Connect with us

Судова практика

Як правильно укласти трудовий контракт?

Сергій ТЕНЬКОВ, експерт ЮВУ

Контракт лишається поширеним різновидом строкового трудового договору. Його привабливість полягає в можливості узгодити складні питання трудових відносин через відповідні домовленості між роботодавцем і працівником. Утім можливість певною мірою відійти від норм трудового законодавства призводить до численних юридичних помилок.

Постанова Верховного Суду (далі — ВС) від 14.02.2019 року у справі № 551/1027/17

Обставини справи:

Між позивачем та ТОВ-відповідачем було укладено трудовий контракт, терміном дії до 31 грудня 2019 року. За контрактом позивача було призначено на посаду генерального директора даного підприємства.

У листопаді 2016 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідача, в якому просив визнати недійсним укладений контракт, який він вважає незаконним, оскільки надана йому посада генерального директора, не відноситься до переліку працівників, які згідно з чинним законодавством мають працювати за контрактом, а положеннями статуту відповідача не передбачено можливості укладання з генеральним директором такої форми трудового договору. У зв’язку з наведеним, позивач вважає, що вказаний контракт підлягає визнанню судом недійсним відповідно до вимог статті 9 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП).

Крім того, позивач посилався на те, що окремі умови, укладеного з ним контракту погіршують його становище, як працівника, порівняно із законодавством України про працю, та, як наслідок, порушують його права та інтереси.

Рішенням районного суду, залишеним без змін постановою апеляційного суду у задоволенні позову відмовлено. Позивач подав касаційну скаргу до Верховного Суду. Касаційна скарга мотивована тим, що відсутня спеціальна норма закону, яка дає право роботодавцю укладати контракт з керівником товариства. Судами неправильно застосовано положення частини третьої статті 21 КЗпП України та частину четверту статті 65 Господарського кодексу Украї ни (далі — ГК України). Вис новки судів є помилковими і базуються на неправильному тлумачення даної норми ГК України, оскільки в частині четвертій статті 65 Господарського кодексу міститься лише загальне формулювання «укладається договір (контракт)» і при цьому ГК України не регулює питання, в яких саме випадках і з керівником якого підприємства укладається договір, а з яким — контракт. Помилковість висновків судів щодо тлумачення змісту даних норм підтверджується практикою застосування цих норм судом касаційної інстанції в подібних спорах, зокрема ухвалою Вищого спеціа лізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 березня 2014 року (у ЄДРСР № 37879450).

Правова позиція ВС

Верховний Суд розглянув касаційну скаргу і дійшов таких висновків. За змістом частин четвертої, п’ятої та шостої статті 65 ГК України в разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права, обов’язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін. Керівника підприємства може бути звільнено з посади достроково на підставах, передбачених договором (контрактом) відповідно до закону.

На підставі вищенаведеного ВСУ дійшов висновку, що правовою підставою для укладення контракту з керівником юридичної особи незалежно від форм власності є стаття 65 ГК України. Згідно з указаною нормою відповідач мав право на укладення з позивачем контракту як особливої форми трудового договору з керівником підприємства. В силу положень статті 21 КЗпП України та відповідно до частини третьої цієї статті, можливо встановлювати в такому контракті строк найму, права, обов’язки, відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін.

Верховний Суд зазначив, що з урахуванням наведеного, безпідставними є доводи касаційної скарги щодо неналежності посади генерального директора товариства до категорії осіб, які працюють за контрактом. Такі посилання зводяться до власного розуміння і тлумачення позивачем положень частини четвертої статті 65 ГК України та спростовуються змістом наведеної норми, яка не містить заборони укладення контракту між суб’єктом господарювання та його керівником, а є імперативною й передбачає укладення контракту з керівником підприємства.

Верховний Суд зазначив, що вирішуючи даний спір, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно виходив з того, що здійснюючи статутні повноваження, керівник відповідача за наявності достатніх підстав уклав з позивачем, як із генеральним директором, контракт — особливу форму трудового договору.

Суд першої інстанції, висновки якого перевірив апеляційний суд, дав належну оцінку кожному з доводів позивача про невідповідність окремих частин контракту вимогам трудового законодавства, перевірив зміст цих пунктів на предмет їх відповідності чинному законодавству та дійшов обґрунтованого висновку, що вказані умови трудового договору не погіршують становище позивача порівняно із законодавством про працю, а відступ від положень трудового законодавства не порушує його законні права та інтереси, у зв’язку із чим відсутні підстави для визнання вказаного контракту недійсним відповідно до положень статті 9 КЗпП України.

Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без змін.

Коментар і рекомендації

Відповідно до ст. 21 КЗпП сфера застосування контракту визначається законами України (авт. — саме законами, до яких належать і кодекси, а не законодавством взагалі).

В наведеному контексті слід взяти до уваги рішення Конституційного Суду України від 9.07.1998 року в справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України. КСУ на підставі аналізу матеріалів справи вважає, що останнім часом відбувається необґрунтоване розширення сфери застосування контракту, яка виходить навіть за межі, визначені законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України. Все це не сприяє створенню умов для повного здійснення громадянами права на працю, ускладнює становище працівників, знижує реальність гарантій трудових прав громадян, встановлених Конституцією і законами України.

Виходячи з необхідності посилення правових засобів захисту прав громадян у сфері праці, унеможливлення їх ущемлення, додержання вимог ратифікованої Україною Конвенції Міжнародної організації праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця Конституційний Суд України визнає за доцільне в подальшому обмежити визначення сфери застосування контракту лише законами, що є прерогативою Верховної Ради України. Контрактна форма трудового договору не може впроваджуватись нормативними актами центральних і місцевих органів виконавчої влади, актами органів місцевого самоврядування, а також колективними договорами і угодами та іншими локальними нормативними актами. Тобто роботодавець має спочатку перевірити: яким конкретним законом дозволяється укладати трудовий контракт з працівником або з керівником (у коментованій справі — з генеральним директором).

У наведеній справі йшлося про застосування п. 4 ст. 65 ГК України, де укладення трудового контракту прямо передбачено для керівників підприємств. Крім цього, У п. 5 ст. 38 нового Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» (далі — Закон про ТОВ) тепер передбачена можливість укладання контракту з членами наглядової ради товариства.

Інші випадки, коли допускається укладення з працівником трудового контракту також мають бути прямо передбачені відповідними спеціальними законами. Так, встановлено, що педагогiчнi та науково-педагогiчнi працiвники приймаються на роботу через укладення трудового договору, в тому числi за контрактом (Закон України «Про освiту»), а помiчники адво ката працюють на пiдставi трудового договору (контракту), укладеного з адвокатом, адвокатським бюро, адвокатським об’єднанням, з додержанням вимог Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» i законодавства про працю.

Якщо працiвник погоджується на укладення контракту, то власник або уповноважений ним орган повинен видати відповідний наказ (розпорядження). Працівник має бути ознайомлений з таким наказом (розпорядженням) пiд пiдпис та зазначити, що вiн згоден на укладення контракту. Крiм того, у п. 10 постанови пленуму Верховного Суду України вiд 06.11.92 р. № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорiв» (з наступними змінами і доповненнями) передбачено, що вiдмова працiвника укласти контракт може бути пiдставою для припинення трудового договору за п. 6 ч. 1 ст. 36 КЗпП у тому разi, якщо вiдповiдно до законодавства така форма трудового договору для даного працiвника була обов’язковою. Такий працiвник пiдлягає звiльненню вiдповiдно до п. 6 ч. 1 ст. 36 КЗпП, як працівник, що вiдмовився вiд продовження роботи у зв’язку зi змiнами iстотних умов працi. Йдеться про ситуації, коли укладення контракту не лише дозволяється, а й є обов’язковим.

Важливе роз’яснення з цього приводу надав юридичний департамент Мінсоцполітики України: якщо укладення контракту законом не передбачене, то власник або уповноважений ним орган не має права укладати з працiвником контракт, навiть якщо є наявна обопiльна згода обох сторін. Порядок укладання контрактiв пiд час прийняття (наймання) на роботу працiвникiв на пiдприємство, в установу, органiзацiю незалежно вiд форми власностi, виду дiяльностi та галузевої належностi, а також щодо громадян визначено Положенням про порядок укладання контрактiв при прийняттi на роботу працiвникiв, затвердженим постановою Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 19.03.94 р. № 170 (iз змiнами та доповненнями, далi — Положення). Це Положення не поширюється на керівників підприємств державної форми власності.

При укладенні контракту слід взяти до уваги форму типового контракту, затвердженого наказом Мінпраці України від 15.04.1994 р. № 23.

Як альтернатива контракту, за певних умов, можливе укладання звичайного строкового трудового договору. Втім у ст. 23 КЗпП також встановлено обмеження — строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Джерело: Юридичний вісник України

Advertisement
Клікніть для коментування

You must be logged in to post a comment Login

Залишати коментар

Судова практика

Бездіяльність виконавця є триваючим правопорушенням, тому початок перебігу строку на її оскарження відкладається автоматично

25 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 175/3995/17-ц відмовив у задоволенні касаційної скарги начальника управління виконавчої служби, обґрунтованої збігом строку давності на оскарження бездіяльності виконавця.

Громадянин звернувся до суду зі скаргою на неправомірні рішення та бездіяльність начальника управління державної виконавчої служби, в якій просив визнати неправомірною бездіяльність відповідача щодо неприйняття постанови за результатами розгляду його скарги, поданої у виконавчому провадженні; визнати неправомірною відмову відповідача в задоволенні його скарги; зобов`язати відповідача або іншу посадову особу, яка буде виконувати обов`язки начальника управління виконавчої служби, повторно розглянути його скаргу.

Свої вимоги мотивував тим, що на підставі виконавчого листа відкрито виконавче провадження із примусового виконання рішення суду, яким іншу особу зобов`язано вчинити відповідні дії на його користь. Заявник як стягувач у цьому виконавчому провадженні звернувся до начальника управління виконавчої служби зі скаргою на бездіяльність начальника районного відділу служби щодо невиконання вимог Положення про автоматизовану систему виконавчих проваджень, проте йому було відмовлено у задоволенні скарги у зв’язку із пропуском строку на оскарження.

Ухвалою районного суду, залишеною без змін апеляційним судом, скаргу задоволено з тих мотивів, що ч. 5 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» передбачені строки оскарження (протягом 10 робочих днів) рішення та дій виконавця, посадової особи органів державної виконавчої служби, тобто наведеною нормою не передбачені строки оскарження бездіяльності виконавця, посадових осіб органів державної виконавчої служби. Неправильне застосування цієї норми відповідачем призвело до безпідставної відмови в задоволенні скарги.

У касаційній скарзі відповідач зазначав, що рішення та дії виконавця, посадових осіб органів ДВС можуть бути оскаржені протягом 10 робочих днів з дня, коли особа дізналась або повинна була дізнатись про порушення її прав, а стягувач (позивач) строк пропустив.

Залишаючи без задоволення касаційну скаргу, Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій та звернув увагу на те, що триваюче правопорушення розуміється як проступок, пов’язаний з тривалим та безперервним невиконанням суб’єктом обов’язків, передбачених законом. Тобто триваючі правопорушення характеризуються тим, що особа, яка допустила бездіяльність, перебуває і надалі у стані безперервного продовження бездіяльності та, відповідно, – порушення закону. Триваюче правопорушення припиняється лише у разі: усунення стану, за якого об’єктивно існує певний обов’язок у суб’єкта, що вчиняє правопорушення; виконанням обов’язку відповідним суб’єктом.

Таким чином, бездіяльність виконавця, посадових осіб органів ДВС є триваючим правопорушенням, у зв’язку з чим початок перебігу строку на її оскарження автоматично відкладається.

Позивач, звертаючись із скаргою до начальника управління виконавчої служби, оскаржував бездіяльність начальника районного ВДВС, а тому відмова начальника управління у розгляді скарги з підстав пропуску строку на оскарження є протиправною.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Позов про визнання недійсною вчиненої в Україні відмови від прийняття спадщини, яка знаходиться за кордоном, підсудний судам України

18 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 203/1501/19 скасував рішення судів, які не врахували, що особистим законом позивача є право України.

Громадянин України звернувся до суду з позовом до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу і власної сестри про визнання недійсною відмови від прийняття спадщини.

Позов мотивований тим, що позивач є сином громадянина РФ та братом відповідачки, яка також є громадянкою РФ і постійно мешкає в м. Вороніж.

Після смерті батька відкрилася спадщина у вигляді будинку, земельної ділянки, а також банківських вкладів. Спадкове майно фактично знаходиться у РФ.

Позивач на прохання сестри склав заяву про відмову від спадщини, яку посвідчила приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу. Зазначену заяву вважав такою, що складена внаслідок помилки.

Ухвалою районного суду, залишеною без змін апеляційним судом, відмовлено у відкритті провадження у справі у зв’язку з тим, що спадкове майно фактично знаходиться на території РФ, тому позивач позбавлений права розгляду заявленого ним позову судами України.

Суд апеляційної інстанції погодився з доводами суду першої інстанції та вказав, що згідно зі ст.ст. 70, 71, 72 Закону України «Про міжнародне приватне право» спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем в заповіті не обрано право держави, громадянином якої він був.

У касаційній скарзі представник позивача зазначив, що він звернувся із позовом до суду України, оскільки відмова від прийняття спадщина була складена і посвідчена приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області, яка здійснювала діяльність в Україні у м. Харкові. Стверджував, що він не заявляв позовних вимог про визнання права власності на спадкове майно, що фактично знаходиться у РФ, тому вимога про визнання недійсною відмови від прийняття спадщини, яка нотаріально посвідчена в Україні, повинна вирішуватися судами України.

Верховний Суд зазначив, що, відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що цей спір виник з приводу спадкового майна, що фактично перебуває на території Російської Федерації, і позовна заява не підлягає розгляду судами України.

Проте суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що спір за позовом особи виник з приводу визнання недійсним одностороннього правочину, який вчинено на території України, а отже, позов про визнання недійсним такого правочину підсудний судам України.

Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, зокрема, у разі коли, дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України.

Суди не врахували, що особистим законом позивача є право України, спірний правочин вчинено на території України, він має односторонній характер, а загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину вчиненого в Україні, передбачені ст. 203 ЦК України.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

Судова практика

Не передбачено такого способу захисту порушеного права, як надання судом дозволу на вчинення правочину щодо нерухомого майна

18 березня 2020 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 641/7974/18 змінив мотивувальну частину рішень судів першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову власника 2/3 частки квартири, який просив дозволити продаж частки.

Власника 2/3 частки квартири звернувся до суду з позовом до співвласника 1/3 квартири, третя особа – Департамент служб у справах дітей міської ради, про надання дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, обґрунтувавши позов тим, що відповідач без його згоди зареєстрував у спірній квартирі неповнолітніх дітей, у зв’язку з чим нотаріуси відмовляються посвідчувати договір купівлі-продажу частки квартири.

Рішенням районного суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що чинним законодавством передбачено, що лише батьки, які є законними представниками малолітніх дітей, мають право на звернення до органів опіки та піклування для отримання дозволу на вчинення правочинів щодо нерухомого майна, право користування на яке мають діти.

У касаційній скарзі представник позивача зазначив, що суди дійшли помилкового висновку, що власник, права якого порушені, може скористатися не будь-яким, а лише конкретним способом захисту свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні правовідносини. Наполягав, що судами попередніх інстанцій не врахована правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду від 20 березня 2019 р. у справі № 1612/2343/12, згідно якої згода органу опіки і піклування на продаж житла, у якому зареєстрована дитина, але яке не належить її батькам, не потрібна.

Верховний Суд зазначив, що позивач не є батьком неповнолітніх дітей, які проживають як члени сім`ї власника у спірній квартирі, тому згоди органу опіки і піклування на відчуження належної позивачу частки квартири не вимагається.

Положення Закону Україну «Про охорону дитинства», Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» також не передбачають заборони на укладання договорів співвласником житлового приміщення, який не є батьком дітей на утриманні якого вони не перебувають.

Відповідно до ч. 4 ст. 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника належать особи, зазначені в ч. 2 ст. 64 ЖК, а саме: подружжя, їх діти і батьки.

Таким чином, неповнолітні мають право лише на проживання у спірній квартирі, а тому їх житлові права відчуженням належної позивачу частки квартири не можуть бути порушені.

Водночас такого способу захисту, як надання дозволу на відчуження частки нерухомого майна без дозволу органу опіки та піклування, чинним законодавством України не передбачено.

Звертаючись до суду з позовом, позивач посилався на те, що нотаріуси відмовляються, оскільки у спірній квартирі зареєстровані неповнолітні особи, а також на те, що неодноразово звертався до відповідних соціальних служб із заявами про надання дозволу органу опіки та піклування на відчуження належної йому частки квартири, однак отримував відмови на вказані звернення.

Проте матеріали справи не містять належних і достовірних доказів про оскарження позивачем відмов у наданні дозволу та посвідченні договору купівлі-продажу частки квартири, а суд не може підміняти державний орган, приймати замість нього рішення, яке відповідало б закону, і давати вказівки, які б свідчили про вирішення питань, що належать до компетенції таких органів, оскільки такі дії виходять за межі його повноважень.

Дійшовши висновку про необґрунтованість позову та відсутність підстав для його задоволення, суди попередніх інстанції неправильно застосували норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, відмовивши у задоволені позовних вимог з інших підстав.

Підготував Леонід Лазебний

Повний текст рішення

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.