Connect with us

Судова практика

Як правильно укласти трудовий контракт?

Сергій ТЕНЬКОВ, експерт ЮВУ

Контракт лишається поширеним різновидом строкового трудового договору. Його привабливість полягає в можливості узгодити складні питання трудових відносин через відповідні домовленості між роботодавцем і працівником. Утім можливість певною мірою відійти від норм трудового законодавства призводить до численних юридичних помилок.

Постанова Верховного Суду (далі — ВС) від 14.02.2019 року у справі № 551/1027/17

Обставини справи:

Між позивачем та ТОВ-відповідачем було укладено трудовий контракт, терміном дії до 31 грудня 2019 року. За контрактом позивача було призначено на посаду генерального директора даного підприємства.

У листопаді 2016 року позивач звернувся до суду з позовом до відповідача, в якому просив визнати недійсним укладений контракт, який він вважає незаконним, оскільки надана йому посада генерального директора, не відноситься до переліку працівників, які згідно з чинним законодавством мають працювати за контрактом, а положеннями статуту відповідача не передбачено можливості укладання з генеральним директором такої форми трудового договору. У зв’язку з наведеним, позивач вважає, що вказаний контракт підлягає визнанню судом недійсним відповідно до вимог статті 9 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП).

Крім того, позивач посилався на те, що окремі умови, укладеного з ним контракту погіршують його становище, як працівника, порівняно із законодавством України про працю, та, як наслідок, порушують його права та інтереси.

Рішенням районного суду, залишеним без змін постановою апеляційного суду у задоволенні позову відмовлено. Позивач подав касаційну скаргу до Верховного Суду. Касаційна скарга мотивована тим, що відсутня спеціальна норма закону, яка дає право роботодавцю укладати контракт з керівником товариства. Судами неправильно застосовано положення частини третьої статті 21 КЗпП України та частину четверту статті 65 Господарського кодексу Украї ни (далі — ГК України). Вис новки судів є помилковими і базуються на неправильному тлумачення даної норми ГК України, оскільки в частині четвертій статті 65 Господарського кодексу міститься лише загальне формулювання «укладається договір (контракт)» і при цьому ГК України не регулює питання, в яких саме випадках і з керівником якого підприємства укладається договір, а з яким — контракт. Помилковість висновків судів щодо тлумачення змісту даних норм підтверджується практикою застосування цих норм судом касаційної інстанції в подібних спорах, зокрема ухвалою Вищого спеціа лізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26 березня 2014 року (у ЄДРСР № 37879450).

Правова позиція ВС

Верховний Суд розглянув касаційну скаргу і дійшов таких висновків. За змістом частин четвертої, п’ятої та шостої статті 65 ГК України в разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права, обов’язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін. Керівника підприємства може бути звільнено з посади достроково на підставах, передбачених договором (контрактом) відповідно до закону.

На підставі вищенаведеного ВСУ дійшов висновку, що правовою підставою для укладення контракту з керівником юридичної особи незалежно від форм власності є стаття 65 ГК України. Згідно з указаною нормою відповідач мав право на укладення з позивачем контракту як особливої форми трудового договору з керівником підприємства. В силу положень статті 21 КЗпП України та відповідно до частини третьої цієї статті, можливо встановлювати в такому контракті строк найму, права, обов’язки, відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін.

Верховний Суд зазначив, що з урахуванням наведеного, безпідставними є доводи касаційної скарги щодо неналежності посади генерального директора товариства до категорії осіб, які працюють за контрактом. Такі посилання зводяться до власного розуміння і тлумачення позивачем положень частини четвертої статті 65 ГК України та спростовуються змістом наведеної норми, яка не містить заборони укладення контракту між суб’єктом господарювання та його керівником, а є імперативною й передбачає укладення контракту з керівником підприємства.

Верховний Суд зазначив, що вирішуючи даний спір, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, правильно виходив з того, що здійснюючи статутні повноваження, керівник відповідача за наявності достатніх підстав уклав з позивачем, як із генеральним директором, контракт — особливу форму трудового договору.

Суд першої інстанції, висновки якого перевірив апеляційний суд, дав належну оцінку кожному з доводів позивача про невідповідність окремих частин контракту вимогам трудового законодавства, перевірив зміст цих пунктів на предмет їх відповідності чинному законодавству та дійшов обґрунтованого висновку, що вказані умови трудового договору не погіршують становище позивача порівняно із законодавством про працю, а відступ від положень трудового законодавства не порушує його законні права та інтереси, у зв’язку із чим відсутні підстави для визнання вказаного контракту недійсним відповідно до положень статті 9 КЗпП України.

Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, а рішення судів попередніх інстанцій без змін.

Коментар і рекомендації

Відповідно до ст. 21 КЗпП сфера застосування контракту визначається законами України (авт. — саме законами, до яких належать і кодекси, а не законодавством взагалі).

В наведеному контексті слід взяти до уваги рішення Конституційного Суду України від 9.07.1998 року в справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України. КСУ на підставі аналізу матеріалів справи вважає, що останнім часом відбувається необґрунтоване розширення сфери застосування контракту, яка виходить навіть за межі, визначені законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України. Все це не сприяє створенню умов для повного здійснення громадянами права на працю, ускладнює становище працівників, знижує реальність гарантій трудових прав громадян, встановлених Конституцією і законами України.

Виходячи з необхідності посилення правових засобів захисту прав громадян у сфері праці, унеможливлення їх ущемлення, додержання вимог ратифікованої Україною Конвенції Міжнародної організації праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця Конституційний Суд України визнає за доцільне в подальшому обмежити визначення сфери застосування контракту лише законами, що є прерогативою Верховної Ради України. Контрактна форма трудового договору не може впроваджуватись нормативними актами центральних і місцевих органів виконавчої влади, актами органів місцевого самоврядування, а також колективними договорами і угодами та іншими локальними нормативними актами. Тобто роботодавець має спочатку перевірити: яким конкретним законом дозволяється укладати трудовий контракт з працівником або з керівником (у коментованій справі — з генеральним директором).

У наведеній справі йшлося про застосування п. 4 ст. 65 ГК України, де укладення трудового контракту прямо передбачено для керівників підприємств. Крім цього, У п. 5 ст. 38 нового Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» (далі — Закон про ТОВ) тепер передбачена можливість укладання контракту з членами наглядової ради товариства.

Інші випадки, коли допускається укладення з працівником трудового контракту також мають бути прямо передбачені відповідними спеціальними законами. Так, встановлено, що педагогiчнi та науково-педагогiчнi працiвники приймаються на роботу через укладення трудового договору, в тому числi за контрактом (Закон України «Про освiту»), а помiчники адво ката працюють на пiдставi трудового договору (контракту), укладеного з адвокатом, адвокатським бюро, адвокатським об’єднанням, з додержанням вимог Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» i законодавства про працю.

Якщо працiвник погоджується на укладення контракту, то власник або уповноважений ним орган повинен видати відповідний наказ (розпорядження). Працівник має бути ознайомлений з таким наказом (розпорядженням) пiд пiдпис та зазначити, що вiн згоден на укладення контракту. Крiм того, у п. 10 постанови пленуму Верховного Суду України вiд 06.11.92 р. № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорiв» (з наступними змінами і доповненнями) передбачено, що вiдмова працiвника укласти контракт може бути пiдставою для припинення трудового договору за п. 6 ч. 1 ст. 36 КЗпП у тому разi, якщо вiдповiдно до законодавства така форма трудового договору для даного працiвника була обов’язковою. Такий працiвник пiдлягає звiльненню вiдповiдно до п. 6 ч. 1 ст. 36 КЗпП, як працівник, що вiдмовився вiд продовження роботи у зв’язку зi змiнами iстотних умов працi. Йдеться про ситуації, коли укладення контракту не лише дозволяється, а й є обов’язковим.

Важливе роз’яснення з цього приводу надав юридичний департамент Мінсоцполітики України: якщо укладення контракту законом не передбачене, то власник або уповноважений ним орган не має права укладати з працiвником контракт, навiть якщо є наявна обопiльна згода обох сторін. Порядок укладання контрактiв пiд час прийняття (наймання) на роботу працiвникiв на пiдприємство, в установу, органiзацiю незалежно вiд форми власностi, виду дiяльностi та галузевої належностi, а також щодо громадян визначено Положенням про порядок укладання контрактiв при прийняттi на роботу працiвникiв, затвердженим постановою Кабiнету Мiнiстрiв України вiд 19.03.94 р. № 170 (iз змiнами та доповненнями, далi — Положення). Це Положення не поширюється на керівників підприємств державної форми власності.

При укладенні контракту слід взяти до уваги форму типового контракту, затвердженого наказом Мінпраці України від 15.04.1994 р. № 23.

Як альтернатива контракту, за певних умов, можливе укладання звичайного строкового трудового договору. Втім у ст. 23 КЗпП також встановлено обмеження — строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Акти, які не створюють юридичних наслідків не підлягають оскарженню в судовому порядку

Предметом для судового розгляду не можуть виступати рішення або акти, що визначають розмір збитків – такий висновок було викладено в постанові Великої Палати від 27.03.2019 р, складеній за результатами розгляду справи №917 / 902/18.

До господарського суду надійшла вимога визнати неправомірним рішення виконавчого комітету міськради. Позивач вимагав скасувати акт комісії, що визначала розмір та порядок відшкодування збитків, завданих територіальній громаді, як наслідок допущення порушень (з боку приватного підприємства) земельного законодавства, а саме за неправомірне використання земельної ділянки.

Посилаючись на п.1 ч.1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу, провадження у вищевказаній справі було закрито. У своєму рішенні суд послався на відсутність правових відносин у сфері, що регулюється господарським правом. Відсутні складові елементи і правові підстави, які визначили б цю справу як таку, що підлягає розгляду в господарському суді за підсудністю, дали підстави суддям закрити провадження. У своєму рішенні, суд також додав, що розгляд має бути здійснений за правилами адміністративного судочинства.

Рішення суду першої інстанції було скасовано в апеляційному суді, де була визначена підсудність господарського суду, куди для повторного розгляду були направлені матеріали провадження. Своє рішення в апеляційному суді прийняли, аргументуючи статусом відповідача: він не виступає як орган владних повноважень, в спірних питаннях, що виникають у сфері здійснення повноважень в земельних відносинах. Помилковим цю постанову апеляційного суду визнали у Великій Палаті. Рішення було аргументовано, з урахуванням таких обставин, що вимагають уваги при розгляді справи:

  • У цій суперечці позивач виступає в ролі землекористувача, а питання щодо правомірності дій відповідача є предметом спору. Зокрема мова йде про прийняте рішення, стосовно затвердженого розміру понесених збитків, внаслідок порушень земельного права. Правомірність дій Виконкому, підтверджується змістом п.2 Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі. Вважаючи, що органу місцевого самоврядування з боку позивача було завдано збитків, еквівалентних сумі неотриманих доходів, Виконкомом в рамках покладених на орган повноважень, був складений відповідний акт, що визначає відшкодування збитків.
  • Згідно з нормами п.2 вказаного Порядку, повноваження відповідача обмежені проведенням розрахунку завданих збитків. Але в примусовому порядку їх відшкодування не може бути здійснено за рішенням Виконкому.

Висновок, який випливає з попередніх пунктів: юридичні наслідки для позивача не можуть наступити в результаті рішення, прийнятого Виконкомом. Отже, порушення прав приватного підприємства, який виступив на ролі позивача, не мало місця в даному спорі. З огляду на обставини, предмет судового захисту у справі відсутній.

Читати далі

Судова практика

Визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню, є належним способом захисту, адже це фактично вимога про визнання припиненим одностороннього правочину (гарантії).

П’ятнадцятого серпня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/5989/18 (ЄДРСРУ № 83691918) досліджував питання щодо визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню. Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Завданням суду при здійсненні правосуддя в силу положень статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є, зокрема, захист гарантованих Конституцією та законами України, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого немайнового або майнового права та інтересу. Зокрема, згідно з пунктами 3, 5, 7 частини другої статті 16 ЦК України такими способами є припинення дії, яка порушує право, примусове виконання обов’язку в натурі, припинення правовідношення. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Частиною другою статті 20 Господарського кодексу України передбачено визнання наявності або відсутності прав; установлення, зміну чи припинення господарських правовідносин, як одні із способів захисту прав суб’єктів господарювання. Разом із тим, такі вимоги будуть належними способами захисту цивільних прав, якщо вони самостійно призводитимуть до поновлення порушених прав. У випадку, якщо такі вимоги є пов’язаними з іншим способом захисту цивільних прав, зокрема вимогою про стягнення грошових коштів за зобов’язаннями, вони не можуть самостійно розглядатися в окремій справі та підлягають розгляду разом із вимогами, що забезпечують дійсне поновлення прав позивача.

Такі висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування способів захисту цивільних прав, наведені в постанові 21.08.2018 зі справи № 910/14144/17. Предметом позовних вимог у цій справі були дві вимоги: про визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню, та про повернення зазначеної банківської гарантії як способу забезпечення зобов’язань позивача за договором.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Згідно зі статтями 546, 560, 563, 569 ЦК України, банківська гарантія є одним із способів забезпечення зобов’язання боржника перед кредитором та одностороннім правочином, за яким банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником та має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом та боржником.

Необхідно підкреслити, що з умов гарантії та норм права слідує, що обов’язок гаранта сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії настає за умови порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією, та направлення кредитором гаранту письмової вимоги разом із зазначеними в гарантії документами в установлений цією гарантією строк. За відсутності однієї із вказаних умов відповідальність гаранта не настає. Наведена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року № 3-31гс16.

Отже, припинення зобов’язання за гарантією стосується також прав боржника (принципала), оскільки в такому випадку останній звільняється від відповідальності за регресними вимогами, з якими гарант може звернутися до нього у випадку стягнення з нього грошової суми за виданою гарантією.

З огляду на викладене, Касаційний господарський суд погоджується з висновком про можливість обрання позивачем такого способу захисту своїх прав та інтересів як визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню, що фактично є вимогою про визнання припиненим одностороннього правочину (гарантії). Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 21.03.2019 р. зі справи № 910/5726/18 (ЄДРСРУ № 80648592) та від 04.04.2019 зі справи № 910/5723/18 (ЄДРСРУ № 81038926).

P.S. Разом із тим, суд вказує, що не є належним способом захисту цивільних прав вимога позивача про повернення банківської гарантії, як документа, що був наданий позивачем до тендерної документації при оформленні договору з постачання паливно-мастильних матеріалів та який втратив свою чинність, оскільки правочин (гарантію) визнано таким, що не підлягає виконанню. Така вимога не призводить до реального захисту порушених прав та інтересів позивача, а тому провадження з її розгляду на законних підставах закрито судом апеляційної інстанції з посиланням на приписи пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України (аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 21.03.2019 р. зі справи № 10/5726/18 та від 04.04.2019 зі справи № 910/5723/18).

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Підводні камені банкрутства

Юрій Котнюк,
ЮВУ

Наприкінці серпня Верховний Суд опублікував доволі повчальний і цікавий огляд судової практики Касаційного господарського суду у справах про банкрутство. Уважне й осмислене її вивчення може допомогти багатьом фахівцям не наступити на граблі, які до цього вже когось боляче вдарили по лобі.

Хмельницькі житлобудівельники

Дислоковане в Хмельницькому Колективне підприємство «Цивільжитлобуд», яке займається зведенням багатоквартирних будинків, користується серед тамтешніх мешканців не дуже доброю славою. Якщо вірити повідомленням місцевих засобів масової інформації, свій продукт воно виготовляє невчасно й неякісно, а для того, аби здати квартири в експлуатацію в більш-менш нормальному стані, постійно вимагає з інвесторів, котрими є звичайні люди, додаткові кошти. Його директорка на прізвище Тамара Онишко пояснює це неподобство кризою, інфляцією, зростанням цін та іншими причинами, однак прискіпливі критики зазначають, що ці обставити аж ніяк не заважають членам сім’ї цієї пані придбавати особисто для себе нові приватні будинки й дорогі автомобілі.

Обурені хмельничани у зв’язку з цим неодноразово пікетували органи місцевої влади й навіть перекривали головну транспортну артерію обласного центру. Але в даному конкретному випадку Верховний Cуд цікавили зовсім інші обставини. 9 жовтня 2018 року ухвалою Господарського суду Хмельницької області була задоволена заява тамтешнього Головного управління Державної фіскальної служби й відкрито провадження у справі про банкрутство КП «Цивільжитлобуд», яке заборгувало Державному бюджету України 1,6 млн грн несплачених податків.

Також даним вердиктом було встановлено мораторій на виплату боргів іншим кредиторам, окрім ініціюючого, в ролі якого виступало ГУ ДФС, а також накладено заборону на відчуження майна потенційного банкрута. Начебто, все правильно, але 21 січня Північно-Західний апеляційний господарський суд своєю постановою задовольнив апеляційну скаргу «Цивільжитлобуду», скасувавши зазначену вище ухвалу місцевого суду, і ось чому.

Згідно із законом податковий орган у подібних ситуаціях є, так би мовити, «привілейованим кредитором». Коли йдеться про стягнення боргів з тієї чи іншої компанії, яка примудрилася сісти у фінансову калюжу, йому гарантовано пріоритет в отриманні задоволення своїх грошових вимог перед іншими організаціями, підприємствами чи установами, котрим випало нещастя мати ділові стосунки з боржником. Однак зворотний бік такого широкого арсеналу можливостей є й великий тягар обов’язків.

У цій ситуації податківці обмежилися тим, що перевірили рахунки «Цивільжитлобуду», написали довідку, що там нуль гривень нуль-нуль копійок і пішли в суд із заявою про банкрутство. А спеціальним податковим законодавством, окрім стягнення коштів з рахунків платника податків у банках, передбачено й інші заходи погашення податкового боргу за рахунок майна боржника, зокрема, стягнення готівкових коштів, а крім того, стягнення дебіторської заборгованості платника податків. Тільки вжиття всіх наведених вище заходів у сукупності, якщо вони не призвели до погашення податкового боргу, може бути передумовою для ініціювання податковим органом справи про банкрутство. А от хмельницькі фіскали якраз і не здійснили жодних дій на встановлення згаданої вище дебіторської заборгованості даної будівельної компанії, тобто не з’ясували, чи винен їй хтось якісь кошти й чи можна з цього «когось» їх отримати.

А такі особи були, оскільки, окрім добросовісних інвесторів, які за свої своєчасно сплачені гроші ніяк не могли дочекатися квартир, були ще й недобросовісні, від яких «Цивільжитлобуд» ніяк не міг дочекатися грошей за вже побудовані квартири. Й загальна сума коштів, яку йому завинили, становила близько 1,7 млн грн. І це, зауважте, за словами самого скаржника: можливо, правда, можливо, й ні — треба перевірити, як того вимагає закон, проте працівники податкової служби цього не зробили. А от коли зробите й достеменно встановите, що все це брехня, тоді, мовляв, і приходьте знову зі своєю заявою про банкрутство.

Верховний Суд повністю погодився з такою позицією Північно-Західного апеляційного господарського суду й залишив його постанову без змін. Крім того, судді врахували ще й той варіант, що порушення справи про банкрутство не забезпечить погашення заборгованості перед держбюджетом, а призведе до зупинення діяльності підприємства в завершенні будівництва деяких об’єктів, продаж яких міг би якраз і піти на користь державі.

Волинські хлібники

Ще десять років тому Державне підприємство «Луцький комбінат хлібопродуктів № 2» вважалося гігантом агропромислової індустрії Волинської області. Будучи збудованим у 1984 році, воно на своїх дев’яти гектарах розмістило чотири основні підрозділи: елеватор, місткістю 72 тисячі тонн зерна; млин, потужністю 500 т зерна на добу; склад готової продукції, місткістю 4 тисячі тонн борошна і цех хлібобулочних виробів потужністю 22 т продукції даної категорії. Загальна кількість працівників підприємства, яке тоді було в підпорядкуванні Держкомрезерву України, становила понад 460 осіб.

Перший грім грянув у 2010 році, коли органи прокуратури обвинуватили директора комбінату Михайла Гнасюка та його заступницю Ольгу Цісар у масштабних розкраданнях зерна, належного Аграрному фонду України. Згодом вироком Луцького міськрайонного суду їх обох було засуджено до п’яти років ув’язнення й з них постановлено стягнути солідарно 45 мільйонів гривень на користь Державного агентства резерву України. Згодом цю суму рішеннями судів господарської юрисдикції було повішено на обкрадений комбінат, який перевели в підпорядкування Міністерству аграрної політики і продовольства.

Утім, якщо вірити місцевим аналітикам, ці двоє осіб були малими пішаками у великій грі столичних можновладців, кінцевою метою якого було заволодіння підприємством, бо даною кримінальною справою його злі пригоди не закінчилися, а навпаки, лише почалися. Так, станом на початок 2015 року Луцький КХП мав у пасиві вже не 45, а 472 мільйони гривень боргів, з яких 319 млн грн — Держрезерву, 118 млн грн — Публічному акціонерному товариству «Аграрний фонд», 18 млн грн — Луцькій податковій інспекції і ще 15 млн грн сукупно — різним приватним фірмам.

Але саме одна з цих дрібних приватних фірм під назвою Сільськогосподарське приватне підприємство «Рать» і подала до Господарського суду Волинської області відповідну заяву, внаслідок задоволення якої ухвалою від 10 березня 2015 року було відкрите провадження у справі про банкрутство з усіма наслідками, які з цього випливали.

Далі — більше: 10 квітня 2017 року постановою того ж суду, залишеною без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду, комбінат-боржник було визнано банкрутом й відкрито щодо нього ліквідаційну процедуру. Але тут вийшла промашка: 31 жовтня 2017 року Вищий господарський суд України скасував цей «банкрутський» вердикт і передав справу на новий розгляд на стадії розпорядження майном боржника до суду першої інстанції в іншому складі суду. Причиною такого рішення стала та обставина, що місцевий суд не з’ясував належним чином питання про те, чи перебуває потенційний банкрут у переліку особливо важливих державних підприємств, які не підлягають приватизації. Вірніше кажучи, не саме підприємство, а цілісний майновий комплекс, яким він розпоряджається.

З’ясування даного питання чимсь нагадує смішний анекдот. Так, відповідно до Закону України «Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації», майновий комплекс ДП «Луцький комбінат хлібопродуктів №2» було включено до переліку об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації. На перший погляд, все, начебто, зрозуміло. Але якщо зазирнути глибше, то за адресою, вказаною в переліку і за його кодом Єдиного державного реєстру юридичних осіб значиться Відкрите акціонерне товариство «Луцький комбінат хлібопродуктів №1», яке припинило своє існування ще 2 квітня 2008 р.

Така нісенітниця пояснюється дуже просто. Свого часу певною групою можновладців затівалася багатоходова комбінація із заволодіння комбінатом, у ході якої він був переданий до Державної акціонерної компанії «Хліб України» й при цьому було змінено його ідентифікаційний код, юридичну адресу і назву: був Луцьким КХП № 1, а став Луцьким КХП № 2. Наступним кроком логічно мала бути передача підприємства в приватні руки. Погодьтесь, хитро придумано: комбінат, який заборонено приватизувати, ніхто нікому не продає, хоча він існує лише на папері. А реальний комбінат, на який немає жодних заборон, благополучно приватизується. Фокус достойний всесвітньо відомих ілюзіоністів Еміля Кіо чи Девіда Коперфілда!

Але тоді щось у них там не «вигоріло» і приватизація не вдалася, однак пізніше, в квітні 2017 року, через цю плутанину місцевий, а слідом за ним і апеляційний господарський суди чи то помилково, чи то навмисне, але прийняли неправильні рішення. Виправляючи цю помилку, ГС Волинської області ухвалою від 7 листопада 2018 року закрив провадження у справі про банкрутство, залишену без змін постановою Північно-Західного апеляційного господарського суду.

Це рішення було прийняте з таких міркувань. У ході другого кола судом, нарешті, було встановлено, що постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави» № 83 від 04.03.2015 р. Державне підприємство «Луцький комбінат хлібопродуктів №2» все таки перебуває в числі підприємств, що забезпечують розміщення і зберігання матеріальних цінностей державного резерву, а відтак його цілісний майновий комплекс не підлягає ні приватизації, ні, тим більше, продажу з молотка.

Верховний Суд, розглядаючи касаційну скаргу, погодився з висновками попередніх судів про те, що спроба оздоровлення підприємства шляхом зовнішнього управління позитивних результатів не дала, а реальна можливість переходу до наступних процедур банкрутства відстуня. Тож подальше провадження справи вбачається недоцільним. Єдиним, на думку Верховного Суду, можливим виходом є укладення мирової угоди, тим більше, що найбільшими кредиторами проблемного хлібокомбінату є державні структури. Однак реалізація такого варіанту можлива лише в умовах ефективного урядування, на яке, будемо сподіватися, виявиться здатен новий склад Кабінету Міністрів України.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.