повернення банківської гарантії, як документа, що був наданий позивачем до тендерної документації при оформленні договору з постачання паливно-мастильних матеріалів та який втратив свою чинність, оскільки правочин (гарантію) визнано таким, що не підлягає виконанню. Така вимога не призводить до реального захисту порушених прав та інтересів позивача, а тому провадження з її розгляду на законних підставах закрито судом апеляційної інстанції з посиланням на приписи пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України (аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 21.03.2019 р. зі справи № 10/5726/18 та від 04.04.2019 зі справи № 910/5723/18).

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Підводні камені банкрутства

Юрій Котнюк,
ЮВУ

Наприкінці серпня Верховний Суд опублікував доволі повчальний і цікавий огляд судової практики Касаційного господарського суду у справах про банкрутство. Уважне й осмислене її вивчення може допомогти багатьом фахівцям не наступити на граблі, які до цього вже когось боляче вдарили по лобі.

Хмельницькі житлобудівельники

Дислоковане в Хмельницькому Колективне підприємство «Цивільжитлобуд», яке займається зведенням багатоквартирних будинків, користується серед тамтешніх мешканців не дуже доброю славою. Якщо вірити повідомленням місцевих засобів масової інформації, свій продукт воно виготовляє невчасно й неякісно, а для того, аби здати квартири в експлуатацію в більш-менш нормальному стані, постійно вимагає з інвесторів, котрими є звичайні люди, додаткові кошти. Його директорка на прізвище Тамара Онишко пояснює це неподобство кризою, інфляцією, зростанням цін та іншими причинами, однак прискіпливі критики зазначають, що ці обставити аж ніяк не заважають членам сім’ї цієї пані придбавати особисто для себе нові приватні будинки й дорогі автомобілі.

Обурені хмельничани у зв’язку з цим неодноразово пікетували органи місцевої влади й навіть перекривали головну транспортну артерію обласного центру. Але в даному конкретному випадку Верховний Cуд цікавили зовсім інші обставини. 9 жовтня 2018 року ухвалою Господарського суду Хмельницької області була задоволена заява тамтешнього Головного управління Державної фіскальної служби й відкрито провадження у справі про банкрутство КП «Цивільжитлобуд», яке заборгувало Державному бюджету України 1,6 млн грн несплачених податків.

Також даним вердиктом було встановлено мораторій на виплату боргів іншим кредиторам, окрім ініціюючого, в ролі якого виступало ГУ ДФС, а також накладено заборону на відчуження майна потенційного банкрута. Начебто, все правильно, але 21 січня Північно-Західний апеляційний господарський суд своєю постановою задовольнив апеляційну скаргу «Цивільжитлобуду», скасувавши зазначену вище ухвалу місцевого суду, і ось чому.

Згідно із законом податковий орган у подібних ситуаціях є, так би мовити, «привілейованим кредитором». Коли йдеться про стягнення боргів з тієї чи іншої компанії, яка примудрилася сісти у фінансову калюжу, йому гарантовано пріоритет в отриманні задоволення своїх грошових вимог перед іншими організаціями, підприємствами чи установами, котрим випало нещастя мати ділові стосунки з боржником. Однак зворотний бік такого широкого арсеналу можливостей є й великий тягар обов’язків.

У цій ситуації податківці обмежилися тим, що перевірили рахунки «Цивільжитлобуду», написали довідку, що там нуль гривень нуль-нуль копійок і пішли в суд із заявою про банкрутство. А спеціальним податковим законодавством, окрім стягнення коштів з рахунків платника податків у банках, передбачено й інші заходи погашення податкового боргу за рахунок майна боржника, зокрема, стягнення готівкових коштів, а крім того, стягнення дебіторської заборгованості платника податків. Тільки вжиття всіх наведених вище заходів у сукупності, якщо вони не призвели до погашення податкового боргу, може бути передумовою для ініціювання податковим органом справи про банкрутство. А от хмельницькі фіскали якраз і не здійснили жодних дій на встановлення згаданої вище дебіторської заборгованості даної будівельної компанії, тобто не з’ясували, чи винен їй хтось якісь кошти й чи можна з цього «когось» їх отримати.

А такі особи були, оскільки, окрім добросовісних інвесторів, які за свої своєчасно сплачені гроші ніяк не могли дочекатися квартир, були ще й недобросовісні, від яких «Цивільжитлобуд» ніяк не міг дочекатися грошей за вже побудовані квартири. Й загальна сума коштів, яку йому завинили, становила близько 1,7 млн грн. І це, зауважте, за словами самого скаржника: можливо, правда, можливо, й ні — треба перевірити, як того вимагає закон, проте працівники податкової служби цього не зробили. А от коли зробите й достеменно встановите, що все це брехня, тоді, мовляв, і приходьте знову зі своєю заявою про банкрутство.

Верховний Суд повністю погодився з такою позицією Північно-Західного апеляційного господарського суду й залишив його постанову без змін. Крім того, судді врахували ще й той варіант, що порушення справи про банкрутство не забезпечить погашення заборгованості перед держбюджетом, а призведе до зупинення діяльності підприємства в завершенні будівництва деяких об’єктів, продаж яких міг би якраз і піти на користь державі.

Волинські хлібники

Ще десять років тому Державне підприємство «Луцький комбінат хлібопродуктів № 2» вважалося гігантом агропромислової індустрії Волинської області. Будучи збудованим у 1984 році, воно на своїх дев’яти гектарах розмістило чотири основні підрозділи: елеватор, місткістю 72 тисячі тонн зерна; млин, потужністю 500 т зерна на добу; склад готової продукції, місткістю 4 тисячі тонн борошна і цех хлібобулочних виробів потужністю 22 т продукції даної категорії. Загальна кількість працівників підприємства, яке тоді було в підпорядкуванні Держкомрезерву України, становила понад 460 осіб.

Перший грім грянув у 2010 році, коли органи прокуратури обвинуватили директора комбінату Михайла Гнасюка та його заступницю Ольгу Цісар у масштабних розкраданнях зерна, належного Аграрному фонду України. Згодом вироком Луцького міськрайонного суду їх обох було засуджено до п’яти років ув’язнення й з них постановлено стягнути солідарно 45 мільйонів гривень на користь Державного агентства резерву України. Згодом цю суму рішеннями судів господарської юрисдикції було повішено на обкрадений комбінат, який перевели в підпорядкування Міністерству аграрної політики і продовольства.

Утім, якщо вірити місцевим аналітикам, ці двоє осіб були малими пішаками у великій грі столичних можновладців, кінцевою метою якого було заволодіння підприємством, бо даною кримінальною справою його злі пригоди не закінчилися, а навпаки, лише почалися. Так, станом на початок 2015 року Луцький КХП мав у пасиві вже не 45, а 472 мільйони гривень боргів, з яких 319 млн грн — Держрезерву, 118 млн грн — Публічному акціонерному товариству «Аграрний фонд», 18 млн грн — Луцькій податковій інспекції і ще 15 млн грн сукупно — різним приватним фірмам.

Але саме одна з цих дрібних приватних фірм під назвою Сільськогосподарське приватне підприємство «Рать» і подала до Господарського суду Волинської області відповідну заяву, внаслідок задоволення якої ухвалою від 10 березня 2015 року було відкрите провадження у справі про банкрутство з усіма наслідками, які з цього випливали.

Далі — більше: 10 квітня 2017 року постановою того ж суду, залишеною без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду, комбінат-боржник було визнано банкрутом й відкрито щодо нього ліквідаційну процедуру. Але тут вийшла промашка: 31 жовтня 2017 року Вищий господарський суд України скасував цей «банкрутський» вердикт і передав справу на новий розгляд на стадії розпорядження майном боржника до суду першої інстанції в іншому складі суду. Причиною такого рішення стала та обставина, що місцевий суд не з’ясував належним чином питання про те, чи перебуває потенційний банкрут у переліку особливо важливих державних підприємств, які не підлягають приватизації. Вірніше кажучи, не саме підприємство, а цілісний майновий комплекс, яким він розпоряджається.

З’ясування даного питання чимсь нагадує смішний анекдот. Так, відповідно до Закону України «Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації», майновий комплекс ДП «Луцький комбінат хлібопродуктів №2» було включено до переліку об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації. На перший погляд, все, начебто, зрозуміло. Але якщо зазирнути глибше, то за адресою, вказаною в переліку і за його кодом Єдиного державного реєстру юридичних осіб значиться Відкрите акціонерне товариство «Луцький комбінат хлібопродуктів №1», яке припинило своє існування ще 2 квітня 2008 р.

Така нісенітниця пояснюється дуже просто. Свого часу певною групою можновладців затівалася багатоходова комбінація із заволодіння комбінатом, у ході якої він був переданий до Державної акціонерної компанії «Хліб України» й при цьому було змінено його ідентифікаційний код, юридичну адресу і назву: був Луцьким КХП № 1, а став Луцьким КХП № 2. Наступним кроком логічно мала бути передача підприємства в приватні руки. Погодьтесь, хитро придумано: комбінат, який заборонено приватизувати, ніхто нікому не продає, хоча він існує лише на папері. А реальний комбінат, на який немає жодних заборон, благополучно приватизується. Фокус достойний всесвітньо відомих ілюзіоністів Еміля Кіо чи Девіда Коперфілда!

Але тоді щось у них там не «вигоріло» і приватизація не вдалася, однак пізніше, в квітні 2017 року, через цю плутанину місцевий, а слідом за ним і апеляційний господарський суди чи то помилково, чи то навмисне, але прийняли неправильні рішення. Виправляючи цю помилку, ГС Волинської області ухвалою від 7 листопада 2018 року закрив провадження у справі про банкрутство, залишену без змін постановою Північно-Західного апеляційного господарського суду.

Це рішення було прийняте з таких міркувань. У ході другого кола судом, нарешті, було встановлено, що постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави» № 83 від 04.03.2015 р. Державне підприємство «Луцький комбінат хлібопродуктів №2» все таки перебуває в числі підприємств, що забезпечують розміщення і зберігання матеріальних цінностей державного резерву, а відтак його цілісний майновий комплекс не підлягає ні приватизації, ні, тим більше, продажу з молотка.

Верховний Суд, розглядаючи касаційну скаргу, погодився з висновками попередніх судів про те, що спроба оздоровлення підприємства шляхом зовнішнього управління позитивних результатів не дала, а реальна можливість переходу до наступних процедур банкрутства відстуня. Тож подальше провадження справи вбачається недоцільним. Єдиним, на думку Верховного Суду, можливим виходом є укладення мирової угоди, тим більше, що найбільшими кредиторами проблемного хлібокомбінату є державні структури. Однак реалізація такого варіанту можлива лише в умовах ефективного урядування, на яке, будемо сподіватися, виявиться здатен новий склад Кабінету Міністрів України.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.