Судова практика
Судовий спір між кредитором і боржником не ставить під питання безспірність заборгованості
Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку Верховного Суду України про те, що наявність судового спору за позовом кредитора до боржника про стягнення заборгованості спростовує висновок про безспірність заборгованості боржника, а отже, свідчить про неправомірність вчинення виконавчого напису.
15 січня 2020 р. Велика Палата Верховного Суду розглянула касаційну скаргу у справі № 305/2082/14-ц за позовом позичальника до ТОВ «Кредитні ініціативи», приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу, третя особа – відділ державної виконавчої служби Рахівського районного управління юстиції Закарпатської області, про визнання виконавчих написів нотаріуса такими, що не підлягають виконанню.
У жовтні 2014 р. позичальник звернулася до районного суду із зазначеним позовом, який обґрунтований тим, що 31 серпня 2014 р. приватним нотаріусом було вчинено виконавчий напис, яким запропоновано звернути стягнення на нежитлову будівлю магазину – предмет іпотеки на забезпечення його зобов`язань за договором іпотеки. Крім того, приватним нотаріусом було вчинено виконавчий напис, яким запропоновано звернути стягнення на автомобіль, переданий у заставу згідно з договором застави на забезпечення його зобов`язань за кредитним договором.
Позивач вказував, що зазначені виконавчі написи нотаріуса не підлягають виконанню, оскільки нотаріус, вчиняючи виконавчі написи, не врахував та не з`ясував факту безспірності заборгованості, не перевірив, чи входить в перелік безспірних заборгованість, відносно яких було вчинено вказані виконавчі написи, і чи була така заборгованість за договорами.
Рішенням районного суду у задоволенні позову відмовлено. Апеляційний суд рішення змінив у частині правового обґрунтування з тих мотивів, що спірні виконавчі написи були вчинені нотаріусом з додержанням вимог Закону «Про нотаріат», тому у задоволенні позову про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, слід відмовити саме з цих підстав, а не за відсутністю доказів порушення прав та інтересів позивача, як помилково вважав суд першої інстанції. Позивача має право на оскарження зазначеного виконавчого напису, оскільки є позичальником за кредитним договором, на забезпечення виконання зобов`язань за яким третя особа передав в іпотеку банку нежитлову будівлю магазину.
В липні 2017 р. позичальник подав касаційну скаргу, вмотивовану, зокрема, тим, що суди не звернули уваги на те, що на момент вчинення та пред`явлення до виконання виконавчих написів нотаріуса визначені у них суми заборгованості оспорювались у судовому порядку.
Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Статтею 88 Закону України «Про нотаріат» визначено умови вчинення виконавчих написів. Відповідно до приписів цієї статті нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем та за умови, що з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років, а у відносинах між підприємствами, установами та організаціями не більше одного року. Якщо для вимоги, за якою видається виконавчий напис, законом встановлено інший строк давності, виконавчий напис видається у межах цього строку. На момент звернення заінтересованих осіб до нотаріуса з метою ініціювання вчинення нотаріальної дії відсутність спору про право цивільне є обов’язковою умовою, а наявність спору у свою чергу унеможливлює вчинення нотаріальної дії і є перешкодою, яка утворює підстави для відкладення і зупинення нотаріального провадження (ст. 42 Закону України «Про нотаріат»).
У цій справі суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що на момент вчинення виконавчого напису спір про право був відсутній, про що свідчать матеріали справи.
Вирішуючи спір про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, суд не повинен обмежуватися лише перевіркою додержання нотаріусом формальних процедур і факту подання стягувачем документів на підтвердження безспірної заборгованості боржника. Для правильного застосування положень ст.ст. 87, 88 Закону «Про нотаріат» у такому спорі суд повинен перевірити доводи сторін у повному обсязі й установити та зазначити в рішенні, чи справді на момент вчинення нотаріусом виконавчого напису боржник мав безспірну заборгованість перед стягувачем, тобто чи існувала заборгованість узагалі, чи була заборгованість саме такого розміру, як зазначено у виконавчому написі, та чи не було не вирішених по суті спорів щодо заборгованості або її розміру на час вчинення нотаріусом виконавчого напису.
Така правова позиція Великої Палати Верховного Суду відповідає висновкам, викладеним у раніше ухвалених нею постановах від 27 березня 2019 р. у справі № 137/1666/16-ц та від 2 липня 2019 р. у справі № 916/3006/17 з подібних правовідносин, відступати від яких немає підстав.
Разом з тим у постанові Верховного Суду України від 4 березня 2015 р. у справі № 640/5240/13-ц викладено правовий висновок, який зводиться до того, що наявність судового спору за позовом кредитора до боржника про стягнення суми заборгованості за кредитним договором спростовує висновок про безспірність заборгованості боржника, а отже, свідчить про неправомірність вчинення виконавчого напису.
Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що сам факт звернення кредитора до суду не є підставою для визнання заборгованості спірною, позаяк спірність заборгованості з урахуванням положень чинного законодавства визначається не за суб’єктивним ставленням кредитора чи боржника до неї, а за об’єктивним закріпленням такого виду заборгованості у Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 р. № 1172.
Враховуючи вищезазначене, Велика Палата визнала за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, зокрема ст. 88 Закону України «Про нотаріат», викладеного у постанові Верховного Суду України від 4 березня 2015 р. у справі № 640/5240/13-ц (провадження № 6-27цс15).
Таким чином, вирішуючи питання правомірності вчинення виконавчого напису у розумінні ст. 88 Закону України «Про нотаріат» слід враховувати, що наявність спору в суді за позовом кредитора до боржника про стягнення суми заборгованості за кредитним договором не спростовує висновок про безспірність заборгованості цього боржника та жодним чином не свідчить про неправомірність вчинення виконавчого напису. Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що спір про право, який унеможливлює вчинення виконавчого напису і, як наслідок, зумовлює певну правову реакцію нотаріуса, міг вбачатися нотаріусом винятково із заяви боржника про зупинення виконавчого провадження, поданої відповідно до ч. 4 ст. 42 Закону України «Про нотаріат» і обґрунтованої тим, що боржник звернувся до суду із відповідною позовною заявою про оспорювання заборгованості, а також на підставі отриманого від суду повідомлення про надходження його позовної заяви. Але навіть такі обставини свідчили б про існування спору про право, проте не змінювали б правової характеристики цього виду заборгованості як безспірної. Так, оскільки позивач у встановленому законом порядку не спростував належними і допустимими доказами того, що сума заборгованості за кредитним договором на дату вчинення нотаріусом оспорюваного виконавчого напису була іншою, ніж та, яка запропонована в ньому до стягнення; не надав доказів часткового чи повного погашення заборгованості, Велика Палата Верховного Суду вважає, що суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про законність вчинення нотаріусом виконавчих написів.
Підготував Леонід Лазебний
