Судова практика
Вимога про визнання права осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, на умовно-дострокове звільнення не може розглядатися за правилами будь-якого судочинства
Неможливість визнання за неперсоніфікованим колом осіб певного права є легітимним обмеженням, яке не позбавляє права на доступ до суду, оскільки це право гарантоване юридичною можливістю кожної особи звернутися до відповідного суду за захистом, насамперед, її власних прав та інтересів.
15 травня 2019 р. Велика Палата Верховного Суду розглянула касаційну скаргу позивача у справі № 757/12726/18-ц за позовом засудженого до Держави Україна в особі Міністерства юстиції України про визнання права на умовно-дострокове звільнення.
Позивач звернувся з позовом, в якому просив припинити дискримінацію осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, визнавши їх право на умовно-дострокове звільнення. Вимогу мотивував тим, що в Україні відсутні механізм перегляду строку покарання у вигляді довічного позбавлення волі та можливість умовно-дострокового звільнення осіб, засуджених до такого покарання, що, на думку позивача, є порушенням ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
23 квітня 2018 р. Печерський районний суд м. Києва своєю ухвалою, залишеною без змін апеляційним судом, відмовив у відкритті провадження у справі, зазначивши, що позов має розглядатися за правилами кримінального судочинства, оскільки перелік питань, які вирішуються судом під час виконання вироку, та порядок їх вирішення визначені ст.ст. 537 та 539 КПК України, а питання звільнення від відбування покарання – у главі 23 розділу V Кримінально-виконавчого кодексу України.
У касаційній скарзі позивач наполягав, вимога про визнання права має розглядатися за правилами цивільного судочинства, оскільки такий спосіб захисту передбачений ст. 16 ЦК України, а позов не має нічого спільного з вирішенням питання про умовно-дострокове звільнення позивача, хоча й задоволення позову має надати позивачеві можливість реалізувати відповідне право у майбутньому.
Велика Палата Верховного Суду, розглянувши справу, дійшла висновку, що суди першої й апеляційної інстанцій не врахували, що позивач не просив про його умовно-дострокове звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі. Більше того, позивач прямо вказав на те, що подав позов за правилами цивільного судочинства. З урахуванням предмету і підстав позову суди першої й апеляційної інстанцій дійшли помилкових висновків про те, що заявлена позивачем вимога має розглядатися за правилами кримінального судочинства.
Метою подання позову про визнання права є усунення невизначеності щодо суб’єктивного цивільного права особи, а також створення сприятливих умов для здійснення нею цього права. Вимогу про визнання права можна заявити у випадках, коли цивільне право певної особи не визнається, оспорюється або у разі відсутності в неї документів, що засвідчують належність їй відповідного права.
Водночас, ст. 289 ЦК України, на яку посилався позивач, не гарантує права на умовно-дострокове звільнення засуджених. Тому його реалізація, зокрема захист шляхом визнання такого права, є неможливою за правилами цивільного судочинства. Можливість звернення до суду з позовом для захисту прав та інтересів неперсоніфікованого кола осіб, зокрема всіх засуджених до довічного позбавлення волі, законодавство України не передбачає.
Отже, позовна вимога, спрямована на захист прав цих осіб, не може розглядатися у суді, а тому позов з вимогою про визнання за особами, засудженими до довічного позбавлення волі, права на умовно-дострокове звільнення не може розглядатися за правилами будь-якого судочинства.
Відсутність юридичної можливості визнати за неперсоніфікованим колом осіб певне право є легітимним обмеженням, покликаним забезпечити юридичну визначеність у застосуванні норм права. Таке обмеження не шкодить суті права на доступ до суду та є пропорційним означеній меті, яка досягається гарантуванням юридичної можливості кожній особі звернутися до відповідного суду за захистом, насамперед, її власних прав та інтересів.
Доводи касаційної скарги щодо необхідності застосування висновків ЄСПЛ, сформульованих у рішеннях у справі «Вінтер та інші проти Сполученого Королівства» («Vinter and Others v. the United Kingdom», заяви № 66069/09, 130/10, 3896/10) та «Ласло Магяр проти Угорщини» («Laszlo Magyar v. Hungary», заява № 73593/10), Велика Палата Верховного Суду визнала необґрунтованими.
У вказаних справах ЄСПЛ не вирішував питання про те, чи може розглядатися у національному суді та за правилами якого саме судочинства позовна вимога про визнання за всіма особами, засудженими до довічного позбавлення волі, права на умовно-дострокове звільнення.
Підготував Леонід Лазебний
