Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Судова практика

Чи може бути оскаржена ухвала апеляційного суду про призначення експертизи в касаційному порядку?

Опубліковано

on

Євген МОРОЗОВ, адвокат

П’ятого березня цього року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в рамках справи № 910/701/17 (ЄДРСРУ № 80269285) у черговий раз підтвердив, що ухвала суду апеляційної інстанції про призначення експертизи не може бути оскаржена в касаційному порядку.

Відповідно до положень частини першої статті 99 ГПК України суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: для з’ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності, або за клопотанням учасника справи, мотивованим неможливістю надати експертний висновок у строки, встановлені для подання доказів, з причин, визнаних судом поважними, зокрема через неможливість отримання необхідних для проведення експертизи матеріалів.

У силу приписів частини першої статті 100 ГПК України про призначення експертизи суд постановляє ухвалу, в якій зазначає підстави проведення експертизи, питання, з яких експерт має надати суду висновок, особу (осіб), якій доручено проведення експертизи, перелік матеріалів, що надаються для дослідження, та інші дані, які мають значення для проведення експертизи.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 228 ГПК України суд може за заявою учасника справи, а також із власної ініціативи зупинити провадження у справі у випадках призначення судом експертизи, провадження у відповідності до пункту 6 частини першої статті 229 ГПК України зупиняється на час проведення експертизи.

У силу пункту 3 частини першої статті 287 ГПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у ній, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов’язки, мають право подати касаційну скаргу на ухвали суду апеляційної інстанції про відмову у відкритті або закриття апеляційного провадження, про повернення апеляційної скарги, про зупинення провадження, щодо забезпечення позову, заміни заходу забезпечення позову, щодо зустрічного забезпечення, про відмову ухвалити додаткове рішення, про роз’яснення рішення чи відмову у роз’ясненні рішення, про внесення або відмову у внесенні виправлень у рішення, про повернення заяви про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами, про відмову у відкритті провадження за нововиявленими або виключними обставинами, про заміну сторони у справі, про накладення штрафу в порядку процесуального примусу, окремі ухвали.

Пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України унормовано, що суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню. Відповідно до частини першої статті 304 ГПК України ухвали судів першої та апеляційної інстанцій можуть бути оскаржені в касаційному порядку у випадках, передбачених пунктами 2 і 3 частини 1 статті 287 цього кодексу.

У згаданих пунктах 2 і 3 частини першої статті 287 ГПК України не зазначено щодо можливості самостійного касаційного оскарження ухвали суду апеляційної інстанції про призначення судової експертизи. За змістом частини другої статті 304 ГПК України скарги на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду першої інстанції чи постанови суду апеляційної інстанції, включаються до касаційної скарги на відповідне рішення чи постанову.

Важливо. Такі процесуально-процедурні обмеження права на касаційне оскарження деяких ухвал апеляційного господарського суду окремо від остаточної постанови суду встановлено з метою ефективного здійснення правосуддя і не зменшують для сторін можливості доступу до суду касаційної інстанції та не ускладнюють їм цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, оскільки сторони не позбавляються взагалі права на касаційне оскарження таких проміжних ухвал апеляційного господарського суду; їх право лише відтерміновується до ухвалення остаточного рішення у справі.

Статтею 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках на касаційне оскарження судового рішення. Відповідно до пункту 9 частини 3 статті 2 ГПК України одним із принципів господарського судочинства є забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках.

Водночас в Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності. Ключовим елементом цього принципу є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб’єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі ЄСПЛ «Sunday Times v. United Kingdom» суд вказав, що прописаний у Конвенції з прав людини термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права, як принцип визначеності. Суд стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-от норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені в суспільстві правила та засади його моральності. До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, аби дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною порадою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»). Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

Відповідно до положень пункту 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції має відмовляти у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

З огляду на викладене, з метою забезпечення єдності та стабільності судової практики, забезпечення передбачуваності застосування правових норм, недопущення порушення прав інших учасників цієї справи, Касаційний господарський суд дійшов висновку про те, що ухвала суду апеляційної інстанції про призначення експертизи не може бути оскаржена в касаційному порядку.

Аналогічна правова позиція викладена й у постанові об’єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.12.2018 р. у справі № 910/9883/17, а також у постановах Касаційного господарського суду у складі ВС від 05.02.2019 р. у справі № 910/702/17, від 31 січня 2019 р. у справі № 922/1336/17, від 17 грудня 2018 р. у справі № 904/8381/17 та від 11 грудня 2018 р. у справі № 915/1997/14.

Висновок

Діюче законодавство не містить правових підстав для касаційного оскарження ухвали суду апеляційної інстанції про призначення судової експертизи окремо від рішення суду по суті спору. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 15 січня 2019 року у справі № 820/4931/16, касаційне провадження № К/9901/41844/18 (ЄДРСРУ № 79237933). Що ж до зупинення ухвалою суду провадження у справі, то це тимчасове і повне припинення всіх процесуальних дій у справі, зумовлене настанням зазначених у законі причин, що перешкоджають подальшому руху процесу і щодо яких невідомо, коли їх може бути усунено.

Зупинення провадження у справі на час проведення судової експертизи є правом суду, що зумовлене неможливістю вирішення спору по суті за відсутності висновків про встановлення фактів, які можуть бути встановлені лише експертом.

Джерело: Юридичний вісник України

Судова практика

КСУ скасував мінімальний вік для виходу на пенсію

Опубліковано

on

Конституційний Суд визнав неконституційним встановлення мінімально необхідного віку для нарахування пенсії за вислугу років.

Четвертого червня КСУ ухвалив рішення за конституційним поданням 45 депутатів Верховної Ради щодо відповідності Конституції окремих положень законів «Про пенсійне забезпечення», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», «Про державну службу», «Про судову експертизу», «Про Національний банк України», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про статус народного депутата України», «Про дипломатичну службу», «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», «Про Кабінет Міністрів України», «Про прокуратуру», а також положення про помічника-консультанта народного депутата України, затвердженого постановою парламенту від 13 жовтня 1995 року.

Своїм рішенням Конституційний Суд визнав неконституційними положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону «Про пенсійне забезпечення».

Нагадаємо, цим положенням було встановлено додаткову умову для призначення пенсії за вислугу років — досягнення віку 50 років для працівників льотного і льотно-випробувального складу, і 55 років для працівників освіти, охорони здоров’я і соціального забезпечення, а також артистів театрально-концертних та інших видовищних закладів, підприємств і колективів.

Відповідно до Закону, пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятим на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком. З викладеного випливає, що втрата професійної працездатності або придатності не пов’язана з досягненням працівником певного віку, тому не може бути умовою для призначення пенсії за вислугу років.

Конституційний Суд виходить із того, що встановлена, як додаткова, умова для призначення пенсії за вислугу років — досягнення віку 50 років та 55 років — нівелює сутність права на соціальний захист. Крім того, на думку КСУ, підвищення на 5 років пенсійного віку для жінок, збільшення на 5 років загального і спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років, здійснювалося без урахування юридичної природи призначення пенсії за вислугу років, визначеної законодавством.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Облгази проти НКРЕКП: у справі про «морозні коефіцієнти» суд поставив регулятору «двійку»

Опубліковано

on

Юрій Котнюк, ЮВУ

У минулому місяці Окружний адміністративний суд Києва ухвалив аж чотири рішення за однотипними позовами чотирьох газорозподільних підприємств, у яких ті просили скасувати постанови НКРЕКП про заборону приводити об’єми спожитого населенням газу до стандартних умов. Простіше кажучи, застосовувати «морозні коефіцієнти». Якщо ці вердикти будуть залишені без змін у судах наступних інстанцій, регулятор стане всезагальним посміховиськом, оскільки виходить так, що він вимагав у своїх ліцензіатів не виконувати вимоги своїх же власних регуляторних актів, мало того, вимагав у них не виконувати закон.

Витоки цієї практики слід шукати ще в радянській добі

Розповідаючи про цю ситуацію, нам ніяк не обійтися без того, щоб не згадати закони фізики, вірніше один із них, а саме Гей-Люссака, в якому йдеться про те, що об’єм газу при підвищенні температури збільшується, а при зниженні – зменшується десь приблизно на 3,6 відсотка на кожні 10 градусів, якщо міряти за звичною нам шкалою Цельсія. Коли ж природний газ охолодити до мінус ста шістдесяти градусів, він зменшиться у шістсот разів і взагалі перетвориться на скраплений. В нашому кліматі амплітуда коливань між січнем і липнем становить 40–50 градусів, тож можете порахувати, як коливаються об’єми блакитного палива і яке це може мати значення для комерційних розрахунків.

Для запровадження правильного обліку в Радянському Союзі ще в 1963 році така установа як Державний комітет стандартів, мір та вимірювальних приладів СРСР видала регуляторний акт з чудернацькою назвою ГОСТ, з якого випливало, що стандартною умовою для визначення об’єму газу є температура плюс 20°С, тиск 760 міліметрів ртутного стовпчика і нульова вологість.

Протягом кількох десятиліть цей стандарт застосовувався лише в промислово-виробничій сфері, й для широких верств населення ніякого значення не мав. Що ж стосується населення, то воно протягом тривалого часу побутових лічильників газу не знало і за газ платило не залежно від кількості спожитих кубометрів, а залежно від кількості осіб, прописаних у квартирі. Навіть після того як більшість домогосподарств завели собі прилади обліку, побутові споживачі платили за такі об’єми, які показували їхні лічильники.

Варто зазначити, що в Україні кількість днів, коли температура вище двадцяти градусів тепла, набагато менша за кількість днів, коли вона нижча цієї відмітки, тож газорозподільні підприємства (облгази), маючи справу з населенням, несли у зв’язку з цим певні збитки, які заносилися до категорії виробничо-технологічних втрат. Тож показання побутових лічильників у цьому плані використовувалися для того, аби точніше порахувати розміри понесених втрат.

У зв’язку з цим 26 лютого 2004 року наказом Міністерства палива та енергетики України № 116 була затверджена так звана Методика приведення об’єму природного газу до стандартних умов за показами побутових лічильників. В її додатках містилися таблиці коефіцієнтів, які потім прозвали «морозними» – саме на них треба було множити робочий об’єм, тобто показаний лічильником обсяг спожитого газу, аби отримати його стандартний об’єм.

Найбільший коефіцієнт, зрозуміло, встановлювався для січня, найменший – для липня, проте його величина залежала не лише від пори року, а й від місця розташування лічильника: якщо він, скажімо, знаходився надворі, то коефіцієнт був більшим, а якщо всередині квартири, розташованої на верхніх поверхах житлової висотки, то, звісно, менше. Окрім цього, певне значення мали регіональні кліматичні особливості, оскільки зими в Криму зазвичай тепліші, ніж на Чернігівщині чи Сумщині. Що стосується Києва, то мінімальний коефіцієнт становив 0,98, максимальний – 1,10.

Дивна пауза тривала три роки

Отже, наголошуємо: «морозні коефіцієнти» існували давно, але застосовувалися лише до комерційно-промислових споживачів, а от населення про них не знало ні сном, ні духом. Газорозподільні підприємства (облгази) брали паливо з належних Укртрансгазу магістральних газопроводів і через свої місцеві трубопроводи розподіляли побутовим споживачам. Причому облгази отримували його від Укртрансгазу з урахуванням «морозних коефіцієнтів», а люди – без їх урахування.

За підрахунками фахівців, різниця становила від 300 до 500 мільйонів кубометрів на рік, тобто приблизно від 3 до 5 відсотків спожитого населенням газу, але ці втрати компенсувалися облгазам відповідно до згаданої вище методики, а також низки інших регуляторних актів, затверджених Мінпаливенерго, згодом реорганізованого в Міненерговуглепром. Формально все змінилося у 2015 році, коли був прийнятий Закон України «Про ринок природного газу», в якому були не лише підтверджені стандартні умови товарного газу з його двадцятьма градусами тепла, а й визначено, що ці параметри поширюються на всі без виключення категорії споживачів: про це йшлося в пункті 31 статті 1.

Новий порядок був закріплений ще в трьох регуляторних актах, затверджених постановами Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, прийнятими в один і той же день – 30 вересня 2015 р. Першим серед них слід назвати Кодекс газорозподільних систем (постанова № 2494) – там про стандартні умови йдеться ІХ-му розділі 1-й главі, 3-му пункті. Другим назвемо Правила постачання природного газу (постанова № 2496) – в них стандартні умови згадуються в пункті 9. Третім за важливістю йде Типовий договір розподілу природного газу (постанова № 2498) – в його тексті відповідь на наше питання міститься в пунктах 5.3 і 5.6.

Усі перелічені акти набирали чинності з наступного дня після опублікування, тож «морозні коефіцієнти» мали застосовуватися, починаючи з жовтня 2015 року, проте внаслідок якихось невідомих політичних домовленостей пауза затягнулася на три роки. Лише в жовтні 2018-го облгази стали нараховувати населенню ті обсяги спожитого газу, які були помножені на відповідні коефіцієнти. А вже газопостачальні підприємства (газзбути) стали присилати людям платіжні повідомлення, які пропонували заплатити за обсяги спожитого газу, що були трішечки більшими, аніж ті, що показували їхні лічильники.

Йшлося про невеличку надбавку від одного до чотирьох відсотків, але народ сприйняв це так, ніби його пограбували в темному провулку. А органи влади, замість того, щоб узяти на себе важку й невдячну справу пояснити людям, що так воно й повинно бути, пішли іншим шляхом й почали приймати прості та легкі для розуміння неправильні рішення. А Прем’єр-міністр Володимир Гройсман у стінах Верховної Ради дозволив собі вибухнути непарламентською лексикою, яка в перекладі на мову дипломатичних салонів звучить як «Цих монополістів треба належним чином покарати, оскільки їхні дії не подобаються населенню».

Аргументи Нацкомісії виявилися нікудишніми

Попервах НКРЕКП збиралося ухвалити одну постанову, якою б заборонялося всім облгазам застосовувати «морозні коефіцієнти», але чиновники Державної регуляторної служби України пояснили, що тоді це буде регуляторний акт, прийняття якого потребуватиме багатомісячної процедури узгодження й обговорення. Тоді в Нацкомісії придумали хитрий вихід: прийняли аж 42 постанови, кожна з яких забороняла будь-якому з 42 діючих у країні облгазів приводити об’єми використаного побутовими споживачами природного газу до стандартних умов. Це сталося 23 листопада 2018 року.

Далі закрутилося: половина облгазів мовчки підкорилася й припинила нараховувати «морозні коефіцієнти», зате інші продовжували це робити й синхронно подали до Окружного адміністративного суду позови про визнання незаконними й скасування персонально адресованих кожному з них постанов НКРЕКП. Варто зазначити, що табір «заколотників» склали 20 облгазів, що входили до Регіональної газової компанії Дмитра Фірташа. Двоє з них – ПАТ «Івано-Франківськгаз» і ПАТ «Сумигаз» навіть зуміли в порядку забезпечення позову добитися від суду зупинки дії своїх постанов до вирішення справи по суті. Що ж стосується решти, то Нацкомісія наклала на них штрафи за невиконання рішень регулятора в сумі 850 тисяч гривень, які, звичайно ж, ніхто не збирався платити.

І ось 15 травня суддя ОАС Києва Аріна Литвинова ухвалила три рішення, якими задовольнила позови публічних акціонерних товариств «Волиньгаз», «Закарпаттягаз» і «Миколаївгаз». А 22 травня суддя того ж суду Тетяна Шейко задовольнила аналогічний позов ПАТ «Львівгаз».

В ході судового процесу сторона відповідача навела доволі кволу доказову базу. Юристи Нацкомісії навіть вдалися до дешевого трюку, зокрема, послалися на розділ XV Кодексу газорозподільних систем, в якому написано, що розміри коефіцієнтів слід визначати за додатками до згаданої вище методики, затвердженої наказом Мінпаливенерго №116 від 26.02.2003 р. А в цій методиці, мовляв, написано, що її дія не поширюється на випадки використання газу громадянами для власних потреб. Але цей номер не пройшов: судді погодилися з тим, що у згаданій методиці дійсно є такі слова, але при цьому вказали, що в даному випадку Кодекс ГРС посилається не на текст самої методики, а на цифри таблиць, що містяться в її додатках.

В іншому місці представники НКРЕКП вирішили прикинутися сліпими й затялися доводити, що в тій самій методиці ні про які коефіцієнти не йдеться. У зв’язку з цим обидві судді у всіх чотирьох рішеннях не змовляючись написали одну й ту ж фразу: «Посилання відповідача на те, що Методика №116 взагалі не містить величин коефіцієнтів приведення до стандартних умов при здійсненні розрахунків із побутовими споживачами, є недоречними з урахуванням вищенаведеного, а також того, що відповідні коефіцієнти містяться в додатках до Методики №116».

Таким чином, перші чотири рішення вже ухвалені, на підході ще 16, і, як бачите, є вагомі підстави припускати, що вони також будуть позитивними для позивачів. А якщо вони ще й успішно пройдуть через апеляційну та касаційну інстанції, то, думається, що решта облгазів, котрі лишилися лояльними до регулятора, теж не будуть сидіти склавши руки й знайдуть спосіб оскаржити й свої постанови.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Судова практика

Запобіжні заходи на стадії судового розгляду можна оскаржити в апеляції

Опубліковано

on

Леонід Лазебний, журналіст, головний редактор інформаційно-правової платформи ActiveLex

Опубліковано рішення Конституційного Суду України № 4-р/2019 від 13 червня 2019 р. у справі № 3-208/2018(2402/18) за конституційною скаргою Глущенка Віктора Миколайовича щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 392 Кримінального процесуального кодексу України.

Згідно з ч. 2 ст. 392 КПК не підлягають окремому оскарженню ухвали, постановлені під час судового провадження в суді першої інстанції, до ухвалення вироків. Ця заборона, зокрема, унеможливлює оскарження ухвал слідчих суддів про застосування під час досудового розслідування такого виняткового запобіжного заходу, як тримання особи під вартою.

Під час досудового розслідування ухвали слідчого судді про продовження строку тримання під вартою можуть бути оскаржені в апеляційному порядку (п. 3 ч. 1 ст. 309 КПК), а на стадії провадження в суді першої інстанції такі ухвали окремому оскарженню не підлягають, заперечення проти таких ухвал можуть бути включені до апеляційної скарги на судове рішення (ч. 2 ст. 392 КПК).

Обґрунтовуючи свій висновок, Конституційний Суд нагадав власні попередні рішення, зокрема від 25 листопада 1997 року № 6-зп, від 25 грудня 1997 року № 9-зп, де послідовно підкреслював значущість положень статті 55 Конституції України щодо захисту кожним у судовому порядку своїх прав і свобод від будь-яких рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, посадових і службових осіб, а також стосовно неможливості відмови у правосудді.

КСУ наголосив, щ реалізація права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб’єктів має відповідати також вимозі доступності правосуддя, про що зазначено в актах міжнародного права – Загальній декларації прав людини 1948 року (стаття 8), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 року (стаття 14), Конвенції (стаття 6), Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою, прийнятій Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 1985 року (пункт 4).

Суд виходив із того, що законодавчо визначений механізм реалізації права на судовий захист, що включає в себе, зокрема, право на апеляційний перегляд справи, є однією з конституційних гарантій реалізації інших прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя, в тому числі права на свободу, захисту цих прав і свобод від порушень і протиправних посягань, а також від помилкових і неправосудних судових рішень.

Неможливість своєчасного апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції про продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою унеможливлює ефективну та оперативну (дієву) перевірку правомірності обмеження конституційного права особи на свободу на стадії судового розгляду. Неможливість оскарження в апеляційному порядку такої ухвали створює умови, за яких помилкове рішення суду першої інстанції, чинне протягом тривалого часу, може призвести до тяжких невідворотних наслідків для зазначеної особи у вигляді безпідставного обмеження її конституційного права на свободу.

Отже, КСУ визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення ч. 2 ст. 392 КПК щодо унеможливлення окремого апеляційного оскарження ухвали суду про продовження строку тримання під вартою, постановленої під час судового провадження в суді першої інстанції, та зобов’язав Верховну Раду України привести нормативне регулювання, встановлене ч. 2 ст. 392 КПК, у відповідність із Конституцією України та цим Рішенням.

Читати далі

В тренді

 

Підпишись на нашу розсилку.

Юридичні новини 1 раз на день у твоїй поштовій скринці.