Connect with us

Судова практика

Як правильно укласти трудовий контракт?

Сергій ТЕНЬКОВ, експерт ЮВУ

Контракт лишається поширеним різновидом строкового трудового договору. Його привабливість полягає в можливості узгодити складні питання трудових відносин через відповідні домовленості між роботодавцем і працівником. Утім можливість певною мірою відійти від норм трудового законодавства призводить до численних юридичних помилок.

Постанова Верховного Суду (далі — ВС) від 14.02.2019 року у справі № 551/1027/17

Обставини справи:

Між позивачем та ТОВ-відповідачем було укладено трудовий контракт, терміном дії до 31 грудня 2019 року. За контрактом позивача було призначено на посаду генерального директора даного підприємства.

У листопаді 2016 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідача, в якому просив визнати недійсним укладений контракт, який він вважає незаконним, оскільки надана йому посада генерального директора, не відноситься до переліку працівників, які згідно з чинним законодавством мають працювати за контрактом, а положеннями статуту відповідача не передбачено можливості укладання з генеральним директором такої форми трудового договору. У зв’язку з наведеним, позивач вважає, що вказаний контракт підлягає визнанню судом недійсним відповідно до вимог статті 9 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП).

Крім того, позивач посилався на те, що окремі умови, укладеного з ним контракту погіршують його становище, як працівника, порівняно із законодавством України про працю, та, як наслідок, порушують його права та інтереси.

Рішенням районного суду, залишеним без змін постановою апеляційного суду у задоволенні позову відмовлено. Позивач подав касаційну скаргу до Верховного Суду. Касаційна скарга мотивована тим, що відсутня спеціальна норма закону, яка дає право роботодавцю укладати контракт з керівником товариства. Судами неправильно застосовано положення частини третьої статті 21 КЗпП України та частину четверту статті 65 Господарського кодексу Украї ни (далі — ГК України). Вис новки судів є помилковими і базуються на неправильному тлумачення даної норми ГК України, оскільки в частині четвертій статті 65 Господарського кодексу міститься лише загальне формулювання «укладається договір (контракт)» і при цьому ГК України не регулює питання, в яких саме випадках і з керівником якого підприємства укладається договір, а з яким — контракт. Помилковість висновків судів щодо тлумачення змісту даних норм підтверджується практикою застосування цих норм судом касаційної інстанції в подібних спорах, зокрема ухвалою Вищого спеціа лізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 березня 2014 року (у ЄДРСР № 37879450).

Правова позиція ВС

Верховний Суд розглянув касаційну скаргу і дійшов таких висновків. За змістом частин четвертої, п’ятої та шостої статті 65 ГК України в разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права, обов’язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін. Керівника підприємства може бути звільнено з посади достроково на підставах, передбачених договором (контрактом) відповідно до закону.

На підставі вищенаведеного ВСУ дійшов висновку, що правовою підставою для укладення контракту з керівником юридичної особи незалежно від форм власності є стаття 65 ГК України. Згідно з указаною нормою відповідач мав право на укладення з позивачем контракту як особливої форми трудового договору з керівником підприємства. В силу положень статті 21 КЗпП України та відповідно до частини третьої цієї статті, можливо встановлювати в такому контракті строк найму, права, обов’язки, відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін.

Верховний Суд зазначив, що з урахуванням наведеного, безпідставними є доводи касаційної скарги щодо неналежності посади генерального директора товариства до категорії осіб, які працюють за контрактом. Такі посилання зводяться до власного розуміння і тлумачення позивачем положень частини четвертої статті 65 ГК України та спростовуються змістом наведеної норми, яка не містить заборони укладення контракту між суб’єктом господарювання та його керівником, а є імперативною й передбачає укладення контракту з керівником підприємства.

Верховний Суд зазначив, що вирішуючи даний спір, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно виходив з того, що здійснюючи статутні повноваження, керівник відповідача за наявності достатніх підстав уклав з позивачем, як із генеральним директором, контракт — особливу форму трудового договору.

Суд першої інстанції, висновки якого перевірив апеляційний суд, дав належну оцінку кожному з доводів позивача про невідповідність окремих частин контракту вимогам трудового законодавства, перевірив зміст цих пунктів на предмет їх відповідності чинному законодавству та дійшов обґрунтованого висновку, що вказані умови трудового договору не погіршують становище позивача порівняно із законодавством про працю, а відступ від положень трудового законодавства не порушує його законні права та інтереси, у зв’язку із чим відсутні підстави для визнання вказаного контракту недійсним відповідно до положень статті 9 КЗпП України.

Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без змін.

Коментар і рекомендації

Відповідно до ст. 21 КЗпП сфера застосування контракту визначається законами України (авт. — саме законами, до яких належать і кодекси, а не законодавством взагалі).

В наведеному контексті слід взяти до уваги рішення Конституційного Суду України від 9.07.1998 року в справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України. КСУ на підставі аналізу матеріалів справи вважає, що останнім часом відбувається необґрунтоване розширення сфери застосування контракту, яка виходить навіть за межі, визначені законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України. Все це не сприяє створенню умов для повного здійснення громадянами права на працю, ускладнює становище працівників, знижує реальність гарантій трудових прав громадян, встановлених Конституцією і законами України.

Виходячи з необхідності посилення правових засобів захисту прав громадян у сфері праці, унеможливлення їх ущемлення, додержання вимог ратифікованої Україною Конвенції Міжнародної організації праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця Конституційний Суд України визнає за доцільне в подальшому обмежити визначення сфери застосування контракту лише законами, що є прерогативою Верховної Ради України. Контрактна форма трудового договору не може впроваджуватись нормативними актами центральних і місцевих органів виконавчої влади, актами органів місцевого самоврядування, а також колективними договорами і угодами та іншими локальними нормативними актами. Тобто роботодавець має спочатку перевірити: яким конкретним законом дозволяється укладати трудовий контракт з працівником або з керівником (у коментованій справі — з генеральним директором).

У наведеній справі йшлося про застосування п. 4 ст. 65 ГК України, де укладення трудового контракту прямо передбачено для керівників підприємств. Крім цього, У п. 5 ст. 38 нового Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» (далі — Закон про ТОВ) тепер передбачена можливість укладання контракту з членами наглядової ради товариства.

Інші випадки, коли допускається укладення з працівником трудового контракту також мають бути прямо передбачені відповідними спеціальними законами. Так, встановлено, що педагогiчнi та науково-педагогiчнi працiвники приймаються на роботу через укладення трудового договору, в тому числi за контрактом (Закон України «Про освiту»), а помiчники адво ката працюють на пiдставi трудового договору (контракту), укладеного з адвокатом, адвокатським бюро, адвокатським об’єднанням, з додержанням вимог Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» i законодавства про працю.

Якщо працiвник погоджується на укладення контракту, то власник або уповноважений ним орган повинен видати відповідний наказ (розпорядження). Працівник має бути ознайомлений з таким наказом (розпорядженням) пiд пiдпис та зазначити, що вiн згоден на укладення контракту. Крiм того, у п. 10 постанови пленуму Верховного Суду України вiд 06.11.92 р. № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорiв» (з наступними змінами і доповненнями) передбачено, що вiдмова працiвника укласти контракт може бути пiдставою для припинення трудового договору за п. 6 ч. 1 ст. 36 КЗпП у тому разi, якщо вiдповiдно до законодавства така форма трудового договору для даного працiвника була обов’язковою. Такий працiвник пiдлягає звiльненню вiдповiдно до п. 6 ч. 1 ст. 36 КЗпП, як працівник, що вiдмовився вiд продовження роботи у зв’язку зi змiнами iстотних умов працi. Йдеться про ситуації, коли укладення контракту не лише дозволяється, а й є обов’язковим.

Важливе роз’яснення з цього приводу надав юридичний департамент Мінсоцполітики України: якщо укладення контракту законом не передбачене, то власник або уповноважений ним орган не має права укладати з працiвником контракт, навiть якщо є наявна обопiльна згода обох сторін. Порядок укладання контрактiв пiд час прийняття (наймання) на роботу працiвникiв на пiдприємство, в установу, органiзацiю незалежно вiд форми власностi, виду дiяльностi та галузевої належностi, а також щодо громадян визначено Положенням про порядок укладання контрактiв при прийняттi на роботу працiвникiв, затвердженим постановою Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 19.03.94 р. № 170 (iз змiнами та доповненнями, далi — Положення). Це Положення не поширюється на керівників підприємств державної форми власності.

При укладенні контракту слід взяти до уваги форму типового контракту, затвердженого наказом Мінпраці України від 15.04.1994 р. № 23.

Як альтернатива контракту, за певних умов, можливе укладання звичайного строкового трудового договору. Втім у ст. 23 КЗпП також встановлено обмеження — строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Дозвіл державному виконавцю на примусове проникнення в помешкання боржника

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Першого листопада Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 826/10431/17, адміністративне провадження № К/9901/735/17 (ЄДРСРУ № 85354633) досліджував питання примусового проникнення виконавця у помешкання боржника.

Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно до ст. 18 ЦПК судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади й органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території країни, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, — і за її межами.

Пункт 6 частини 1 статті 4 Закону «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» та пункт 4 частини 1 статті 2 Закону «Про виконавче провадження» встановлюють принцип (засаду) диспозитивності виконавчого провадження та визначають його обов`язковість при здійсненні виконавчого провадження органами державної виконавчої служби та приватними виконавцями. Відповідно до ст. 1 Закону «Про виконавче провадження» виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі — рішення) — сукупність дій, визначених у цьому законі органів й осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього закону, а також рішеннями, які відповідно до цього закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з частиною 1 статті 5 Закону «Про виконавче провадження», примусове виконання рішень покладається на органи державної виконавчої служби (державних виконавців) та в передбачених цим законом випадках на приватних виконавців, правовий статус та організація діяльності яких встановлюються Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». Відповідно до пункту 4 частини 3 статті 18 Закону «Про виконавче провадження» під час виконання судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів допускається, за наявності вмотивованого рішення суду, примусове проникнення до житла чи іншого володіння фізичної особи, безперешкодно входити на земельні ділянки, до житлових та інших приміщень боржника — фізичної особи, особи, в якої перебуває майно боржника, чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, проводити в них огляд, у разі потреби примусово відкривати їх в установленому порядку із залученням працівників поліції, опечатувати такі приміщення, арештовувати, опечатувати та вилучати належне боржникові майно, яке там перебуває та на яке згідно із законом можливо звернути стягнення.

Пунктом 13 частини 3 статті 18 Закону «Про виконавче провадження» передбачено право виконавця на звернення до суду з поданням про постановлення вмотивованого рішення про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника — фізичної або іншої особи, в якої перебуває майно боржника, чи майно та кошти, що належать боржникові від інших осіб.

Між тим, звертаючись до суду із поданням, виконавцю слід довести наступне: боржник достовірно знає про наявність виконавчого провадження та повідомлявся про намір виконавця вчинити виконавчі дії з опису та арешту майна, але чинив цьому перешкоди; боржник ухиляється від проведення виконавчих дій; майно належить боржнику або він має право користування ним; боржник не надавав доступу до майна у відведений для цього час вчинення виконавчих дій.

Окремо слід зазначити, що як регламентовано частиною першою статті 439 ЦПК України, питання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника — фізичної особи або особи, в якої знаходиться майно боржника, чи майно та кошти, належні боржникові від інших осіб, або дитина, щодо якої є виконавчий документ про її відібрання, при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням житла чи іншого володіння особи або судом, який ухвалив рішення за поданням державного виконавця, приватного виконавця. Вказана норма встановлює особливі правила підсудності, а саме, що подання про примусове проникнення до житла чи іншого володіння боржника розглядається не судом, який видав виконавчий документ, а судом за місцем знаходження житла чи іншого володіння особи. Саме такого висновку дійшла колегія суддів Великої Палати Верховного Суду в постанові від 20 вересня 2018 року у справі № 545/3611/17-ц (провадження № 14-287цс18).

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Поновлення процесуальних строків на відкриття апеляційного провадження

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Особливості вирішення питання прийняття скарги судом апеляційної інстанції у разі подання останньої після закінчення процесуальних строків.

Двадцятого вересня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/18888/18, адміністративне провадження № К/9901/20983/19 (ЄДРСРУ № 84405600) досліджував питання щодо особливості вирішення питання прийняття апеляційної скарги судом апеляційної інстанції у разі подання такої скарги після закінчення процесуальних строків. Правила вирішення питання прийняття апеляційної скарги судом апеляційної інстанції в разі подання такої скарги після закінчення строків, установлених статтею 295 цього кодексу, передбачені частиною третьою статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України).

Відповідно до цієї статті, апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених статтею 295 цього кодексу, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею в заяві, визнані неповажними. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду апеляційної інстанції із заявою про поновлення строку або вказати інші підстави для поновлення строку.

Пунктом 4 частини першої статті 299 КАС України передбачено, що якщо скаржником у строк, визначений судом, не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними, суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у справі. Тобто, з аналізу наведених положень процесуального закону вбачається, що якщо апеляційна скарга подана після закінчення строку, установленого статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України, й особа не порушує питання про поновлення такого строку, суддя-доповідач залишає апеляційну скаргу без руху, а особа має право звернутися до суду із заявою про поновлення строку протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху.

Якщо особа звернулась із заявою про поновлення строку апеляційного оскарження протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху суд апеляційної інстанції має оцінити наведені в такій заяві підстави і визнати їх поважними чи неповажними. Якщо наведені в заяві про поновлення строку підстави суд апеляційної інстанції визнав неповажними закон надає особі право звернутися із заявою, в якій вказати інші підстави для поновлення строку апеляційного оскарження.

У даній справі суд апеляційної інстанції визнав наведені скаржником у заяві про поновлення строку апеляційного оскарження підстави неповажними, однак у порушення вимог частини третьої статті 298 КАС України, позбавив відповідача права звернутися з заявою із зазначенням в ній інших підстав для поновлення такого строку, відмовивши у відкритті апеляційного провадження. З огляду на викладене, Верховний суд вважає за правильне скасувати ухвалу суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті апеляційного провадження з направленням справи до апеляційного адміністративного суду для продовження розгляду, в ході якого питання про прийняття апеляційної скарги судом апеляційної інстанції має бути вирішено у порядку, передбаченому частиною третьою статті 298 Кодексу адміністративного судочинства України.

Висновок

Якщо скаржником пропущено процесуальний строк на подання апеляційної скарги та не подано заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження або наведені підстави для поновлення строку на апеляційне оскарження визнані судом неповажними, суддя-доповідач залишає апеляційну скаргу без руху, а особа має право звернутися до суду із заявою про поновлення строку протягом десяти днів з дня вручення ухвали про залишення апеляційної скарги без руху, і якщо наведені в заяві про поновлення строку підстави суд апеляційної інстанції визнає неповажними закон надає особі право звернутися із заявою, в якій вказати інші підстави для поновлення строку апеляційного оскарження. І тільки після цього апеляційна інстанція має право відмовити у відкритті провадження.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Повернення надмірно сплаченого податку

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Повернення надмірно сплаченого податку, або зарахування переплати в рахунок майбутніх платежів та/або погашення податкової заборгованості з іншого податку.

Першого жовтня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в рамках справи № 640/18424/18, адміністративне провадження № К/9901/23682/19 (ЄДРСРУ № 84634597) досліджував питання щодо повернення надмірно сплаченого податку на прибуток на рахунок платника або зарахування в рахунок майбутніх платежів по податкам та зборам. У рамках вищевказаної справи суди попередніх інстанцій дій шли висновку про те, що оскільки платник податків звернувся із заявами про повернення переплати з податку на прибуток після спливу строку, встановленого статтею 102 Податкового кодексу України, то в задоволенні позову слід посилаючись, висновуючись при цьому на системний аналіз положень підпункту 14.1.115 пункту 14.1 статті 14 ПКУ, за приписами якого надміру сплачені грошові зобов’язання це суми коштів, які на певну дату зараховані до відповідного бюджету понад нараховані суми грошових зобов’язань, граничний строк сплати яких настав на таку дату та приписів підпункту 17.1.5 пункту 17.1 статті 17 цього кодексу, за якими платнику податків надано право на залік чи повернення надміру сплачених, а також надміру стягнутих сум податків та зборів, пені, штрафів у порядку, встановленому цим Кодексом.

Суди попередніх інстанцій також покликалися на положення пункту 87.1 статті 87 Податкового кодексу України, відповідно до яких джерелами самостійної сплати грошових зобов’язань або погашення податкового боргу платника податків є будь-які власні кошти, в тому числі ті, що отримані від продажу товарів (робіт, послуг), майна, випуску цінних паперів, зокрема корпоративних прав, отримані як позика (кредит) та з інших джерел, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею, а також суми надміру сплачених платежів до відповідних бюджетів та положень пунктів 43.1, 43.2 статті 43 цього кодексу, за якими помилково та/або надміру сплачені суми грошового зобов’язання підлягають поверненню платнику відповідно до цієї статті та статті 301 Митного кодексу України, крім випадків наявності в такого платника податкового боргу. В разі наявності у платника податків податкового боргу, повернення помилково та/або надміру сплаченої суми грошового зобов’язання на поточний рахунок такого платника податків в установі банку або шляхом повернення готівковими коштами за чеком, у разі відсутності у платника податків рахунку в банку, проводиться лише після повного погашення такого податкового боргу платником податків.

Аналіз наведених норм зумовив висновок судів попередніх інстанцій про те, що у відповідності до пунктів 43.3, 43.4 статті 43 Податкового кодексу України встановлено, що обов’язковою умовою для здійснення повернення сум грошового зобов’язання є подання платником податків заяви про таке повернення (крім повернення надміру утриманих (сплачених) сум податку з доходів фізичних осіб, які розраховуються контролюючим органом на підставі поданої платником податків податкової декларації за звітний календарний рік шляхом проведення перерахунку за загальним річним оподатковуваним доходом платника податку) протягом 1095 днів від дня виникнення помилково та/або надміру сплаченої суми. Платник податків подає заяву на повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов’язань у довільній формі, в якій зазначає напрям перерахування коштів: на поточний рахунок платника податків в установі банку; на погашення грошового зобов’язання (податкового боргу) з інших платежів, контроль за справлянням яких покладено на контролюючі органи, незалежно від виду бюджету; повернення готівковими коштами за чеком у разі відсутності в платника податків рахунку в банку.

У силу вимог пункту 43.5 статті 43 Податкового кодексу України, контролюючий орган не пізніше ніж за п’ять робочих днів до закінчення двадцятиденного строку з дня подання платником податків заяви готує висновок про повернення відповідних сум коштів з відповідного бюджету та подає його для виконання відповідному органові, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів. На підставі отриманого висновку орган, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів протягом п’яти робочих днів, здійснює повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов’язань платникам податків у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику. Контролюючий орган несе відповідальність згідно із законом за несвоєчасність передачі органу, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів для виконання висновку про повернення відповідних сум коштів з відповідного бюджету.

Повернення помилково та/або надміру сплачених грошових зобов’язань платникам податків здійснюється з бюджету, в який такі кошти були зараховані (пункт 43.6 статті 43 Податкового кодексу України). Порядком взаємодії територіальних органів Міністерства доходів і зборів України, місцевих фінансових органів та територіальних органів Державної казначейської служби України у процесі повернення платникам податків помилково та/або надміру сплачених сум грошових зобов’язань, затвердженого спільним наказом Міністерства доходів і зборів України та Міністерства фінансів України від 30 грудня 2013 року № 882/1188 (далі по тексту – Порядок), що діяв на момент виникнення спірних правовідносин, визначено, що повернення помилково та/або надміру сплачених сум грошових зобов’язань у випадках, передбачених законодавством, здійснюється виключно на підставі заяви платника податку (за винятком повернення надміру утриманих (сплачених) сум податку на доходи фізичних осіб, які розраховуються органом Міндоходів на підставі поданої платником податків податкової декларації за звітний календарний рік шляхом проведення перерахунку за загальним річним оподатковуваним доходом платника податку), яка може бути подана протягом 1095 днів від дня виникнення помилково та/або надміру сплаченої суми. Заява подається платником податку до органу державної податкової служби за місцем перебування на податковому обліку в довільній формі.

За змістом пунктів 9, 10 Порядку надані податковим органом висновки про повернення помилково та/або надміру сплачених сум грошових зобов’язань реєструються територіальними органами Державного казначейства в Журналі обліку висновків, який ведеться в електронному вигляді. На підставі отриманих висновків органи Державного казначейства України здійснюють повернення платникам податків помилково та/або надміру сплачених сум грошових зобов’язань у визначеному законодавством порядку, а саме згідно з Порядком повернення кош тів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 3 вересня 2013 року № 787.

Відтак, платник податків у наданий законодавством строк (1095 днів) має право звернутися до контролюючого органу із заявою про повернення помилково та/або надмірно сплачених платежів. Родзинкою в цій справі є те, і Верховний Суд на цьому наголосив, що суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази, обмежившись виключно наявністю факту спливу строку, встановленого пунктом 102.5 статті 102 Податкового кодексу України для повернення шляхом стягнення надміру сплачених грошових зобов’язань на розрахунковий рахунок позивача, залишивши при цьому поза увагою дослідження бездіяльності податкового органу стосовно розгляду заяв позивача та можливості використання суми переплати податку на прибуток (авансових внесків) на погашення податкової заборгованості з цього та іншого податків, тобто можливості використання позивачем активу як джерела сплати його заборгованості.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.