Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Судова практика

Зловживання впливом: проблеми кваліфікації (судова практика)

Опубліковано

on

Частина 2

Олександр ДУДОРОВ, доктор юридичних наук, професор,
завідувач науково-дослідної лабораторії з проблем попередження, припинення та розслідування злочинів територіальними органами Національної поліції України Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка (м. Сєвєродонецьк

Судова практика (неправосудність рішень)

Однозначно не слід при застосуванні ст. 369-2 КК посилатися на нечинний Закон «Про засади запобігання і протидії корупції» як акт, що визначає коло осіб, уповноважених на виконання функцій держави, даючи кримінально-правову оцінку діям, вчиненим після набрання чинності Законом «Про запобігання корупції», хоч і такі прикрі випадки трапляються в судовій практиці (наприклад, вирок Київського районного суду м. Полтави від 25 січня 2019 р.).

De lege ferenda з метою узгодження положень КК та чинного антикорупційного законодавства в ст. 369-2 КК (включаючи її примітку) доцільно вказати на осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та осіб, прирівняних до них. Тобто маються на увазі особи, вказані в пунктах 1 і 2 ч. 1 ст. 3 Закону «Про запобігання корупції». Вважаю, що такий варіант поліпшення ст. 369-2 КК узгоджуватиметься зі ст. 18 Конвенції ООН проти корупції і ст. 12 Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією.

Хто може бути суб’єктом «пасивного» зловживання впливом?

Якщо суб’єкт злочину, передбаченого ч. 1 ст. 369-2 КК, — загальний, то щодо суб’єкта «пасивного» зловживання впливом, караного за ч. 2 ст. 369-2 КК, такої ясності немає. Застосування різних способів і методів тлумачення кримінального закону дозволяє одержувати різні відповіді на питання про коло осіб, спроможних нести кримінальну відповідальність за прий няття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди за вплив на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, а так само за пропозицію чи обіцянку здійснити вплив за надання неправомірної вигоди. В юридичній літературі з поставленого питання наявна ціла палітра думок.

Якщо одні науковці (наприклад, П. П. Андрушко, В. М. Киричко, О. О. Титаренко, Н. М. Ярмиш) визнають службову особу суб’єктом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 369-2 КК, то інші (зокрема, Л. П. Брич, В. І. Тютюгін, К. П. Задоя, А. В. Савченко та О. В. Кришевич) заперечують цю точку зору, пропонуючи кваліфікувати відповідні дії такої особи за ст. 364 або ст. 368 (368-3) КК. Так, на думку К. П. Задої, суб’єктом злочину, передбаченого ч. 2 (ч. 3) ст. 369-2 КК, є особа, яка не використовує становище працівника підприємства, установи, організації, владу, службове становище службової особи або повноваження особи, яка надає публічні послуги.

Приклади із судової практики

Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області (вирок від 20 серпня 2018 р.) за ч. 3 ст. 368 КК засудив старшого слідчого Бориславського відділення поліції Дрогобицького відділу ГУ НП у Львівській області, який одержав неправомірну вигоду у вигляді 3 тисяч гривень за непритягнення до кримінальної відповідальності особи, котра вчинила крадіжку. Спростовуючи позицію захисника підсудного, який вважав, що дії останнього потребують кваліфікації за ч. 2 ст. 369-2 КК, суд у вироку зазначив, що суб’єктом злочину, передбаченого цією кримінально-правовою нормою, може бути виключно приватна особа або службова особа за умови, що обіцяний, запропонований, здійснений нею вплив на особу, уповноважену на виконання функцій держави, зумовлений не наданою їй по службі владою чи службовим становищем, а близькими, дружніми чи будь-якими іншими відносинами з такою особою.

Саме такий підхід знайшов втілення в дисертаційному дослідженні Н. О. Кочерової, присвяченому кримінально-правовим аспектам зловживання впливом. Натомість В. М. Киричко з урахуванням системних зв’язків ст. 369-2 КК з іншими статтями Кримінального кодексу, а також змісту конвенційних приписів наполягає на тому, що суб’єктом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 369-2 КК, може визнаватися лише особа, здатна впливати на того, хто уповноважений на виконання функцій держави, шляхом використання можливостей, пов’язаних із її службовими становищем, повноваженнями в їх широкому розумінні (обумовлених такими повноваженнями). Це — лише службові особи та особи, які надають публічні послуги. Вчинення ж дій, вказаних у ч. 2 ст. 369-2 КК, іншою особою, стверджує вчений, не характеризується суспільною небезпекою, притаманною злочину, а тому не може тягнути кримінальну відповідальність. Щоправда, судовою практикою теза про звернення в цьому разі до норми про малозначність (ч. 2 ст. 11 КК) зазвичай не підтримується.

Так, за ч. 2 ст. 369-2 КК Тернопільський міськрайонний суд (вирок від 20 серпня 2014 р.) засудив секретаря-стенографістку, яка, працюючи в одному з тернопільських вузів і маючи дружні стосунки з іншими співробітниками університету, одержала неправомірну вигоду у вигляді 600 грн від студента за вплив на викладачів щодо складання цим студентом заліку та іспиту з двох навчальних дисциплін.

Правильність такої кваліфікації de lege lata сумнівів не викликає, а наведений приклад, будучи класичним відображенням «фонової» корупції, є типовим. Очевидно, що за відсутності в КК ст. 369-3 дії вказаного працівника, який не є службовою особою, могли б кваліфікуватися за ч. 3 ст. 354 КК як одержання неправомірної вигоди за вчинення будь-яких дій із використанням становища, яке працівник займає на підприємстві, в установі чи організації (у цьому сенсі формулювання ч. 3 ст. 354 КК є таким же широким, як і зворот «із використанням наданої їй влади чи службового становища…», вжитий у ч. 1 ст. 368 КК).

Ще декілька подібних прикладів.

Перечинський районний суд Закарпатської області за ч. 2 ст. 369-2 КК засудив помічника судді Ужгородського міськрайонного суду, який, пообіцявши посприяти у винесенні суддею рішення на користь місцевого мешканця щодо повернення йому автомобіля, вилученого працівниками митниці за порушення митних правил, одержав від цієї особи неправомірну вигоду у вигляді 5 тисяч доларів США.

За ч. 2 ст. 369-2 КК кваліфікував Краснолиманський міський суд Донецької області (вирок від 2 жовтня 2018 р.) дії секретаря Слов’янського міськрайонного суду Донецької області, який одержав неправомірну вигоду у вигляді 8 тисяч грн за вплив на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави (суддею), щодо непритягнення особи до відповідальності за вчинення еню правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 130 КУпАП.

Таку ж кримінально-правову оцінку дав Тернопільський міськрайонний суд (вирок від 18 жовтня 2013 р.) діям доцента кафедри податків та фіскальної політики Тернопільського національного економічного університету, який одержав від зацікавленої особи неправомірну вигоду у вигляді 1 тисячі 100 доларів США за пришвидшення розгляду документів приймальною комісією і вплив на членів екзаменаційної комісії з метою успішного проведення усної співбесіди, необхідної для вступу на третій курс економічного факультету вказаного університету.

Чугуївський міський суд Харківської області (вирок від 18 січня 2019 р.) за ч. 2 ст. 369-2 КК кваліфікував дії лікаря-кардіолога Чугуївської центральної районної лікарні імені М. І. Кононенка, який одержав неправомірну вигоду (1 тисячу доларів США) за вплив на прийняття рішення старшим лікарем призовної комісії, лікарем-терапевтом підліткового віку цієї ж лікарні щодо визнання особи непридатним за станом здоров’я до строкової військової служби.

Альтернативи

Слід констатувати існування щонайменше альтернатив у вигляді визнання суб’єкта зловживання впливом, передбаченого ч. 2 ст. 369-2 КК:

  1. спеціальним — це особа, яка не є службовою, але має можливість вплинути на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави;
  2.  загальним — це може бути і службова особа, й особа, яка здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, і працівник підприємства, установи, організації — за умови, що дії такого суб’єкта, які становлять зловживання впливом, не означають викорис тання її службового становища чи наданих їй повноважень. За такого підходу склади злочинів, передбачених відповідними час тинами статей 354, 368, 368-3, 368-4, 369, з одного боку, і ст. 369-2 КК, з іншого, вважаються суміжними за ознакою суб’єкта. Відповідно, якщо «посередник,» який пропонує (обіцяє) здійснити вплив на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, є працівником підприємства, установи, організації, «публічною» службовою особою, службовою особою юридичної особи приватного права або особою, яка здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, то пропозиція, обіцянка чи надання йому, а також прийняття ним пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди за такий вплив, здійснений із використанням службового становища чи наданих повноважень, має каратися не за ст. 369-2, а за статтями 354, 368, 368-3, 368-4, 369 КК;
  3.  спеціальним — це лише такі особи, які здатні впливати на того, хто уповноважений на виконання функцій держави, шляхом використання можливос тей, пов’язаних із їх службовими повноваженнями в широкому розумінні (обумовлених такими можливостями). Маються на увазі службові особи та особи, які надають публічні послуги.

«Пасивне» зловживання правом — відповідальність

Взагалі, за підрахунками В. М. Киричка, в юридичній літературі висловлено щонайменше сім (!) точок зору стосовно того, яка особа може нести кримінальну відповідальність за «пасивне» зловживання впливом.

На мою думку, відсутність у нормі про кримінальну відповідальність за прийняття пропозиції, обіцянки або одержання неправомірної вигоди за вплив на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, або за пропозицію чи обіцянку здійснити такий вплив безпосередньої вказівки на те, що суб’єктом цього злочину є службова особа, не виключає такої можливості. Тобто склад злочину, передбаченого ч. 2 ст. 369-2 КК, є підстави визнати альтернативно-службовим. На користь такого тлумачення національного кримінального закону вказує й та обставина, що в ст. 18 Конвенції ООН проти корупції до суб’єктів «пасивного» зловживання впливом поряд із будь-якою іншою особою віднесено, як вже зазначалося, і державну посадову особу.

Викладений підхід сприймається і частиною правозастосувачів.

Так, Печерський районний суд м. Києва (вирок від 25 травня 2018 р.) за ч. 2 ст. 369-2 КК засудив начальника відділу виконання функцій прокуратури щодо неповнолітніх, які потрапили в конфлікт із законом, Генеральної прокуратури України, котрий отримав неправомірну вигоду (3 тисячі доларів США) за вплив на прийняття рішень начальником СВ Дарницького управління поліції ГУ НП у м. Києві щодо активізації розслідування певних кримінальних проваджень.

Двадцятого березня 2018 р. детективи НАБУ під процесуальним керівництвом прокурорів САП повідомили судді Луцького міськрайонного суду Волинської області про підозру у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 369-2 КК. Цей суддя за грошову винагороду в розмірі 500 доларів США пообіцяв особі, стосовно якої було складено протокол про правопорушення, передбачене ст. 130 КУпАП «Керування транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння», вплинути на ухвалення рішення своїм колегою. Останній, нібито, мав закрити справу щодо порушника.

За вчинення «пасивного зловживання впливом засуджувалися й інші службові особи, зокрема: начальник відділу опрацювання заяв та прийняття рішень управління соціального захисту Верховинської РДА (вирок Верховинського районного суду Івано­Франківської області від 22 квітня 2019 р.); керівник Центру надання адміністративних послуг Верховинської РДА (вирок Надвірнянського районного суду Івано­Франківської області від 26 листопада 2018 р.); начальник відділу з питань підприємництва та регуляторної політики департаменту економічного розвитку і торгівлі Рівненської ОДА (вирок Рівненського міського суду від 6 грудня 2018 р.); заступник начальника управління Держпраці у Волинській області (вирок Луцького міськрайонного суду від 1 жовтня 2018 р.); начальник управління Держземагентства у Первомайському районі Харківської області (вирок Київського районного суду м. Харкова від 8 червня 2018 р.); начальник відділу екологічного контролю природно­заповідного фонду, рослинного і тваринного світу — старший державний інспектор з охорони навколишнього природного середовища Державної екологічної інспекції в Івано­Франківській області (вирок Долинського райсуду Івано­Франківської області від 24 вересня 2018 р.); слідчий відділення розслідування злочинів загальнокримінальної спрямованості СВ Шевченківського відділу поліції ГУ НП в Харківській області (вирок Дзержинського районного суду м. Харкова від 6 листопада 2018 р.); виконувач обов’язки начальника Самарського відділення поліції Дніпропетровського відділу поліції ГУ НП в Дніпропетровській області (вирок Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 13 листопада 2018 р.); старший слідчий з особливо важливих справ відділу розслідування злочинів у сфері транспорту слідчого управління ГУ НП у Львівській області (вирок Галицького районного суду м. Львова від 27 грудня 2018 р.); тимчасово виконуючий обов’язки директора департаменту розвитку інфраструктури та житлово­комунального господарства Одеської ОДА (вирок Приморського районного суду м. Одеси від 28 листопада 2018 р.); тимчасово виконуючий обов’язки начальника відділу адміністративної практики управління патрульної поліції в Івано­Франківській області (вирок Івано­Франківського міського суду від 20 грудня 2018 р.)

Частина 3 примітки ст. 354 КК, яка поширює свою дію і на ст. 369­2 КК, коло відповідних адресатів обмежує працівником підприємства, установи чи організації, особою, яка надає публічні послуги, та службовою особою. Тобто цією нормою визначено не лише зміст пропозиції та обіцянки неправомірної вигоди (в тому числі у складі злочину «зло вживання впливом»), а й коло спеціальних суб’єктів злочину, передбаченого ч. 2 ст. 369­2 КК (В. М. Киричко, В. І. Дюрдь). Видається, однак, що наявність у законодав чій регламентації кримінальної відповідальності за корупційні злочини низки вад різного характеру (чого варта лише примітка аналізованої статті КК) не дозволяє перебільшувати далекоглядність законодавця (й у цьому конкретному випадку також). Тому, як на мене, зміст ч. 3 примітки ст. 354 КК не може слугувати вирішальним аргументом на користь невизнання суб’єктом «пасивного» зловживання впливом осіб, не зазначених у цій нормі.

Відзначу й те, що теза про належність суб’єкта злочину, передбаченого ч. 2 ст. 369­2 КК, до числа спеціальних, навряд чи узгоджується із згаданим вище і сприйнятим частиною суддівського корпусу положенням про охоплення поняттям впливу, зловживання яким відбувається (може, має відбуватися), використання довірчих, родинних, близьких і дружніх стосунків винного з особою, уповноваженою на виконання функцій держави.

Навроцький В. О., визнаючи загальним суб’єкта «пасивного» зловживання впливом, наводить на користь цього підходу, зокрема, такі вагомі аргументи: 1) відсутність будь­яких вказівок з приводу цього суб’єкта в тексті ст. 369­2 КК; 2) у міжнародно­правових актах, які послужили підставою доповнення КК статтею про зловживання впливом та які передусім мають братися до уваги при здійснені телеологічного (цільового) тлумачення ст. 369­2 КК, вказується на те, що суб’єктом зловживання впливом може бути будь­яка особа; 3) фактична можливість здійснення неправомірного впливу залежить від індивідуальних стосунків між людьми, а не від їх соціального чи правового статусу; наявність додаткових ознак в осіб, які притягаються до відповідальності за ч. 2 (ч. 3) ст. 369­2 КК у конкретних випадках (і навіть те, що такі особи становлять більшість), не свідчить про те, що відповідні ознаки є обов’язковими для всіх суб’єктів розглядуваного злочину. Водночас названий вчений, як і автор цих рядків, не виключає того, що суб’єктом «пасивного» зловживання впливом може бути й особа, яка виконує передбачені ч. 2 (ч. 3) ст. 369­2 КК дії з використанням свого службового становища, тобто службова особа.

Неоднозначність судової практики

Інкримінувавши ч. 2 ст. 369-2 КК особі, яка одержала неправомірну вигоду за обіцянку здійснити вплив на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави (одним із суддів Деснянського районного суду м. Чернігова), Новозаводський районний суд м. Чернігова у своєму вироку від 16 квітня 2019 р. навіть не визнав за потрібне конкретизувати професійне становище і соціальний статус засудженого, де-факто визнавши суб’єкта «пасивного» зловживання впливом загальним.

Сказане стосується й вироку Личаківського районного суду м. Львова від 22 жовтня 2018 р., на підставі якого за ч. 2 ст. 369-2 КК засуджено суб’єкта, котрий одержав неправомірну вигоду у вигляді 5 тисяч доларів США за здійснення впливу на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, а саме на прийняття слідчими Сихівського ВП ГУ НП у Львівській області у кримінальному провадженні за фактом вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 115 КК, рішення про перекваліфікацію скоєного на ст. 118 КК.

Луцький міськрайонний суд Волинської області (вирок від 24 липня 2018 р.) за ч. 2 ст. 369-2 КК засудив особу, яка, займаючись індивідуальною адвокатською діяльністю та маючи можливість особисто спілкуватися із суддями, неодноразово одержувала неправомірну вигоду за вплив на прийняття рішень суддями Луцького міськрайонного суду, Апеляційного суду Волинської області і Волинського окружного адміністративного суду.

Судова практика з цього питання кваліфікації зловживання впливом позбавлена бажаної одно значності навіть на рівні ВС.

Так, у постанові колегії суддів другої судової палати ККС ВС від 22 лютого 2018 р., якою залишено без задоволення скаргу захисника заступника начальника Управління Держпраці в Хмельницькій області, засудженого за ч. 3 ст. 368 КК, щодо перекваліфікації його дій на ч. 2 ст. 369-2 КК, зазначається, що суб’єктом злочину, передбаченого цією кримінально-правовою нормою, є будь-яка особа. При цьому специфікою такої особи є те, що вона, не маючи статусу службової особи, має реальну можливість вплинути на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави.

Аргументація на користь інкримінування в цьому разі ст. 368 КК перегукується з підходом, який знайшов відображення в постанові судової колегії у кримінальних справах Верховного Суду України (далі — ВСУ) від 19 травня 2016 р. у справі № 5­72кс15(16). До слова, ця постанова, якою було підтверджено правильність засудження за ч. 3 ст. 368 КК головного державного інспектора з охорони праці відділу організації державного нагляду та управління охороною праці територіального управління Держгірпромнагляду у Запорізькій області, зазнала серйозної критики в юридичній літературі (К. П. Задоя).

Питання суб’єкта «пасивного» зловживання правом

Однак у контексті розгляду питання про суб’єкта «пасивного» зловживання впливом нас цікавить інше: ККС ВС всупереч наведеним вище аргументам, сприйнявши один з альтернативних доктринальних підходів, висловився за виключення з числа осіб, здатних нести відповідальність за ч. 2 ст. 369­2 КК, службових осіб. Зауважу й те, що теза суддів цього суду про «реальну можливість впливу на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави» як обов’язкову ознаку суб’єкта «пасивного» зловживання впливом сприймається критично, бо вона: 1) всупереч антикорупційним конвенціям, у порядку імплементації яких КК доповнено статтею 369­2, і супровідним матеріалам до них ігнорує можливість удаваного (стверджуваного) впливу при вчинення розглядуваного злочину; 2) не враховує того, що «можливість впливу» як змінна (ситуативна) величина не може відігравати роль ознаки спеціального суб’єкта злочину.

Постановою колегії суддів другої судової палати ККС ВС від 19 вересня 2018 р., в якій вирішувалося питання про кваліфікацію дій заступника голови однієї з районних державних адміністрацій, котрий одержав неправомірну вигоду у вигляді 28 тисяч грн за сприяння в укладенні договорів підряду на ремонт доріг на території району, підтверджено визнання службової особи суб’єктом «пасивного» зловживання впливом. Обґрунтовуючи правильність засудження першого заступника голови Косівської РДА за ч. 1 ст. 14, ч. 2 ст. 369-2 КК (готування до одержання неправомірної вигоди для себе за обіцянку впливу на прийняття рішення особами, уповноваженими на виконання функцій держави) і спростовуючи наведені в касаційній скарзі прокурора аргументи на користь кваліфікації дій цієї службової особи за первісно інкримінованою їй ст. 368 КК, ККС ВС зазначив, зокрема, таке. Засуджений, який за неправомірну вигоду пообіцяв сприяти в укладенні договорів підряду за участю ПП «Явір» на ремонт доріг у Косівському районі, з урахуванням своїх службових обов’язків не був наділений повноваженнями щодо розпорядження коштами на будівництво та ремонт доріг, а також укладення таких договорів, оскільки кошти належали виключно органу місцевого самоврядування (зокрема Яблунівській селищній раді), а питання про їх розподіл вирішувалося колегіальним рішенням цього органу. В посадові обов’язки засудженого не входило виділення коштів на будівництво і ремонт доріг. Селищні, сільські та районні ради при укладенні договорів підрядів діють у межах своїх повноважень та жодним чином не підпорядковуються першому заступнику голови РДА; відповідно, ця службова особа не мала будь-якого законного впливу на керівництво селищної ради.

Загалом сприймаючи логіку міркувань суддів ККС ВС (у т. ч. в частині визнання службової особи суб’єктом «пасивного» зловживання впливом), водночас зазначу, що засуджений за неправомірну вигоду обіцяв вплинути на рішення осіб, уповноважених на виконання функцій не держави, а місцевого самоврядування. А це, унеможливлюючи інкримінування чинної редакції ст. 369­2 КК, зобов’язувало поставитися до думки прокурора про доречність звернення в цьому разі до ст. 368 КК більш прискіпливо (про співвідношення складів злочинів, передбачених ст. 368 і ст. 369­2 КК, йтиметься нижче). Не зовсім зрозуміло й те, чому дії засудженого (якщо не зважати на попереднє застереження) не були визнані закінченим зловживанням впливом, адже: а) ч. 2 ст. 369­2 КК містить альтернативну вказівку на обіцянку здійснити вплив за надання неправомірної вигоди; б) судячи з тесту аналізованої постанови ККС ВС, службова особа неправомірну вигоду у вигляді грошових коштів одержала.

Неабиякий інтерес у контексті з’ясування питання про суб’єкта «пасивного» зловживання впливом викликає й постанова колегії суддів ККС ВС від 26 червня 2018 р., винесена за результатами розгляду касаційної скарги прокурора на виправдувальний вирок Бориспільського районного суду Київської області та ухвалу Апеляційного суду Київської області. Прокурор вважав, що особу безпідставно виправдано за ч. 2 ст. 369-2 КК. Ішлося про представника митного брокера –директора ТОВ «Брокерський центр» (займається ЗЕД і митним оформленням вантажів на митному посту «Східний термінал» Київської митниці), який, користуючись своїми стосунками з працівниками митного посту, двічі одержував неправомірну вигоду (1 тисяча 200 та 6 тисяч доларів США, відповідно) від директора ТОВ «Дельта резалт» за вплив на прийняття рішення особою, уповноваженою на виконання функцій держави, при митному оформленні товарів. Залишаючи касаційну скаргу прокурора без задоволення, а ухвалені щодо директора ТОВ «Брокерський центр» судові рішення — без змін, ККС ВС зазначив, зокрема, що взаємозв’язок представника митного брокера з митними органами та посадовими особами митниці під час митних формальностей обмежено чіткими приписами закону. Митне законодавство не наділяє представника митного брокера, декларанта повноваженнями та пов’язаними з ними службовими можливостями, завдяки яким можна впливати на посадових осіб митниці. До суду не було подано належних і допустимих доказів, які б підтверджували, що підсудний мав можливості, пов’язані зі службовими повноваженнями, здійснювати вплив на особу, уповноважену на виконання функцій держави. При цьому існування неслужбових та родинних зв’язків, дружніх, добрих міжособистісних відносин між представником митного брокера і посадовою особою митниці в розумінні ст. 369-2 КК не може бути ознакою суб’єкта зловживання впливом. Тому суд відхилив посилання прокурора на наявність в особи, виправданої за ч. 2 ст. 369-2 КК, добрих стосунків із працівниками митного посту завдяки їхній тривалій співпраці, розташуванню їхнього місця роботи в одній адміністративній будівлі та наявності знайомих і друзів як на підставу інкримінування цієї кримінально-правової норми.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

КСУ скасував мінімальний вік для виходу на пенсію

Опубліковано

on

Конституційний Суд визнав неконституційним встановлення мінімально необхідного віку для нарахування пенсії за вислугу років.

Четвертого червня КСУ ухвалив рішення за конституційним поданням 45 депутатів Верховної Ради щодо відповідності Конституції окремих положень законів «Про пенсійне забезпечення», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «Про державну службу», «Про судову експертизу», «Про Національний банк України», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про статус народного депутата України», «Про дипломатичну службу», «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», «Про Кабінет Міністрів України», «Про прокуратуру», а також положення про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженого постановою парламенту від 13 жовтня 1995 року.

Своїм рішенням Конституційний Суд визнав неконституційними положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону «Про пенсійне забезпечення».

Нагадаємо, цим положенням було встановлено додаткову умову для призначення пенсії за вислугу років — досягнення віку 50 років для працівників льотного і льотно-випробувального складу, і 55 років для працівників освіти, охорони здоров’я і соціального забезпечення, а також артистів театрально-концертних та інших видовищних закладів, підприємств і колективів.

Відповідно до Закону, пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятим на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком. З викладеного випливає, що втрата професійної працездатності або придатності не пов’язана з досягненням працівником певного віку, тому не може бути умовою для призначення пенсії за вислугу років.

Конституційний Суд виходить із того, що встановлена, як додаткова, умова для призначення пенсії за вислугу років — досягнення віку 50 років та 55 років — нівелює сутність права на соціальний захист. Крім того, на думку КСУ, підвищення на 5 років пенсійного віку для жінок, збільшення на 5 років загального і спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років, здійснювалося без урахування юридичної природи призначення пенсії за вислугу років, визначеної законодавством.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Облгази проти НКРЕКП: у справі про «морозні коефіцієнти» суд поставив регулятору «двійку»

Опубліковано

on

Юрій Котнюк, ЮВУ

У минулому місяці Окружний адміністративний суд Києва ухвалив аж чотири рішення за однотипними позовами чотирьох газорозподільних підприємств, у яких ті просили скасувати постанови НКРЕКП про заборону приводити об’єми спожитого населенням газу до стандартних умов. Простіше кажучи, застосовувати «морозні коефіцієнти». Якщо ці вердикти будуть залишені без змін у судах наступних інстанцій, регулятор стане всезагальним посміховиськом, оскільки виходить так, що він вимагав у своїх ліцензіатів не виконувати вимоги своїх же власних регуляторних актів, мало того, вимагав у них не виконувати закон.

Витоки цієї практики слід шукати ще в радянській добі

Розповідаючи про цю ситуацію, нам ніяк не обійтися без того, щоб не згадати закони фізики, вірніше один із них, а саме Гей-Люссака, в якому йдеться про те, що об’єм газу при підвищенні температури збільшується, а при зниженні – зменшується десь приблизно на 3,6 відсотка на кожні 10 градусів, якщо міряти за звичною нам шкалою Цельсія. Коли ж природний газ охолодити до мінус ста шістдесяти градусів, він зменшиться у шістсот разів і взагалі перетвориться на скраплений. В нашому кліматі амплітуда коливань між січнем і липнем становить 40–50 градусів, тож можете порахувати, як коливаються об’єми блакитного палива і яке це може мати значення для комерційних розрахунків.

Для запровадження правильного обліку в Радянському Союзі ще в 1963 році така установа як Державний комітет стандартів, мір та вимірювальних приладів СРСР видала регуляторний акт з чудернацькою назвою ГОСТ, з якого випливало, що стандартною умовою для визначення об’єму газу є температура плюс 20°С, тиск 760 міліметрів ртутного стовпчика і нульова вологість.

Протягом кількох десятиліть цей стандарт застосовувався лише в промислово-виробничій сфері, й для широких верств населення ніякого значення не мав. Що ж стосується населення, то воно протягом тривалого часу побутових лічильників газу не знало і за газ платило не залежно від кількості спожитих кубометрів, а залежно від кількості осіб, прописаних у квартирі. Навіть після того як більшість домогосподарств завели собі прилади обліку, побутові споживачі платили за такі об’єми, які показували їхні лічильники.

Варто зазначити, що в Україні кількість днів, коли температура вище двадцяти градусів тепла, набагато менша за кількість днів, коли вона нижча цієї відмітки, тож газорозподільні підприємства (облгази), маючи справу з населенням, несли у зв’язку з цим певні збитки, які заносилися до категорії виробничо-технологічних втрат. Тож показання побутових лічильників у цьому плані використовувалися для того, аби точніше порахувати розміри понесених втрат.

У зв’язку з цим 26 лютого 2004 року наказом Міністерства палива та енергетики України № 116 була затверджена так звана Методика приведення об’єму природного газу до стандартних умов за показами побутових лічильників. В її додатках містилися таблиці коефіцієнтів, які потім прозвали «морозними» – саме на них треба було множити робочий об’єм, тобто показаний лічильником обсяг спожитого газу, аби отримати його стандартний об’єм.

Найбільший коефіцієнт, зрозуміло, встановлювався для січня, найменший – для липня, проте його величина залежала не лише від пори року, а й від місця розташування лічильника: якщо він, скажімо, знаходився надворі, то коефіцієнт був більшим, а якщо всередині квартири, розташованої на верхніх поверхах житлової висотки, то, звісно, менше. Окрім цього, певне значення мали регіональні кліматичні особливості, оскільки зими в Криму зазвичай тепліші, ніж на Чернігівщині чи Сумщині. Що стосується Києва, то мінімальний коефіцієнт становив 0,98, максимальний – 1,10.

Дивна пауза тривала три роки

Отже, наголошуємо: «морозні коефіцієнти» існували давно, але застосовувалися лише до комерційно-промислових споживачів, а от населення про них не знало ні сном, ні духом. Газорозподільні підприємства (облгази) брали паливо з належних Укртрансгазу магістральних газопроводів і через свої місцеві трубопроводи розподіляли побутовим споживачам. Причому облгази отримували його від Укртрансгазу з урахуванням «морозних коефіцієнтів», а люди – без їх урахування.

За підрахунками фахівців, різниця становила від 300 до 500 мільйонів кубометрів на рік, тобто приблизно від 3 до 5 відсотків спожитого населенням газу, але ці втрати компенсувалися облгазам відповідно до згаданої вище методики, а також низки інших регуляторних актів, затверджених Мінпаливенерго, згодом реорганізованого в Міненерговуглепром. Формально все змінилося у 2015 році, коли був прийнятий Закон України «Про ринок природного газу», в якому були не лише підтверджені стандартні умови товарного газу з його двадцятьма градусами тепла, а й визначено, що ці параметри поширюються на всі без виключення категорії споживачів: про це йшлося в пункті 31 статті 1.

Новий порядок був закріплений ще в трьох регуляторних актах, затверджених постановами Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, прийнятими в один і той же день – 30 вересня 2015 р. Першим серед них слід назвати Кодекс газорозподільних систем (постанова № 2494) – там про стандартні умови йдеться ІХ-му розділі 1-й главі, 3-му пункті. Другим назвемо Правила постачання природного газу (постанова № 2496) – в них стандартні умови згадуються в пункті 9. Третім за важливістю йде Типовий договір розподілу природного газу (постанова № 2498) – в його тексті відповідь на наше питання міститься в пунктах 5.3 і 5.6.

Усі перелічені акти набирали чинності з наступного дня після опублікування, тож «морозні коефіцієнти» мали застосовуватися, починаючи з жовтня 2015 року, проте внаслідок якихось невідомих політичних домовленостей пауза затягнулася на три роки. Лише в жовтні 2018-го облгази стали нараховувати населенню ті обсяги спожитого газу, які були помножені на відповідні коефіцієнти. А вже газопостачальні підприємства (газзбути) стали присилати людям платіжні повідомлення, які пропонували заплатити за обсяги спожитого газу, що були трішечки більшими, аніж ті, що показували їхні лічильники.

Йшлося про невеличку надбавку від одного до чотирьох відсотків, але народ сприйняв це так, ніби його пограбували в темному провулку. А органи влади, замість того, щоб узяти на себе важку й невдячну справу пояснити людям, що так воно й повинно бути, пішли іншим шляхом й почали приймати прості та легкі для розуміння неправильні рішення. А Прем’єр-міністр Володимир Гройсман у стінах Верховної Ради дозволив собі вибухнути непарламентською лексикою, яка в перекладі на мову дипломатичних салонів звучить як «Цих монополістів треба належним чином покарати, оскільки їхні дії не подобаються населенню».

Аргументи Нацкомісії виявилися нікудишніми

Попервах НКРЕКП збиралося ухвалити одну постанову, якою б заборонялося всім облгазам застосовувати «морозні коефіцієнти», але чиновники Державної регуляторної служби України пояснили, що тоді це буде регуляторний акт, прийняття якого потребуватиме багатомісячної процедури узгодження й обговорення. Тоді в Нацкомісії придумали хитрий вихід: прийняли аж 42 постанови, кожна з яких забороняла будь-якому з 42 діючих у країні облгазів приводити об’єми використаного побутовими споживачами природного газу до стандартних умов. Це сталося 23 листопада 2018 року.

Далі закрутилося: половина облгазів мовчки підкорилася й припинила нараховувати «морозні коефіцієнти», зате інші продовжували це робити й синхронно подали до Окружного адміністративного суду позови про визнання незаконними й скасування персонально адресованих кожному з них постанов НКРЕКП. Варто зазначити, що табір «заколотників» склали 20 облгазів, що входили до Регіональної газової компанії Дмитра Фірташа. Двоє з них – ПАТ «Івано-Франківськгаз» і ПАТ «Сумигаз» навіть зуміли в порядку забезпечення позову добитися від суду зупинки дії своїх постанов до вирішення справи по суті. Що ж стосується решти, то Нацкомісія наклала на них штрафи за невиконання рішень регулятора в сумі 850 тисяч гривень, які, звичайно ж, ніхто не збирався платити.

І ось 15 травня суддя ОАС Києва Аріна Литвинова ухвалила три рішення, якими задовольнила позови публічних акціонерних товариств «Волиньгаз», «Закарпаттягаз» і «Миколаївгаз». А 22 травня суддя того ж суду Тетяна Шейко задовольнила аналогічний позов ПАТ «Львівгаз».

В ході судового процесу сторона відповідача навела доволі кволу доказову базу. Юристи Нацкомісії навіть вдалися до дешевого трюку, зокрема, послалися на розділ XV Кодексу газорозподільних систем, в якому написано, що розміри коефіцієнтів слід визначати за додатками до згаданої вище методики, затвердженої наказом Мінпаливенерго №116 від 26.02.2003 р. А в цій методиці, мовляв, написано, що її дія не поширюється на випадки використання газу громадянами для власних потреб. Але цей номер не пройшов: судді погодилися з тим, що у згаданій методиці дійсно є такі слова, але при цьому вказали, що в даному випадку Кодекс ГРС посилається не на текст самої методики, а на цифри таблиць, що містяться в її додатках.

В іншому місці представники НКРЕКП вирішили прикинутися сліпими й затялися доводити, що в тій самій методиці ні про які коефіцієнти не йдеться. У зв’язку з цим обидві судді у всіх чотирьох рішеннях не змовляючись написали одну й ту ж фразу: «Посилання відповідача на те, що Методика №116 взагалі не містить величин коефіцієнтів приведення до стандартних умов при здійсненні розрахунків із побутовими споживачами, є недоречними з урахуванням вищенаведеного, а також того, що відповідні коефіцієнти містяться в додатках до Методики №116».

Таким чином, перші чотири рішення вже ухвалені, на підході ще 16, і, як бачите, є вагомі підстави припускати, що вони також будуть позитивними для позивачів. А якщо вони ще й успішно пройдуть через апеляційну та касаційну інстанції, то, думається, що решта облгазів, котрі лишилися лояльними до регулятора, теж не будуть сидіти склавши руки й знайдуть спосіб оскаржити й свої постанови.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Запобіжні заходи на стадії судового розгляду можна оскаржити в апеляції

Опубліковано

on

Леонід Лазебний, журналіст, головний редактор інформаційно-правової платформи ActiveLex

Опубліковано рішення Конституційного Суду України № 4-р/2019 від 13 червня 2019 р. у справі № 3-208/2018(2402/18) за конституційною скаргою Глущенка Віктора Миколайовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 392 Кримінального процесуального кодексу України.

Згідно з ч. 2 ст. 392 КПК не підлягають окремому оскарженню ухвали, постановлені під час судового провадження в суді першої інстанції, до ухвалення вироків. Ця заборона, зокрема, унеможливлює оскарження ухвал слідчих суддів про застосування під час досудового розслідування такого виняткового запобіжного заходу, як тримання особи під вартою.

Під час досудового розслідування ухвали слідчого судді про продовження строку тримання під вартою можуть бути оскаржені в апеляційному порядку (п. 3 ч. 1 ст. 309 КПК), а на стадії провадження в суді першої інстанції такі ухвали окремому оскарженню не підлягають, заперечення проти таких ухвал можуть бути включені до апеляційної скарги на судове рішення (ч. 2 ст. 392 КПК).

Обґрунтовуючи свій висновок, Конституційний Суд нагадав власні попередні рішення, зокрема від 25 листопада 1997 року № 6-зп, від 25 грудня 1997 року № 9-зп, де послідовно підкреслював значущість положень статті 55 Конституції України щодо захисту кожним у судовому порядку своїх прав і свобод від будь-яких рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб, а також стосовно неможливості відмови у правосудді.

КСУ наголосив, щ реалізація права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб’єктів має відповідати також вимозі доступності правосуддя, про що зазначено в актах міжнародного права – Загальній декларації прав людини 1948 року (стаття 8), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (стаття 14), Конвенції (стаття 6), Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою, прийнятій Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 1985 року (пункт 4).

Суд виходив із того, що законодавчо визначений механізм реалізації права на судовий захист, що включає в себе, зокрема, право на апеляційний перегляд справи, є однією з конституційних гарантій реалізації інших прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя, в тому числі права на свободу, захисту цих прав і свобод від порушень і протиправних посягань, а також від помилкових і неправосудних судових рішень.

Неможливість своєчасного апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції про продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою унеможливлює ефективну та оперативну (дієву) перевірку правомірності обмеження конституційного права особи на свободу на стадії судового розгляду. Неможливість оскарження в апеляційному порядку такої ухвали створює умови, за яких помилкове рішення суду першої інстанції, чинне протягом тривалого часу, може призвести до тяжких невідворотних наслідків для зазначеної особи у вигляді безпідставного обмеження її конституційного права на свободу.

Отже, КСУ визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення ч. 2 ст. 392 КПК щодо унеможливлення окремого апеляційного оскарження ухвали суду про продовження строку тримання під вартою, постановленої під час судового провадження в суді першої інстанції, та зобов’язав Верховну Раду України привести нормативне регулювання, встановлене ч. 2 ст. 392 КПК, у відповідність із Конституцією України та цим Рішенням.

Читати далі

В тренді

 

Підпишись на нашу розсилку.

Юридичні новини 1 раз на день у твоїй поштовій скринці.