Connect with us

Судова практика

Чи може бути оскаржена ухвала апеляційного суду про призначення експертизи в касаційному порядку?

Євген МОРОЗОВ, адвокат

П’ятого березня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/701/17 (ЄДРСРУ № 80269285) у черговий раз підтвердив, що ухвала суду апеляційної інстанції про призначення експертизи не може бути оскаржена в касаційному порядку.

Відповідно до положень частини першої статті 99 ГПК України суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: для з’ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності, або за клопотанням учасника справи, мотивованим неможливістю надати експертний висновок у строки, встановлені для подання доказів, з причин, визнаних судом поважними, зокрема через неможливість отримання необхідних для проведення експертизи матеріалів.

У силу приписів частини першої статті 100 ГПК України про призначення експертизи суд постановляє ухвалу, в якій зазначає підстави проведення експертизи, питання, з яких експерт має надати суду висновок, особу (осіб), якій доручено проведення експертизи, перелік матеріалів, що надаються для дослідження, та інші дані, які мають значення для проведення експертизи.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 228 ГПК України суд може за заявою учасника справи, а також із власної ініціативи зупинити провадження у справі у випадках призначення судом експертизи, провадження у відповідності до пункту 6 частини першої статті 229 ГПК України зупиняється на час проведення експертизи.

У силу пункту 3 частини першої статті 287 ГПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у ній, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов’язки, мають право подати касаційну скаргу на ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, про повернення апеляційної скарги, про зупинення провадження, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, про відмову ухвалити додаткове рішення, про роз’яснення рішення чи відмову у роз’ясненні рішення, про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення, про повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, про заміну сторони у справі, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремі ухвали.

Пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України унормовано, що суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню. Відповідно до частини першої статті 304 ГПК України ухвали судів першої та апеляційної інстанцій можуть бути оскаржені в касаційному порядку у випадках, передбачених пунктами 2 і 3 частини 1 статті 287 цього кодексу.

У згаданих пунктах 2 і 3 частини першої статті 287 ГПК України не зазначено щодо можливості самостійного касаційного оскарження ухвали суду апеляційної інстанції про призначення судової експертизи. За змістом частини другої статті 304 ГПК України скарги на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду першої інстанції чи постанови суду апеляційної інстанції, включаються до касаційної скарги на відповідне рішення чи постанову.

Важливо. Такі процесуально-процедурні обмеження права на касаційне оскарження деяких ухвал апеляційного господарського суду окремо від остаточної постанови суду встановлено з метою ефективного здійснення правосуддя і не зменшують для сторін можливості доступу до суду касаційної інстанції та не ускладнюють їм цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, оскільки сторони не позбавляються взагалі права на касаційне оскарження таких проміжних ухвал апеляційного господарського суду; їх право лише відтерміновується до ухвалення остаточного рішення у справі.

Статтею 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках на касаційне оскарження судового рішення. Відповідно до пункту 9 частини 3 статті 2 ГПК України одним із принципів господарського судочинства є забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках.

Водночас в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності. Ключовим елементом цього принципу є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб’єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі ЄСПЛ «Sunday Times v. United Kingdom» суд вказав, що прописаний у Конвенції з прав людини термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права, як принцип визначеності. Суд стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-от норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені в суспільстві правила та засади його моральності. До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, аби дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною порадою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»). Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

Відповідно до положень пункту 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції має відмовляти у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

З огляду на викладене, з метою забезпечення єдності та стабільності судової практики, забезпечення передбачуваності застосування правових норм, недопущення порушення прав інших учасників цієї справи, Касаційний господарський суд дійшов висновку про те, що ухвала суду апеляційної інстанції про призначення експертизи не може бути оскаржена в касаційному порядку.

Аналогічна правова позиція викладена й у постанові об’єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.12.2018 р. у справі № 910/9883/17, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі ВС від 05.02.2019 р. у справі № 910/702/17, від 31 січня 2019 р. у справі № 922/1336/17, від 17 грудня 2018 р. у справі № 904/8381/17 та від 11 грудня 2018 р. у справі № 915/1997/14.

Висновок

Діюче законодавство не містить правових підстав для касаційного оскарження ухвали суду апеляційної інстанції про призначення судової експертизи окремо від рішення суду по суті спору. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 січня 2019 року у справі № 820/4931/16, касаційне провадження № К/9901/41844/18 (ЄДРСРУ № 79237933). Що ж до зупинення ухвалою суду провадження у справі, то це тимчасове і повне припинення всіх процесуальних дій у справі, зумовлене настанням зазначених у законі причин, що перешкоджають подальшому руху процесу і щодо яких невідомо, коли їх може бути усунено.

Зупинення провадження у справі на час проведення судової експертизи є правом суду, що зумовлене неможливістю вирішення спору по суті за відсутності висновків про встановлення фактів, які можуть бути встановлені лише експертом.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

Акти, які не створюють юридичних наслідків не підлягають оскарженню в судовому порядку

Предметом для судового розгляду не можуть виступати рішення або акти, що визначають розмір збитків – такий висновок було викладено в постанові Великої Палати від 27.03.2019 р, складеній за результатами розгляду справи №917 / 902/18.

До господарського суду надійшла вимога визнати неправомірним рішення виконавчого комітету міськради. Позивач вимагав скасувати акт комісії, що визначала розмір та порядок відшкодування збитків, завданих територіальній громаді, як наслідок допущення порушень (з боку приватного підприємства) земельного законодавства, а саме за неправомірне використання земельної ділянки.

Посилаючись на п.1 ч.1 ст. 231 Господарського процесуального кодексу, провадження у вищевказаній справі було закрито. У своєму рішенні суд послався на відсутність правових відносин у сфері, що регулюється господарським правом. Відсутні складові елементи і правові підстави, які визначили б цю справу як таку, що підлягає розгляду в господарському суді за підсудністю, дали підстави суддям закрити провадження. У своєму рішенні, суд також додав, що розгляд має бути здійснений за правилами адміністративного судочинства.

Рішення суду першої інстанції було скасовано в апеляційному суді, де була визначена підсудність господарського суду, куди для повторного розгляду були направлені матеріали провадження. Своє рішення в апеляційному суді прийняли, аргументуючи статусом відповідача: він не виступає як орган владних повноважень, в спірних питаннях, що виникають у сфері здійснення повноважень в земельних відносинах. Помилковим цю постанову апеляційного суду визнали у Великій Палаті. Рішення було аргументовано, з урахуванням таких обставин, що вимагають уваги при розгляді справи:

  • У цій суперечці позивач виступає в ролі землекористувача, а питання щодо правомірності дій відповідача є предметом спору. Зокрема мова йде про прийняте рішення, стосовно затвердженого розміру понесених збитків, внаслідок порушень земельного права. Правомірність дій Виконкому, підтверджується змістом п.2 Порядку визначення та відшкодування збитків власникам землі. Вважаючи, що органу місцевого самоврядування з боку позивача було завдано збитків, еквівалентних сумі неотриманих доходів, Виконкомом в рамках покладених на орган повноважень, був складений відповідний акт, що визначає відшкодування збитків.
  • Згідно з нормами п.2 вказаного Порядку, повноваження відповідача обмежені проведенням розрахунку завданих збитків. Але в примусовому порядку їх відшкодування не може бути здійснено за рішенням Виконкому.

Висновок, який випливає з попередніх пунктів: юридичні наслідки для позивача не можуть наступити в результаті рішення, прийнятого Виконкомом. Отже, порушення прав приватного підприємства, який виступив на ролі позивача, не мало місця в даному спорі. З огляду на обставини, предмет судового захисту у справі відсутній.

Читати далі

Судова практика

Визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню

Євген МОРОЗОВ,
адвокат

Визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню, є належним способом захисту, адже це фактично вимога про визнання припиненим одностороннього правочину (гарантії).

П’ятнадцятого серпня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/5989/18 (ЄДРСРУ № 83691918) досліджував питання щодо визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню. Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Завданням суду при здійсненні правосуддя в силу положень статті 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є, зокрема, захист гарантованих Конституцією та законами України, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Статтею 16 ЦК України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого немайнового або майнового права та інтересу. Зокрема, згідно з пунктами 3, 5, 7 частини другої статті 16 ЦК України такими способами є припинення дії, яка порушує право, примусове виконання обов’язку в натурі, припинення правовідношення. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Частиною другою статті 20 Господарського кодексу України передбачено визнання наявності або відсутності прав; установлення, зміну чи припинення господарських правовідносин, як одні із способів захисту прав суб’єктів господарювання. Разом із тим, такі вимоги будуть належними способами захисту цивільних прав, якщо вони самостійно призводитимуть до поновлення порушених прав. У випадку, якщо такі вимоги є пов’язаними з іншим способом захисту цивільних прав, зокрема вимогою про стягнення грошових коштів за зобов’язаннями, вони не можуть самостійно розглядатися в окремій справі та підлягають розгляду разом із вимогами, що забезпечують дійсне поновлення прав позивача.

Такі висновки Великої Палати Верховного Суду щодо застосування способів захисту цивільних прав, наведені в постанові 21.08.2018 зі справи № 910/14144/17. Предметом позовних вимог у цій справі були дві вимоги: про визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню, та про повернення зазначеної банківської гарантії як способу забезпечення зобов’язань позивача за договором.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Згідно зі статтями 546, 560, 563, 569 ЦК України, банківська гарантія є одним із способів забезпечення зобов’язання боржника перед кредитором та одностороннім правочином, за яким банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником та має право на зворотну вимогу (регрес) до боржника в межах суми, сплаченої ним за гарантією кредиторові, якщо інше не встановлено договором між гарантом та боржником.

Необхідно підкреслити, що з умов гарантії та норм права слідує, що обов’язок гаранта сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії настає за умови порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією, та направлення кредитором гаранту письмової вимоги разом із зазначеними в гарантії документами в установлений цією гарантією строк. За відсутності однієї із вказаних умов відповідальність гаранта не настає. Наведена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року № 3-31гс16.

Отже, припинення зобов’язання за гарантією стосується також прав боржника (принципала), оскільки в такому випадку останній звільняється від відповідальності за регресними вимогами, з якими гарант може звернутися до нього у випадку стягнення з нього грошової суми за виданою гарантією.

З огляду на викладене, Касаційний господарський суд погоджується з висновком про можливість обрання позивачем такого способу захисту своїх прав та інтересів як визнання банківської гарантії такою, що не підлягає виконанню, що фактично є вимогою про визнання припиненим одностороннього правочину (гарантії). Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 21.03.2019 р. зі справи № 910/5726/18 (ЄДРСРУ № 80648592) та від 04.04.2019 зі справи № 910/5723/18 (ЄДРСРУ № 81038926).

P.S. Разом із тим, суд вказує, що не є належним способом захисту цивільних прав вимога позивача про повернення банківської гарантії, як документа, що був наданий позивачем до тендерної документації при оформленні договору з постачання паливно-мастильних матеріалів та який втратив свою чинність, оскільки правочин (гарантію) визнано таким, що не підлягає виконанню. Така вимога не призводить до реального захисту порушених прав та інтересів позивача, а тому провадження з її розгляду на законних підставах закрито судом апеляційної інстанції з посиланням на приписи пункту 1 частини першої статті 231 ГПК України (аналогічний висновок міститься у постановах Верховного Суду від 21.03.2019 р. зі справи № 10/5726/18 та від 04.04.2019 зі справи № 910/5723/18).

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Підводні камені банкрутства

Юрій Котнюк,
ЮВУ

Наприкінці серпня Верховний Суд опублікував доволі повчальний і цікавий огляд судової практики Касаційного господарського суду у справах про банкрутство. Уважне й осмислене її вивчення може допомогти багатьом фахівцям не наступити на граблі, які до цього вже когось боляче вдарили по лобі.

Хмельницькі житлобудівельники

Дислоковане в Хмельницькому Колективне підприємство «Цивільжитлобуд», яке займається зведенням багатоквартирних будинків, користується серед тамтешніх мешканців не дуже доброю славою. Якщо вірити повідомленням місцевих засобів масової інформації, свій продукт воно виготовляє невчасно й неякісно, а для того, аби здати квартири в експлуатацію в більш-менш нормальному стані, постійно вимагає з інвесторів, котрими є звичайні люди, додаткові кошти. Його директорка на прізвище Тамара Онишко пояснює це неподобство кризою, інфляцією, зростанням цін та іншими причинами, однак прискіпливі критики зазначають, що ці обставити аж ніяк не заважають членам сім’ї цієї пані придбавати особисто для себе нові приватні будинки й дорогі автомобілі.

Обурені хмельничани у зв’язку з цим неодноразово пікетували органи місцевої влади й навіть перекривали головну транспортну артерію обласного центру. Але в даному конкретному випадку Верховний Cуд цікавили зовсім інші обставини. 9 жовтня 2018 року ухвалою Господарського суду Хмельницької області була задоволена заява тамтешнього Головного управління Державної фіскальної служби й відкрито провадження у справі про банкрутство КП «Цивільжитлобуд», яке заборгувало Державному бюджету України 1,6 млн грн несплачених податків.

Також даним вердиктом було встановлено мораторій на виплату боргів іншим кредиторам, окрім ініціюючого, в ролі якого виступало ГУ ДФС, а також накладено заборону на відчуження майна потенційного банкрута. Начебто, все правильно, але 21 січня Північно-Західний апеляційний господарський суд своєю постановою задовольнив апеляційну скаргу «Цивільжитлобуду», скасувавши зазначену вище ухвалу місцевого суду, і ось чому.

Згідно із законом податковий орган у подібних ситуаціях є, так би мовити, «привілейованим кредитором». Коли йдеться про стягнення боргів з тієї чи іншої компанії, яка примудрилася сісти у фінансову калюжу, йому гарантовано пріоритет в отриманні задоволення своїх грошових вимог перед іншими організаціями, підприємствами чи установами, котрим випало нещастя мати ділові стосунки з боржником. Однак зворотний бік такого широкого арсеналу можливостей є й великий тягар обов’язків.

У цій ситуації податківці обмежилися тим, що перевірили рахунки «Цивільжитлобуду», написали довідку, що там нуль гривень нуль-нуль копійок і пішли в суд із заявою про банкрутство. А спеціальним податковим законодавством, окрім стягнення коштів з рахунків платника податків у банках, передбачено й інші заходи погашення податкового боргу за рахунок майна боржника, зокрема, стягнення готівкових коштів, а крім того, стягнення дебіторської заборгованості платника податків. Тільки вжиття всіх наведених вище заходів у сукупності, якщо вони не призвели до погашення податкового боргу, може бути передумовою для ініціювання податковим органом справи про банкрутство. А от хмельницькі фіскали якраз і не здійснили жодних дій на встановлення згаданої вище дебіторської заборгованості даної будівельної компанії, тобто не з’ясували, чи винен їй хтось якісь кошти й чи можна з цього «когось» їх отримати.

А такі особи були, оскільки, окрім добросовісних інвесторів, які за свої своєчасно сплачені гроші ніяк не могли дочекатися квартир, були ще й недобросовісні, від яких «Цивільжитлобуд» ніяк не міг дочекатися грошей за вже побудовані квартири. Й загальна сума коштів, яку йому завинили, становила близько 1,7 млн грн. І це, зауважте, за словами самого скаржника: можливо, правда, можливо, й ні — треба перевірити, як того вимагає закон, проте працівники податкової служби цього не зробили. А от коли зробите й достеменно встановите, що все це брехня, тоді, мовляв, і приходьте знову зі своєю заявою про банкрутство.

Верховний Суд повністю погодився з такою позицією Північно-Західного апеляційного господарського суду й залишив його постанову без змін. Крім того, судді врахували ще й той варіант, що порушення справи про банкрутство не забезпечить погашення заборгованості перед держбюджетом, а призведе до зупинення діяльності підприємства в завершенні будівництва деяких об’єктів, продаж яких міг би якраз і піти на користь державі.

Волинські хлібники

Ще десять років тому Державне підприємство «Луцький комбінат хлібопродуктів № 2» вважалося гігантом агропромислової індустрії Волинської області. Будучи збудованим у 1984 році, воно на своїх дев’яти гектарах розмістило чотири основні підрозділи: елеватор, місткістю 72 тисячі тонн зерна; млин, потужністю 500 т зерна на добу; склад готової продукції, місткістю 4 тисячі тонн борошна і цех хлібобулочних виробів потужністю 22 т продукції даної категорії. Загальна кількість працівників підприємства, яке тоді було в підпорядкуванні Держкомрезерву України, становила понад 460 осіб.

Перший грім грянув у 2010 році, коли органи прокуратури обвинуватили директора комбінату Михайла Гнасюка та його заступницю Ольгу Цісар у масштабних розкраданнях зерна, належного Аграрному фонду України. Згодом вироком Луцького міськрайонного суду їх обох було засуджено до п’яти років ув’язнення й з них постановлено стягнути солідарно 45 мільйонів гривень на користь Державного агентства резерву України. Згодом цю суму рішеннями судів господарської юрисдикції було повішено на обкрадений комбінат, який перевели в підпорядкування Міністерству аграрної політики і продовольства.

Утім, якщо вірити місцевим аналітикам, ці двоє осіб були малими пішаками у великій грі столичних можновладців, кінцевою метою якого було заволодіння підприємством, бо даною кримінальною справою його злі пригоди не закінчилися, а навпаки, лише почалися. Так, станом на початок 2015 року Луцький КХП мав у пасиві вже не 45, а 472 мільйони гривень боргів, з яких 319 млн грн — Держрезерву, 118 млн грн — Публічному акціонерному товариству «Аграрний фонд», 18 млн грн — Луцькій податковій інспекції і ще 15 млн грн сукупно — різним приватним фірмам.

Але саме одна з цих дрібних приватних фірм під назвою Сільськогосподарське приватне підприємство «Рать» і подала до Господарського суду Волинської області відповідну заяву, внаслідок задоволення якої ухвалою від 10 березня 2015 року було відкрите провадження у справі про банкрутство з усіма наслідками, які з цього випливали.

Далі — більше: 10 квітня 2017 року постановою того ж суду, залишеною без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду, комбінат-боржник було визнано банкрутом й відкрито щодо нього ліквідаційну процедуру. Але тут вийшла промашка: 31 жовтня 2017 року Вищий господарський суд України скасував цей «банкрутський» вердикт і передав справу на новий розгляд на стадії розпорядження майном боржника до суду першої інстанції в іншому складі суду. Причиною такого рішення стала та обставина, що місцевий суд не з’ясував належним чином питання про те, чи перебуває потенційний банкрут у переліку особливо важливих державних підприємств, які не підлягають приватизації. Вірніше кажучи, не саме підприємство, а цілісний майновий комплекс, яким він розпоряджається.

З’ясування даного питання чимсь нагадує смішний анекдот. Так, відповідно до Закону України «Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації», майновий комплекс ДП «Луцький комбінат хлібопродуктів №2» було включено до переліку об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації. На перший погляд, все, начебто, зрозуміло. Але якщо зазирнути глибше, то за адресою, вказаною в переліку і за його кодом Єдиного державного реєстру юридичних осіб значиться Відкрите акціонерне товариство «Луцький комбінат хлібопродуктів №1», яке припинило своє існування ще 2 квітня 2008 р.

Така нісенітниця пояснюється дуже просто. Свого часу певною групою можновладців затівалася багатоходова комбінація із заволодіння комбінатом, у ході якої він був переданий до Державної акціонерної компанії «Хліб України» й при цьому було змінено його ідентифікаційний код, юридичну адресу і назву: був Луцьким КХП № 1, а став Луцьким КХП № 2. Наступним кроком логічно мала бути передача підприємства в приватні руки. Погодьтесь, хитро придумано: комбінат, який заборонено приватизувати, ніхто нікому не продає, хоча він існує лише на папері. А реальний комбінат, на який немає жодних заборон, благополучно приватизується. Фокус достойний всесвітньо відомих ілюзіоністів Еміля Кіо чи Девіда Коперфілда!

Але тоді щось у них там не «вигоріло» і приватизація не вдалася, однак пізніше, в квітні 2017 року, через цю плутанину місцевий, а слідом за ним і апеляційний господарський суди чи то помилково, чи то навмисне, але прийняли неправильні рішення. Виправляючи цю помилку, ГС Волинської області ухвалою від 7 листопада 2018 року закрив провадження у справі про банкрутство, залишену без змін постановою Північно-Західного апеляційного господарського суду.

Це рішення було прийняте з таких міркувань. У ході другого кола судом, нарешті, було встановлено, що постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави» № 83 від 04.03.2015 р. Державне підприємство «Луцький комбінат хлібопродуктів №2» все таки перебуває в числі підприємств, що забезпечують розміщення і зберігання матеріальних цінностей державного резерву, а відтак його цілісний майновий комплекс не підлягає ні приватизації, ні, тим більше, продажу з молотка.

Верховний Суд, розглядаючи касаційну скаргу, погодився з висновками попередніх судів про те, що спроба оздоровлення підприємства шляхом зовнішнього управління позитивних результатів не дала, а реальна можливість переходу до наступних процедур банкрутства відстуня. Тож подальше провадження справи вбачається недоцільним. Єдиним, на думку Верховного Суду, можливим виходом є укладення мирової угоди, тим більше, що найбільшими кредиторами проблемного хлібокомбінату є державні структури. Однак реалізація такого варіанту можлива лише в умовах ефективного урядування, на яке, будемо сподіватися, виявиться здатен новий склад Кабінету Міністрів України.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.